Фото: Марія та Михайло Грушевські: останнє спільне відоме фото подружжя
Фотограф В. Павловський. Китаїв, літо 1928 р. Музей М.Грушевського, immh.kyiv.ua
Сьогодні, 14 лютого, в День закоханих ми згадаємо Михайла Грушевського. Традиційно наша уява малює образ голови Центральної Ради, професора, історика, серйозного бороданя в окулярах. Але нині ми звернемо увагу на його поезію, і насамперед, на його любовну лірику, яку він адресував своїм коханим. І почнімо, як і належить, з його першого кохання.
Все почалося в юному віці, коли Михайло Грушевський навчався в Тифлісі. Туди приїхала з виступом оперна група і привезла оперу "Кармен". Михайла, як одного з найкращих учнів, запрошують привітати артистів і запросити їх до гімназії. І Грушевський закохується у виконавицю партії Мікаели – пані Олену Марковську. І одразу це кохання надихає його на вірші.
Як до тебе йти збираюсь, із тобою розмовляти,
Все зарані розбираю, як ступити, що сказати,
Передумаю до щенту кожний рух і кожне слово,
А прийду – і одубію, а ні духа, а ні мови,
Поки мене не оживиш своїм оком, словом милим,
Й побіжать у мене речі, що на серці накипіли.
14 лютого – це не лише день закоханих, а ще й день книго дарування. І коли Грушевський йшов на зустріч до пані Марковської, то в подарунок він взяв "Кобзар" Шевченка.
Ну гаразд, він побачив привабливу акторку, красиву молоду жінку на сцені, а як він добився зустрічі з нею в епоху, коли не було ні Фесбуку, ні інших соціальних мереж?
Грушевського відправили запросити артистів завітати в гімназію. Він дуже гарно згадує цей момент зустрічі і потім, на жаль, розчарування через неможливість цього кохання.
Я летів до тебе, серденько-дівчино,
Щоб намилуватись твоїми очима,
Щоб ще раз упитись милими речами,
Ще надать серденьку палу та кохання.
Скільки ждав я сего, скільки прибирався,
А додому хмурий од тебе вертався.
Щось важке та сумне серце нагнітило –
Чи почуло серце, що тобі немилий?
Чи тобі припав хто інший до сподоби?
Чи мого кохання проминула доба?
Тобто вона не відповіла взаємністю?
Ну вона не сприймала його, в принципі, як чоловіка. Вона дивилася на нього, як на юного парубка, як на закохану дитину.
А от ця ніжність в устах Грушевського, походи з книжкою на побачення тощо чи є свідченням певної культури ставлення до жінок, принаймні в 19 столітті?
Йдеться не лише про 19-те століття. Це, в принципі, основа нашої культури. Чоловіки завжди поважали жінок, шанобливо до них ставилися, забезпечували. Коли ми заходимо до української хати, на жерці побачимо лише жіночий одяг. Тому що так можна було визначити статус, успішність чоловіка в суспільстві, наскільки він може забезпечити свою дружину. В українському шлюбі була культура, була рівність. В Україні казали, що чоловік тримає хату за один кут, а жінка за три. Також була цікава історія в певні століття з понеділкуванням, коли кожного понеділка жінка звільнялася від домашніх справ і могла піти собі до шинку, до корчми. А домашні справи робили діти і чоловік. Більше того, дозвіл на понеділкування оговорювався ще під час заручень. Якщо хлопець не погоджувався, то заручення могли не відбутися.
Крім того, дуже часто в шлюбі зверталися на "ви" до дружини. І от дуже яскраво це подає наш інший класик, Нечуй-Левицький в повісті "Старосвітські батюшки та матушки". Він описує чудовий діалог між дружиною і чоловіком. Він – священик, вона – дочка священика.
— Слава богу, що ви, Онисю, не плачете, — тихо обізвався Харитін.
— Нащо ти на мене кажеш ви? Хіба ж я не твоя жінка? Адже ж чоловіки на жінок кажуть ти!
— Коли ви, Онисю, такі… розумні, такі проворні, такі падковиті до хазяйства, що й сказати не можна, — промовив отець Харитін солодким голосом.
— Голово з вухами! Хоч при людях кажи на мене ти! — сказала Онися, торкнувши його по руці.
— Нехай вже при людях… то й буду казати ви… чи то, правда, ти…
— Як тільки будеш на мене викати, то я тебе присилую тикати; буду за вуха скубти. Чуєш, чоловіче!
— Скубіть, Онисю, скубіть. Воля ваша, а все-таки якось мені ніяково тикати на вас. Може, потім звикну, присилую себе.
Але так все життя він і казав на дружину "ви".
Погляньмо на наш фольклор, там надзвичайно багато свідчень шанобливого ставлення до жінки, прикладів піклування про неї. Так, українські чоловіки були мужніми і суворими. Та все ж оця їхня ніжність проступає через пісні, через лагідні звертання до жінки, через повагу і шану в сім’ї.
Але що було далі? Адже далі у Грушевського був і шлюб, і діти, і це теж була романтична історія?
Михайло Грушевський закінчував університет Святого Володимира в Києві. Знайомився з елітою нашого міста. Йому дуже допомагав, був майже його захисником, протектором Олександр Кониський.
Давайте нагадаємо, що Олександр Кониський – автор нашого духовного гімну "Боже великий, єдиний", вчитель Миколи Міхновського, перший біограф Тараса Шевченка. Він його біографію писав цілих 10 років, і ця праця зараз є в доступі.
Отже, з легкої руки Кониського, Грушевський потрапляє до Львова і отримує там посаду. А до Львова він потрапляє в різдвяний час. А там запах кави. А там бал "Просвіти". І там вона. Дочка священника, вчителька за освітою Марія Вояковська. І, знаєте, це був той випадок, коли вона чітко знала, як можна "заманити" Михайла.
Вона вміла слухати. Вона давала йому говорити. І це спрацювало. Він проводжав її додому, вони довго стояли під снігом, і кожна зустріч завершувалася словами "сподіваюся на скору зустріч". І вже після декількох скорих зустрічей, а Марія ще й приходила на його лекції, наш романтичний Грушевський пише їй листа: "Думаю, для Вас не тайна – моя симпатія до вашої особи… Я мушу знати, чи можу будувати на їй більші надії? Шукаю товариша щирого, розумного і доброго, співробітника в праці громадській, аби жити з ним душею в душу". І Марія стала дійсно його помічником. Вона знала декілька мов, вона взяла весь побут на себе, вона виховувала їхню чудову доньку Катерину. І дійсно це був такий теплий-теплий світ родинного щастя.
Вони не розлучалися втрьох ніколи, аж поки, як то кажуть, їх не розлучили: Катерину заарештували за доносом агента НКВД. І пані Марія буде ще довго виходити на балкончик будинку на Паньківській в Києві, очікуючи, що донька повернеться з заслання, куди її відправили, тільки за те, що вона учениця Грушевського, навіть не донька.
Довідка: В 1938 року Катерину Грушевську заарештували за доносом агента НКВД Костя Штепи і засудили до позбавлення волі на 8 років. Листи матері поверталися до Києва з позначками: "Адресат выбыл". Марія писала до Президії Верховної Ради СРСР та УРСР, прокурорів і навіть Сталіна щодо сприяння в помилуванні доньки. В липні 1940-го, після майже року таборів, Катерину конвоювали через Владивосток до Москви, далі до Києва, і знову до Москви, де її справа переглядалася. Останній лист від неї надійшов в червні 1941 року. Лише в 1950-х роках стало відомо, що Катерина Грушевська померла в Новосибірську 30 березня 1943-го. Історикам не вдалося з’ясувати обставини її смерті.
