Полковник Анатолій "Купол". Фото: zaxid.net
1 жовтня ми відзначаємо День захисників і захисниць України та День українського козацтва. Це свято тих, хто сьогодні відстоює незалежність України. Це також пам'ять про кожного та кожну, хто віддав життя в боротьбі за Україну. Пане Анатолію, давайте почнемо з того, що для вас особисто це свято, про що воно?
Для мене воно має глибокий історичний сенс, тому що війна для мене особисто почалася і не в 14-му, і не в 22-му. Московити нас знищують, якщо так брати, то десь уже пів тисячоліття. За великим рахунком, мільйони українців було знищено, закатовано, розстріляно. Мільйони українців було заслано. Зараз українці розкидані по всьому світу. І це все робить Москва, на жаль, так воно відбувається. І це свято – символ того, що ми досі залишаємось нацією і досі залишаємось незалежним суб'єктом міжнародної політики.
Ми часто говоримо "захисник України", знаєте, як про певний образ: військова форма, зброя, фронт. А що, на вашу думку, насправді робить людину захисником?
Ну, я скажу відверто з мого досвіду – а це близько 10 років саме бойових дій та 28 років служби у Збройних силах України. Захисник – він у голові кожного з нас. Сьогодні це, можливо, тиха, скромна людина, а завтра ця людина має сміливість натискати на курок, має сміливість взяти в руки пульт керування, має сміливість взяти в руки штурвал літака чи важелі танка. Воїн у кожному з нас насамперед у голові. І інколи навіть, от з мого досвіду, нібито проста скромна людина, а потім у реальних бойових діях ти розумієш, що це справжній воїн. І дійсно треба працювати більше, спілкуватися з людьми, щоб люди мали й розуміли цю історичну пам'ять боротьби української нації.
Ваше розуміння цього слова "захисник" за роки війни змінилося? Адже ви ж не в 22-му році пішли на фронт. Ви, можливо, навряд чи мене пам'ятаєте, але ми з вами, коли я ще працював журналістом у зоні АТО, перетиналися. Людину з позивним "Купол" на фронті знали всі. Ви воюєте не з 22-го – ви цим займаєтесь уже дуже давно. От як ваше власне розуміння слова "захисник" змінювалося за роки війни?
Для мене воно, в принципі, не змінилося. Це простий український громадянин, мобілізований, якому 40+. Таких більшість – відсотків 70, напевно, починаючи з 14-го року. І зараз я також спостерігаю таку загальну тенденцію у більшості своїй. Або ж це молодий хлопчина – а була дуже велика кількість добровольців на моєму шляху, років 19–20: такий, знаєте, худенький, скромний, але, як то кажуть, із блиском в очах, із величезною патріотичною душею. І от на таких людях тримається наша нація. Для мене захисник України – це дві такі категорії: молодий хлопчина років 20, такий худенький, і дорослий дядько – вже такий, знаєте, обвітрений на сонці, який відпрацював усе своє життя десь у полі чи за станком. Таких умовно величезна кількість людей. Отакі прості, скромні хлопці й тягнуть нашу націю на своїх плечах.
Ви пройшли різні етапи цієї війни: і Слов'янськ, і Піски, і Донецький аеропорт, та ще багато іншого. І вже за повномасштабної війни, якщо не помиляюся, у вас була і Херсонська операція, і Київська, і Бахмут. От якщо подивитися на цей шлях у цілому, що вас найбільше змінило як військового і що змінилося у вашому сприйнятті війська?
Ну, ви знаєте, я згадую себе в дитинстві, коли я ходив до школи. Пам'ятаю, 6 чи 7 клас, і тоді ще Радянський Союз, і війна в Афганістані. І от я згадую, яка була ідеологія, і що такі хлопчики – ну не всі, звісно, але в мене була така думка – я мріяв, щоб ця війна не закінчилася до того моменту, поки я закінчу школу, піду служити на строкову службу й потраплю як доброволець в Афганістан. Звісно, це повна дурня. Але от зараз наша держава має бути щирою та відвертою зі своєю нацією і формувати національну ідею – ідею національно-визвольної боротьби. І от такі хлопчиська у своєму п'ятому класі, умовно кажучи, мають бути так за Збройні сили України, щоб вони мріяли туди потрапити, зробити кар'єру, стати справжнім захисником. Щоб була достойна висока зарплатня, нормальна – як плюс-мінус у Сполучених Штатах, в Ізраїлі, десь у Європі – соціальна програма захисту. Щоб люди, які обрали цей шлях, обрали його свідомо, щоб їхні сім'ї ні в чому не мали потреби, а вони могли присвятити себе захисту неньки України. І от коли в нас усе це відбудеться, скажімо тоді, моя мрія здійсниться. От я бачу це так, моя картинка така.
А що відрізняло військо за часів АТО/ООС і після 24 лютого? Як ви це бачите?
Ну, скажу відверто по собі: 24 лютого, коли московити почали повномасштабне вторгнення, була така, знаєте, здорова злість – ну, прийшли, тепер ми вас будемо вбивати. Це глибоко історичне почуття, і я прекрасно розумів, що або ми, або вони. І за великим рахунком, якщо брати геостратегічно, то ми вже перемогли. Чому? Тому що ми залишилися і на політичній карті світу, і на етнографічній карті світу як нація та як незалежний суб'єкт політичної діяльності. Що історично не завжди нам вдавалося: у більшості своїй, знаєте, якщо подивитися на історичну спіраль, то ми просто зникали як незалежна держава та нація з усіх цих карт. А на даний час, незважаючи на величезні втрати на фронті, на велику втрату територій, все-таки ми залишилися як нація, залишилися як незалежний політичний суб'єкт. Звісно, тут, згадуючи часи тієї ж Київської операції – як московити чинили з нашим цивільним населенням, їх це абсолютно не зупиняло. Я пам'ятаю, заходимо у звільнене село на Київщині, і бабуся шукає комбата. Кажу: "Бабусю, я комбат, командир". Вона плаче, цілує мені руки, я забираю руки, ми плачемо вдвох, стоїмо... І вона розповідає про всі ці жахіття, які були в їхньому селі на Київщині, коли їх там катували, вбивали, вони ховалися по підвалах – голодні, холодні, не було чого їсти, прямо на городах хоронили сусідів. І ти розумієш, що в нас як у нації варіанту просто немає: нам треба триматися і в будь-якому разі воювати далі. Здаватися ми не можемо за жодних умов, і ми маємо залишитися як нація незалежними. Тому що в московитській парадигмі, на жаль, вони зараз не бачать нас так, як раніше – коли бачили умовно якимись "малоросами", які відірвалися від їхньої "великої Росії". Вони зараз нас бачать "хохлами-бандерівцями", яких треба знищити фізично, і бажано всіх. От подивіться, що відбувається на окупованих територіях: усі українці, які б там не вважали себе якимось чином наближеними до московитів – їм це неважливо, вони всі пішли воювати проти своїх же братів-українців. І в них немає такого поняття, як умовна ВЛК чи якась там відстрочка. У них там, як то кажуть: від 16 до 60 років – руки-ноги є, і вперед на штурм.
Ви кажете, плаче вона, плачете ви... І мені здалося, що в цей момент, якби ви продовжили розповідати деталі цієї історії, заглибилися більше, я би сам, мабуть, розплакався, якщо чесно. І в такі моменти ти розумієш, мабуть, за що ти воюєш, за кого ти воюєш. Я пам'ятаю звільнення Херсона або звільнення наших населених пунктів на Харківщині чи ще десь, коли люди виходили, обіймали наших військових... І вони готові віддати все. У них самих немає що їсти, наприклад, але вони хочуть хоч щось віддати. Хоч якесь яблучко. Вони виходять, обіймають, цілують, на руках носять наших захисників. Це такі моменти, після яких ти не можеш не вірити в цю націю, після яких ти не можеш не хотіти продовжувати робити те, що ти робиш. І от День захисників і захисниць – це вже не якесь таке абстрактне свято, тому що практично в кожного з нас є рідні, друзі чи колеги, які у війську. А от яким ви бачите сьогодні оцей зв'язок між армією і суспільством? І я говорю не про якісь такі, знаєте, прості й банальні, але важливі речі, а, можливо, ви ще якось по-іншому бачите це як захисник?
Ну, дивіться, на мою думку, як людини, яка віддала все своє життя війську, зараз, у теперішній час, як такого кордону між військом і суспільством немає, тому що це саме суспільство – воно і є військо. Ну, умовно кажучи, ми мобілізуємо, як каже наша статистика, близько 30 тисяч кожного місяця – так це і є наше суспільство, це зріз нашого суспільства. І так у нас відбувається, починаючи з 2022 року. У нас усі ці кордони давно вже стерлися. Такої різниці немає: сьогодні ти ходиш по вулиці, а завтра ти або доброволець, або мобілізований, або, ніде правди діти, бусифікований. Яка ситуація в державі є – така вона є. Так що тут як таких кордонів між суспільством і військом, на мою думку, зараз немає ніяких. У чому різниця професійного військового, який присвятив усе своє життя службі в армії, і звичайної людини з суспільства? У тому, що військовий це зробив свідомо. А от під час біди 2022 року – згадайте 2022 рік, я пам'ятаю сам: я на КПП 95-ї десантно-штурмової бригади. Там, умовно кажучи, взяли 500 чоловік плюс-мінус, і цей батальйон на третю добу, без злагодження, наполовину без зброї, наполовину без засобів захисту – ми вже пішли звільняти села Київщини. І кожен день бригади з коліс щось довозили: якусь зброю, яка була, якісь каски, бронежилети. Щось допомагали прості люди, волонтери, перші якісь пікапи пішли. А коли на Київщині тоді воювати, безліч розвідувальної інформації отримували від людей. Евакуація пораненого – якщо немає на чому, то буквально кожен громадянин готовий дати свій транспорт, нагодувати, помити, відігріти, надати інформацію. Так само й Херсонщина – я пам'ятаю, також такі моменти були. Так що, на мою думку, як то кажуть, кордонів і різниці між суспільством і військом, яка загострює, немає.
Можна почути думку, що за роки війни з'явилася певна дистанція. От чи є вона, а якщо є, то в чому? Чи, навпаки, вона стерлася, враховуючи те, що ви сказали, коли в кожного з нас є рідні, близькі чи друзі у війську?
Ну, бачите, як ви кажете, військо – це зріз суспільства. А суспільство – воно ж теж абсолютно різне, і всі люди абсолютно різні. Є виховані, порядні, високоінтелектуальні, а є, навпаки, люди, скажімо так, не зовсім, м'яко кажучи, порядні й решта. Так само і у війську. Те, що людина одягла форму, вона ж усередині не змінилася: якою була, такою і залишилася, в принципі. Тільки вона ті гідні чи негідні вчинки тепер робить у війську – чи у фронтовій зоні, чи на війні, на лінії бойового зіткнення. Ми ж усе це бачимо в суспільстві. У нас суспільство відкрите, і журналістика теж незалежна працює – незважаючи на те, що їй там трішки заважають працювати. І за великим рахунком, по всіх цих скандалах (таких, як "Скелі" та решта) ми бачимо, яке суспільство, яке військо, і хто, куди й як потрапляє, і все інше. Так що тут, повторюся, кордонів між суспільством і військом зараз абсолютно немає.
А що було б зараз добре суспільству сказати відкрито: що для військового є справжньою підтримкою суспільства, крім донатів? Донати, мені здається, це, мабуть, найпростіше й найзрозуміліше.
Скажу відверто: з 2014 року я відчував різну підтримку суспільства. І донати – це важливо, але були такі моменти, коли донатів узагалі не було, умовно кажучи. І за великим рахунком, просто коли люди потиснуть руку, скажуть "дякую", посміхнуться, покажуть "молодець" – і цього, в принципі, достатньо. Коли ти їдеш колоною на фронт, а тобі бабусі хрестять твою колону, ти розумієш, що суспільство повністю підтримує. Те, що там московитська пропаганда про нас говорить – це абсолютно неправда. У нас і з 2014 року було єднання Збройних сил і суспільства, а зараз взагалі ще більше єднання. Так що тут проста посмішка, просте "дякую" – і цього достатньо.
1 жовтня – це не лише про тих, хто зараз воює, а й про тих, хто загинув, про їхню пам'ять. От на вашу думку, як правильно зараз говорити про загиблих військових, щоб, умовно кажучи, за красивими словами не втратити конкретну людину?
Обличчя багатьох із них завжди зі мною. Я майже кожен день згадую своїх побратимів, яких, на жаль, немає з нами. І це, знаєте, величезна трагедія нашої нації. Жодна територія цього не варта, бо територію завжди можна повернути, а людей, які загинули, вже ніколи не повернеш. Я згадую 22-й рік, наші контрнаступальні дії та зараз наші постійні наступальні дії. Звісно, що наступ – це набагато більше втрат, ніж оборона чи ведення бойових дій загалом. Але за великим рахунком, сама система зараз – і наше вище військово-політичне керівництво – воно, на жаль, більше сприймає людей через поняття у військовій науці "мобілізаційний ресурс". Але ж люди – це не ресурс. І насамперед треба берегти їх. От згадайте 22-й рік, перші хвилі добровольців – це квінтесенція, цвіт нації. І розуміючи це, наше військово-політичне керівництво мало б берегти їх насамперед. А розуміння цього всього не було. Я пам'ятаю у своєму батальйоні – тоді ще в 46-й новоствореній аеромобільній бригаді у складі Десантно-штурмових військ – коли в людей є блиск в очах, і вони прийшли добровільно, як то кажуть, не за гроші, то з ними, навпаки, дуже легко працювати. Ну, умовно кажучи, так, підхід має бути до кожного індивідуальний, але їх легко вчити, у них є бажання вчитися. З ними легко воювати, вони розуміють усе з пів слова. З ними легко отримувати спільний бойовий досвід, їх легко вести в бій. У мене були такі моменти, коли батальйон на Київщині був незлагоджений, і довелося особистим прикладом виїжджати на своєму бронеавтомобілі наперед, їхати першим, вести батальйон і звільняти українські села. Тому що батальйону тільки три дні, там узагалі злагодження ніякого немає, і люди навіть не знають, що, куди й як. І ти особисто своїм прикладом показуєш, як це все треба робити. Були такі моменти – правильно це чи неправильно... За воєнною наукою це неправильно. Але ж наука відрізняється від реального життя і реальних бойових дій. І просто треба пам'ятати. От проїжджаючи трасою Київ – Житомир, якщо їхати в бік Києва, десь там за обочиною є пам'ятні знаки моїм хлопцям. Я тут часто зупиняюся, спілкуюся з ними, ну і потім їду далі. Це мої перші загиблі під час повномасштабного вторгнення. На жаль, вони є, і не буває війни без втрат. І знаєте, чим більше ти людей навчаєш, чим більше в них вкладаєш усього себе, тим більше в них шансів вижити. Чому? Тому що піт економить кров – і це дійсно так на війні. Побільше тактичної медицини, побільше бойового досвіду. Чим більше людина виживає в боях, тим більше ти її бережеш, і тим більше в неї шансів отримати досвід та вижити потім самостійно. Коли так працювати, тоді буде ефект. А про загиблих треба пам'ятати постійно.