war

Євромайдан в Донецькій та Луганській областях. Спогади очевидців

18.02.2022 р., 16:06

Про організацію, програми та розгін Євромайданів в Донецькій та Луганській областях в ефірі радіо "Культура" розповіли журналіст та активіст донецького Євромайдану Сергій Стуканов, політолог та куратор виставки "Євромайдан у Донецьку. Історія боротьби за гідність" Станіслав Федорчук, історикиня та військовослужбовиця ЗСУ Марія Подибайло, поетка та перекладачка з Донецька Ія Ківа та ведуча радіо "Культура" з Рубіжного Марина Люта.

Євромайдан в Донецьку

Станіслав Федорчук: Євромайдан у Донецьку відбувався синхронно з Євромайданом у Києві та інших містах в листопаді–лютому 2013–2014 роках. Останній його день – це 23 лютого, вшанування героїв Небесної Сотні, і вже через тиждень завдяки місцевій владі російські диверсанти абсолютно безкарно зайшли в приміщення Донецької обласної державної адміністрації, тоді почалася перша фаза окупації Донецька. У березні–травні – це вже були мітинги за Україну, багатотисячні заходи, що об’єднали людей, які часто не були на Євромайдані, не усвідомлювали до кінця його вагу, проте прагнули заманіфестувати своє небажання перетворитися на об’єкт російської агресії.

Уже з березня 2014 року більшість активних учасників Євромайдану в Донецьку опинилися в "розстрільних списках". Вони були вимушені втікати, іноді навіть не заходячи до власного дому. Дуже часто добрі люди повідомляли про те, що виїхала так звана МГБ до їх дому, відповідно, не варто повертатися чи брати речі. Величезна кількість архівів, яка зберігалася на особистих комп’ютерах, на флешках залишилася в Донецьку. Частина людей з об’єктивних причин були вимушені видалити ці фотографії, тому що треба було перетинати лінію фронту. І якщо під час обшуку в тебе знаходили фото з українськими прапорами, українськими акціями, це був прямий шлях до полону.

Коли було заарештовано Ігоря Козловського (його ув’язнили майже на 2 роки – ред.), його архів врятувала смілива учениця, яка побачила через вікно, що відбувається обшук в приватному помешканні релігієзнавця. Вона сама, ні з ким не порадившись, забігла до Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків, який очолював пан Ігор, поклала електронний архів собі в наплічник і пізніше пішки через мінні поля перейшла на український бік, таким чином врятувала архів цього центру й фотографії нашого Євромайдану.

Більшість з цих фотографій, які нині представлені на виставці у Києві "Євромайдан у Донецьку. Історія боротьби за гідність" є аматорськими, зробленими на телефони, планшети, мильниці. У цьому є їхня додаткова вага, це не фотомистецтво, яке зображує громадянський процес, це наш Євромайдан очима учасників, активістів. Будь хто може подивитися на вирази обличчя тих людей, як вони тримають прапор чи дітей на руках, як були налаштовані під час нашого спільного протесту.

На донецький Євромайдан прийшло дуже багато письменників місцевих, приїжджали митці з інших частин України. Активними учасниками нашого майдану були письменники Олексій Чупа, Дмитро Білий, приїжджав також Сергій Жадан. У нас виступав гурт "Гайдамаки". Звичайно, не можна порівняти культурну програму Євромайдану в Києві та в Донецьку, проте у нас був свій культурний порядок денний, проводили різдвяні вертепи, окремо приїхав вертеп навіть з Дрогобицької духовної семінарії. Це було неймовірно, коли ти приходиш кожен день на Майдан, а там – новий вертеп, співають колядки. І ти розумієш, що такого Донецьк ще не бачив.

Майже всі представники української літератури Донеччини прийшли на наш Євромайдан. Не на багатотисячні мітинги, а на нашу маленьку акцію, яка мала всі шанси загинути в перші дні. Я бачив, як представники української культури підтримували Євромайдан Донецька. Для них це була частина уявлення про нормативний світ, яким він має бути – справедливим, гідним, достойним.

Сергій Стуканов: Під час Євромайдану основна увага українців і світових медіа була прикута до Києва, тому що тут значною мірою вирішувалась доля Революція Гідності, але Донецьк і Луганськ не стояли осторонь, були супутниками, які оберталися навколо Києва. Основними цілями й завданнями цього періоду були: повернення на шлях європейської інтеграції, тобто до підписання угоди про асоціацію, а також повалення авторитарного режиму Віктора Януковича, який відводив Україну від демократичного шляху. Я пам’ятаю період 23-25 лютого 2014 року, коли Революція Гідності перемогла, і тягар певний спав з плеч, здавалося, що країна тепер стала на рейки притомного розвитку. Але, на жаль, цей період полегшення тривав недовго, і вже після 26 лютого стало зрозуміло, що почався новий етап, з яким стикнулись не тільки Донецьк і Луганськ, а й Крим, Харків, Запоріжжя, Херсон, Миколаїв, Одеса, Дніпро, де розпочалися мітинги так званої "російської весни", що були покликані розчленувати Україну. Донецьк і Луганськ були частиною цього широкого процесу. В інших регіонах вдалося через низку чинників це все зупинити й уберегти соборність, а Донецьк і Луганськ спіткала зла доля, і вже майже 8 років міста є окупованими.

Ми, жителі Донецька, відчували, що Партія Регіонів, яка справді панівною була там, намагається утримувати нас політично, економічно, ідеологічно окремо від України. Активісти хотіли показати, що цей регіон так само є складником України, ми не є такими, якими нас подекуди намагаються зобразити: неактивними, неукраїнськими, не ладними боротися за демократію та цінності. Звичайно, що на шальках терезів з одного боку були побоювання, а на іншу ти клав потребу продемонструвати, що Донеччина й Луганщина стоять пліч-о-пліч з українцями з інших регіонів. І студентство, і викладацький склад вишів, не кажу про інші організації, відчували на собі певний тиск. Кожен робив свій вибір в ті дні. Коли ми приходили до пам’ятника  Тараса Шевченка й стикалися з десятками тітушок, які приходили задля того, щоб чинити тиск (міліція при цьому стояла поруч і не втручалась), це ще більше підкреслювало несправедливість того державного устрою, який був за режиму Віктора Януковича. Міліція, яка мала б захищати громадян за мовчазною згодою зайняла позицію нападників. Зараз кажуть, що окуповані території Донеччини й Луганщини ніколи не мали українського середовища, навіть в підручниках можна натрапити на сентенцію, що Донецьк не підтримав Євромайдан, але є живі свідки того, що Донеччина і Луганщина теж були на Революції Гідності.

Ія Ківа: Під час Революції Гідності я передавала в Київ речі, гроші. Здавалося, що все найнеобхідніше потрібне там. У нас мене найбільше вразили два моменти. Перший – виступ активіста під пам’ятником Тараса Шевченка. Чоловік розповідав, що був і на Помаранчевій Революції і вже на Революції Гідності у Києві, так у 2014 році його вигнали з роботи, бо все це швидко ставало відомим. У нас вся промисловість зосереджена в окремих руках. Він плакав під час виступу. Інший випадок, який мене вразив: в день пам’яті Героїв Небесної Сотні ми з мамою пішли покласти свічки. Тоді у нас ще був більш-менш спокійний період. Коли ми запалювали свічки, поряд стрибали люди, біснувалися й кричали нам в обличчя "фашисти". Їх міліція утримувала, але мене це приголомшило.

Євромайдан у Маріуполі

Марія Подибайло: Особисто для мене Євромайдан у Маріуполі почався в перший день, коли студенти виявили ініціативу, подзвонили мені й сказали: "Ви бачили що робиться в Києві. Ми теж хочемо вийти, підтримати ці події". Я намагалась попередити, що їх може чекати, тому що в цьому регіоні не було опозиції до діючої Партії Регіонів: "Діти, ви повинні розуміти, що це не Львів, не Київ, в Маріуполі вам не так просто буде вийти, почнуться відверто репресивні заходи". Вони відповіли, що готові до цього, і не можна мовчати. Ми не давали публічних оголошень, що збираємось, тільки своїх обдзвонили, попередили, що можуть бути провокації з боку силових структур.

У нас на кафедрі намалювали плакати, взяли символіку Європейського Союзу. Вийшли 45 чоловік. Одна із кричалок тоді з’явилась, яку потім використовували пізніше, вже в часи війни "Україна – це Європа. Маріуполь за ЄС". Для того, щоб провести цей захід ми фактично готували навіть певне прикриття, зробили інструктаж для студентів, як діяти, якщо будуть провокації. Уявляєте, в незалежній демократичній державі навіть вийти тоді з подібною акцією в містах Донеччини було дуже складно. Згодом, коли почалася війна, більшість студентів, учасників нашого Євромайдану, стали волонтерами, долучались до захисту свого міста.

Розгін мітингу в Рубіжному

Марина Люта: Найяскравіший мій спогад був про березень 2014 року – це розгін мітингу в Рубіжному. Перед тим подібне трапилось в Лисичанську, Сіверодонецьку, де постраждали мої друзі. Ми приблизно те ж саме очікували у нас в Рубіжному, я прийшла на мітинг зі своїм батьком і чоловіком тодішнім. Цей мітинг передбачав нашу невеличку зустріч активу рубіжанського, це були журналісти, викладачі, студенти, частково працівники наукової спільноти. Приїхали люди в автобусах, розлючені, частина з них були приїжджі, а частина – наші місцеві. Я тоді відводила молодь, і ми з чоловіком та батьком залишились сам на сам з цим натовпом, 300 людей  було приблизно, як мені здавалося. Тоді був затриманий Василь Лютий, місцеві мешканці його презентували як бандерівця, прив’язали до дерева. Відео облетіло як місцеві канали, так і державні, це побачила наша донька. Тоді мій колега й товариш надіслав повідомлення про те, що мені треба збирати речі й виїжджати з нашого міста назавжди.

Євромайдан в Донецькій та Луганській областях. Спогади очевидців

Новини по темі