Фото: Музей воєнного дитинства
"Сьогодні тема смерті перестала бути табуйованою у нашій країні"
З якого віку діти починають усвідомлювати, що таке смерть і що це явище, яке призводить до незворотних подій у нашому житті?
Взагалі тема смерті з’являється у мовленні та усвідомленні дитини десь із чотирьох років. Це вік, коли у дитини проявляється одночасно страх темряви, цікавість до теми сексуальності та перші запитання "А що таке смерть? А ти помреш? А що буде, коли ти помреш?". Дитина в цьому віці не може усвідомити кінцевості смерті, але це перша екзистенційна криза, яка стає кризою для всієї родини. Саме в цей момент ми, дорослі, маємо всередині себе сформулювати власне бачення смерті. І від того, які наративи ми будемо вкладати в дитину, залежатимуть її подальші роздуми. У кожній родині мають бути свої відповіді, власні роздуми про те, що для нас смерть.
Сьогодні ця тема перестала бути табуйованою у нашій країні. Вона постійно потребує нашого заглиблення. Ще 25 років тому, коли я починала практику, батьки взагалі боялися розмовляти з дітьми на тему смерті. Але коли ми боїмося говорити про смерть, то насправді не даємо собі права і на життя. Бо тверезий погляд на смерть дуже важливий. Ми маємо навчитися дивитися на все складне. Усі теми в нашому житті мають бути ословлені, означені, це дає нам більше сміливості. І коли я не можу на щось дивитися, то це зона моєї слабкості, зона, де я втрачаю енергію. Бо якщо щось існує в моєму житті, а я його уникаю, це позбавляє мене можливості дивитися у майбутнє.
"Якщо дитина перебуває біля досвіду смерті, то їй обов’язково потрібно розповідати про смерть, не зволікаючи"
Перші наші розмови із дітьми про смерть будуть про те, що ніхто насправді не знає людину, яка жила б вічно. І дитині у будь-якому віці важливо почути, що ми будемо з нею стільки, скільки для неї важливо. Ми означуємо, що смерть існує. І залежно від нашого світосприйняття, можемо сказати, що смерть тіла не означає смерть душі ― для тих, хто в це вірить. Смерть пов’язана з тим, що наше тіло перестає функціонувати. Насправді коли ми говоримо з дитиною, ми спираємося на її запитання. З маленькими дітьми ми розмовляємо короткими фразами і чекаємо на реакцію дитини, бо в цьому віці нам важливо не перевантажити її інформацією, яку вона не може осягнути. Ми будемо бачити, чи можемо запитати дитину 7-10 років "Що ти знаєш про смерть?" або "Що тобі хотілося б дізнатися про смерть?". Так ми зможемо побачити, в якій реальності вже живе дитина. Ми маємо пам’ятати: якщо родина переживає досвід втрати, тобто дитина перебуває біля досвіду смерті, то їй обов’язково потрібно розповідати про смерть, не зволікаючи. Іноді, коли ця тема не означена в родині, дитина ставить запитання сама. Зволікати не можна, бо дитина постійно відчуває, що відбувається в родині.
Спокійна і правдива розмова проти "слона у кімнаті"
Дитина спирається не лише на наші вербальні сигнали, тобто на слова, а постійно моніторить наші невербальні сигнали. Психологи часто вживають термін "слон у кімнаті". Коли щось відбувається, а ми не хочемо цього помічати, уникаємо розмов про це та відганяємо думки, воно все одно відчувається, як "слон у кімнаті" ― як присутність чогось важкого, що може давити і розчавити наш емоційний досвід. Тут дитина починає додумувати, і ми не знаємо, що вона нафантазує. Наприклад, людина є поруч із нею, а потім зникає. Дитина бачить сум, сльози батьків, але їй про це ніхто нічого не каже, і тоді у неї можуть з’являтися думки: "А може зі мною щось не так? А може я в чомусь винна? А може і я зникну? І мама може зникнути?". Отже, наша спокійна і правдива розмова з дитиною буде внеском у її спокій та її відчуття, що вона може спиратися на нас і поставити нам будь-яке запитання. Саме ця тема, що я можу поставити будь-яке запитання, і не тільки про смерть, а про все, що може статися зі мною ― про секс, булінг тощо ― є найважливішим. Бо все це пов’язано із темою довіри і того, що я можу спиратися на велич батьків.
"Обов’язково наголошуємо на пам’яті"
Коли я говорю з дитиною на складну тему, то це для дитини означає, що я можу цю тему витримати. Якщо я можу витримати цю складну розмову, то я зможу витримати і будь-які складні події, котрі можуть відбутися з дитиною. Перше правило під час розмови ― це означення теми смерті взагалі у нашій буттєвості. Якщо у дитини не було досвіду перебування на похованні чи на кладовищі, то ми розповідаємо, як це може бути. І обов’язково наголошуємо на пам’яті. На тому, що ми зберігаємо зв’язок з людиною.
Це видається дуже цінною порадою для людей, які не належать до релігійних громад. Для людей зі світським характером виховання цінним є те, що пам’ять буде жити стільки, скільки ми пам’ятатимемо про людину.
Саме так. Якщо ми про пам’ять не говоримо, то дитина все одно вибудовує зв’язок із тією людиною. Це може бути зв’язок через страх. Але зв’язок може бути вищого рівня ― через любов, пам’ять, ритуали, які ми можемо створити, шляхом пригадування людини.
Практика "Серце каже не "тук-тук", а "люблю"
Одна з моїх найулюбленіших практик, яку можна використовувати у різних випадках. Коли ми розповідаємо дитині про близьких людей і про їхню любов, яка назавжди залишається з дитиною, я прошу, щоб дитина приклала руку до грудей і почула своє серце. Зазвичай я запитую: "Що ти там чуєш?", а дитина каже: "Тук-тук, тук-тук". І я пропоную уявити, що серце каже не "тук-тук", а "люблю". Дитина складається із клітин тіла, з інформації, яка прийшла до неї через батьків, з любові, яку в неї вклали рідні люди. І коли вона чує всередині "люблю", то це означає, що в ній живе ця любов усього роду. Цю практику можна використовувати, коли дитина залишається сама без батьків, коли адаптується до садочка чи школи, тобто коли вона переживає досвід втрати. Дитина може відчути це "люблю" у своєму серці через таку метафору.
Світлана Ройз. Фото: facebook
Дитина має бачити, які у нас є ритуали пам’ятування. У моїй родині ми час від часу переглядаємо сімейні фото і цим підживлюємо пам’ять. Я розповідаю дітям про їхніх бабусь-дідусів, прародичів, яких вони не знали, але знала я. Розповідаю, які риси прародичів я можу побачити у своїх дітях. Коли дні народження та смерті, я можу поставити свічку, і ми разом робимо пиріг, який любили родичі, про яких згадуємо.
"Якщо дитина уникає розмов або постійно пригнічена ― варто звертатися за допомогою психолога"
А якщо, попри наші поради, батьки все одно бачать, що реакція дитини на смерть близької людини все одно дуже гостра. У яких ситуаціях варто звертатися по допомогу фахівця?
Озвучене мною ― це не супровід горювання. Це те, що ми робимо, аби тема смерті була для дитини сприйнятною, стерпною. І це ― екзистенційне збагачення дитини. Ще до великою війни я написала книжку "Таємниці житті та смерті", там є усі питання і навіть практики.
Саме зараз, коли поруч із дитиною є досвід смерті, ми стежимо за тим, щоб стан дитини був динамічний, бо горювання ― це динамічний процес. Коли після поховання близької людини дитина за три години вже починає сміятися і гратися ― це нормально. Ми спостерігаємо за тим, щоб дитина і доросла людина переміщувались між двома полярностями ― полярністю життя і полярністю горювання. Тобто протягом дня можуть будуть моменти, коли дитина усміхається, дивиться мультфільми, грається, аж раптом вона може занурюватись у сльози, спогади чи напади агресії. Це нормально у переживанні втрати. Якщо ж ми бачимо, що дитина взагалі уникає розмов на цю тему або постійно перебуває у стані пригнічення, тоді вже варто звертатися за допомогою психолога. Далі ми спостерігаємо за змінами у ритмах та патернах сну, чи не з’явились у дитини нічні жахіття. Ми спостерігаємо за зміною у харчовій поведінці, за травленням, чи не з’явилися психосоматичні симптоми. Це нормально, коли після зустрічі з досвідом смерті дитина стає більш тривожною і перестає відпускати своїх батьків. Бо для неї цей досвід також і про те, що "я розумію, з моїми батьками може щось статися".
"Коли є травматичний досвід, я скеровую до дій"
Розкажу з особистого досвіду. Ми з дітьми живемо біля Києва, і коли відбуваються обстріли, моя 11-річна донька постійно питає: "Скажи, а хтось із дітей загинув? А з котиків?". Я їй відповідаю правду, бо ми так домовились. І одразу намагаюся стабілізувати її стан. Я кажу, що дійсно, діти загинули ― і це жахливо, і в цьому винна тільки русня. Дитина, яка перебуває біля досвіду, що хтось із дітей міг загинути, може почуватися більш вразливою. У різних родинах може бути по-різному. Ми маємо спостерігати за станом своєї дитини, бо у всіх є свій рівень витримування такого навантаження. Я знаю, що моя донька впорається. Але одразу після таких складних тем ми розмовляємо про те, що ми можемо зробити, щоб зберегтися. Я кажу: "Бачиш, ми одразу реагуємо на тривогу і йдемо у безпечне місце". І далі скеровую до дій. Бо коли є травматичний досвід і немає можливості діяти, то цей досвід дає довгострокові наслідки.
