"Окремі фрагменти "Амадоки" з’являлись в мене ще під час написання попередньої книги "Фелікс Австрія". Але тоді я не могла помислили, що наважусь працювати з такими серйозними темами, на які зрештою потім таки наважилась. Новий роман складний, має багато різних шарів, торкається різних часових проміжків, різних тем і регіонів України, тому він зароджувався не лінійно. Теми приходили в різні періоди та в різні моменти", – розповіла Софія Андрухович.
За словами письменниці, протягом написання "Амадоки" вона відмовилась від публічності та не брала участь у заходах, на які її запрошували: "Коли я займаюсь написанням книжки, роману, тобто більшої цілісної праці, я не здатна брати участь в публічних акціях і відмовлялася від усього, що мені пропонували. Це виходить природно: я відчуваю, коли слід відмовлятися. Я багато говорила про попередню книжку "Фелікс Австрія", зустрічалася з читачами, їздила на запрошення, але потім почала все рідше і рідше з’являтися і врешті залягла на дно. [...] Я мусила повністю заглибитись в те, чим я займаюсь".
"В романі "Амадока" є різні частини, які, напевно, належать до різних жанрів літератури, хоча, звісно, це все об’єднується авторським стилем. За моїми відчуттями попри всю різноманітність немає розривів між частинами, вони всі з’єднуються в цілість, якщо прочитати текст повністю", – поділилась своїми враженнями Андрухович.
На запитання, коли вона зустріла першу інформацію про озеро Амадока, назву якого письменниця використала для свого роману, Софія розповіла, що намагалася пригадати той момент, проте їй це не вдалося: "Я вже працювала над однією з сучасних ліній роману, це був тільки початок писання і в мене було можливо перших 20 сторінок. Була зосереджена на головному конфлікті стосунків між жінкою Романою та чоловіком Богданом, який втратив пам’ять та свою ідентичність. Він дуже покалічений ззовні і його ніхто не може впізнати, крім жінки, яка з’являється і бачить в ньому свого чоловіка. Я дуже приблизно уявляла, що в мене наростуть додаткові шари. [...] І читаючи текст на історичну тему, яка була мені потрібна, тому що мій персонаж археолог, мені трапилась згадка про озеро Амадока і мене зачепило це слово. Я пішла досліджувати далі і знайшла форуми людей, які цікавляться цією темою, роками колекціонують мапи і свідчення науковців, геологів, локальних істориків і намагаються довести, що це озеро справді існувало. Я подумала, що це хороша назва для роману, хоча в той момент ще не зовсім розуміла чому".
"Я хотіла би наголосити на тому, що насправді, хоча цей роман може створити враження, що він має амбіцію історичного роману, проте основні впливи мали художні книжки авторів, які перетворюють дійсність в художній спосіб. Це спосіб, який резонує зі мною на всіх рівнях і дозволяє найбільше наблизитись до людей, які в той час живуть. Це були книжки, наприклад, Імре Кертеса на тему Голокосту: він пережив дитиною Голокост, але написав не мемуари, а художні твори. Або есеї Прімо Леві чи книжка Філіпа Сенза, яка написана на межі есеїстики і наукової роботи. Також тут можна говорити і про книжку Мартіна Поллака "Мрець у бункері" – історію його батька, яку він дізнався, коли вже був дорослим і довідався, що його батько був нацистом. Книжка в найкращий спосіб дає відчути, що люди не є однозначно хорошими чи поганими, все набагато складніше", – зазначила Софія Андрухович.
Роман, як стверджує письменниця, вибудуваний так, що дозволяє починати читання в будь-якому місці і робити якусь свою версію: "Він є важким і об’ємним, написаним на важливі і складні теми. Одній людині, я питала мене про роман, я сказала дуже щиро і абсолютно серйозно, що це великий і складний роман, величезний за обсягом і ніхто його не зможе прочитати. На що ця людина мені відповіла: "Непогана реклама, мені вже хочеться його читати".
"Я знаю, як мені самій складно було над ним працювати і скільки це мені коштувало. І я не маю на увазі обсяг інформації, тому що його завжди насправді замало. Йдеться про дуже-дуже складні теми, пов’язані з людськими трагедіями, поруйнованими життями людей, речами, які неможливо виправити. Все, що з ними можна зробити – це про них пригадати і говорити. Це буде дуже боляче, тому що цей біль спливе на поверхню, але це вияв співчуття та емпатії, спогад про людей, які загинули в жахливий спосіб або зазнали поневірянь і випробувань", – розповіла Софія Андрухович.
Також вона закликала людей нагадувати собі, що нормальні речі, такі як спілкування, нікуди не зникають і будуть й надалі: "Вони можуть видаватися нам небезпечними, але це те, що робить нас людьми".
