— 4 жовтня президент Володимир Зеленський повідомив, що вас було помилувано і ви — в Україні. Коли вам повідомили про це рішення?
До останнього моменту я не знав, що буде відбуватися. Але я очікував, бо слідкував за повідомленнями ЗМІ, де анонсувалася зустріч президентів у Житомирі, тому в мене було таке очікування. Потім вже третього числа мене викликали в штаб колонії і повідомили, що готують документи на моє помилування. Потім після цього знову була тиша, тобто половина дня ніяких повідомлень, ніякої інформації, і десь о 4 ранку мене підняли і сказали збирати речі. Після цього мене завели до приміщення, де збирають людей, яких готують до звільнення, і згодом завели до кабінету начальника колонії, де він зачитав указ президента республіки Білорусь про моє помилування.
— Ми бачили відео, як ви перетинали кордон, вас зустрів новий голова РНБО Олексій Данілов. Як взагалі це відбувалося, що лишилося за кадром?
— Четвертого жовтня близько десятої години я вже був у Києві. Після цього мене повезли до офісу уповноваженої Верховної Ради України з прав людини Людмили Денісової, де мена вже очікувала моя дружина. Після цього ми поїхали додому, де я вже зустрівся зі своїм маленькою донькою.
— У вас дві доньки, як зустрічали діти?
— Молодшій буде 10 років 27 листопада. Це було дуже емоційно, це була дуже очікувана подія і для мене, і для моєї доньки. Вона "повисла" на мені і не хотіла навіть відпускати, ледь стримувала сльози. Я теж стримувався, бо це дуже емоційно, це не передати словами. І зараз вона постійно біля мене, я навіть якщо кудись виходжу, вона не відпускає і постійно хоче бути зі мною поруч.
— Дружина Олена — як вона? Тому що вона дуже чекала і багато сил докладала для того, щоб вас звільнили.
— Так, я думаю, на неї випало випробування не менше, ніж мені, я думаю, що може і навіть їй було важче це витримати, приділяти стільки сил, щоб це питання не забували, щоб активізувався процес мого звільнення з Білорусі. Дійсно, було теж дуже так словами важко передати — емоційно. Коли ми вже поруч, то це вже повноцінна родина. Тому ми дуже всім дякуємо, що ми нарешті разом.
— Як відбувається адаптація вдома, як ви зараз почуваєтесь?
— Той кошмар вже для мене позаду, психологічно я майже адаптувався, мені в цьому допомагають мої колеги, мої друзі, моя родина, перш за все. Я вже живу звичайним життям. Хотів би при цьому подякувати своїм колегам, які весь цей час не зупинялися в тому, щоб це питання постійно активізувалося. Вони до моєї історії ставилися дуже емоційно, з великим болем у серці, я це відчував навіть на великій відстані, мені це дуже допомагало і навіть зараз допомагає.
— Що говорять лікарі? Тому що після того, як вас звільнили, ви пройшли курс лікування, реабілітацію у лікарні "Феофанія". Як лікарі оцінюють ваш стан?
— В цілому я відчуваю себе добре Звичайно, це сталося завдяки, в тому числі лікарям "Феофанії", куди мене направили за сприяння офісу президента України, а також офісу уповноваженої Верховної Ради з прав людини. Там дійсно люди фахівці, завдяки цьому моя адаптація відбувається нормально. Треба пройти ще дообстеження, я вже зараз отримав деякі поради і буду цим займатися.
— Понад 2 роки вас не було вдома. Наскільки змінилась Україна за час вашої відсутності? Що вас можливо вразило найбільше, коли ви повернулись додому?
— Відчуваю себе трошки розгубленим, тому що там було все однакове, чорно-білих кольорів, замкнений простір, а тут все по-іншому — все яскраве, багато людей, усмішки, люди відверті, відкриті. Але поки що по інерції я все ж таки повертаюсь туди. Я щасливий і радий, що повернувся додому, хоча до кінця ще не усвідомлюю, що це вже зі мною відбулося.
— Як у вас зараз відбувається спілкування з друзями? Вам після звільнення відразу почали дзвонити дуже багато? Як це було?
— Так, дуже багато писали і телефонували, у гості заїжджали, поки я проходив лікування. Це — велика підтримка для мене, бо коли ти відчуваєш, що ти не один, що в тебе скільки друзів, є така підтримка, яка йде від щирого серця, то це дуже велика справа. Це один із аспектів, який допомагає адаптуватися і скоріше прийти до нормального життя.
— Ви майже 6 років жили в Білорусі, працювали власкором в агенції УНІАН, а пізніше — на Українському радіо, але 25 жовтня 2017 року з'явилася інформація про ваше затримання в Білорусі. Вас звинуватили в шпигунстві і згодом засудили до 8 років, але в прес-службі головного управління розвідки Міноборони України цю інформацію одразу заперечили. Ми в Україні про це дізнались згодом (про ваше затримання), за кілька тижнів. Інформація приховувалась, замовчувалася. Що власне сталось? Чи можете ви пояснити?
— Я б утримався від відповіді на це питання. До мого звільнення залучалися найвищі особи двох держав, і були надані гарантії від імені нашої держави. Вони полягають в тому, що умовою звільнення є збереження таємниці всіх питань, пов'язаних із моїм арештом, проведенням слідчих дій, судовим розглядом, засудженням і триманням під вартою. Наша держава зобов'язалася утримуватися у майбутньому від заяв про моє незаконне затримання. Я розумію, що це цікаво, але існують зобов'язання, і це не моя забаганка — не розголошувати подібної інформації, не коментувати, не давати оцінку, не висувати претензії, не виносити негативу в публічний простір.
— Весь цей час, перебуваючи за гратами, я так розумію, що ви очікували, що вас звільнять?
— Мені весь цей час дуже допомагала, перш за все, моя родина — дружина, мої доньки Олена, Ганна і молодша Поліна. Завдяки їм я тримався, бо розумів — я дуже їм потрібний, це не давало мені опустити руки і розслабитись. Якби ви бачили тільки, які малюнки мені надсилала Поліна, які листи писала Ганна, і це було великим стимулом витримати і повернутися додому, до своїх рідних.
— Якими були умови за гратами, чи вдалося вам можливо з кимось заприятелювати у в’язниці?
— Важко сказати за приятелювання, я скажу так, що до мене ставилися з повагою і скажу, що не вистачало спілкування рідною українською мовою, але білоруси, коли я переходив з ними на українську, вони навіть просили, щоб я не зупинявся і продовжував. Вони дуже гарно розуміють нашу мову. Навіть вітання, я їх уже привчив — я їм говорив "Слава Україні!" і вони завжди відповідали "Героям слава!". Тобто вони ставилися з повагою і це теж допомагало. Не вистачало спілкування, щоб чути нашу мову, бо самому говорити і не забувати — це одне, а бути в своєму мовному середовищі — це зовсім інше. Не вистачало там періодичної літератури.
Я там дуже багато історичної літератури перечитав. Бібліотека була і в СІЗО КДБ, і в колонії, тобто була можливість отримати книжки і читати. Єдине, що дозволялось, — можна було передплачувати опозиційну білоруську пресу. Тобто там, де більш-менш можна було знайти інформацію навіть про Україну, бо в інших виданнях про Україну дуже мало писали. Була можливість переглядати новини по телебаченню, ви також розумієте, що це були новини більше російські, білоруські. Я дивився не тому що мені було цікаво, що відбувається в Білорусі, а тому що деколи була інформація про Україну як просто інформаційний привід. Я просто розумів, що відбувається у нас, це давало мені можливість аналізувати, співставляти інформацію, читати між рядками.
— Що було найважчим за ці 2 роки за гратами?
— Головне — це розрив зі своєю родиною, неможливість спілкування та виховання своїх дітей. За весь цей час я бачив тільки свою молодшу доньку, якій разом з моєю дружиною дозволили відвідати мене ще в СІЗО КДБ. Це тільки один раз, зустріч була десь 3-4 години. Дуже було важко. І коли вже потім я потрапив у колонію, там пощастило два рази протягом доби і один раз на три доби спілкуватися з дружиною, маленьку доньку я більше не бачив, тільки по фотокартках — для мене це було найважчим. А все інше можна було витримати там.
— Чи з’явилось у вас, можливо, якесь хобі за гратами? Тому що Роман Сущенко, журналіст "Укрінформу" почав малювати...
— З дочкою в листах домовилися, що вона буде мені задавати якусь тему з малюнками, щоб я їй писав казки. Вона надсилала мені ці малюнки, я сідав і писав, як бачу. Чомусь всі мої казки закінчувалася хепі-ендом — наприкінці герої моїх оповідань були разом.
— Випробування ув'язненням — що вам дало зрозуміти для себе?
— Безумовно, це необмеження нашого простору, пересування, вільної живої країни, людей.
— Тобто ви говорите про смак свободи?
— Так, рух без обмежень, без якихось застережень. Я тільки зараз на волі почав дихати цією свободою, відчув її по-новому, але зрозуміло, що світ не стоїть на місці, іде розвиток. Мені приємно чути, що всюди рідна мова, навіть телебачення, радіо, вся музика, яка лунає, спілкування... Я ловлю цю колоритність, яка відрізняється від того середовища, де я перебував останні два роки. Просто насолоджуюсь життям, тобто це — кайф справжній, в порівнянні з попереднім досвідом.
— Що треба робити, на вашу думку, аби витягнути інших українських політв'язнів, зокрема військовополонених, які лишилися за ґратами в сусідніх країнах, де авторитарні уряди. Я маю на увазі Росію і Білорусь. Чи є в Білорусі ще хтось з наших українців-політв'язнів?
— Наразі мені про це невідомо, але, на мій погляд, для того, щоб витягувати наших українських політв'язнів, для цього потрібно залучати всі верстви нашого суспільства: від простих людей, журналістів, дипломатів до керівництва держави. Також залучати міжнародні організації, авторитетні закордонні владні структури, вести постійні перемовини, не відкладати вирішення питань на потім. І головне, на мій погляд, іти на компроміси і домовлятися.
— Нещодавно під час парламентських слухань з питань безпеки журналістів виступав журналіст "Укрінформу", колишній політв'язень Кремля Роман Сущенко. Він запропонував провести міжнародну конференцію з безпеки журналістів з урахуванням українського контексту і напрацювати нові механізми примусу для урядів державних авторитарних режимів до відповідальності за злочини проти журналістів і свободи слова. Зокрема, шляхом запровадження санкцій. Як ви оцінюєте такі пропозиції?
— На мій погляд, пропозиція — дуже слушна і актуальна. Я погоджуюсь, що цю тему необхідно піднімати за кордоном. Важливо, щоб світові лідери і союзники України сприяли, перш за все, залучаючи всі свої важелі, припиненню захоплення заручників і використання їх як політичної зброї.
— Павле чим плануєте займатися вдома, окрім журналістики? Які ви бачите себе шляхи реалізації?
— Поки що я для себе головне вирішив — це надолужити згаяний час за ці два роки у вихованні своєї молодшої доньки, і для мене це основна мета, чим я буду зараз займатися. Також надалі журналістикою планую займатися. Я цим займався все своє життя, поза журналістикою я себе не бачу, тому буду продовжувати.
— Чи є у вас нариси, замальовки, коли ви були за гратами? Можливо, щось писали для себе?
— Так, я намагався писати тези, якийсь навіть вести щоденник, але однією з умов, коли мене переводили в колонію, було те, що всі листи, мої записи залишилися в Білорусі, тобто їх зі мною не випустили. Мені все треба з пам'яті своєї, якщо буде час, відновити. Я думаю, що також, в майбутньому я цим займуся.
— Чи плануєте відвідати Білорусь якось, чи є ви персоною нон грата Білорусі?
— Наразі мені про це невідомо. Поки що в планах немає такого, щоб я хотів зараз поїхати до Білорусі, але не виключаю, що в майбутньому може бути. До речі, в мене коріння також білоруське, в мене тато народився в Білорусі.
— Чи є в житті щось таке, чого ви ще не встигли зробити, але дуже б цього хотіли?
— Життя завжди дуже цікаве, воно завжди приносить дуже багато несподіванок, тому на чомусь конкретному зосереджуватись я поки що не став би, але я просто зараз хочу підкреслити, що насолоджуюсь просто життям, і поруч хочу знаходитись постійно з своєю родиною, зі своєю донькою, займатися вихованням.
— Чи є у вас образа на когось за ту ситуацію, що трапилась?
— Образи ніякої немає, я хотів би ще раз подякувати, особливо президенту нашої країни Володимиру Олександровичу Зеленському, а також президенту Білорусі Олександру Григоровичу Лукашенку, Уповноваженій Верховної Ради з прав людини Людмилі Денісовій, колегам, дипломатам, представникам спецслужб, що вони робили і зробили все можливе і неможливе, щоб я зараз був тут, поруч з вами.
Фото: Українське радіо
