"Навіть треш має бути українським" — Ірена Карпа

"Навіть треш має бути українським" — Ірена Карпа

Як говорити з французами про війну, про трансформацію українців після 24.02.2022? Про що новий фільм "Сусідка"? Розповіла в ефірі радіо "Культура" письменниця, музикантка, колумністка Ірена Карпа. Вона працювала першим секретарем з питань культури посольства України у Франції та особисто спілкувалася з президентом цієї країни Еманюелем Макроном.

0:00 0:00
10
1x

Як говорити з французами про війну

На думку Ірени Карпи, французам справді важко зрозуміти щось про війну. Хоча якщо запитати дітей у школі, то вони впевнені, що Другу світову війну виграли французи. Залишається остання надія — це Рух опору. "Для французів дуже зрозумілі наративи руху опору, тому, коли ми говоримо про партизанів, цивільний спротив, територіальну оборону, їм це дуже заходить, — розповідає письменниця. — Коли говориш із пересічними людьми, то чуєш: ой, ви такі організовані й сміливі, а ми би почали тікати… І ми їх втішаємо, мовляв, у вас така генетика руху опору, ви також усі консолідувалися б і захищали б свою землю". Пані Ірена вважає, що їм також треба "дати поміряти твоє взуття", сказати, що вам дешевше дати зброю, ніж платити життями ваших синів і братів. "Насправді це не так уже й багато — дати якусь зброю чи іншу допомогу. Дуже багато їхнього мозку, звісно, засмічено російськими наративами, що це війна Америки і Заходу", — зазначила письменниця.

Ірена Карпа подякувала всім українцям, які працюють фіксерами, перекладачами, супроводжують французьких та всіх іноземних журналістів, що знімають сюжети про війну, забезпечують їм фінансування і безпеку. "Від цього залежить ступінь довіри до того, що транслюється, це повністю змінює сприйняття французьких глядачів, — наголосила письменниця. — І репортери, які повертаються з України, стають дуже заангажованими і класними. Одного бачила придурка, який приїхав з Оленівки і почав розповідати, що "невідомо, хто стріляв, і не все так однозначно". У той день в ефір прийшла "хороша русска" тьотя і так обхаяла Росію, що мені не було чого робити. А взагалі, досвід з телебаченням непростий, ти часто почуваєш себе ніби недооцінено, ніби треба виривати собі слово. Рідко коли буває етична програма, де слово дають усім по черзі. Тому важливо мати напоготові певний головний меседж-бокс, який з будь-якого запитання можна сформулювати. Це те, що ти обовʼязково маєш донести до аудиторії. Наприклад, ти маєш на меті знову і знову нагадати, чому Україну треба озброювати, або пояснити, чому Україна не йде на переговори. Тобто з будь-якого сюжету треба підвести під головний меседж".

Що важливого і нового можна зрозуміти про Україну після 24.02.2022?

"Для мене не було великих шоків та відкриттів. Досвід Майданів показав, наскільки українці можуть обʼєднуватися перед лицем небезпеки. Нічого нас так не обʼєднує, як якась катастрофа. Щоб її відкинути, люди знаходять неймовірні ресурси — інтелектуальні, фізичні, моральні. Я і в собі відкрила дуже багато ресурсів. Якась невтомність, коли можна працювати довго й без відпочинку, без оплати, як це роблять волонтери.

Але зовсім нове для мене — це трансформація та відхід від російського і радянського. Якщо звернутися до мови алхімії, то оця стадія Нігредо (Nigredo — з лат.), тобто занурення у темряву, передує народженню. Усім відома фраза: перед світанком темрява найгустіша. Саме зараз це відбувається, і у нас як у нації виживе щось найсильніше. Навіть вимикання світла сьогодні є символічними для нас, для того щоб народилося те, що дісталося нам безплатно у 1991 році. Бо до того українці дуже тяжко боролися і помирали за незалежність, і зараз ми фактично платимо велику ціну, щоб зрозуміти, хто ми, щоб відійти від совка, від "с легким паром", від Кіркорова та російських мемасиків з радянських фільмів, якими ми грішимо, бо воно все міцно увійшло в нашу фразеологію. Скажімо, слова-паризити "кароче", "тіпа". Дуже тішуся, що мені вдалося у перший свій фільм "Сусідка" натикати наших дитячих наративів, ніби мультик про Петрика Пʼяточкіна".

Про цікавість молоді до відкриття, зокрема, української естради — Гіги, Зіброва, Білозір, Білоножків, яких вважали вже нафталіном…

"Це такі необхідні етапи. Степан Галябарда, Білоножки — це те, з чого ми сміялися, але тим не менш воно дуже класне. Якщо ти поговриш з нашими спецназівцями, то вони скажуть, що слухають Гігу, аби підняти собі настрій.

Є певні мікрокультури, наприклад, "музика маршрутки" з піснею "Василина" або "Ні обіцянок, ні пробачень" Віктора Павліка. Ми їх чули, коли ходили до школи, а для сьогоднішніх підлітків це вінтаж. Але це класно, що якісь речі стали крилатими. Ми ж паралельно слухали якогось там Діму Малікова, проте навіть треш має бути українським, весь оцей шансон. Як говорив Винниченко, коли кримінальні елементи заговорять українською, тоді буде українізація".

"Що мене ще здивувало — це добровільний перехід людей старшого покоління на українську мову. Маю подругу, батьки якої з 24 лютого перейшли на українську, і тепер мама виправляє доньку: це русизм, ти вжила слово з мови окупанта! Це такий запал неофіта, запал людей, які говорили, як їм важко, бо вони звикли говорити російською. А тепер — просто береш і робиш. Російської мови у нас і так багато буде звучати, я далека від того, щоб хейтити людей. Цей перехід має бути добровільним рішенням кожної людини, тільки тоді воно спрацює".

Премʼєра фільму "Сусідка" за сценарієм Ірени Карпи. Про що кіно?

"Про любов, звісно ж. Це історія кохання давно знайомих між собою людей, де вона — мати двох дітей і правильна вчителька, а він — підкреслений мачо і чайлдфрі, який ніколи в житті не одружиться. Але ж у них стається любов. І фільм цінний тим, що це безтурботне київське життя, коли всі ходять на пляж і грають у гольф, це ще довоєнна реальність. Тобто фільм нагадує, яке в нас було життя і яке буде після перемоги".

Чому українська мова у фільмі "Сусідка" жива, а не з підручника?

"Це моя українська мова. Людини, яка народилась у Черкасах, переїхала до Яремчі, а потім до Києва. Тобто з 1990 року я жила у Києві, і мені не було закидів, що я розмовляю західним діалектом. Мені здається, що у фільмі плюс-мінус мова жителів Франківська-Тернополя, тому що у Львові вже будуть "мармулядки" і "кльозетики". Мої герої з Чорткова, в їхній мові є русизми і полонізми. Мова жива, і в ній є ця частка сміття. Це діалоги живих людей і мова, властива їхньому середовищу. До речі, двоє професорів на кафедрі будуть розмовляти по-одному, а коли вийдуть у бар на келих вина, то розслабляться і говоритимуть трохи інакше, бо вони мають дітей, племінників і чують мову на вулиці. Я за те, щоб не було зайвого снобізму там, де він не потрібен. Як це працює на тексті? Коли я як письменниця пишу книжку, то мова автора чиста, а в діалогах — така, як люди говорять, із суржиком та обсценною лексикою. Бо немає нічого гіршого за діалог, написаний пластмасовою мовою".

Фото: фейсбук-сторінка Ірени Карпи