Фото: Олексій Гнатковський
Кожен українець повинен бути в стані війни і боронити свою землю
— Олексію, розкажіть, чи хвилюєтеся перед читанням радіодиктанту?
Очевидно, що я хвилююся, розуміючи, яка це величезна відповідальність. Будуть писати всі українці — як в Україні, так і за її межами — і я розумію, як це важливо. Сьогодні радіодиктант національної єдності виходить за рамки просто диктанту, за рамки розуміння важливості української мови. Це буквально ті речі, які нас об’єднують, повертають нас до себе і нагадують про важливість нас самих для нас самих.
Більше того, я розумію, в якому контексті зараз буде відбуватися цей радіодиктант. В нас зараз йде повномасштабна війна, не тільки на території окупованих областей. В нас війна — це явище загальнонаціональне: кожен українець повинен бути в стані війни, кожен має бути мобілізований в тій чи іншій мірі. Ми всі повинні боронили свою землю.
Більше того, війна зараз триває і в наших головах. Ми переходимо з наративів, які нам насаджували впродовж 70 років радянської окупації, 300 років московської окупації і ці речі нам в головах “випалювали”. Знищували, демонізували все наше святе, всіх наших героїв, а натомість насаджували чуже. І радіодиктант національної єдності, як на мене, — це той засіб, інструмент, який допомагає звільняти наші окуповані території в прямому і в переносному розумінні.
Я писав диктанти і для мене це як традиція, ритуал єднання зі всіма українцями. Зрозуміло, коли ти робиш якісь помилки або чогось не розумієш, то думаєш "о, вони погано диктують". Тому якщо у вас немає помилок, значить я — молодець, а якщо у вас будуть помилки — помилилися ви (сміється).
— Чи плануєте ви переслуховувати, як читали ваші колеги, зокрема, Римма Зюбіна, Ада Роговцева?
Я пам’ятаю, як вони читали, але мені більш ціннішим буде те, що я хочу попрацювати з фахівцями, кого мені запропонують. Я переконаний, що це будуть дуже фахові люди, тому що дуже важливим є розуміння того, що текст потрібно читати не як актор, а власне з прагматичної точки зору, з націленням на те, щоб читати це правильно. Тому для ця сторона буде цікава і я на це найбільше уповаю.
— З текстом ви вже ознайомилися?
Поки що ні, текст мені ще не дали. Але я знаю, що він в мене буде заздалегідь. Тому коли будете відслідковувати, хто написав без помилок, знайте: я скинув їм піратську версію (сміється).
— Пане Олексію, які поради ви могли би дати як неодноразовий учасник диктанту національної єдності слухачам, які будуть писати? На що зважати, як правильно слухати?
Я би порадив те, що я говорю завжди й собі. Перш за все, розуміючи відповідальність, про яку я говорив, я також раджу отримати від цього задоволення. Розуміти, що ми долучаємося до спільної справи, і віддатися цьому на повну, забрати хвилювання, мандраж, який можливо буде зайвим. Свою увагу перемістити з хвилювання на справу написання, поринути в це з головою, наче пірнути в невідому ріку. Я так завжди роблю.
Кожен діалект — це намистинка у великому мовному намисті
— Давайте поговоримо ще про зміну та еволюцію мови. Адже українська 20-30 років тому відрізняється від сучасної. З’являється багато неологізмів, нових слів, які стають для нас звичними. Як ви вважаєте, як еволюціонована, жива народна мова повинна бути відображена в мистецтві?
Мова змінюється, еволюціонує і слава Богу. В ній з’являється дуже багато нових слів, нових термінів. Це свідчення того, що мова жива. Вона не може бути відірвана ані від історичного контексту, ані від суспільно-політичного. Зрештою чим багатше наповнення мови, тим вона має більше палітру свого звучання, різноманітність.
Мова має дуже багато функцій і одна з них — це об’єднання і порозуміння. Я тішуся, що українці можуть порозумітися власне українською мовою і це стає зараз мейнстрімом. Ми позбуваємося російських наративів, пізнаємо себе.
В нас є дуже багато діалектів і кожна нотка мови, кожен акцент — це як намистинка у великому намисті, вона робить нас багатшими. Тому варто знати і порозумітися зі всіма діалектами, прийняти їх.
Для мене ще важливо, що раніше для багатьох українців важив такий наратив, що українська — це мова села. Якщо ти говориш українською, то, особливо, якщо переїжджати за Збруч, це означає, що ти приїхав з села, а якщо ти приїжджаєш до міста, то треба говорити російською. Це паразитична думка, адже село — це колиска українства. Ми повинні пишатися своїми сільськими традиціями, своєю різноманітністю.
Фото: galka.if.ua
"Ми не ідіоти, ми — прекрасні"
— Про що не варто мовчати зараз нашим українським артистам? Про що хочуть слухати і бачити українські глядачі?
Нашим артистам, митцям, перш за все, зараз треба бити в набат про головні постулати. Коли артист каже, що він поза політикою, що це не його, що він не може воювати, бо це не його, що він тільки художник, то я би таким артистам давав квиток на депортацію, далеко на схід, в ті частини Росії, де вони будуть поза політикою.
Артист не має права бути поза суспільством, він не може "відірвати" себе від людей. Артист — слуга людей. Без суспільства, свого народу артист не потрібен, він зайва ланка. Тому артист не може мовчати про те, що в нас йде війна, що нам потрібно не забувати про неї. Нам треба мобілізуватися і артисти повинні про це говорити. Мобілізація різних ресурсів — як людських, так і фінансових та духовних. Нам потрібно переходити на рейки воєнного часу, робити все для перемоги.
Коли ми в тилу думаємо, що щось зробили для перемоги раніше — задонатили, допомагали комусь з евакуацією — то в мене для вас погані новини, друзі. Ми повинні робити це щодня. Й про це зараз повинні говорити артисти. Ми повинні робити все, щоб воювати на художньому рівні, показувати самих себе. Але показувати красивих, мужніх, найкращих. Не серіали з вуйками, коли показують українців ідіотами, погане село. Ми повинні викорінювати шароварну культуру. Ми не ідіоти, ми — прекрасні.