Ми заходимо з хлопцями в село. У мене автомат напоготові, гранати по підсумках. Дивлюся під ноги, щоб не наступити на міну. Тримаю сектори, уважно, хто про…любить ворога, той швидко мертвий. Поглянь, не туди, правіше — бабуся за поломаним парканом спокійно копається на городі, сапає помідори або збирає колорадських жуків з картопляних паростків.
- Помагай Бог, бабусю!
- Та й вас хай Бог береже, хлопчики.
Годину тому в селі вибухали міни окупантів. Снаряди російських танків ламали дерева та будинки. На перехресті прильотом пострілу з РПГ поранило одного з наших, ми лежали в кущах і пхали йому в рану в паху бинт, що зупиняє кровотечу, а він кричав та кликав маму. Бій затих, і одразу місцеві вилізли з погребів та збирають кабачки чи перекопують свої городи. Копають і збирають уперто, майже приречено. Дивляться в небо, розглядають хмари, сподіваються на дощ, а не на ракети.
Ми теж дивимось на небо і бачимо хмару, що підповзає з обрію, бачимо багнюку по коліно, вогкість, промоклі ноги, холод земляних нір. А місцеві бачать хмару і думають, що не треба тягнути воду від колодязя і самотужки поливати город, що буде врожай, а значить — надія.
- Ви тудою йдіть, рашики туди побігли, тільки обережніше, — вказує бабця рукою.
- А що там, заміновано?
- Розсаду так мені не потопчете, ось що там.
І порається бабця в городі далі. Бо треба ж, щоб була картопля, щоб завтра було що їсти.
Бо є завтра. Ось так просто, поруч із тобою є завтра — там, де в тебе його немає.
На лівому плечі мого знайомого бійця з десантно-штурмового батальйону набито "ave ukraina morituri te salutant". Девіз, сенс якого не військовий не зрозуміє. Ніколи.
Слава Україні! Ті, хто йде на смерть, вітають тебе!
Кожен раз, коли я йду на завдання, на чергування в передовій траншеї на лінії фронту, на штурм чергової нікому не відомої лісосмуги, я ясно усвідомлюю, що мене можуть убити. Свідомо приймаю цей ризик та йду. Для солдата, який звільняє окуповане росіянами село, є тільки тут і зараз, а тому завтра не існує.
На війні у бійця багато чого не вистачає. Цигарок або гранат. Чогось смачного. Спокою. Безтурботності. Але гранати можуть підвезти машиною, а шоколадку я куплю собі сам десь у тилу, якщо повернуся з бою. Але є три речі, яких у мене не існує — приватність, мрії та "завтра".
На війні все робиш із кимось, навіть сереш під наглядом побратима, щоб тебе раптом не вбили, поки ти присів по справі.
Мріяти — то взагалі відволікає від дійсності, занадто безтурботна справа, а безтурботних на війні швидко вбивають, особливо коли вони занадто відволікаються від дійсності. А без мрій не буває завтра. Тому й "завтра" немає.
Від цього усвідомлення ми ставимось до побуту байдуже. Необережно, зневажливо. Звісно, я намагаюсь облаштувати будинок, у якому живу, але це не капітальний ремонт. Будь-якої миті може надійти наказ.
Будь-якої миті можна загинути. І тому розібрати дерев'яний паркан на дрова для сьогоднішніх шашликів узагалі легко.
А люди з села мають плани на майбутнє. Вони залишаються тут і дуже ретельно ставляться до своїх парканів.
Я зустрічав цивільних, які не залишили прифронтові або окуповані містечка й села саме тому, що цінували свій побут більше, ніж своє життя. Вони залишалися під обстрілами, бо не могли кинути напризволяще свої шафи, набиті речами, серванти, сервізи, дзеркала, бокали й серветки:
"Боже, якщо я піду, мій дім обов'язково пограбують".
Досвідчений боєць не тягне зайвих речей.
Тактичний рюкзак та баул. Тільки те, що я можу повісити на себе, взяти в руки і йти пішки. І, може, доведеться йти довго, бо автівка може не приїхати, а може й зламатися, застрягти в багнюці, підірватися на міні. Ніколи не знаєш, що саме може статися, тому завжди краще розраховувати на власні сили, а вони в мене не безмежні.
Це спочатку недосвідчені бійці, які не знали, що на них чекає, придумали собі, що потрібні три пари берців, щоб в одних ходити, поки другі сушаться, а треті провітрюються. Два комплекти форми. Туристичні намети з розкладними стільцями. Усякий цивільний дріб'язок, до якого встиг звикнути за минуле життя. І врешті кожен розсовував по машинах три баули, п'ять коробок та купу великих та малих пакетів.
Під першим обстрілом весь той мотлох згорав, губився, псувався, і єдине, що залишалося у розгубленого бійця — те, що було на ньому, і те, що він встиг вхопити, коли біг до найближчого укриття.
Після такого обстрілу хлопці тягнули на пошту все зайве, що якимось дивом збереглося цілим, і відправляли додому.
Напередодні виїзду в зону бойових дій один боєць купив тактичну ковдру з балістичними пластинами, що прикриває від уламків. Він хизувався нею, а ми заздрили та розмірковували, чи він про…любить (загубить) свою крутезну та дорогу ковдру на першому виїзді чи таки на другому. Бо штука класна, питань немає, можно спокійно спати в посадці, не хвилюватися, що тебе зацепе уламок від вибуху поруч. Але штука ж габаритна й важка.
Про…любив (загубив) він ковдру в перший виїзд, коли швидко збиралися з позиції під щільним мінометним обстрілом.
З іншого боку, він спокійно спав два тижні. Два тижні на війні в лісосмузі поруч із ворогом — це дуже довго, майже вічність.
Головне, що в мене є — це снаряга. Вона завжди на мені, я її тягаю, прилаштовую під себе, до неї звикаю, вона — як моя друга шкіра.
І ще мінімум речей, які я морально готовий втратити. Бо коли вибір — речі або життя, я оберу життя, яке й так, під обстрілом, коштує небагато. Десь стільки ж, скільки коштує звичайний дрон із примотаним до нього пострілом до РПГ.
І ставлення до грошей таке ж, дуже просте.
Сидиш у траншеї, капають бойові, а куди їх витрачати у траншеї?
Якось я приїхав у Київ на три дні, зайшов у ресторан, замовив обід, з'їв, здивувався, як багато людей, отримав рахунок — п'ятсот гривень із чимось там. Я сидів і не розумів — багато це, мало чи нормально, пів тисячі гривень за обід. Я не знав. Бо до цього пів року не був у ресторанах. Годували мене безкоштовно тим, що приготував батальйонний повар, або тим, що поклала держава у сухий пайок.
Відчуття грошей зникло. Вони були нічого не варті. Бо в земляній норі на передовій за звичайні цигарки можна здобути більше, ніж за гроші: кружку гарячої кави, щиру посмішку побратима.
Живу секундою, живу моментом. Мені зараз добре — зашибісь. Що буде в майбутньому — та насрати. Я не хочу думати про майбутнє. У ньому може бути або багато хорошого, або багато поганого. Але однозначно, рано чи пізно, там буде наказ виїхати на передову. Тому я не хочу думати про майбутнє. У цих роздумах я обов'язково дійду до наказу, а мені цього дуже не хочеться, мені зараз добре, і це прекрасно.
Люди в селах думають про завтра, планують його, планують, що воно в них буде, те завтра.
Це ми бігаємо по посадках, ховаємось у погребах зруйнованих будинків, нам ладно, нам, може, то завтра і не потрібно, а ці люди тут основатєльні, про нього думають. Адже завтра треба і на чомусь сидіти, і на чомусь спати, і щось їсти...
Ротний якось сказав мені — війни не існує, поки вона не зачепила тебе особисто.
Ми тоді заїхали на заправку на корчі, старому праворульному джипі, побитому та понівеченому від віку та війни. І нас ніхто з водіїв не пропустив без черги. Сваритися нам не хотілося. Часу в нас трохи було. Тож ми чекали на свою чергу. І ротний так сказав.
Думали ще з'їсти на заправці по хот-догу, та передумали і заїхали до знайомих.
Звичайний будинок на харківській трасі, в якому живе літня пара. У дворі стоять довгі збиті столи. Коли б сюди не завітав військовий, господарі його ситно нагодують, вкладуть спати, якщо треба, і не візьмуть ані копійки. Господиня, усміхнена та охайна жінка, в неї троє синів, і всі троє служать у Збройних Силах.
Звичайна військова дійсність. І вона не схожа на реальність, яку про війну іноді уявляють.
Мені здається, є різниця між реальністю та дійсністю.
Реальність — це така вигадана дійсність. Дійсність — об'єктивна реальність, без зайвих вигадок.
Умовна реальність — вона формується під враженням, під впливом нашого власного побуту.
Ми її вигадуємо із поясненням для себе. Хтось досі не в армії, бо в його реальності хворі батьки, або проблеми зі здоров'ям, або "який з мене вояка", або ще щось. А потім приходить дійсність, об'єктивний окупант із конкретним автоматом у руках, і вбиває тим автоматом, без будь-яких зайвих філософій.
Коли я йду деокупованим селом, то знаю, що мені назустріч ідуть і ті, хто допомагає армії, і ті, хто ненавидить військо. У реальності оцих людей їхні будинки, наприклад, розфігачило артою лише тому, що поруч стояли ЗСУ.
Люди різні. З цих різниць і складається дійсність.
Ті, хто впустив у дім і нагодував, живуть поруч із тими, хто й води напитися не дав.
"Я не хочу, щоб ви були в мене. Бо побачать, що ви тут, і до мене в хату прилетить".
Улітку 22-го ми стояли під Балаклією. Сама Балаклія була під росіянами, а село, де ми стояли, під нами. У селі було в нас умовне ППД. Це коли можна не весь час ходити в броні, можна спокійно помитися, випрати одяг, змінити берці на капці.
У селі була велика коров'яча ферма, де залишилося багато живих корів, які ходили неприкаяно. По полях навколо валялися коров'ячі трупи. Один коровник розтрощило влучанням бомби, і поранені корови розбрелися по полях та повмирали там.
Господарювала на фермі жінка, активна, бадьора, кругленька, міцна. Вона на червоній "мазді" кожен день привозила до нас на кухню м'ясо, щоб борщ був густіший, за свої гроші купувала й привозила.
Місяці два ми тримали оборону, і вона нас підтримувала.
А десь на другий місяць це почало її втомлювати. Ми ж сусіди не дуже тихі. І от вона прийшла і каже: "Так, пацани, все класно, все чудово, ви всі молодці, я дуже рада, що ви тут стоїте, й орки сюди не зайшли. Бо поряд у селі вас немає, і туди вони зайшли. Але у Балаклії в мене квартира! Ви збираєтесь її повертати?"
Ми не знали, що їй відповісти.
А десь за два тижні після цієї розмови розпочався контрнаступ, і Балаклію відбили. І квартиру нашій господині повернули.
Її "завтра" настало. Одна з мрій здійснилася.
Коли довго на війні, коли довго немає цього "завтра", є небезпека забути, заради чого взагалі я воюю.
Бо мета — вона ж у майбутньому, якого для мене не існує.
Втрачаю мету. Процес стає самоціллю.
Здається, більше не розумію цивільних, а вони — мене.
Забуваю, що пішов на війну, щоб війна не прийшла до мого будинку, до моїх рідних, та щоб в окуповані міста повернувся мир.
Утім, зараз у мене немає завтра, аби це завтра було у моєї дитини.
Щоби було кому мені сказати: "Дивись, у нас є світло, є вода, і картопелька є — пригощайся!"
Есей "Аби це завтра було". Павло Белянський
