Лідер гурту NRavitsa Planet та відомий відеоблогер Іван Марунич в ефірі Ранок Про розповів про те, як поєднує кар’єри музиканта та відеоблогера, спільне шоу з Юркеш у київському метро та розказав, чи доплачує МакДональдс за зйомки LateNightShow.
– Розкажи, як тобі прийшла ідея твого останнього шоу, яке ви створили разом з Юркеш? Тур червоною гілкою метро на честь 14-річчя гурту, і такий розкішний дует Юрченка (Юрко Юрченко, фронтмен груту Юркеш – ред.) і тебе в ролі конферансьє – це ж неможливо відірватися було.
– Насправді це був експеримент, і взагалі, історія, яка виникла буквально спонтанно. Мені Юрко набрав, сказав, що така тєма, гурту 14 років, треба щось думати. Я з’їздив на гастролі в Запоріжжя, походив, подумав, і потім повернувся і кажу: давай зробимо те, що не робив практично ніхто. Поїдемо туром по всіх станціях червоної гілки. І я думаю, що на місці Юрка мало хто міг би бути. Тому що Юрко взяв баян і фактично в акустиці дав безперервний тригодинний концерт, де всі відривалися і прослідували за гуртом від Академмістечка до Дарниці, а потім ще два додаткових концерти, солд-аути на Палаці спорту та Палаці "Україна".
Чому саме червона гілка? Офіційна версія: тільки на червоній гілці є місця, де можна офіційно провести open-air, тобто це були станції метро Дніпро, Гідропарк, Лівобережна, Дарниця. А неофіційна – я просто на Дарниці живу, мені так легше було приїхати.
– Скажи, Іване, ким ти себе зараз відчуваєш? Ми про тебе і як про співака, і як про блогера, і як про конферансьє, і як про журналіста знаємо. Ти хто взагалі?
– Насправді зараз такий час, коли, я думаю, мало бути просто кимось одним. Я просто щаслива людина, яка зранку прокидається, і відчуває себе, де би я не був, щасливою людиною. Тобто якщо я сьогодні прийшов на радіо до вас у гості – то це прекрасно! Ми з вами можемо поговорити і про блогінг, і про музику. І якщо далі я їду, наприклад, у студію записувати пісні – чудово. А якщо в цей же день ввечері можна ще й провести LateNightShow з зірками в МакДональдсі – то чому б ні? Чому себе обмежувати?
– Твій рецепт, як стати відомим блогером?
– Я думаю, що рецепту однозначного ніякого немає. Єдине, що треба кожен день щось робити. Не тільки в блогінгу. Якщо ти блогер, ти маєш писати, якщо ти музикант, ти маєш видавати пісні. А якщо ти водій метрополітену, ти маєш іти на роботу і гарно робити свою роботу. Тому рецепту немає, треба просто працювати щодня, і невпинно, і щось, може, і вийде.
– Таке враження, за твоїм темпоритмом, що ти постійно перебуваєш у тонусі: тут якась трансляція, тут ти пішов на радіо, там провів LateNightShow – тобі комфортно у такій ситуації постійно не зупинятися?
– Так. Бо навпаки, якщо тільки щось збивається, якщо вихідні більше, ніж два дні, я відчуваю, що мені чогось не вистачає.
– Залежність, Іване, це залежність.
– Це не залежність, це бажання бути щасливою людиною, я думаю так.
– Давай про музику поговоримо, наскільки це для тебе взагалі серйозно? Я слухала записи живих концертів і, звичайно, кліпи дивилася. У мене складається враження, що і це для тебе якась гра, гра, від якої ти кайфуєш і особливо не переймаєшся якимись серйозними моментами.
– Насправді, поки є музика, і гурт, і взагалі пісні – це те, від чого ти відчуваєш, що ти взагалі живеш. Тому що всі проекти, які заходять, спецпроекти – це такі забавки, які іноді допомагають заробляти гроші, тому що це часто якісь комерційні проекти, не зважаючи на те, що вони часто фанові. А музика – це те, що в тебе вже є пісні, часто вони бувають наперед написані. Тобто ти знаєш, що поки вони в тебе є, ти будеш цим займатися, тому що тобі треба їх реалізувати. Можливо, тому складається враження, що ми (ставимося – ред.) несерйозно, але завжди, що б ми не робили, або в студії, або знімали якісь відео, або грали на концертах – ми до цього ставимося професійно.
В студії це просто – ми працюємо, доки ми не вийдемо і точно будемо знати, що отримаємо той продукт, який треба. На концертах – я вважаю, що з кожним концертом ми додаємо (якості – ред.), і звукорежисер прекрасний наш, і вся команда – це люди професійні. Це не просто там люди, з якими в інституті десь познайомилися. Це люди, які знають своє діло. Я вимогливий, насправді. І якщо воно здається з залу, що воно все легко і просто, – то це класно!
– Ти кажеш, що пісні пишуться легко і невимушено, і ця невимушеність дійсно відчувається, коли ти їх слухаєш. Але зрештою ви коли працювали разом з "Мамахохотала", ви кожен певний період мали видавати якусь нову пісню в них наприкінці шоу. Це ж практично такий хіт-конвеєр. А як в таких випадках з написанням пісень?
– Коли нам запропонували зробити 12 пісень приблизно за 15 тижнів, нам треба було видавати кожні три тижні по три нові пісні, там були перерви між зйомками. Деякий матеріал був уже написаний, а деякий ми добивали в студії. І тут якраз та історія, що коли у нас просто є дата релізу однієї пісні за місяць, ми можемо попрацювати в студії чотири години на добу. А тоді ми працювали з десятої ранку до десятої вечора, з якимись перевами, бо треба було вухам відпочити. Але коли є дедлайни – це дуже мотивувало.
До речі, я згадав вдруге це відчуття місяць тому, коли мені поставили дату бою, був проект "Битва" (благодійний проект з популяризації боксу в Україні – ред.). Мені запропонували за місяць підготуватися, боксером стати. І це єдина була мотивація ходити кожен день на тренування, бо ти знав, що 28 вересня тобі можуть наваляти, якщо ти не прийдеш на тренування.
– А тобі наваляли, чи ти наваляв?
– Я переміг! Я про це не так би розказував, якби програв.
– Слухай, але такі от дедлайни і таке от підштовхування, воно очевидно допомагає набирати обертів і популярності, правда? Можна ж це робити спокійно, плавно, під настрій, коли є час. А можна буквально за 4 роки (гурт NRavitsaPlanetбув заснований в 2014 році – ред.) – хоп, і уже гурт, який збирає зали, який дає концерти, який може їздити і в тури, і знімати кліпи. Просто складається враження, що ти з тих людей, які не втрачають нагоди. От з’являється можливість –вперед, пішов! А потім воно вистрілює.
– Можливо. Я просто не з тих людей, які прораховують все наперед, багато роблю кроків. Я просто кайфую від моменту, а якщо вже потім щось з цього виходить – це прекрасно. А якщо не виходить – нічого страшного, завтра буде новий день, нові можливості.
– А ти відсоткове співвідношення рахував, що вистрілює, а що ні?
– Ой, ні. В мене, чесно кажучи, дуже багато часу забрала би ця статистика, якщо б я її підводив. Якщо про тур Юркеша по метро практично без релізу написали всі провідні медіа – то я задоволений. Це було два тижні тому, але життя настільки швидке, що здається, що це було колись. Хоча це було нещодавно, за цей час ми уже придумали якісь нові штуки.
– Хто є твоїм улюбленим виконавцем?
– Мені дуже підфартило, за останні декілька років я потрапив на концерти в Європі двох моїх улюблених гуртів, Coldplayта Maroon 5. Maroon5– тому що мені в дитинстві сказали: "У тебе прізвище Марунич, ти їх обов’язково маєш послухати". Я послухав, і з того моменту реально слідкую за їх творчістю і був на прекрасному концерті у Кракові. А Coldplay– це взагалі історія випадкова. Тому що коли ми з Ромою з Мамахохотала їздили на Євро-2016 два роки тому, там в кінці кожного футбольного матчу грала музика Coldplay, була синергія місце-простір-настрій, і тут ще грає класна музика, я закохався (в музику – ред.). І потім у мене була така мета – з’їздити на концерт. Я поїхав у Париж, випадково, в принципі, я не знав так багато пісень. А потім, як виявилося, це тур, який нещодавно закінчився, він потрапив у трійку найбільших турів в історії музики. Перед ними були тільки U2 і Rolling Stones. А цей тур став найбільшим по кількості аудиторії, яка прийшла на стадіони, і кількості зароблених грошей.
До речі, от зараз, 14 листопада в Києві буде один вечір, де з цього туру буде представлений в кінотеатрах фільм, і я всім дуже раджу на нього потрапити.
– Гортали твою сторіночку на Фейсбуці – ти якось одночасно дружиш і з Олею Поляковою, і з ФІОЛЕТом, якісь дуже полярні люди. Як тобі вдається?
– Мало хто знає, але вони також дружать між собою! Це тому що українська сцена, український шоубіз – він дуже маленький, і люди в ньому пересікаються. Команди, які працюють з одним поп-проектом, вони насправді можуть працювати і з важкою музикою, і з альтернативною. Я насправді дуже ціную, що в мене є такі дружні стосунки як із Олею Поляковою, так і з гуртом ФІОЛЕТ, який зараз, до речі поїхав у тур. І я їм бажаю вийти на ще якийсь новий рівень. Тому що якраз гурт ФІОЛЕТ і Сергій Мартинюк – це якраз для мене такий поет сучасності, якого хочеться слухати і читати.
Хочу ще сказати, що Оля Полякова також зробила прекрасне шоу, як для поп-музики – це фантастика.
– Зйомки випусків LateNightShow, ведучим якого ти є, проходять у МакДональдсі. Тебе там безкоштовно годують?
Це дуже популярне питання. Але скажу так, що жодних домовленостей з Макдональдсом немає. Народність шоу в тому, що ми приходимо туди, куди може прийти будь-яка людина, і власне, з зірками, музикантами відомими і знімаємо шоу. Я думаю, що щойно ми почнемо домовлятися, виставляти світло, ще й не дай бог, вийдемо в HD, то народність трошки втратиться.
– Після спільного туру з Юркеш, Леся Нікітюк заявила, що Маруничу пора в Мінстець. Ти готовий?
– Ой, ні, я сторонюся усіх цих історій. Бо знову ж таки, мені здається, що як тільки я вдягну костюм, як тільки у мене зявиться папочка, то я не зможу писати в Фейсбуці такі жарти, як "Олег Винник поїхав з концертом до Чорнобиля, і вже за кілька годин зона відчуження знову була заселена людьми! "
– Якщо про тебе через кілька років, коли твої діти стануть дорослими, скажуть: "Їхній батько був блогером", як ти на це відреагуєш?
– "Слава богу, що не вейпером!" – скажуть мої діти.
– Як ви ставитеся до жартів над конкретними людьми і радіоканалами?
– Я, наприклад, дуже рідко над кимось конкретно жартую, а якщо жартую, то ми, скоріше за все, з цією людиною знайомі, і я знаю, що вона з почуттям гумору і з почуттям самоіронії, в першу чергу. У мене перше правило – щоби після жарту не було жодної людини, яка якось трішки образиться. Тому перед тим, як запостити, я ще раз думаю, чи нікого це не образить. А іноді буває так, що й ображає!
– Кажуть, що люди, які роблять жарти на експорт, у житті сумні чи нудні. Чи сміються ваші рідні від домашніх жартів, і про що жартуєте вдома?
– Я просто один живу. У мене навіть кота нема, щоби посадити перед собою і сказати, типу: "Мурзік, як, смішно чи не смішно?"
Ми повертаємося до тієї історії, що саме це мотивує щодня бути серед людей. Тому що насправді на пісні, на жарти мотивують люди, люди надихають.
– Запитання про музику. Чому панк-рок? Це далеко не найперспективніший напрямок. Може, час перекваліфікуватися на модний нині речитативчик?
– Стиль і так далі – не перше, про що я думаю. Це якесь п’яте чи шосте, можливо. Просто на початку для мене важлива ідея, тобто що ми хочемо донести, яку думку. Потім я розумію, що у мене основний інструмент – гітара. Хоча я трохи володію і фортепіано, але у мене практично всі пісні написані під гітару. Тобто це спочатку якийсь текст, покладений на музику і записаний під гітару, потім я іду у студію, де мої хлопці-музиканти роблять аранжування, і власне потім уже виходить кінцевий результат. І якщо воно вже виходить в якомусь стилі типу рок – то нехай вже буде, тому що воно так народилося.
До речі, найкращі пісні, які найбільше до вподоби людям, вони написані були за 15-20 хвилин, дуже швидко.
Більше слухайте в ефірі Радіо "Промінь"
Матеріал підготувала Анастасія Руссу
