Ілюстративне зображення із сайту Pixabay
Чи хочуть українці диктатуру? Ні!
— Фонд "Демократичні ініціативи" провів чергове опитування під назвою "Соціально-політичні орієнтації та проблеми мобілізації в Україні".
— По-перше, ініціатор опитування – Фонд "Демократичні ініціативи", але польові дослідження проводила соціологічна служба Центру Разумкова, наш постійний партнер. По-друге, все-таки суспільство після повномасштабного вторгнення дійсно продемонструвало великий рівень одностайності. Тобто цифри, що країна йде в правильному напрямку підстрибнули ледь не втричі. Зараз вони дещо опустилися, але все одно кількість тих, хто вважає, що країна рухається в правильному напрямку, вдвічі більше, ніж це було до повномасштабного вторгнення. Почуття гордощів за країну, переважання загальнонаціональної ідентичності над регіональною зараз досягли величезних показників — 80% і більше. Вони зберігаються, і це є добре.
Щодо демократії і авторитаризму, ми восени 2022 року провели опитування, і там чітко сформулювали протиставлення. Тобто за демократію було 64% і 14% вважали, що в деяких випадках треба застосувати авторитарну владу. 64% проти 14% — це показник, якому позаздрить будь-яка західна країна з їхніми злетами лівого та правого популізму. І я думаю, якщо ставити запитання "чи хочуть українці диктатуру?", (відповідь буде) точно "ні"! Коли ми говоримо про сильного лідера або "сильну руку", то це необов'язково авторитаризм. Тому що ми можемо наводити приклади і Шарля де Голля, і Рональда Рейгана, і Маргарет Тетчер, в яких була "сильна рука", але вони не були авторитарними. Тому що ми ставили в цьому ж опитуванні запитання: "Чи можна заради досягнення мети йти на порушення закону?" І українці відповіли — "ні". Є 42%, які чітко кажуть, що вони лише за демократію, верховенство права і незалежний суд. Це добрий показник. Далі є 23% — поєднати окремі демократичні процедури із політикою "сильної руки". Я б усе-таки це розцінював не як авторитарну тенденцію. Тому я б не говорив про те, що серйозна частка українців переконана в тому, щоб був авторитаризм. Навіть ці 19%, які кажуть, що всю владу має взяти сильний лідер і його політична сила, то ті лідери західні, приклад яких я навів вище, це якраз той випадок, що необов'язково це є автократія. Тому є відмінність. Але все-таки, я думаю, ми можемо говорити про переважання орієнтації на демократію.
— Чи є з боку влади дії авторитарного плану?
— Є такі, але вони були більшими ще до початку вторгнення. Тоді ми могли говорити про сильні авторитарні тенденції. Зараз частково це виправдовується запровадженням воєнного стану, який неминуче несе певні обмеження. І тут ми можемо сказати, що все одно рівень демократії, свободи слова, можливості критики президента насправді в Україні зашкалює. Втім є проблеми з деякими діями влади, зокрема були виключені з Т2 опозиційні канали, хоча їх можна дивитися по кабелю. Я абсолютно переконаний, що Суспільне не виключать із телемарафону, із вечірніх слотів, бо це буде явний хід не туди. Ані українці, ані західні партнери цього не підтримують. До речі, популярність "Єдиного марафону" падає.
Коли ми говоримо про інформацію про війну, то для українців на перше місце виходять Телеграм-канали. Друге місце — спілкування з навколишніми людьми. І третє — це Ютуб. І тут виникають великі проблеми. Тому що ми знаємо, скільки неперевіреної інформації гуляє особливо по Телеграму, скільки істерики буває на Ютубі, скільки там неперевірених заяв тощо. Це дійсно підстави для незадоволення. Ми маємо говорити про те, що у нас є перевірені джерела інформації й треба зробити так, щоб цим каналам довіряли, зокрема такій платформі, як "Єдиний марафон". Але цього не відбувається. Тому підсумок такий, що або треба змінювати формат "Єдиного марафону", або віддати його, наприклад, Суспільному мовнику, який показав себе зваженим і таким, якому довіряють.
Інституції: довіра/недовіра
Якщо говорити про інституції, наше останнє опитування засвідчило, що довіра до президента була на рівні 60%, і це високий показник. Але якщо ми беремо баланс довіри і недовіри, то в січні це складало 36%, а в березні — 26%. Тобто довіра мінус недовіра, оцей баланс. І це тривожно, що за три місяці показники впали на 10%. Адже під час війни нам потрібна єдність, зокрема і навколо президента, який є реальним лідером і символічною фігурою. І баланс довіри й недовіри падає, однак лишається позитивним для президента. Це не те, що парламент, уряд, прокуратура, суди, де все йде з мінусом. Але це тривожна тенденція.
Якщо говорити про силові структури, зокрема армію, Національну гвардію, прикордонників тощо, тут рівень довіри та баланс довіри і недовіри залишаються дуже високими. І це добре. Вищими, ніж у президента.
Путін є сьогоднішнім Гітлером і для Заходу, і для Сходу України
— Регіональний розподіл і вікові симпатії стосовно демократії та авторитаризму — де це яскравіше, а де тьмяніше?
— Якщо говорити про віковий розподіл, то ми не можемо сказати, що тут є драматичні відмінності, але у вікових групах 50+ років частка одностайної орієнтації на демократію дещо падає. Хоча все одно лишається більшою. Це загальна тенденція, що все-таки старші люди частіше орієнтуються на те, як було, "коли ми були молодими". Старші люди кажуть: "навіть якщо це був тоталітарний режим, але все одно це були часи нашої молодості".
Якщо говорити про регіональні відмінності, то на Сході дещо менші показники одностайної підтримки демократії. Тобто, певні відмінності є, але я б не сказав, що аж такі драматичні. Регіональна поляризація була до 2014 року, певною мірою вона навіть тривала до повномасштабного вторгнення. Втім зараз тенденція все-таки є до зближення регіонів. Тобто різниці ці є, але вони не настільки драматичні. Все-таки багато людей, які жили на Сході, орієнтувалися на добрі стосунки з Росією, але коли вони побачили, що реально несе "русскій мір", то вони сказали: "Ні, ми туди не хочемо". Майже рік тому в одному з опитувань ми поставили питання "Чи є Путін сьогоднішнім Гітлером?" Тоді понад 80% українців сказали — "так". Причому відмінності по регіонах не було.
Олексій Гарань. Фото: Укрінформ
"В Україні є можливість критикувати владу"
— І, безумовно, від того, хто буде на чолі держави, від того, які ідеї продукуватиме цей лідер, залежить майбутнє мільйонів людей, чимало з яких вимушено перебувають за кордоном, і значна частина яких, ми на це дуже сподіваємося, мають намір повернутися під нормальні умови.
— Я хотів додати в позитиві, що у нас залишається дискусія. Вона залишається і на сторінках впливових видань. Можливість критикувати владу — це дуже важливо. Іноді, щоправда, це навіть зашкалює, але я думаю, що це все одно свідчить про те, що люди не хочуть бути позбавлені свободи. Колись ми ставили запитання: "Чи хочете ви "сильної руки?" Люди кажуть, що хочуть. "А чи хочете ви, щоб це було за рахунок ваших свобод?" Люди кажуть: "Ні, не хочемо".
Оцінка ролі держави і радянський патерналізм
— Чи можна говорити про те, що майбутнє українця можна розглядати у двох площинах — спиратися винятково на себе чи сподіватися на підтримку держави залежно від того, що в нас буде після війни і хто буде на чолі України?
— Ми трошки схематизували це питання, тобто ми запитали: "Чи держава зобов'язана забезпечити належний рівень життя всім громадянам?" І позитивно відповіла одна п'ята — 22%. І це погано, тому що це радянський патерналізм, коли держава має для нас робити все, а від нас це не залежить, тобто "дайте нам все". Такий патерналізм поганий. З іншого боку, також одна п'ята каже: "Ні, рівень життя кожного громадянина, окрім непрацездатних, має залежати від нього самого". Тобто, це люди, які активно вірять у свої сили, вірять, що вони можуть це зробити. А 52% обирають, що рівень життя громадян мають рівною мірою забезпечити держава і самі громадяни. Я думаю, що суто психологічно не дивно, що люди обирали такий варіант відповіді, тому що очевидно, що має бути і якесь поєднання також. Я думаю, що ці тенденції, які відбулися після початку повномасштабної війни, показали, що українці опираються на себе, на свою енергію, ініціативу — і волонтери, і добровольці, які пішли до армії, і різноманітні проєкти. Тобто таких людей стає більше і більше, і це все-таки показало нашу силу. А те, що кажуть, що "держава нам теж має допомагати", то я думаю, що в цьому теж є певне раціональне зерно, тому що навіть якщо ми подивимося на розвинуті західні країни, наприклад, США, Канаду, Західну Європу, то там дійсно держава забезпечує певну соціальну справедливість і перерозподіляє кошти на користь бідніших. Не всюди, але там це є. В Європі, до речі, більше, ніж в Америці.
