Письменниця та гастро-блогерка Ольга Карі розповідає, що її книга "Рибка дядечка Завена" не лише про їжу, і не лише про Вірменію. "Я окреслюю свою книгу як збірку історій людей, історії однієї родини, від часів, як вона тікала з території Османської імперії до тих часів як вона пережила і карабахську війну, і живе зараз у дуже бідній країні Вірменії. Чим зараз живуть ці люди? Це їхні історії, їхні вподобання на тлі їхньої гастрономії: що вони їдять кожен день, що вони їдять, коли приїжджають гості, що вони їдять, коли іноді ходять у ресторан”, — розповідає письменниця.
Вірменія — дуже закрита, особливо для України, бо в нас літає туди тільки одна авіакомпанія, і це дуже дорого. Але там є, на що подивитися і що посмакувати, переконана Ольга. "Сирійські вірмени відкривають зараз дуже багато ресторанів швидкої їжі, коли ти за п’ять доларів можеш пристойно поїсти. Також відкривають маленькі винарні. Мені запали рожеві вина Вірменії. Є страви, які треба обов’язково скуштувати. Ще женгялов хац — страва карабахської кухні. Це зелена перепічка, налисник з травами. Один із найважливіших інгредієнтів, авелук (кінський щавель). На ринках сидять бабусі, їхні внуки приносять ці трави, складають у дерев'яну банку, воно там ферментується. Роблять тоненький лаваш і трави загортають всередину" — розповідає письменниця.
У Вірменії не люблять дуже солодких страв. Ольга навіть наводить таку місцеву примовку: "У вірмен гірка доля, тому немає дуже солодких страв, — так кажуть люди. У них дісно не знайдете дуже солодких автентичних страв. Я би рекомендувала спробувати гату — це хлібний корж, а всередині мед і топлене масло. Це неймовірно смачно".
Радянський Союз не уніфікував традиції застілля у Вірменії, говорить письменниця. Традиції не стали більш світськими. "Там і досі є розподіл — жіночий, чоловічий стіл. За чоловічим столом гомін, бенкет. А за жіночим — порожньо, бо жінки всі на кухні. І для мене це було дуже дивно, що там таке дуже патріархальне суспільство", — говорить Ольга Карі.
Крізь багаті на страви застілля, безмежну гостинність, у вірмен дуже відчуваються наслідки геноциду 1915-го року, помітила письменниця. "Якщо в Україні був період, коли не згадували Голодомор. У Вірменії такого немає, всі пам’ятають. Немає жодної родини, яка би не постраждала, всім це болить. Це дуже впливає на стосунки з Туреччиною, для багатьох вірменів це як справа честі — поїхати до Туреччини на територію колишньої Західної Вірменії, знайти місцевість, де колись було село. Зараз буде спойлер, я розкажу, чим завершується книга. Найбільш болісний епізод, коли чоловік поїхав подивитися у село, звідки втікала родина, він побачив дітей, що бігають і просять грошей. Але потім йому в голову стрельнуло, що ці діти — нащадки тих, хто вбивав, виганяв, ґвалтував його сім’ю. І він жбурнув їм під ноги ці гроші. Значить, ця історія не пробачена", — говорить блогерка.
Фото: litakcent
