Фото: risu.ua
"Деркач, Новінський, Медведчук та інші подібні діячі вважали себе ніби учасниками акціонерного товариства, що вирішують за спиною найнятих менеджерів у рясах всі ключові питання"
— Вітаю вас, Владико!
— Слава Ісусу Христу, сердечно вітаю наших радіослухачів з прийдешнім святом Великодня.
— Хочу запропонувати нашим радіослухачам послухати звернення Блаженнішого Епіфанія, предстоятеля Помісної Православної церкви України, яке відбулося вчора у чистий четвер до вірян і до священиків. Давайте послухаємо, а потім поговоримо.
"Дорогі брати і сестри, велика родина Православної церкви України та вся українська громадо. Сьогодні Великий четвер, який в народі називають Чистим. Історичне значення нинішніх подій для звільнення українського православ'я від ярма "руського міра" спонукає мене саме сьогодні звернутися до всіх вас. Завдяки підтримці переважної більшості українського суспільства та рішучим крокам нашої держави, таке звільнення успішно триває. Саме тому супротивники, як видно, використовують фальшиві аргументи та інші брудні засоби, щоб перешкодити цьому. Одним з таких засобів є наполегливе намагання представити Православну церкву України заручницею та учасницею партійної боротьби. Рішуче і твердо заявляю перед усією громадою – ми не дозволяли дотепер і надалі не дозволятимемо робити цього. За сприяння розбудови Помісної церкви ми вдячні всім політичним силам, незалежно від того, чи вони представляють у певний проміжок історії владу або опозицію. Але жодна політична сила, партія чи окремий лідер не можуть і не будуть мати у Православній церкві України якоїсь виняткової чи тим більше контролюючої ролі. Роками структура Московського патріархату в Україні розбудовувалася саме за такою хибною моделлю – тіньового контролю. Деркач, Новінський, Медведчук та інші подібні діячі вважали себе ніби учасниками акціонерного товариства, що вирішують за спиною найнятих менеджерів у рясах всі ключові питання. Така модель значною мірою спричинилася до нинішньої публічної катастрофи Московського патріархату в Україні. За принципом перекладання відповідальності з хворої голови на здорову, наші супротивники наполегливо намагаються дискредитувати Православну церкву України, нав'язуючи їй імідж церкви Петра Порошенка. У такий саме спосіб свого часу намагалися і Київський патріархат подавати як церкву Кравчука, нібито виключно партійний політичний проєкт, який працює лише на імідж однієї особи. Ми неодноразово спростовували такі брехливі плітки не лише через заяви, але самими реаліями нашого життя. Ані Петро Порошенко, ані будь-який інший політик, незалежно від того, представляє він владу чи опозицію, не відіграє у житті Православної церкви України якоїсь виняткової ролі, яка давала би будь-кому підстави з цими іменами в такому контексті ув'язувати нашу Помісну церкву. Мені відомо, що, користуючись звичайними в демократичному суспільстві процесами політичної конкуренції, самі супротивники вживають шалених зусиль, щоб підірвати довіру і співпрацю, зокрема, між нами і державою, спрямовані на протидію агресії "руського міра". Різними каналами поширюють цілком брехливу інформацію про те, що керівництво Православної церкви України і особисто предстоятель ніби кимось контролюються і спрямовуються в діях. Такі твердження — відверта брехня і брудний наклеп. Жоден, підкреслюю, жоден з українських політиків не мали і не мають контролю щодо позиції та рішень церкви. Тим більше цього не мають і не можуть мати якісь регіональні клани, які від початку вперто намагалися його добитися, але зазнали фіаско. Дорогі українці, ми вдячні всім, хто в цей важливий історичний момент підтримує зусилля Православної церкви України з деокупації нашого духовного простору. Як відкрита церква, ми відкрито говоримо про виклики і проблеми та сподіваємось, що спільними зусиллями зможемо їх подолати. І нехай Бог благословить нас у цій добрій справі".
— Це було звернення Блаженнійшого Епіфанія, предстоятеля Помісної Православної церкви України у чистий четвер до вірян і всіх нас. Владико, ми з вами послухали щойно звернення Блаженнійшого Епіфанія, предстоятеля Помісної Православної церкви України. Власне, про що йдеться в Чистий четвер: очищення церкви, очищення від політичних впливів, від політики чи, навпаки, церква заявляє, що вона залежна від тих політичних мотивів і церква не може бути зовсім окрема від суспільства, від держави, від того, що відбувається, тим більше в часи війни?
— Дане звернення є і своєчасним, і дуже гарно сформульованим. Фрази, які прозвучали, дійсно повинні відкластися в мізках наших єпископів, нашого духовенства, вірян, і не тільки Православної церкви України, а й інших наших співбратів. Те, про що було сказано, свого часу починало реалізуватися в Українській православній церкві ще покійним митрополитом Володимиром. 2007-2008 року, коли готувалися вибори, на яких було обрано Януковича, тоді було зроблено заяву митрополитом Володимиром про те, що в огорожі церкви немає ні помаранчевих, ні біло-блакитних кольорів. Деполітизацію церкви митрополит Володимир розпочав ще за свого життя. Ми чули і про Деркача, ми чули і про Новінського, і про Медведчука. Так, це все відбувалося на моїх очах. І те, про що говорив Владика Епіфаній щойно, я переживав особисто, знаючи цих людей і бачачи, як вони використовували церкву. Коли була заява, що церква поза політикою, розповідають, що Янукович тоді в пориві гніву сказав, мовляв, який дурень це придумав. Митрополит тоді був засмучений, сказав мені, що можливо ми дарма робили цю заяву, що церква поза політикою. Кажу, Ваше Блаженство, ця фраза ввійде в історію, а ви ввійдете в історію, як людина, котра намагалася дійсно бути пастирем, а не політичним і партійним функціонером, як це хотілося зі сторони тих політиків, які використовували церкву в своїх електоральних побажаннях. Звернення добре, гарне, і воно повинно зреалізуватися насправді в нашому житті, а не залишитися просто декларацією.
Фото: Радіо Культура
"Місце його не в патріаршому соборі, в святительському кріслі, а на лаві підсудних в Гаазі разом із його керівником Путіним"
— Це складно реалізувати?
— Це дуже складно, оскільки політика є політика. І ми це бачимо на з'єднанні московської патріархії з кремлівською політикою. Коли так званий "патріарх" виходить і "благословляє" на вбивство цілого народу, "благословляє", як то кажуть, в лапках, не можна це назвати благословенням, а санкціонує священну війну проти України, благословляє цей етноцид, геноцид, вбивство і якнайшвидше закінчення військової операції. Це не людина, це антихрист. І місце його не в патріаршому соборі, в святительському кріслі, а на лаві підсудних в Гаазі разом із його керівником Путіним. Тут процес очищення цієї ілюстрації, звісно, потрібно було розпочинати ще в 1990-х роках. Не тільки в церковному середовищі, а і в культурному, і в науковому. Ми розуміємо, що ті викладачі наукового атеїзму через пів року в незалежній Україні стали викладачами релігії. І в багатьох таких нюансах викладачі історії КПСС стали викладачами історії незалежної держави. Ми абсолютно нещодавно тільки позбулися у Верховній Раді фракції комуністів. І це не дивлячись на те, що Україна вже була скільки років незалежною державою, а ідеологію заборонити змогли тільки років 10-15 тому. Церковне суспільство, звісно, являється відзеркаленням суспільного життя. Якщо ще політики міняються достатньо часто, мають якісь каденції, змінюються, священник призначається непожиттєво, то предстоятель пожиттєво. Навіть митрополит Володимир чотирьох президентів особисто, як то кажуть, пережив. Кожен президент приходить, він сприймає як тяглість і повагу до того, хто був до тебе. От поки він, як то кажуть, опіриться, почне займатися самостійною політикою, а не тим, що йому нав'язують і розказують. Кожен президент спочатку приходив, щось думав одне, а потім я кажу, нічого-нічого, рік-півтора, і також буде хотіти незалежну церкву.
— Бачите, ми запізнилися з якимись процесами…
— Дуже запізнилися. На жаль, ці процеси варто було розпочинати в 1990-х. Ну, мабуть, не було кому…
— Не було в волі, не було готовності, напевно.
— Справа в тому, що радянська система в суспільному житті багатьох посадила, закатувала і знищила, фактично, те, що можна було ще робити в 50-х, 60-х. Візьміть шістдесятників, тих політиків, які могли би будувати дійсно незалежну державу. Їх було фактично знищено або вони емігрували. А в церковному середовищі ми ж маємо єпископати, які підійшли до 1990-го року. Це були радянські функціонери, єпископи, які ставилися свідомо КДБ.
— Ви свого часу теж були в УПЦ МП, потім переходили. Ваш перехід, власне, з цієї церкви був достатньо гучним і помітним, і, власне, хто такий Олександр Драбинко, тоді дізналися всі, хто навіть і не цікавився релігією, не вважав себе вірянином. Свого часу Ви колись здійснювали цей перехід, якою була ваша мотивація? Що сталося такого, що змусило вас кардинально міняти погляди?
— Ну, я кардинально погляди не міняв, я чекав, коли…
— А що це було?
— Це був звичайний еволюційний процес. Для мене було важливо, щоб це була канонічна структура. Щодо автокефалії, я ще з 1996-го року, коли навчався у Московській духовній семінарії, там був такий отець Владислав Ципін, який викладав у нас канонічне право. І якраз тоді, в 1996-му році, порушувалося питання про автокефалію Української церкви. І на уроці канонічного права, коли мова йшла про правила і порядок встановлення і дарування автокефалії, він розповів нам правила, там їх 4-5 пунктів: необхідна кількість єпископату, бажання вірян і наявність духовних шкіл. Цілий ряд умов. І потім така прозвучала фраза, яка фактично поміняла взагалі мій світогляд. Я ніколи не звертав на це увагу. Він каже: "Вот не пойму, почему до сіх пор Украіне не дадут автокефалію". Це було ще в 1996-му році. Коли я повернувся до України на запрошення Блаженнішого Владики Володимира, я писав, опрацював дуже багато документів, які, починаючи з 1992-го року, були нормативними і ухвалювалися в порядку розвитку питання, що стосується автокефалії. "Православ'я у посттоталітарній Україні", у мене робота була. І на той час, якщо ми говоримо про зміну світогляду, у 1992-му році, коли Жулинський їздив на Фанар до патріарха Варфоломія за дорученням Кравчука, то він йому чітко сказав, що Філарета ніхто не визнає, як архієрея. Тобто те, що було до прийняття патріархом Варфоломієм у 18-му році апеляції, воно фактично являється тим, чого дотримувався я, згідно того, як це було і у патріарха Варфоломія. Це була загальноцерковна думка. Було прийнято в 1918-му році апеляцію, відповідно. Будь-яких перешкод до приєднання і відгуку на запрошення патріарха Варфоломія взяти участь у соборі у мене вже не було. Тим більше, що до цього багато років у нас були особисті і дружні стосунки з владикою Димитрієм Рудюком, з владикою Євстратієм Зорею, з владикою Епіфанієм ми вже були знайомі. Тобто у нас внутрішніх протиріч не було. Потрібен був поштовх зі сторони благословення патріарха Варфоломія.
— Я чомусь думала, що це було пов'язано з приходом митрополита Онуфрія, і я так розуміла, що цю проросійську політику ви не сприймали вже категорично і тому переходили. Це дещо спрощений погляд?
— Так, це спрощений погляд, оскільки…
"За слово "геноцид" я отримував від наших синодалів "на горіхи"
— Не було прив'язки до особистості?
— До особистості не було прив'язки, хоча у нас і були достатньо неприємні деякі з ним розмови, оскільки за життя митрополита Володимира я мав, дійсно, певний вплив в підготовці документів. Це були звернення про діалог, які не сприймалися проросійською частиною. Це було внесення до ювілею Голодомору такої маленької фрази в загальне синодальне звернення, що це геноцид, за що потім, як то кажуть, я отримував від наших синодалів "на горіхи". Саме це потім було інкриміновано в 2011 році, і хулу на Святого Духа було приписано. Це і створення комісії щодо підготовки до діалогу, яка працювала під проводом отця Миколая, ще потім отця Кирила Говоруна. В 2007-2008 роках було декілька засідань між Українською православною церквою і Київським Патріархатом і Автокефальною церквою. Коли ми дійшли уже до конкретного вирішення певних питань, тобто взаємовизнання, принаймні таїнств, то з Москви зателефонували і заборонили Митрополиту Володимиру далі проводити ці засідання комісій, і на цьому воно все і зупинилося. Тобто такі нав'язливі кроки зі сторони відділу завнішніх церковних зв'язків Балашова, зневажливе таке відношення і до Митрополита Володимира, коли Іларіон Алфеєв дзвонив і вказував йому, що робити. Митрополиту було дуже прикро, і нам це було прикро. Навіть коли обрали патріарха Кирила, і він почав приїжджати і робити щось без відома митрополита Володимира, він тоді мені каже: "Саша, ти знаєш, ми, напевно, все-таки помилилися. Треба було тоді, в 2009-му, голосувати за Климента, той би не ліз в наші справи". Отака вона була історія, і саме такі моменти, вони якраз і формували несприйняття тої московської політики, яка особливо помінялася в часи патріаршества Кирила, який є чистішим функціонером кремлівським. І говорити про якусь духовність з його боку не має жодного сенсу. Ну і останній фактор, який зіграв, звичайно, значну роль, це був 2013 рік, коли я запитував Блаженнійшого вже майже перед смертю: "Ваше Блаженство, то буде автокефалія чи не буде?" "Буде, але не при мені". От, власне кажучи, в грудні місяці, коли він підписував духовний заповіт, я тоді був з Владикою Філаретом (Кучеровим) Львівським. Такі зараз у нього там обставини… Мені дуже шкода, що він не приєднався до цього процесу. На все воля Божа. І кожен відповідає за свої дії сам. Тобто от таким було, як то кажуть, моє еволюційне становлення, і я тільки й чекав, коли нарешті патріарх Варфоломій проголосить цю автокефалію і ліквідує розколи. Оскільки Москва впоралася з цим завданням. Я свідомий тих комісій, які збиралися, читав ці документи, ну це була просто гра, як то кажуть, на публіку.
"90% священників УПЦ МП патріоти. Вони або інертні, або просто чекають, коли керівництво за них вирішить це все правильно"
— Владико, ви діяли, як великий патріот України, і це було, я так розумію, головною мотивацією всіх ваших цих подальших дій…
— Подолання розколу – це була основна мета…
— Але ж ви продовжуєте, напевно, спілкуватися з священниками УПЦ МП. Є ж у вас коло знайомств, якесь там лишилося. Там є такі патріоти України, які здатні, навіть з таким запізненням, але зробити якісь все-таки важливі кроки для Української церкви сьогодні?
— Знаєте, є певна залежність від церковного керівництва, а патріотів, я би сказав, 90%.
— Тоді ми чому маємо цю ситуацію?
— Ми маємо цю ситуацію, тому що так вона склалася.
— Бо має вигляд такий, ніби 90% не патріотів, як на широкий загал.
— Ні.
— Тоді чому ми маємо те, що маємо?
— Таких, ви знаєте, проросійських налаштованих, їх не зовсім багато. Решта або інертні, або просто чекають, коли зазвичай керівництво за них вирішить це все правильно.
— Але керівництво не вирішить.
— А єпархіальне керівництво чекає, як вирішить керівництво митрополії, митрополія чекає, як вирішить митрополит Онуфрій, а митрополит Онуфрій виходить з Буковини, і для нього це питання духовності і існування церкви в певних історичних умовах відсторонене. Я не розумію, чому він вчиняє саме так, що в 2018 році, в липні, я його просив перед тим, як вже було відомо, що має бути Томос, будуть ухвалені певні рішення, оскільки Петро Олексійович тоді якраз вже в квітні почав ці процеси, і я до них був дотичний. І казав я йому: "Ваше Блаженство, зберіть Помісний собор, тільки без митрополита Антонія Паканича і без Новінського, які є "смотрящими" за Українською православною церквою, послухайте, що вам скаже єпископат, що скажуть віряни, що скаже духовенство". "Саша, мені в Москві сказали, ніякого Томосу не буде". "Ваше Блаженство, Томос буде, хай виберуть Вас предстоятелем, щоб нічого вже не мінялося". "Мені в Москві сказали, ніякого Томосу не буде". "Буде Томос, я буду в Помісній церкві". "Ну, це твій вибір". Отака в нас була з ним розмова. Ну він провів, звісно, цей Помісний собор, але з запізненням на чотири роки. Ну, він хоч такий і "хамільйонівський" трошки вийшов, цей собор, оскільки, власне, нічого не змінилося, окрім шуму, що, буцімто, від'єдналися від Московського патріархату. Звісно, з Московського патріархату ніхто не виходив. І це, до речі, ще останнє, що може сьогодні, як то кажуть, врятувати ту структуру: це провести Помісний собор і заявити про вихід із Московського патріархату, а далі вже шукати шляхів поєднання з ПЦУ.
— Владико, яка ситуація з двома лаврами – Києво-Печерською і Почаївською? Ситуація на широкий загал має такий вигляд, що священники ладні виїхати, але не перейти в ПЦУ. І поширюється відео в мережах, де стоїть такий дуже засмучений керівник церковного хору, який каже, я тут з 1988 року живу, тепер що мені йти в смітті копатися? І це, розумієте, спрацьовує на аудиторію, що от як з ними недобре вчиняють, а насправді як це?
— От живемо в Україні, їмо український хліб, п'ємо українську воду, а все-таки ніяк не можемо стати українцями. За паспортом, ніби, українці, а за духом ми ще Бог зна хто. Людмила Филипович дуже фахово описала і нинішній статус УПЦ МП. Він не змінився з точки зору як і Москви, так і іншого світового православ'я. Це сукупність єпархій РПЦ на території України. На тимчасово окупованих територіях і в Криму єпархії взагалі анексовані синодом Російської Церкви, перейшли в пряме підпорядкування Кирила Гундяєва. Жодних заперечень зі сторони Української православної Церкви, митрополита Онуфрія і синоду не було. Це сприйнялося, як щось природне. Єпископи-колаборанти, котрі повтікали з України, котрі підтримували тимчасовий окупаційний режим, втекли разом із окупантами, жодної заборони або якогось канонічного впорядкування цього питання також не надійшло. Ми бачимо, що повзучий латентний колабораціонізм, він все-таки присутній, нікуди він не дівався.
Що стосується Лаври? Ну, от якраз про це і говоримо. Осередок такого колабораціонізму і перебував в Києво-Печерській лаврі, це той же владика Павло, який, певною мірою, мав і зв'язки з Росією, можливо, навіть не зловмисно. Але ж все-таки він є ще радянською людиною, навчався в Росії, багато друзів у Росії. Видно, що у нього совєтська ментальність залишилася. Можливо там не настільки любов до Росії, до Путіна, до Кирила. Кирила, я так думаю, він взагалі терпіти не може, оскільки там свої нюанси є. А так ось склалося. Старше покоління має тяглість до того совєтського імперського режиму. Те саме можемо сказати про владику Онуфрія, про більшість архіреїв, які рукопокладені, народилися ще в той час. Буде нове покоління, звичайно, буде щось по-новому.
"У нас немає поганих людей, є погане виховання. Погляди можуть змінюватися. Керівництво Московського патріархату треба звинувачувати і судити"
Я знаю цього священника, цього архімандрита Полікарпа, котрого також бачив по телебаченню. Певною мірою це гра. Оскільки отець Полікарп має чудову музичну освіту, він є одним із насельників Києво-Печерської лаври з моменту її відкриття в 1989 році, одним із перших. Він ніколи в смітнику копатися не буде і бомжувати, як він сказав, також не буде. Оскільки таку перлину, якою є в церковному піснеспіві, важко на сьогоднішній день знайти. І будь-хто, включно з консерваторією, будуть дуже раді, коли така людина буде. Як то кажуть, грати на публіку теж не треба.
— Але в тому, що він говорить, звучить думка, що він не розглядає для себе варіант переходу у Православну церкву України. І тут виникає зустрічне питання, а чи потрібні Православній церкві України священники, які отак-от на догоду часу чи своїй вигоді будуть перевзуватися?
— Пам'ятаєте, мультик такий був колись, що всі професії важливі, всі професії потрібні. Так само і люди. Немає у нас поганих людей, є погане виховання. Чому діти виростають в поганих або добрих…
— Батьків або навпаки…
— Так, от система. Систему треба звинувачувати і керівництво Московського патріархату треба звинувачувати і судити. А не цих нещасних, які просто піддалися їхньому психологічному впливу.
— Але ж вони і свою думку мають…
— Ми можемо говорити на цю тему дуже довго і нікуди вони не подінуться. Це громадяни України, це громадяни нашої церкви і ми мусимо знаходити спільну мову і переконати їх. Ми повинні власним досвідом показати, чому Українська православна церква повинна тут бути і якою вона має бути. І в чому її переваги над Московським патріархатом в Україні. Щоби власним прикладом ми привели їх до нашої церкви, до нашої української церкви, а не відштовхували їх. Тому що у них якісь такі погляди. Погляди можуть змінюватися. І це факт.
— Кілька років тому вийшов фільм "Красуня і чудовисько". Там йдеться про одного із героїв, героя негативного, Гастона, який для того, щоб одружитися з головною героїною Бель, робить вигляд, що він змінився. А вона каже фразу "люди не міняються аж так". Колись цю фразу сказала моя дитина.
— Я ж не думаю, що ви пропонуєте таких людей виселити або якийсь концентраційний табір створити.
— В жодному випадку. Я озвучила тут думку, чи потрібні такі священики православній церкві України тільки тому, що в соціальних мережах, в коментарях я дуже часто цю думку зустрічаю від вірян.
— А ви знаєте, що мені здається, що такі коментатори нам не потрібні, оскільки якщо в людини немає любові і прощення, то це далека людина вже від християнства і від Євангелія.
— Ви праві, абсолютно, але люди говорили про те, а чи зможу я довіряти священнику такому? Повинно бути питання довіри?
— Знаєте, я дуже мало знаю таких вірян, які були б настільки безгрішні і святі, щоб вони не довіряли комусь. Це вже упередження. Ми не хочемо, тому що ми певною мірою можливо навіть їх боїмося, тому що їх більше. А не вийде так, що вони випадково прийдуть і заберуть наші функції на себе. Давайте полювання на відьом оголосимо, ми їх заклеймуємо. Вони нам не потрібні, такого не може бути. Всі ми однакові, не можна ображати людей. Треба своїм власним прикладом, ще раз повторюся, показати, в чому наша перевага.
— Це важлива думка, тим паче в такі дні. Що би Ви хотіли на фінал нашої розмови побажати тим, хто нас сьогодні слухав?
— Найперше, щоб наступну Пасху ми вже святкували на повністю деокупованій Україні, щоб перемога вже була на той час і перемога світла над темрявою, так як Христа над пеклом. І щиро вітаю всіх з прийдешнім святом Світлого Христового Воскресіння. Христос Воскрес! Воскресне й Україна!
— Воскресне й Україна, ми щоденно думаємо про це, ми молимося за це і дуже в це віримо. Я вам дуже дякую за цю непросту сьогоднішню розмову.
