Фото з ФБ-сторінки Антона Тимошенка
На якому рівні і де у нас зараз в Україні перебуває в цілому індустрія жартів, індустрія стендапу?
Український гумор точно розвивається, він точно став елементом маскультури. Це важливо. Бо раніше, коли я тільки починав займатися стендапом, а це 12 уже десь років минуло, ти розумів, що можеш виступити зі стендапом в чотирьох-п'яти містах: у Києві, Харкові, Дніпрі, Львові, Одесі, може ще в якомусь місті. І ти збереш 50 людей, може 100, навіть якщо ти вже такий плюс-мінус популярний комік в тусовці стендапу. Зараз змінився час, у нас уже є артисти. І це не один артист, не два, а від п'яти до десяти, які можуть зібрати великі зали, тисячники конкретно зі стендап-жанром. Це чудово, що він так інституалізується у нас в суспільстві. При цьому все одно є багато людей, які вперше приходять на стендап. І це дуже завжди весело. Будучи 12 років в цьому жанрі, ти виходиш на сцену, питаєш, хто вперше і, наприклад, пів зали або більше аплодує, що вперше. І тут є певна специфіка теж у виступах. З одної сторони, український стендап для коміка – це дуже проста сфера, щоб увійти. Тому що в Америці дуже сильна конкуренція. І ти, щоб пробитися до якогось масового рівня зі стрімінгами і стадіонами – то це велика робота. І це дуже складно, це може тривати роками, ти можеш виступати за безцінь і потім раптово увірватися і вже ти просто вітрів ультразірка. У нас менша конкуренція, тому легше увійти в цю сферу. Але, звичайно, заробітки ти теж не будеш отримувати дуже довго. І може і не буде того стрибка, де ти стаєш суперзіркою, бо в нас немає таких трамплінів в Україні. У нас вже є чимало коміків, вони талановиті, пишуть матеріал і є якась якість, послідовність, темп. Вони зберігають, пишуть кожний рік чи кожні два роки якийсь концерт. Але ти не можеш кудись прийти на якесь шоу, як в Америці, на якийсь Late Night формат, кудись залетіти. Ти можеш туди прийти, гарно виступити один раз і стаєш уже зіркою масштабу всієї країни. У нас все-таки є якісь YouTube шоу окремі, але вони не заточені під те, щоб робити акцент на свого гостя чи коміка. Тому це довший шлях. І, зазвичай, у нас коміки відстрілюють, хто просто багато робив рілсів, Тіктоків і за рахунок соцмереж вискочив кудись нагору. Очевидно, що стендап інституціювався і став елементом маскультури. Це утверджувалося уже за рік до початку повномасштабної війни. І вже з часом зараз, коли російський ринок закрився для нас по очевидних причинах, він зафіксував цей статус.
Я не вважаю, що гумор зараз нам допоможе вистояти. Але те, що це таке легке знеболювальне в цей час – це точно.
В тебе було невеличке інтерв'ю Девіду Леттерману. Як це вплинуло на твою кар'єру?
Це дуже цікаво, бо Девід Леттерман – це абсолютно легенда американського шоу-бізнесу. І коли колеги бачили це, вони мене ненавиділи, бо казали: "Чому з тобою поговорив Девід Леттерман, а не з нами?" Це для мене був абсолютний шок, що вони мене знайшли. Але було багато людей, яким я можу сказати, що я був з Леттерманом на інтерв'ю, і вони мене спитають: "Хто це такий?" Тобто це про цей дисбаланс. В Україні це був ультрашок і відчуття, що це крутіше, ніж коли тобі Зеленський каже, що ти смішний. Леттерман – це зовсім інший рівень.
Коли ти пишеш матеріал в Україні, ти можеш орієнтуватися на західний такий вже провокативний, стильний, тонкий гумор. Деякі люди взагалі не знають, що таке сам жанр стендапа. Тому аудиторія дуже різна. І гумор у наших коміків дуже стрибає, в залежності від того, хто хтось вперше прийшов, хоче почути, що таке жарт, хтось думає, що стендап – це взагалі якісь мініатюри. Через це є певна специфіка у виступах.
Ти ж кілька разів брав участь у "Розсміши коміка"?
"Розсміши коміка" – це дійсно був трамплін. Просто я тоді не вмів користуватися соцмережами, не зміг одразу це конвертувати. Але це перший прояв, коли тебе прям впізнають, і твої батьки кажуть: "А може займайся цим, якщо виходить".
Соцмережі урівняли правила гри. І якщо ти просто регулярно робиш якісний контент смішний, рано чи пізно він завіруситься, кудись залетить. Насправді не так багато у нас варіантів, хто робить якісно гумор в Україні. Це не щось таке недосяжне. У нас чимало гумору доволі схожого. В Інстаграмі умовному ніхто не ставить тобі чи в ТікТоці планку якусь дуже високу гумору. Там люди просто надивились, що в Америці зайшов скетч, повторили його у нас. Тому, якщо ти просто автор оригінального контенту і можеш його видавати, напиши собі якийсь умовний план на місяць, два, де ти маєш кожні два-три дні видавати якісь відео, запиши їх, повидавай. І якщо вони смішні, і ти маєш якусь харизму чи талант, воно, думаю, десь завіруситься. Якщо ні – зроби паузу, переформатуй, спробуй щось ще подивись, що заходить, напиши знову. Так, щоб кудись піти – нема такої платформи. Навіть є якісь YouTube канали великі, де можеш прийти… Є багато коміків в прикладі молодих, хто туди ходить, ми там спілкуємося. Ну воно не дає тобі одразу 100 000 підписників. Будь-яке шоу, де буде мільйон переглядів на Ютубі, тобі не дасть, тому що люди дивляться уже конкретно шоу, а не шукають, на кого підписатися.
Гумор під час війни. Чи змінився зараз сам спосіб сміятися української аудиторії після 24 лютого 2022 року?
Стало більше чорного гумору і якоїсь спроби відрефлексувати це абсолютно несправедливе життя в гумор і посмішку, щоб якось кудись іти далі. Але в цілому все одно українці з чого сміялись, з того і сміються. Якщо є смішний жарт, з нього будуть сміятися. Багато політичних тем, пов'язаних із війною. Але багато людей від цього втомлюються і багато коміків не жартують про це. Вони залишаються в якомусь побутовому фреймі приколів. Я б не сказав, що є якась глобальна зміна. Звичайно, що чорного гумору стало більше. В моїй бульбашці чорний гумор завжди був.
Є жарти, які я зараз не можу жартувати, але, очевидно, суспільство стало більш відкрите до якихось тем, які раніше були більш табуйовані: тема смерті, обстріли. На цьому дуже багато жартів будується. Я намагаюся якісь речі, тривожні для людей, переформатувати в комедію. І мені здавалося в якісь моменти, що взагалі українці вже готові сміятися з усього абсолютно, але зрозумів з часом, що ні. І хочеться вірити, що українці вже точно готові до будь-якого чорного гумору. І тому якраз цей концерт – це велике дослідження. Я сам досліджую, що можу пожартувати про щось не смішне, наскільки можу знайти формулювання, щоб ця тема стала смішною. І наскільки українці до цього готові. В українців з часом цієї несправедливої війни просто резистентність якась з'являється до гумору. І тебе вже важко розсмішити просто жартом. Це як толерантність вже певна в тебе вибудовується і треба посилювати і посилювати, як з ліками, цей гумор. От мені треба вже набагато жорсткіший жарт, щоб я прям розсміявся.

Афіша туру Україною "Неприпустимо" Антона Тимошенка
Де зараз проходить межа між сміятися з людиною і сміятися з людини?
Тут залежить від того, як ти формулюєш. В ідеалі мені подобається більше ідея, коли ти жартуєш знизу вгору, коли намагаєшся дістати до когось, хто нагорі соціально знаходиться і якось його приспустити до землі. Тому я з якохось блогерів можу посміятися чи персонажів високих і не дуже позитивних для нас. Але все залежить від твого теж особистого досвіду. Якщо в тебе є якась залученість до цієї теми, до цієї людини. Якщо ти про це жартуєш із якоїсь позиції підсилення ролі цієї соціальної групи, то цей жарт має місце бути. Якщо це просто якась насмішка – це не буде працювати. В українців тільки зараз ця лінія і межа вимальовується. Мене особисто не веселять теми, в яких немає особистої залученості.
Чи бувають історії, коли ти пожартував, побачив реакцію аудиторії і кажеш: "Ні, мабуть, більше я так не буду".
Таке бувало. Не раз, але не те, щоб дуже часто, бо все-таки по-людськи намагаюсь формулювати теми. І, звичайно, стендап – це постійний замір комедії, як люди сприймають, як їм резонує, як їм реагує чи не реагує. Тому що ти ділишся своїми переживаннями, але воно має мати резонанс. І якщо його немає, то не буде сміху, і не буде якогось об'єднання з людьми, не буде особливого сенсу, якщо ти просто для себе пишеш стендап. Так не працює. Тому багато дуже виступів по 20, по 30 іноді навіть на місяць, щоб ти просто зміг обкатати, зрозуміти, що працює, як працює, ти відміняєш декілька слів і зовсім змінюється матеріал. Ти трошки змінюєш позицію, або змінюєш її на 180°, і воно все грає по-іншому. Тому ти ніколи не можеш бути впевненим, як саме люди сприймуть на 100% цю думку. І люди ж теж різні. Може бути зал, де просто люди дуже сильно сміялися, а є зал, де люди: "Ей, про що ми взагалі говоримо?" І ти такий: "Ммм…". Треба вже думати: чи це люди не такі, чи ти не такий, чи може інше формулювання?..
Чорний гумор нам зараз допомагає і чи допомагає він нам насправді?
Я не часто взагалі бачив якісь приклади, коли чорний жарт ретравматизує прям досвід людини. Такі, звичайно, приклади, є, їх можна побачити. Вони, як правило, розносяться в соцмережах дуже швидко. І потім люди це бачать, і коміки ухвалюють якісь рішення. Але в цілому вся ідея цього концерту і в цілому стендапу, щоб все-таки допомогти людині пройти цей шлях. І деякі жарти можуть бути болючими. Тому я деякі жарти, які, можливо, болючі, сприймаю, як такі. Не може бути в час повномасштабної війни просто легкий стендап, який тебе ніде не зачіпає, ніяк. Це неможливо, тому що дуже багато тем, дуже багато досвідів є у людей. І цей досвід дуже різноманітний. Тому так чи інакше стендап – це теж місце для якоїсь роботи з цим болем. І мені здається, через це може бути момент, коли ти можеш тригернутися на щось, але з часом розумієш, що мета жарту все-таки не натригерити, а щоб просміятися над цією темою, над темою тої ж смерті, щоб трошки менше її боятися. І, звичайно, тут є ризики. Для цього треба перевіряти, пробувати, експериментувати. Але якщо все буде, умовно кажучи, цензуровано, і будуть безліч обмежень, то стендап, як жанр, не буде розвиватися, і гумор не буде розвиватися.
Чорний гумор більше допомагає пережити біль, чи дозволяє цей біль не помічати?
Залежить від жарту. Але мені здається, що все-таки допомагає більше. Я не знаю, щоб через чорний гумор в когось життя стало гірше в рази, чи якось психологічно, хімічно, біологічно на організмі відлунався цей жарт, що тепер в людини просто немає життя. Я думаю, що це просто може бути неприємно, якщо не зайшов такий жарт, чи просто не смішно.
Українці жартують чорним гумором не тому, що от нам так хочеться постійно чорний жарт і от ми не можемо без чорного гумору. Ні, просто життя чорне, темне, блекаут. Ти бачиш смерті щодня, ти вже звикаєш до них. І тому це від безвиході, скоріше, перетворюєш на жарт. Просто твій мозок впорався і ти міг якось функціонувати. Бо якщо це сприймати раціонально, без гумору логічно мислити, то просто цей світ абсолютно несправедливий і не вартий взагалі ніякої боротьби за нього, якщо думати логічно і раціонально. Але ми, як людська раса, досі якось існуємо і рухаємося, тому що у нас якась трошки романтика є, бо без цієї романтики якось віри, дуже мало варіантів я бачу.
У мене є багато жартів про кладовища, могили, смерті. Про політику багато, теракти, війну. Я часто думаю про ці теми, вони мене роблять дуже сумним, і це заважає моїй роботі. Я намагався в них покопатися і знайти щось смішне, щоб просто якось відчути якесь полегшення і просто якось далі жити. Вже сміються люди в цілому на тему смерті. Я просто підходжу до неї з різних сторін: десь із жорсткіших, десь із м'якших. Мені цікава реакція людей, як вони будуть сміятися з цього. Це буде зафіксовано на відео і це буде таке польове дослідження. Я не знаю, чи в українців лишились теми, які можуть бути неприпустимі. Тому я і хочу перевірити, як це буде працювати. В мене немає стовідсоткової впевненості, що все це пройде рівно і всім сподобається. Все одно задача першочергова – розсмішити людей, а не перевірити, наскільки сильно я можу натиснути на українців, щоб вони зараз сміялися.
Виходячи на класичні академічні сцени, які раніше не асоціювалися зі стендапом, що ти відчуваєш?
Я просто хотів, щоб стендап сприймали трошки поважніше, як жанр все-таки. Це для мене жанр мистецтва, це не просто приколи в барі чи на кухні. Вони можуть бути і там. І це теж мистецтво. Але я хотів дуже в опері виступити, щоб показати, що там може бути стендап. Мені хотілося, щоб люди асоціювали стендап, як жанр, який може бути представлений в опері, може бути якісно там представлений. В моєму розумінні це трошки може підняти якесь мистецьке розуміння стендапу в цілому. Плюс мистецтво розвивається лише тоді, коли ми поєднуємо різні жанри мистецтва. І якщо ми не будемо намагатись змішувати ніби як непоєднувані речі, то ми не будемо нікуди рухатися. І ці експерименти, коли якісь суміжні жанри поєднуються зі сценами, людьми, героями, сюжетами – це якусь перспективу мистецьку створює.
Таке місце якось впливає на подачу матеріалу?
Звичайно, я ж буду без нецензурної лексики повністю виступати в опері. В інших містах, до речі, матюки будуть. Є теми, де емоційно вже ти на такому знаходишся піку, що це нецензурне слово найкраще передає весь градієнт твоїх відчуттів до цієї людини чи події. Тому я абсолютно легко ставлюся до нецензурної лексики і вважаю, що українцям зараз можна абсолютно все, аби йому ставало трошки легше. Але це буде теж випробування. І цікавий челендж сформулювати матеріал так, щоб там все працювало без підсилювачів цих нецензурних, бо з ними, очевидно, що легше писати стендап.
Я після туру цього паузу хочу зробити, не буду ходити на ефіри. Я просто забагато вже наговорився. В комедії круто, коли ти вмієш помітити щось абсурдне. Треба бути гарним спостерігачем. Бо писати, просто формулювати жарт – не найважче в стендапі. Найважче – помітити тему, знайти її, яка резонуватиме, чи знайти в якійсь звичній темі якийсь зовсім несподіваний кут зору. І для цього треба мати спостережливість і вміння відійти від крупного плану до загального. Через війну, новини, тиск, обстріли, переживання, стрес, в мене просто стирається цей сенсор. Я не можу помітити щось смішне в якихось побутових речах. Це зараз дуже складний період для комедії.
Як жарти впливають на політику?
В плані політики чіплятися дуже легко. Нам політики дають стільки тем, що ти можеш написати 700 концертів. Просто вже настільки багато писав про це, що втомився. І в мене в цьому концерті мало бути взагалі без політики. Я хотів зробити просто чорний концерт про різні теми.
Політичні жарти продовжують заходити?
Так, звичайно. Політика впливає на всі сфери нашого життя. І ти хочеш-не хочеш, а в політиці завжди є. Бути поза політикою, на жаль, як би не хотілося комусь, неможливо. Гумор сильно впливає на політику. Стендап – той самий вплив на людей, як в політиці, але веселіше.
Що ти робиш, щоб тримати себе в тонусі, ще й творити, писати?
Аніме дивлюсь, можу пограти в ігри на PlayStation, побачитися із людьми. Я, як і більшість українців, вже не можу відновитися повністю. Ми рухаємося зараз на автоматі, просто ми вже почали котитися з цієї гори, нас штовхнули, грубо кажучи. Ми не можемо зупинитися різко так, тому що не від нас все залежить одних, але ми можемо якось обрати траєкторію руху, якось по ній рухатися. Знаходячи позитив у негативі, я можу ще рухатися отак вперед.
Просто бувають дні, де ти думаєш: "Ну реально вже нічого не напишеш, як взагалі можна щось робити!" Але ти потім бачиш якесь інтерв'ю хлопчика з Харкова, який мріє хоч раз в житті піти до школи, яка не під землею. І ти думаєш: наскільки в мене важке зараз життя, якщо порівнювати його з дітьми? І якось на тому, що ти бачиш, як інші українці рухаються далі на цьому ж автоматі, чи може на якомусь іншому форматі, ти бачиш це. І просто це захоплює. І незручно перед іншими українцями виходити і казати: "Та щось я втомився". Ти не можеш цього зробити. Ти бачиш, як люди віддають стільки сил, щоб якось рухатися далі і врятувати країну, що це дає можливість трошки в тому відштовхнути. Ти не зможеш вічно дистанціюватися, тому ви маєте мати якісь ритуали, які повторюються в житті, щоб кукуха розуміла, що це я роблю кожен день. І отак, вибудовуючи за цими порадами, ти вибудовуєш поступово свій день.