Як правильно почати комунікацію з тими, хто пройшов полон, щоб не зачепити та не образити?
Анастасія Глазкова: тут точно важливо остерігатися питань, наприклад, про майбутнє. Це якраз той період, коли цим людям треба зупинитися, прийти в себе, задовольнити перелік свої потреб та зрозуміти, що відбувається навкруги. Бо вони тривалий час були в ізоляції та піддавалися насильству та тортурам. А вже потім вони будуть вибудовувати плани на майбутнє і повертати контроль над своїм життям. Коли ми говоримо про політичних в’язнів, то до них можуть бути якісь очікування щодо того, чи вони почнуть займатись громадською діяльність або підуть в політику. Про це зараз не варто говорити. Те, що ми спостерігаємо, як люди говорять та усміхаються, не говорить про те, що вони не переживають важких емоцій, що у них немає ніяких тілесних реакцій, які супроводжували їхній полон.
Як допомогти адаптуватися до мирного соціального життя тим, хто повернувся з війни? Як ви допомагаєте?
Ксенія Возніцина: обов'язково має бути різноплановий підхід у психологічній підтримці. В госпіталі обов'язково застосовуємо обстеження і дослідження нервової системи, бо багато хлопців перенесло контузії, тобто легкі черепно-мозкові травми. Вони дають надзвичайно важкі наслідки, зокрема психологічні. Навіть якщо людина стресостійка та в неї немає наслідків психотравми, то наслідки черепно-мозкової травми дуже і дуже тривалі та важко підлягають лікуванню.
Як це проявляється?
Ксенія Возніцина: клініка дуже різнобарвна. Можна виділити три категорії. Це соматичні скарги: банальні головні болі, шум у вухах, головокружіння, тошнота. Емоційні: роздратованість, агресивність, спалахи гніву. А також когнітивні: порушення пам'яті, зниження концентрації уваги, неможливість виконувати свої звичайні дії та роботу, яку виконував раніше. Така полікомпонентна картина може тривати і 3–5 років, якщо правильно не підійти до реабілітації, в тому числі і до психологічної та психіатричної.
Коли ви повернулись з полону, чи відчували що потребуєте допомоги психолога? Як можна повернутися до нормального життя?
Валерій Маринець: Так склалося, що відразу після повернення з полону я потрапив в госпіталь, бо в мене було кульове поранення в голову. Потім мене запросили до Литви на реабілітацію. Там я знайшов роботу і деякий час просто попрацював. Оце і була моя реабілітація. Але там мені було психологічно важко, я сам попросив знайти мені психолога для терапії. Я пробув в Литві півроку і відразу після повернення додому почав психологічну реабілітацію та обстеження.
Чи легко було відкритись перед психологом?
Валерій Маринець: Мені було легко, бо я сам цього прагнув. Мені хотілось виговоритись та пролікуватись.
До розмови телефоном приєднався боєць батальйону "Донбас", який перебував у полоні "ДНР" та пройшов Іловайський котел, Володимир.
Що вам давалось найскладніше? І як Ви з цим боролись?
Володимир: політика нашої держави, перегляд телевізору та бачення, що нічого не міняється. Там видно, де ворог, а де — свої. А тут, в мирному житті, панує безкарність, ті ж самі люди крадуть та деморалізують суспільство.
Чим можете поділитися з тими, хто також вийшов з полону і вчиться жити в мирному житті?
Володимир: треба більше уваги приділяти своїм дітям, своїй родині. Адже єдині, кому ти потрібен, — це власна родина, діти та батьки. Сподіваюсь, що ситуація зміниться і держава задумається про своїх захисників.
Що потрібно для нормальної адаптації?
Володимир: Найголовніше забезпечити людину житлом та роботою. Їй потрібна стабільність та спокій. У нас реабілітація полягає в різних екскурсійних програмах, але потім людина повертається до життя, де потрібно годувати та одягати дітей, десь жити. У цьому держава не бере участі. А якщо бере — то допомога йде комусь конкретно і мінімально.
До розмови телефоном приєднався також ветеран війни та військовий психолог, Андрій Козінчук.
Як впливає полон на психологічний стан людини?
Андрій Козінчук: він однозначно його змінює. Дехто може відкрити в собі нові здібності, а когось полон ламає, адже позбавлення волі — це як масоване зґвалтування. Якогось прогнозу щодо цього немає.
Чи може людина повернутися до нормального життя після полону, стати такою ж, як і була?
Андрій Козінчук: Якщо ви вважаєте, що нормальне життя — це ходити в офіс з 9:00 до 18:00 і ненавидіти своїх колег, то скоріше всього, що ні. А якщо нормальне життя — це функціонувати, мати певні цінності, відновити свою безпеку і насолоджуватись життям, — то, звісно, так.
Чи можна повернутися до своїх попередніх цінностей, життєвих постулатів колишнім полоненим?
Андрій Козінчук: Зазвичай людина після полону не стане такою, як вона була. Однак цього не треба лякатися, бо вона може стати кращою, ніж раніше. Не у всіх людей, які нас оточують, є цінності. Є ті, хто пливе за течією. Так от, в колишніх полонених вони однозначно з’являються. Питання ж не в тому, чи буде людина такою, як весь соціум, а в тому, чи буде в неї комфортне життя і чи буде вона щаслива. Це і є метою — не зрівняти людину з іншими обивателями, а зробити так, щоб вона відчувала безпеку та радість життя.
Як звичайні люди можуть долучитися до допомоги полоненим в їхній соціалізації до нормального життя?
Андрій Козінчук: перше правило: не задовбуйте. Не кричіть їм – герої! Не задавайте дебільних запитань. Наприклад: "Що ти відчував у полоні?", "Чи тебе там били?". Це некоректно і це драматизує. По-друге, потурбуйтесь про себе. Я хочу, щоб цих людей оточували щасливі люди, які радіють від свого життя. Якщо ви хочете підтримати, то говоріть їм: "Мені цінно те, що ти повернувся", "Мене вражає твоя історія", "Я захоплююся твоєю стійкістю". Не нав’язуйте. Якщо ви дійсно хочете допомогти, то говоріть про це щиро: "Я хочу тобі допомогти", а не "тобі обов’язково треба йти до психолога". Це — насилля. Краще сказати так: "Я хочу тобі допомогти, але не знаю як. Може ти мені допоможеш тобі допомогти"? Набагато краще нічого не зробити, аніж зробити якусь дурість. Не переборщіть.
На фото: Валерій Маринець, посередині — Анастасія Глазкова, справа — Ксенія Возніцина