Правозахисний спадок Євромайдану. 5 головних здобутків

Правозахисний спадок Євромайдану. 5 головних здобутків

Про правозахисні та ціннісні здобутки Революції Гідності в ефірі радіо "Культура" розповів експерт із довгострокових стратегій, член Несторівської групи Євген Глібовицький.

0:00 0:00
10
1x

Гостро постало питання прав людини

З кожним роком покращується ситуація зі зміною ставлення до людського життя, безпеки, цінностей, прав людини. Вона досі залишається незадовільною, але якщо до 2014 року ми мали державу, яка могла навмисне завдавати шкоди людині (і вона це практикувала), вирішуючи якісь свої завдання, то зараз такі випадки все ще можливі, але стають рідшими, суспільство на них більше реагує. Звичайно, це не та ситуація, про яку ми мріяли, ми всі хотіли би змін швидких і легких, щоб прокинутись одного дня, і все було прекрасно. Проте дуже важливо, що Революція Гідності була тією точкою неповернення до старих правил, фактично почався реальний демонтаж радянської системи. З одного боку, це відбувається через інструменти євроінтеграції, такі як угода про асоціацію з ЄС, але з іншого, загальна логіка врядування в Україні починає змінюватись.

У практичному вимірі питання прав людини постало гостро з 2014 року, коли прокинулась українська політична суб’єктність. І ця суб’єктність уже почала вимагати відповідного до себе ставлення. Незалежність, яка була формальною, стала наповненою змістом і почала розвиватися як цілісна система.

З’явилося нове розуміння рівності та демократії

Рівність є такою категорією, щодо якої було найбільше спекуляцій ще з радянського часу. Сьогодні рівність починає тлумачитися по-новому: рівність перед законом, рівність можливостей, рівний доступ до справедливості. Рівність – це система відносин, яку нам треба будувати. Це складний процес, сьогодні можуть робитися кроки, які заперечують вчорашні. Але, мені здається, що це рух прогресу.

Ускладнення понять руйнують спрощену картину світу. Ми на початку 1990-х в Україні могли мати ілюзії про те, що, наприклад, демократія – це диктатура більшості. Сучасне складніше трактування демократії полягає в тому, що права меншості мають значення. Якщо подивимось на кожного з нас через призму різних критеріїв, ми точно потрапляємо за певними категоріями до меншості і хочемо, щоб наші права як меншості теж були враховані. Ми час від часу знаходимо ці точки консенсусів, які є важливими для поступу, коли, наприклад, чоловіки пристають до руху за права жінок. Інший приклад – ми зараз бачимо із соціологічних досліджень, що більшість російськомовних українців вважають, що в Україні недостатньо української мови. Іншими словами, ми час від часу приєднуємось навіть до таборів, які можуть не бути нашими природними, і це є ознакою того, що ми починаємо краще розуміти демократію, ринкову економіку, те, яким чином влаштований світ. Зрештою, навіть велика кількість розчарувань у тому, що країни, які мали б нам допомагати, поводяться не так, чи ті, що мали б бути більш дружніми, виявляються більш ворожими, це є так само частина дорослішання.

Зросло відчуття рівня безпеки населення

Всесвітні дослідження цінностей проводять раз у кілька років у майже 200 країнах світу, починаючи з 1980-х років, Україна приєдналася до цих досліджень на початку 1990-х. За їх результатами, для українців у 2015 році суттєво стала менш доступною безпека, порівняно з 2012 роком. Це період початку реформ, втрати розуміння того, як виглядає звичний порядок речей, серйозних коливань валютного курсу, економічних змін, які призводять до того, що люди переходять з однієї соціальної групи до іншої. Внаслідок усього цього в людей наростала тривога настільки, що вони почали почувати себе менш безпечно. Тим не менш, у 2020 році ми побачили зростання рівня безпеки, яке компенсувало відкат з 2012 до 2015 року, і перевершило його. Це дуже цікаве відкриття, адже триває війна, й рівень невизначеності залишається дуже високим, але ми бачимо прогрес загалом по суспільству. Це фактично означає, що останні 8 років ми рухалися у правильному напрямку. Можливо, ми робили не завжди вірні кроки, але шукали, як вийти з дискомфорту, страху, постійної тривоги й перейшли до стану, коли ми як суспільство можемо вже делегувати один одному довіру, більше розраховувати один на одного й починати формувати власну сучасну систему права.

Зросла довіри до місцевого самоврядування

Я би сфокусувався на двох аспектах довіри, які мені здаються важливими. Перший – це довіра українців один до одного, ми бачимо її зростання. Другий – це інституційна довіра (до правил та тих, хто за цими правилами наглядає). Довіра до влади залишається дуже низькою як загалом, так і до конкретних інститутів. Ми говоримо про від’ємні показники -50%, -60%, тобто кількість тих, хто не довіряє значно більша, ніж тих, хто довіряє. Проте якщо раніше позитивний баланс довіри був у церкви, ЗСУ, волонтерських рухів, то ми зараз бачимо, що дуже швидко набирає довіри й місцеве самоврядування. Там динаміка просто вражає, ми говоримо про 2–4 % на рік. Інституційна довіра 5 років тому була на рівні 18–20%, тепер ми говоримо про показники 30–40%. Можна сподіватись, що з місцевого самоврядування почнеться зростання довіри загалом до влади.

На місцевому рівні, на жаль, ми ще бачимо, що багато кому вдається досягнути свого насильством, погрозами, відсутністю публічності тощо. Ситуація в Україні на рівні обласних центрів є дуже неоднорідною. Є серед них більш безпечні та ті, де треба узгоджувати свої дії з купою неформальних центрів. Ситуація в районних містах ще гірша, відповідно значна частина тиску, погроз просто пролітають під радарами, на них не звертають увагу ні правоохоронні органи, ні медіа, ні інші активісти, бо просто не знають про такі випадки. Загалом при розвитку економіки, демократії ця ситуація буде покращуватись.  

Децентралізація – це реформа, що дає можливість загального оздоровлення системи, в тому числі правозахисної сфери. Але в багатьох місцях перед тим, я стане краще – стане гірше. Наприклад, значна частина неокупованих Луганської й Донецької області в 2020 році на місцевих виборах вперше мали змагальний процес. У багатьох місцях неможливо було сказати, хто буде переможцем, і яким буде результат. Це була новинка, дуже важливий поступ, проте з погляду багатьох людей в громадах це означало, що рівень визначеності зменшився. Стало не так безпечно. Ті, хто раніше були абсолютно спокійні за свої перспективи раптом почали хвилюватися, їхні дії почали ставати агресивнішими. І таких випадків багато.

Україна почала грати за західною системою правил

Ми на Майдані зробили крок у доросле життя. Зараз воно почалося, з усіма плюсами й мінусами, викликами. Постає питання, чи можемо ми більш зріло врівноважувати свої очікування з своїм розумінням ситуації, чи бачимо, що і яким чином нам буде коштували. Наприклад, при зменшенні кількості жителів України будуть рости податки, старішання населення буде означати, що одна людина, яка працює, буде тепер утримувати не одного, а двох тих, хто не працює. Ми мусимо розуміти, що маємо бідну країну, невелику кількість ресурсів, мусимо чітко визначати свої пріоритети – у що нам краще вкласти – в інфраструктуру, освіту чи безпеку. Ми не можемо оплачувати всі  рахунки, які б хотілося, маємо обирати комбінації.

Щоб дійти до того рівня прозорості, дотримання поваги до закону, демократичних процедур, які є в розвинених країнах Європи, нас відділяють покоління. Це довгий шлях, який ще треба буде подолати. Важливо, щоб ми були свідомі того, що скоріше за все, ми вже вирвалися з радянських тенет, і одна з причин, чому маємо зараз цю військову загрозу – це тому що ми ризикнули спробувати отримати свою свободу й піти в іншу систему правил – західну. Але ми ще не там, і шлях до неї буде довгим. І це один із тих складних висновків після Майдану. Тоді здавалося, що зміни можуть прийти швидко, якщо цього просто захотіти. І зараз, коли минуло 8 років, ми бачимо, скільки зроблено, але ще й скільки залишаться зробити, стає зрозуміло, наскільки це величезне завдання, неочевидне, складне, що потребує глибшої роботи, в тому числі роботи над собою.

Це улюблений польський докір в бік українців – "що в 1989 році ми, поляки, і ви, українці мали однаковий рівень ВВП на душу населення. Подивіться, де є ми через 30 років, і де ви". На що я відповідаю, "ви були незалежними, а ми – ні, ви мали свою систему врядування нехай під впливом комуністів, але вона була вашою, ми не мали, ви мали чіткий консенсус в середині суспільства, куди рухатися, ми – ні". Наші умови були не порівнюваними.  Це не питання бідкання, ми маємо дуже тверезо дивитися на вихідні умови й розуміти, що нереалістично очікувати, що наша траєкторія розвитку буде нагадувати траєкторію розвитку країн Центральної Європи. Вони зовсім інакше пережили комунізм, втрату своїх суверенітетів, ніж Україна. Ми – в іншому кошику.

Я точкою відліку української незалежності вважаю 2014 рік. Якщо говорити метафорично, то період з 1991 по 2014 роки – це була вагітність, в 2014 ми народилися. Ми за 8 років дуже багато зробили, швидкість нашого поступу вражає.

Ми ще не пройшли певні бар’єри, які потрібно пройти, ми не подолали страх бідності, соціальної вразливості тощо. У виборі між свободою та ковбасою, ковбаса є привабливішою для багатьох, бо є ризик її втратити та страхи. Останні також успадковані, передалися через виховання. Неможливо бути позбавленим травми в країні з історією, насиченою травмою.

Інформаційний простір змінився, доступність контенту різними мовами змінився, якщо раніше молоді люди були орієнтовані на споживання речей, зараз вони орієнтовані на споживання досвідів. Це зовсім інший підхід до життя, інше його бачення. Є й світовий тренд, ми зараз маємо життя більш безпечним. Загрози дуже часто переходять з тактичного рівня на стратегічний, поки що людству вдається їх стримувати.

Фото: Музей Майдану