Про дослідження Антарктики й екосистеми України у шоу "РанокПРО" на Радіо Промінь розповів директор Національного антарктичного наукового центру Євген Дикий.
Ведучі:
Ольга Бабчук, Павло Туптинський
Ольга Бабчук: — Для нас поїздка до Антарктики — це романтика. А для вас? Мабуть, "сірі будні"?
— "Сірими" їх точно не назвеш. Це таке поєднання романтики і дуже великої відповідальності, великого головного болю. В Одесі є таке чудове слово "гембель". Тому, звичайно, уся ця підготовка експедиції — це шалений гембель.
Тут, у наших реаліях, важко уявити, наскільки це відповідально. Коли ми тут збираємося у якусь подорож, ми ретельно все плануємо, збираємо. Якщо раптом виявляється, що все ж щось забули, ми витрачаємо додатковий час і гроші, щоб збігати й купити це, виправляючи помилку. А там крок між помилкою та її виправленням — рівно один рік.
ОБ: — Ми чули, що минулого року антарктична експедиція взагалі була під загрозою зриву. (Через зрив тендерної процедури, де визначалась фірма-перевізник, яка мала відвезти експедицію на Південний полюс, вчені могли не потрапити на станцію — ред.)
— Насправді, якби усі завжди дотримувалися формальностей та букви закону, часу не залишалось би зовсім.
Розкрию маленький секрет: компанія-підрядник, яка займалася перевезенням минулорічної експедиції, фактично ризикнула і за власний кошт почала усі закупівлі і навіть перевезення, ще не маючи з Антарктичним центром формального контракту. Ми ще долали усі ці правові та бюрократичні проблеми, які заважали його підписати.
Офіційно я підписав контракт на перевезення експедиції у той момент, коли судно вже було в протоці Дрейка і йшло до станції.
Це унікальна ситуація, коли нам, Антарктичному центру, і персонально мені як директору, повірили на слово на суму під мільйон доларів. Це дуже серйозна довіра, враховуючи те, що усе моє майно і я сам, переданий на органи, у разі чого покрили б, мабуть, лише десяту частину цієї суми.
Павло Туптинський: — Можна сказати, що ви "відкрили" Антарктику для жінок, адже науковиця Оксана Савенко стала першою українською науковицею, яка розпочала роботу на українській антарктичній станції.
— Оксана вже не сама. У березні на "Вернадському" працювали четверо дівчат, Оксана — одна з них. Також з Оксаною працювали одразу три випускниці Києво-Могилянської академії: мікробіологиня Марія Павловська, мікробіологиня та вірусологиня Євгенія Прекрасна і екологиня Вікторія Іванець.
У зимувальному складі, разом з яким зимує і Оксана, є докторка Наталка Бабій. Вони з Оксаною стануть першими за 20 років жінками, які залишаються в Антарктиді на цілий рік.
ОБ: — В останній рік до теми полярників в українському медіапросторі є підвищений інтерес. Це той момент, коли ми собі подумки ставимо галочку в графі "перемога".
— Єдине, чого я дуже не хотів би, щоб цю перемогу приписували повністю мені. Це абсолютно не так.
Дуже рідко в житті буває так, що якась одна людина є батьком перемоги. Працює ціла команда, і працюють різні люди на різних рівнях. Працює команда Антарктичного центру, це команда, доповнена молодими обличчями, але частково це й дуже досвідчені фахівці, які уже 20 років забезпечували роботу станції "Вернадський" і українських антарктичних експедицій. Це старше покоління просто менше вміє бути помітним. Їхню роботу не помічали. А вона була, і станція жила.
Є велика кількість науковців, які рвуться до Антарктиди, і заради яких наш Антарктичний центр існує.
А також ми б нічого не зробили, якби не було розуміння на політичному рівні. Тут, що називається, зірки стали дуже правильно.
Нам дуже допомагає і розуміння з боку Лілії Гриневич, міністра освіти. Хоч як дивно, ми її більше знаємо з боку шкільної реформи, а між тим, вона виявилася першим міністром освіти за дуже багато років, хто поставив дуже просте логічне питання: ми щороку перезмінюємо експедиції, а у якому стані сама станція? Може, її час ремонтувати та модернізувати?
Лілія Гриневич стала першим міністром освіти, хто подумав про те, що просто відправляти експедиції недостатньо, треба турбуватися і про інфраструктуру, і це знайшло повну підтримку і розуміння у міністра фінансів, Оксани Маркарової.
Таким чином, ми отримали підтримку з боку обох важливих міністерств. І усе це разом створює історію перемоги, про яку ви говорите.
ОБ: — Якою роботою у цьому сезоні зайнята експедиція?
— Українська антарктична експедиція щороку складається з двох частин або, як ми їх називаємо, двох загонів. Це сезонний, літній загін і цілорічний загін. Вони дуже по-різному працюють.
Цілорічний загін щороку має одні й ті ж завдання: вести однакові, однотипні спостереження, вимірювання, які не перериваються вже десятиліттями. Саме в цьому їхня цінність.
Наприклад, озоновий шар. Про "озонову дірку" чув, мабуть, кожний школяр. Але чомусь не наголошують, що цю озонову дірку відкрили якраз на нашій станції. Тоді це був ще не "Вернадський", тоді це була британська станція "Фарадей". Але, в принципі, величезні зміни у світі, усі політичні рішення, заборона цілого класу речовин, які руйнують озоновий шар, мільярдні вкладення у те, щоб їх замінити — усе розпочалося з того, що на далекій антарктичній станції "Фарадей" британські фізики помітили, що з озоном щось не те відбувається.
Озон замірюється 8 разів на добу. Полярний день, полярна ніч, сніг чи не сніг — байдуже. Що три години озон має бути виміряний. Ми продовжуємо це з британських часів, ми, фактично, вартові на краю цієї озонової дірки, яка то стискається, то навпаки, знову розширюється. І ми одні з перших це фіксуємо для усього людства.
Зараз стоїть завдання відстежувати, чи усі ці мільярдні вкладення і політичні рішення дають результат.
Так само з багатьма іншими параметрами. Ми спостерігаємо за магнітним полем Землі, фізикою атмосфери, досліджуємо клімат… Тому загін, який іде на рік, сам собі завдання не вигадує — навпаки, люди подаються на конкурс на уже прописані наперед посадові обов’язки. Вони — вартові, які мають стежити, щоб не припинялися усі ці безперервні спостереження.
ПТ: — А що роблять сезонні загони?
— Сезонний загін приїздить на час антарктичного літа, яке відповідає нашій зимі. Тут вже кожного сезону завдання різні. Відбираються не люди на прописані наперед обов’язки — навпаки, відбираються мікропроєкти. Наприклад, якийсь університет каже: "Ми готові дослідити, як тануть льодовики, але нам для цього треба, щоб там два місяці попрацювали три людини з таким-то обладнанням". Так формується літній загін.
Слухайте розмову повністю в ефірі Радіо Промінь!
Фото expedicia.org
