Чи можемо ми говорити про Новий рік як свято, яке було помітним, зокрема, в Києві, наприкінці 19 століття та на початку 20 століття?
Новий рік був помітним, але меншою мірою, ніж Різдво. Сьогодні ми переживаємо у певному сенсі бум публічності. У нас не залишилося приватних територій, ми викладаємо фотографії нашої їжі, одягу та особисті сцени у соціальні мережі. Ми живемо дуже відкрито. Але 100 років тому існував чіткий розподіл між тим, що відзначаються досить інтимно, у колі сімейному, серед дуже близьких людей, і те, що визначається публічно. Саме це можна сказати про традиції святкування Різдва і Нового року. Різдво ― дуже сімейне свято, яке відзначається серед близьких людей і не лише серед тих, які пов'язані кровними узами, але й серед вірян спільної віри, бо це важливо. Натомість Новий рік ― клуби, зібрання, вуличні дійства.
Якщо ми говоримо про міську традицію, то у Києві є різниця між околицями і центром. У місті існує соціальна географія. Центр ― уряд, бізнес, багатші люди, які європеїзуються, швидше переймають світські традиції. Околиці є ж більш традиційними. Тут навіть існує мовна різниця. Русифікований Київ часів Російської імперії, де центр говорить більше російською, а околиці тримаються традиції української. Околиці починають весь цей зимовий цикл так, як це було заведено з року-віку у рідних селах, на хуторах. З свята Катерини, Варвари, з ворожіння, потім Андрія. Можна згадати один з найвідоміших епізодів київської історії, пов’язаний з Андріївською церквою ― туди ходили на вечірню службу в день Апостола Андрія спеціально для того, щоби знайти своє кохання. Є згадки, що інколи оце світське, це прагнення кохання настільки переважало релігійну складову, що настоятель Андріївської церкви змушений був поліцію викликати, щоб народ якось привести до тями. І це перший, яскравий вступ до всього подальшого віночка свят.
Сьогодні у Києві важко уявити, як це було 100-150 років тому, оскільки після Другої світової війни, коли половина Києва була знищена і потім відбудована, місто дуже сильно змінилося. Якщо повернутися до Києва 1830-1850-х років, то місто було меншим, була нагірна частина і Поділ. І на найближчих підступах до міського центру були осередки, які свідомо трималися рустикальної традиції.
Після скасування кріпатства до міста ринули люди з сільської місцевості, почалася стрімка індустріалізація і саме тоді, з одного боку, з'явився елемент нової соціальної верстви ― пролетаріату, а з іншого ― це принесло у місто ще більше української традиції. У середовищі Київської громади цікаво поєднували європейську світську, релігійну традицію з українською народною. Люди, які відвідували різдвяні вечірки у Миколи Лисенка розповідали, що у нього в одному кутку стояла ялинка різдвяна, а у іншому ― дідух, і що на роялі виконувалися як різдвяні пісні європейських композиторів, так і українські колядки.
Ялинка взагалі є достатньо пізнім запозиченням, яка сьогодні нам здається тим, з чим ми завжди жили. Натомість її історія навіть не досягла ще двох століть. Ялинка масово прийшла у побут лише у 1840-х роках. Саме як різдвяна. Це тягнеться ще з часів Реформації. У західній культурі є дуже популярна популярна оповідка про те, що вперше ялинку на Різдво запровадив Мартін Лютер, який приніс додому чи лінку чи цілу ялинку і якимось чином її прикрасив. Тривалий час ялинки прикрашали їстівними речами, щоб діти могли порадіти, знявши з неї пряник, цукерку чи горішок.
В останні десятиліття відбулося кілька потужних процесів. З одного боку, ми почали стрімко повертати собі ті традиції, які у нас забрала радянська епоха і ми перестали чіпляти на ялинку червону зірку, а натомість туди повернулася Віфлеємська зірка. Тобто ялинка дедалі більше асоціюється з Різдвом, як це і було раніше. І не випадково на Святого Миколая освячують ялинки на площах. З іншого боку, відбулася стрімка комерціалізація. У 19 столітті Різдво стає комерціалізованим, а у 20 столітті досягає апогею. Я не дивуюся, коли ялинкові базари починаються у вересні. Тому що Різдво ― це те, що продає.
Чи брала міська влада участь в оформленні до періоду Української революції?
Декорування публічних просторів, інтер'єру міста, тоді не було. І не було такого ажіотажу навколо великих, колективних святкувань просто неба. Ялинки ставилися у домівках, у публічних будівлях, зокрема, клубах, де збиралися осередки певних верств. На сучасній вулиці Городецького була ялинка, ковзанка. Також були так звані "утреники". Писалися сценарії, повчальні тексти, діти виконували ролі. Була традиція "живих ялинок", коли діти у спеціально побудованій піраміді у формі ялинки виконували вірші, пісні, але це робилося не для того, щоб дітей примусово залучити до колективної творчості і не для того, щоб показати, які вони хороші їхнім батькам і викладачам. В усе це було закладено елемент благодійності, зокрема, для сфери освіти. Тобто різдвяна благочинність є глибоко в традиції. І культура доброчинності глибоко коріниться у християнській етиці. І це стосувалося не лише багатих людей. Навіть у пересічних киян була традиція, готуючи вечерю на Святвечір або на інші свята, одразу купити трішки більше продуктів і приготувати трішки більше страв, аби відокремити якусь частку, спеціально запакувати і підготувати для віддачі бідним. Також збирали іграшки та одяг, заносили у церкви і збирали це у громадських інституціях.
Яким було святкування у радянську епоху?
Радянський Союз здійснив підміну понять. 1935 року Павло Постишев повернув ялинку у побут радянської людини, але з різдвяної вона перетворилася на новорічну. І радянська епоха переставила місцями важливість цих подій. Новий рік став центральним святом. Потім нас "підсадили на голку" олів'є, фільму "Іронія долі" і Діда Мороза, який є фольклорним персонажем російської культури. По суті, це була красива брехня, яка об'єднувала родини, це дуже потужно спрацювало, бо це було майстерно сконструйовано: ми беремо елементи попередньої християнської культури, переодягаємо і видаємо це як щось однозначно позитивне. Є ялинка, традиційний святковий стіл, подарунки, спільний перегляд чогось, ми не ходимо до церкви, але разом дивимось телевізор. Тобто ключове тут: спільне, святкове і дарування.
Ця традиція прижилась і триває досі, тому що зараз, з одного боку, культура публічності, коли цілі квартали забудовуються ятками з їжею та напоями, з продажем сувенірів, ковзанками. І це класно, тому що це рухає малий бізнес і економіку, дає людям можливість побути просто неба, поспілкуватись, зробити щось, що ти не робиш протягом року, тобто з точки зору соціалізації та релаксу ― це потрібно. Якщо не прив’язуватися до того, наскільки у цьому є чи немає особистої віри.
Фото ― pexels.com
