Мобільний додаток

Ірма Вітовська: про роль мрії, долю, "Оскар" та українське кіно

3.02.2020 р., 13:11

За яку роль у сімдесят п’ять вона мріє отримати "Оскар"? Чому шкодує, що не стала істориком? Яких героїнь прагне грати? Відверто про цікаве та особисте в ефірі Радіо Культура розповіла актриса, громадська діячка, заслужена артистка України, Ірма Вітовська-Ванца.

16 січня у прокат вийшов фільм "Мої думки тихі", за який Ви отримали премію "Найкраща актриса 2019 року". І на вимогу глядачів фільм повернули у прокат, хоча офіційний прокат закінчився ще в останні дні січня. Чи можна такі моменти назвати "справжнім акторським щастям"?

— Те, що повернули фільм, я думаю, це щастя команди. І, звичайно, щастя всієї кіноіндустрії у тому, що наш глядач довів запит дивитися різний жанр. Він хоче дивитися різне кіно і дуже реагує на, мабуть, фільм, який щось йому надає. У плані емоційного, світоглядно дотичного, больового і чесного моменту. Я думаю, "Мої думки тихі" якраз та картина. Вона не єдина, є ще ряд картин, які спрацювали в цій зоні. Можливо, її успіх ще й у тому, що вона розширює жанр комедії: подивитися на комедію трішки ширше, що буває трагікомедія, комедія з елементами драми чи драма з елементами комедії.

Український кінематограф перестає бути шаблонним у сприйнятті і в подачі. Я тішуся картинами останніх років. Їх частоті появи, їх росту, їх безперечним успіхам у різних жанрах. І, звичайно, я тішуся як актриса, яка вже відноситься до середнього покоління акторів, що у нас з’явилася молода кров. І останні картини Нарімана Алієва, і Остікова, і Бондарчука, і Антоніо Лукіча та ще дуже багато молодих людей, якими, я сподіваюсь, ми будемо дуже багато відкривати для себе.

І, я думаю, що це перемога всіх у цьому феномені, коли глядач вимагає картину і коли нібито авторська робота отримує таку довіру і таку любов. Як акторка я маю теж певну моральну сатисфакцію у тому, що я в цій картині існую і що цей джекпот випав мені — доторкнутися до такого нелегкого персонажа як ця Галина, хоча абсолютно мені дуже зрозумілого. Але персонаж, який іноді зрозумілий, не завжди хочеш через нього щось проспівати всередині. А цей персонаж якраз мотивував мене витягнути моє особистісне до неї.

Ролі у фільмах "Мої думки тихі" та "Брама" — це доля чи випадок? І чи змінили вони Вас як актрису?

— Доля. Абсолютно. "Брами" не було б, якби не було вистави "Сталкери" Стаса Жиркова. Ця п’єса від нього до мене потрапила. Мені здається, нічого немає випадкового. Завжди Бог дає якісь сигнали через людей, через зустрічі, через ситуації, які вимальовуються. Ось так і невипадково у моєму житті є Ростислав Держипільський, з якими ми навчалися, і з’явився Олег Вергеліс, які підказали Стасу Жиркову. Стас тоді подивився на мене по-іншому і все-таки ризикнув, і ми зробили цю чудову виставу, яка до сих пір якийсь розрив для людей.

Володя (режисер Володимир Тихий — ред.) прийшов на виставу, надихнувся. Ми з Володею працювали багато, як в акторці, я думаю, у мені не сумнівався. Я думаю, він надихнувся у тому, що молода людина на бабусю так перевтілилась. Але театр — це одне, а мистецтво кіно — це інше. І, звичайно, Тихому потрібно було народити свою історію.

Отже, якщо взяти всі ланки у моїй долі, вони не випадкові. Я дуже дякую за кожну людину, яка з’являлася на цьому шляху і щось від неї відходило, що спрацьовувало у моїй долі у позитив. Сподіваюсь, що і я для когось теж так послужила, якимись речами, які комусь щось зробили в плюс. Я вдячна, що у моїй долі є дві баби Прісі, що стосується "Брами" і "Сталкерів", тому що театральна баба Пріся — це зовсім інший персонаж, ніж той, що ми бачимо на екрані. І це круто зіграти одну й ту саму особу у двох різних мистецтвах, у двох різних рішеннях, двох різних сутностях і двох різних психофізичних проявах.  

В одному з інтерв’ю Ви говорите про "Оскар", який мрієте чи хочете отримати у 75 років. Це жарт чи мета?

— Це жарт, звичайно (сміється). У кожному жарті є мета. А чому б і ні? Як буде так, то буде. Просто для мене це стимул до того віку гребти творчо, не зупинятись. Це мотивація мене до якоїсь цілі. Було би круто, хоча я абсолютно переконана, не знаю, чи зміняться якісь правила премії "Оскар", тому що є свій формат. У них є картина іноземного виробництва, але немає позиції по акторських роботах. Там все, що стосується Голівуду.

У нас своя "Дзиґа" вже має вирости до такого, щоб дивилася хоча б Східна вся Європа на церемонію нагородження, щоб український кінематограф був одним з провідних у Східній Європі, а можливо, у взагалі в Європі, а то й у світі. Це все залежить від нас, від українців і від нашої держави, від її політики. А чом би ні? Дивіться, які у нас за п’ять років виросли таланти. Люди по 10-20 років кінематограф зрощували, а у нас "бульк-бульк-бульк"… І то вони вигулькують, скорше, у бідосі. А ви уявіть, що ми економічно виростемо і такі почнемо вкладати (гроші — ред.)  у цю історію, щоб мати свій кінематограф.

Я знаю, що Ви не одразу хотіли стати актрисою. Чи вдалось Вам реалізувати ті професії, те, ким Ви хотіли стати у дитинстві?

— Ні. Я ще ніколи не зіграла археолога, історика. Мені би хотілось зіграти людину, представницю цієї науки.

А чому Ви шкодуєте, що не стали істориком?

— Є хороший матеріал, я би дуже хотіла, якщо пані Оксана Стефанівна (Забужко — ред.), не образилась б, може, вона не бачила такої, як я, але, я думаю, що "Музей покинутих секретів"  — це теж певний момент дотику до документів і розслідувань архівної історії. Мені б дуже хотілося втілити цю героїню. Тільки ж хто у нас може зняти такі романи, які дуже важко сценаруються? Але це могла б бути чудова робота. Такий детектив, з навіть певним трилером. До того ж, історичний. За одну цю роботу можна взятися і багато чого розставити на місця, хоча б що стосується Другої світової. Мені б такий персонаж хотілося б.

Для мене останнім часом будь-яка героїня повинна щось залишити у глядачах. Будь-що. Про щось сказати. Щось взяти у них, відкрити чи їхнє витягнути. Що Пріся, яка ставить питання про гідність, що таке земля твоя, де твоя земля, хто ти, як можна тут боротися за неї, наскільки ти здатний, що таке пам'ять, що таке твій рід? Чи це Галя з "Мої думки тихі", яка відриває тему матері і дитини, історії відрізання пуповини, коли треба відпустити і наскільки це для жінки травматично, коли життя профукане, тому що твоя держава живе в епоху перемін і вона затягнулася в цих перемінах. Чи це будь-який новий персонаж, який прийде, мені важливо, щоб він щось повернув, а яка це професія, це вже не важливо. Мені головне його сутність, що я можу сказати цієї роботою. А якщо це персонажі, які розважать, подарують настрій, я на них погоджуюсь дуже рідко зараз, але тільки погоджуюсь, щоб самій відпочити, самій трошки посміятись, подуркувати.

Ірма Вітовська: про роль мрії, долю, "Оскар" та українське кіно

Новини по темі