Результат пошуку: Життя в ефірі
Фото: Пресслужба Phil it & Roxolana
"Новою сторінкою існування і світобачення творчої спілки Phil it стала співтворчість з неймовірно талановитою виконавицею Roxolana, яка має силу в голосі, впевненість у власних відчуттях, глибокий та різнокольоровий світ, яким вона так щиро вміє ділитись. Сьогодні ми презентуємо вам нашу нову збірку разом із нею, яка має назву "Коли квітне папороть" — вільна, стрімка, чуттєва фантазія на тему сучасних стосунків, зрозумілих кожному почуттів, емоцій та все ж переживань, за якими ми так багато втрачаємо, життя, яке в нас забирають. Тож через музику, через звук, через власні голосні думки ми проводимо слухача до роздумів та навіть внутрішніх сумнівів, в яких він може знайти для себе правильний настрій, вірний шлях до прийняття себе, до відповіді, як бути далі, що насправді цінно і за які відчуття варто триматися та боротися у цьому житті", — розповів Пилип Коляденко в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
"Мініальбом "Коли квітне папороть" ми написали разом із творчою спілкою Phil it та безпосередньо з Пилипом Коляденком, який є засновником цієї спілки. Альбом містить в собі чотири треки та окреслює цикл почуттів, який проходить кожна пара протягом стосунків. Оскільки барви людських стосунків найрізноманітніші, то і пісні мають абсолютно різний вайб, звучання і наповнення. Сила цього альбому, як на мене, в його неоднозначності: ви не знайдете тут відповідей на свої запитання, але точно зможете зрезонувати з емоціями, які закладені в ці пісні, десь впізнаєте себе, десь згадаєте свої переживання і, можливо, цим пісням навіть вдасться трішечки загоїти ваші рани. Процес створення був доволі цікавим і емоційним, бо двом дуже впертим митцям — тобто мені та Філу довелося довіритися один одному. Тож ми бажаємо вам приємного прослуховування і спокійного та мирного дня", — розповіла Roxolana в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у червні шоу українських премʼєр "Селекція" виповнилося 9 років.
У квітні Roxolana видала сингл "Сміливі мають щастя".
Також читайте інтервʼю ROXOLANA: "Нині сміливість ― це про кожного з нас".
У листопаді Phil it видав мініальбом "Епілог".
Також читайте інтервʼю Phil it: "Я шукаю слухача, який прагне усвідомлення того, ким він є в цьому житті".
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
.jpg)
Ілюстративне фото з відкритих джерел
Плагіат впливає на якість управління, освіти, наукової діяльності
Боротися із плагіатом взялися на високому рівні. У Верховній Раді пройшов перше читання законопроєкт "Про академічну доброчесність". Що передбачає цей закон? Чи стане в Україні відтак менше недоброчесних науковців? А також менше недоброчесних політиків, науковців, бізнесменів, які з якихось також незрозумілих причин, задля галочки, задля того, щоб на візитівці щось було написано, захищають всі наукові роботи, які насправді виявляються запозиченими. Наскільки шкідливим є плагіат, якщо ми говоримо про практичний бік цього питання? Багато топполітиків "запозичили" наукові роботи. Чому такий ґвалт піднімається навколо цього питання?
З практичної точки зору це означає одне: наші очільники не вміють мислити, не вміють приймати рішення, бо вони не здатні просто сформулювати текст, не можуть сформулювати якісь власні пропозиції. Найганебніше те, що заради цього вони брешуть, заради цього вони крадуть чужі наукові результати.
Це, якщо ми говоримо про політиків. Але їх, напевно, менша частка серед людей, які здобувають ступінь, пишуть дисертацію, кандидатську чи докторську. В чому проблема, якщо ми говоримо саме про наукову сферу? На що впливає цей плагіат?
Він впливає на якість управління, на якість освіти, на якість наукової діяльності. Тому що, коли декан дозволяє собі красти, то він, відповідно, підбирає собі аналогічну команду крадіїв. І вони займаються тим, що безкінечно організовують ці відносини крадійства, і таким чином ми фактично опиняємося на порозі втрати професійних кваліфікацій і кваліфікованих працівників. Бо замість того, щоб займатися навчанням людей професії, вони просто навчають їх обманювати, запозичувати без посилань тощо.
Світлана Благодєтєлєва-Вовк. Фото: ФБ-сторінка Світлани Благодєтєлєвої-Вовк
Якщо мова йде в цілому про ситуацію щодо плагіату, зокрема, й серед медиків, то цих ситуацій також величезна кількість. Наприклад, Інститут імені Шупика. Це медичний інститут. І там просто функціонує фабрика дисертацій. Люди спокійно стають кандидатами і докторами медичних наук, просто списуючи один у одного, використовуючи одну роботу по три рази.
Як може призначити лікування така особа?
Ну, а ми, як пацієнти, думаємо: якщо, мовляв, це доктор медичних наук, значить, він щось в цьому розуміє.
І це небезпечно для нашого здоров'я. Адже як може призначити лікування така особа? Це загроза для життя і здоров'я громадян і громади в цілому. І з цим треба щось робити. І швидко.
"Система залишаються тією ж, проплагіатною, нечесною, суспільно небезпечною"
Законопроєкт "Про академічну доброчесність" пройшов уже перше читання. Між першим і другим читанням можна вносити правки, але вони, як правило, вже не можуть бути революційними. Наскільки вас задовольняє текст, який нині є в роботі народних депутатів? Чи справді він, якщо буде більш-менш ухвалений в такому вигляді у другому читанні, вирішить питання плагіату в Україні?
Я хочу сказати, що регулювання академічної доброчесності необхідно здійснювати лише тоді, коли існує система контролю за виконанням законодавчих актів. На жаль, навіть ті норми, які були ухвалені в 2014 році в законі "Про вищу освіту", які стосуються плагіату і притягнення до відповідальності за нього, вони мало застосовуються. І попри всі плюси цього закону, цей закон – це, швидше, побажання. Я знаю, що відбувається з виконанням, дотриманням законодавства в цій сфері. І можу сказати, що зараз нічого робитися не буде. Це все замилювання очей суспільства, це створення ілюзії. Бо немає політичної волі на очищення та оновлення системи управління в освіті й науці.
Як були плагіатори і академічно недоброчесні особи керівними кадрами, наприклад, ректорами, так вони і залишаються ними, незважаючи на обіцянки від Міністерства щось змінити з керівним складом. А що відбувається насправді? Відбуваються вибори в університетах, але вибирають все тих же ректорів або їхніх представників. По суті, система залишаються тією ж, проплагіатною, нечесною, суспільно небезпечною. Тому для мене це винятково прокладання чергової дороги до пекла.
"В Україні немає реальної боротьби з плагіатом"
Тобто, цей законопроєкт в цьому вигляді нічого не змінює?
Він не змінює нічого, тому що немає реальної боротьби з плагіатом. Її немає в країні. Тому що можна створювати 10 законів про академічну доброчесність, про боротьбу з плагіатом, про боротьбу з фальсифікаціями і фабрикаціями, але реально ситуація не змінюється, бо ніхто з керівництва не зацікавлений в очищенні та оновленні. Це просто ілюзія. Вони бачать, що суспільство хоче академічної доброчесності, тому вчергове створюють якийсь стимулятор і будуть пробувати його застосовувати.
Закон не беззубий, але…
Тобто, цей закон беззубий?
Він не беззубий. Будь-який закон, який не будуть використовувати і застосовувати, яким би він зубастим не був, він не буде працювати. Його просто не зацікавлені використовувати наші наукові й освітянські еліти. Тому що він проти їхніх інтересів. Тому що всі вони в переважній більшості – плагіатори і фальсифікатори.
Доля викривачів академічної недоброчесності в Україні та Німеччині
Хочу принагідно згадати німецьку історію, в якій була і політична воля, і воля суспільства, і воля журналістів. 2011 року виявили плагіат у докторській дисертації міністра оборони Карла-Теодора цу Ґуттенберґа. І попри те, що він із давнього шляхетського роду, чия історія простежується на 800 років, розгорнувся величезний скандал. Журналісти зажадали, щоб він вийшов на прес-конференцію, але він не прийшов, приславши свого представника. І після цього німецькі журналісти встали і дружно вийшли. В результаті цього скандалу він не просто пішов з посади, він виїхав з країни. Бо з такою репутацією йому в Німеччині ніхто й руки не подасть. Мені здається, що інтерес українського суспільства завдяки вашій роботі до проблеми плагіату зростає. Якщо немає політичної волі у наших посадовців, чи можемо ми йти якимось іншим шляхом боротьби з плагіаторами?
У будь-якому випадку ми створюємо умови для того, щоб цей закон, який ухвалять, запрацював. Ну і, крім того, я б хотіла, звичайно, сказати про долю викривачів академічної недоброчесності. На жаль, усі ці люди переслідувані. Наприклад, нещодавно звільнили з роботи Тетяна Ступакову з вінницького Національного медичного університету за те, що вона викривач. Не лише плагіату, а й різних махінацій, пов’язаних із виборами ректора. Це відбулося буквально місяць тому.
НАЗВАНІ В ЦІЙ ПРОГРАМІ ЗАКЛАДИ І ВІДОМСТВА МАЮТЬ ПРАВО ВІДРЕАГУВАТИ В ЕФІРІ УКРАЇНСЬКОГО РАДІО НА ТВЕРДЖЕННЯ СВІТЛАНИ БЛАГОДЄТЄЛЄВОЇ-ВОВК.
Фото: Пресслужба Reiva
"Пісня "Галас" є частиною нашого концептуального альбому, який об'єднаний однією історією про так званий ілюзорний світ, де правду від брехні практично неможливо відрізнити. І "Галас" — це про важливість підтримки близьких друзів. У попередніх синглах ми вже почали знайомити наших слухачів із головним героєм і різними життєвими ситуаціями, з якими він зіштовхувався. А от у пісні "Галас" ми вирішили додати ще одного цікавого персонажа, який створить галас та бунт у цьому фейковому середовищі і покаже, наскільки дружба може змінити світ. Ми із гуртом одразу ж почали шукати друзів по цеху для створення фіта, тому що це би вкотре підкреслило саму концепцію треку, і оскільки давно та тісно спілкуємось із гуртом Kill! Kill! Kill!, ми хотіли почути голос вокаліста Вови саме у цьому треку, тому що їхня творчість для нас дуже близька. Цікаво, що жодної репетиції ми не організовували до того, попередньо не знали, хто і яку партію буде виконувати, тому трушність процесу створення і запису була максимальною. Окрім Kill! Kill! Kill! до створення цього треку також долучився ще один гурт під назвою Artistic Rats. Хлопці додали частину себе у вигляді цікавої лірики, за що ми їм безмежно вдячні. Тобто це не просто фіт, а об'єднання друзів, підтримка і все це відбувається тут, в Тернополі. Щодо найближчих планів гурту Reiva — випустити весь альбом і наші слухачі нарешті матимуть змогу відчути усю історію, яку ми також хочемо принести у мінікомікс. Там буде так звана інструкція щодо кожного із треків, деталі про головного героя, яким чином склалось його життя і сподіваємося, що це буде цікаво багатьом. Тому очікуйте нових релізів", — розповів вокаліст гурту Reiva Славко Рейва в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у червні шоу українських премʼєр "Селекція" виповнилося 9 років.
У березні поп-панк дует KILL! KILL! KILL! видав сингл "Зв'язок".
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські премʼєри 7-14 червня: Антитіла, Паліндром, KOLA & Міша Крупін, Джозерс, Zapaska, Lely45
Фото: Пресслужба Angelina Bukovska
"Я дуже вірю в силу думки та в силу слова, тож цього разу використала можливість через пісню провізуалізувати, яким я бачу своє кохання — справжнє кохання і побажати собі цього в майбутньому, адже візуалізація працює. Для мене трек "Заплутане волосся" — це про те, як чудово почувається дівчина, коли вона закохана і коли це чисте, взаємне кохання. Вона для нього є центром Всесвіту і це взаємно. У таких стосунках вони хочуть стати кращими один для одного. Ця пісня просто наділяє вірою в те, наскільки красивим може бути кохання, бо я насправді від цього життя хочу тільки стану затишку, стану спокою, стану любові, просто розмірено дихати на повні груди — це для мене і є щастя. Щастя — це не ейфорія, не коли тобі зносить дах або трясуться колінки. Ця пісня про мене, про саме той стан блаженства, коли вже нікуди не хочеться бігти: твої вічні пошуки чогось і когось припинені, бо вже зараз в тебе все добре і ти маєш все, і все — краса. Я дуже люблю експериментувати зі стилями, глядач уже мав можливість почути мене як і в електронному звучанні, так і в суперліричному, зараз час настав трошки позитивних ноток, але це ненадовго, адже наступне, що я планую зробити — це буде аудіозбірка віршів перед випуском нової пісні. А нова пісня буде дуже-дуже сумна. Люблю це, чесно люблю. Тож не втрачайте мене, слухайте мою музику, адже саме вами я надихаюся і хочеться робити це взаємно. Ми ще з вами неодноразово почуємося", — розповіла Angelina Bukovska в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у червні шоу українських премʼєр "Селекція" виповнилося 9 років.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Фото: Пресслужба Паліндром
"Пісня "Тут літає" — це вже за традицією саморефлексія про мене, про людей навколо мене, зрештою про усіх нас, українців, які переживають зараз цю війну і, власне, коли писалися перші слова до пісні, то в голові у мене були образи птахів, які злітають панічно з дерев під час ракетних атак росіян і метушаться у небі, не знаючи, куди їм себе подіти. І от мені було цікаво дослідити за рахунок своєї фантазії, що можуть відчувати ці птахи. І, зрештою, я дійшов думки, що цих ракетних атак настільки багато, що ми всі вже сприймаємо їх буденністю, і ці птахи, злітаючи з дерев під час чергової атаки, почувши вибухову хвилю, злітають у небо і не відчувають нічого — керуються просто якимось рефлексом, але всередині в них порожньо. І тому виникли такі рядки у приспіві, як "зграя мертвих птиць". Ось куплети — це щось таке більш інтимне, особисте, тому що я звертаюся до коханої людини, я її намагаюся застерегти в чомусь, хочу її оберігати. Там є рядки, де я стою на варті сну коханої людини і це прямо з реального життя змальовано. Тому що іноді під час повітряних тривог уночі у мене була паніка, тому що поряд з нашою домівкою немає укриття і я не знав, куди себе діти і просто вставав там, умовно, о четвертій ранку і ходив кімнатою і дивився, як спить моя кохана людина, так би мовити, стояв на варті її сну. Якби щось раптом, то я би її швидко розбудив і принаймні в коридор затягнув — так це собі уявляв завжди. Тому історія, як завжди, особиста: про сьогодення, про те, що нас оточує щодня, — розповів Паліндром в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
У серпні Паліндром виступить на благодійному фестивалі Faine Misto.
Нагадаємо, у червні шоу українських премʼєр "Селекція" виповнилося 9 років.
У березні Паліндром видав сингл "Найліпший день".
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Фото: junior.eurovision.ua
"В цьому році Нацвідбір на Дитяче Євробачення буде всенародним, об’єднуючим. Ми маємо зробити ще більше зусиль, щоб у світі почули, що в нас не тільки талановиті дорослі музиканти, а й талановиті діти"
Світлано, привіт тобі!
Доброго ранку, ми що, вже в ефірі? В мене просто троє дітей кричать через нежить, а в нас все одно прем’єри й життя продовжується, клас!
Ось як відбувається твоя підготовка до Дитячого Євробачення?
Так, я починаю з основ здоров’я: з зарядки, з промивання носа. І не тільки собі, але в першу чергу дітям.
Цьогоріч на конкурсі є новації, тож хочеться від тебе почути, про що йдеться?
В цьому році Національний відбір на Дитяче Євробачення йде під гаслом "Мрій сміливо" і… навчайся! Це я від себе додаю. Умови спростили. Якщо вашій дитині з 9 до 14 років, це сольний виконавець, гурт чи дует, ви можете подати заявку на Національний відбір. Авторська пісня — не обов’язкова. В цьому році буде команда сонграйтерів. Як і в тому році я допомагала діткам писати пісню, і наша пісня "Квітка" для Анастасії Димид зайняла п’яте місце в Європі, увійшла в Топ-5 вперше з 2018 року, це гарний результат! То в цьому році команду зіркових наставників ми ще більше підсилюємо. Тобто все, що треба зробити, — це бути талановитим і любити співати. Потім зайти на сайт, подати заявку, там можна записати два відеокавери. Нам потрібно побачити, як дитина співає, як вона рухається. Моя рекомендація — щоб було гарне світло, використовуйте краще денне світло, щоб можна було побачити, як дитина виглядає, як вона подає себе. Може бути будь-яка пісня: світовий хіт англійською, українською, звичайно, не мовою, ви розумієте, якою і яких виконавців. Їх використовувати не потрібно. Навіть не хочу казати вголос, але всі все розуміють. Подати заявку можна до 3 липня включно.
Буде "Зіркова школа" в цьому році. 15 виконавців, які потраплять у лонг-лист, отримають неймовірний досвід. Ментори — дорослі, професійні люди (режисери, хореографи, сонграйтери) — будуть ділитись своїм досвідом, як стати кращим артистом, якісь лайфхаки. Ті, хто не потрапить у цей лонг-лист, будуть дивитись це по телебаченню. Тобто в цьому році Національний відбір на Дитяче Євробачення буде всенародним, об’єднуючим. Ми маємо зробити ще більше зусиль, щоб у світі почули, що в нас не тільки талановиті дорослі музиканти, а й талановиті діти.
Музична продюсерка Нацвідбору на Дитяче Євробачення – 2024 Світлана Тарабарова / Фото: suspilne.media
Ти пригадала Анастасію Димид із піснею "Квітка", і вона одразу заграла в мене в голові.
Так, ми створили супер український хіт, який залишиться на багато років, не тільки для Євробачення. І така моя мета як музичного продюсера, щоб музика, яку ми створюємо на Національному відборі, залишалась в історії України, це дуже важливо.
"Вже зараз дітки подають заявки. Ми очікуємо, їх більше буде, ніж минулого року, і це дуже круто. Національний відбір на Дитяче Євробачення став ще популярнішим"
Хочу уточнити: можна вже зараз подавати заявки й до 3 липня?
Так, вже зараз іде відбір. Вже зараз дітки подають заявки, я бачила. Ми очікуємо, їх більше буде, ніж минулого року, і це дуже круто. Національний відбір на Дитяче Євробачення став ще популярнішим. Тому заходьте на сайт junior.eurovision.ua, і там написано: подати заявку. І далі — покрокова інструкція для батьків, для дітей, там все зрозуміло.
А з чим пов'язане те, що не обов’язково мати авторську пісню і що тепер працюватиме велика команда людей? Можливо, щоб полегшити умови й не тиснути на дітей, чи яка мотивація?
Звичайно, через війну в багатьох немає можливості написати цю авторську пісню. По-перше, це не завжди дешево, її треба купувати. А якщо писати самостійно, то це треба аранжування. Тобто Суспільне зробило крок назустріч, щоб ще більше допомогти і підтримати дітей у такий складний час. Ми всі об’єднуємось у спільних зусиллях, щоб допомогти дітям здобути освіту на цьому етапі, творчу освіту. Зробити коло музичної підтримки. В цьому році, до речі, буде працювати і психолог з дітками, а це дуже важливо, бо все ж таки конкурс — це конкуренція, дехто не витримує.
Фото: Лілія Лилик, Радіо Промінь
Коли навколо немає світла, потрібно шукати світло в собі
Ти сьогодні в ефірі нашого шоу презентуєш пісню, яка називається "Жалі".
Ця пісня була написана, коли я була у відчаї і в мене не залишилося нікого, крім мене. І саме тоді я зрозуміла, що не треба шукати людей, які зроблять тебе щасливою, а треба робити це власноруч. Ця пісня допомагає людям, навіть за відгуками слухачів, знаходити опору в собі, продовжувати жити й творити, адже коли навколо немає світла, потрібно шукати світло в собі й продовжувати рухатись. Ніхто, крім тебе не проживе це життя, ніхто не знає краще, що потрібно саме тобі. Ця пісня — це мій сеанс самодопомоги, психотерапії, яку я слухаю і допомагаю собі проживати свої дні.
Ти на стільки категорична в тому, що треба бути опорою собі. А як же друзі, кохані, рідні? Здавалося б, це те, на чому ми тримаємось…
Люди — це те, що приходить і йде. Вони нас засмучують так чи інакше. І єдина людина, яка ніколи не зрадить, — це саме ти, бо ти завжди з собою від народження і до смерті. Тому ти маєш бути на першому місці в себе. Егоїзм — це добре.
Ти почала говорити, що написала цю пісню в той момент, коли відчула себе без підтримки. Що це був за момент?
Зрозуміла, що так чи інакше люди пересічні в нашому житті. І ввечері ви всі йдете додому і ти залишаєшся сам на сам зі своїми думками. Я помітила, що я тікаю від себе, намагаюся не думати, весь час вмикати щось на фоні, а потім я зрозуміла, в чому проблема. В тому, що мені некомфортно з собою. І я провела з собою діалог, написала цю пісню, більше полюбила себе і хочу, щоб кожна людина теж спробувала це зробити, якщо ще не зробила.
Такі моменти тобі допомогла пережити музика?
Так, звісно. Мені дається, всі музиканти тільки так і переживають це життя. Насправді це наш спосіб адаптуватися.
Чи легко тобі дається подолання складнощів у житті?
Звісно, складно. Тому моя музика така й щира, я справді кажу те, що думаю, те, що мене турбує і не зображаю щось із себе.
Ти вже сама собі опора, чи ще її будуєш?
Я ще її вибудовую. Тому що світ складний, як і всі ми. Проте я вважаю, що треба позитивно мислити й проходити цей шлях. Рано чи пізно все вдасться.
Як ти вважаєш, що тобі ще потрібно віднайти, купити, чи позичити для своєї опори?
Це щось нематеріальне. Мені б хотілося бачити більше добра. Для мене найцінніше в житті, коли люди приходять з відгуками про мої пісні й кажуть: "Мені це допомогло пережити розставання", "Я тобі дякую". Найкраще, що може бути, — це добро, яке повертається до тебе словами інших людей.
Ти вже отримала відгуки про пісню "Жалі"?
Так, саме сьогодні я їх читала і це найцінніше, тому що люди пишуть і дякують. І я настільки вдячна, що мої, здавалось би, прості та буденні слова можуть когось підтримати.
У пісні ти співаєш "якщо ми люди кораблі" і про фотографії теж. Це відсилки до гурту Скрябін?
Насправді ні, так вийшло випадково. І дійсно, я подумала, що люди кораблі, а чому це ми кораблі? Якби ми були кораблями, рано чи пізно ми б зламалися, чи потонули. Але ж ми люди й маємо продовжувати жити й плисти рікою життя.
Київ тримає мене в темпі й змушує працювати, бо я хочу бути на рівні з усіма класними людьми, які тут живуть
Одним з аргументів нашої зустрічі тут став твій переїзд до Києва. Розкажи, чому ти вирішила залишити Одесу? Це крок заради кар'єри?
Я опинилася в Одесі випадково, через стосунки. Я навчалася в Києві й завжди мріяла сюди переїхати. Я закохана в це місто, тому що це моя "колиска", я його обожнюю. Це було моєю метою, якої я досягла і тепер дуже щаслива.
Як ти вважаєш, щоб стати популярним артистом, обов'язково треба жити в Києві?
Звісно, не обов'язково, але тут жити дуже зручно, тому що зазвичай всі події відбуваються в Києві.
Як змінилося твоє життя з моменту переїзду в Київ?
У мене щодня щось трапляється: йду в театр, то мене кудись запрошують, то якісь події цікаві. Тут безліч усього і це тримає в темпі й змушує працювати, бо ти хочеш бути на рівні з усіма класними людьми, які тут живуть.
Взагалі життя артиста насичене багатьма яскравими подіями. Чи ставила ти собі вже питання, чи готова до кінця свого життя ходити на всі ці події? Чи не з'явиться в якийсь момент бажання залишитися вдома?
Звісно, я готова, я лише про це й мрію! Я кайфую від усіх цих двіжів, мені дуже приємно. Це змушує жити: коли ти постійно зайнятий, мусиш щось робити, знаєш, для чого ти це робиш, — це надихає.
На твою думку, щоб стати популярним артистом, який набір скілів і можливостей треба мати?
Найперше — це аналіз. Потрібно дуже чітко розуміти, чому люди, на яких ви рівняєтесь, стали популярними. Яких помилок вони припустилися, як їх оминути. І, звісно, не задаватися, а весь час працювати над собою і покращувати свої професійні навички. Лише це зробить вас професіоналом.
Цікаво, а кого ти аналізувала, щоб стати популярною артисткою?
Я дуже люблю дивитися інтерв'ю. Я передивилась всі інтерв'ю моєї наставниці Jerry Heil. З останніх ще дивилась alyona alyona інтерв'ю і це дуже цікаво. Всіх популярних, успішних людей об'єднує якийсь вогонь в очах. І я просто вбираю найкращі їхні риси, намагаюся вивчити їх і опанувати.
Через що ти пройшла, щоб стати артисткою? Ким ти працювала і ким ти можеш працювати?
Я працювала на багатьох роботах: крутила шаурму, в ресторанах працювала, навіть підлогу колись мила. Я багато чого пройшла, тому знаю якою ціною зараз маю те, що у мене є. Я дуже працездатна і готова до всього.
А які в артистки КАЖАННИ творчі амбіції?
Я не думаю, що їх можна якось об'єктивно вимиріяти. Мабуть, найбільше досягнення в Україні — це поїхати на Євробачення і представити там нашу країну. Але я не планую реалізовуватись десь за кордоном і будувати там кар'єру. Для мене головне — бачити, що моя музика потрібна, що її дійсно слухають і люблять.
Я правильно розумію, що ти хочеш перемогти в Нацвідборі?
Я б дуже хотіла спробувати свої сили, тому що це крутезний конкурс. Я фанатка Євробачення. В нас в країні війна, але Євробачення — це такий острівець, де люди просто проживають своє життя, і ти кілька днів на рік можеш теж з ними радіти й посміхатися.
Редакторка текстової версії — Олена Кірста
Відеоверсії ексклюзивних інтерв'ю з артистами дивіться на офіційному YouTube-каналі Радіо Промінь.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу нової української музики "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Фото: Пресслужба Gunna Chorna
"На трек "Бути тобою" мене наштовхнула не зовсім приємна ситуація, але я вирішила вилити свої емоції на легкі танцювальні біти. Не так давно я дізналася, що моя близька подруга роками навішувала мені тонни брехні. І, знаєте, в таких випадках є дві опції: розбиратись, тратити свої нерви, ще раз перейняти на себе розчарування або ж піти на останню прощальну зустріч, підіграючи і спостерігаючи за такою кумедною виставою. Наступного дня я сиділа біля мікрофона, а в руках був список усіх фальшивих, так би мовити, уроків, які давало мені життя. Всі ми люди і всі ми маємо свої уроки, але слід завжди пам'ятати: ніхто з нас не несе відповідальності за вибір вчинків інших, тому якщо ви досі виношуєте в собі чи то образи, чи то злість, чи то розчарування — слухайте мій новий трек "Бути тобою", пританцьовуючи дякуйте за, так би мовити, урок. А також сердечно запрошую до перегляду кліпу на цю пісню, адже там я зобразила усіх, хто мене зраджував або просто вів себе некоректно. Мені подобається примушувати людей танцювати, тому наразі я продовжую працювати в цьому ж напрямку, звичайно ж міксуючи з хіп-хопом", — розповіла Gunna Chorna в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у червні шоу українських премʼєр "Селекція" виповнилося 9 років.
У грудні Gunna Chorna та Yarima спільно видали трек "Амур".
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські премʼєри 31 травня-7 червня: YAKTAK & Golubenko, Lida Lee, Savlepov, АЗІЗА & Гліб Співає
Фото: Пресслужба Morphom
"І ви, і я відчуваємо, що люди стають все більш розумніші, схоже нарешті прийшов час випускати глибокі пісні — подумав я перед тим, як написати пісню "Дві краплі води". Під час роботи над піснею я візуалізував для себе дружину в ролі оцих двох крапель води. Мені взагалі зараз набагато легше стало писатись, коли я уявляю свою дружину і розмовляю з нею через пісню. Ну, не в тому контексті, що моя дружина каже мені: "Коханий, винеси сміття". Я їй маю відповідати: "Винести сміття! О, це не моя ціль життя." Це скоріше не метод спілкування, а спосіб зазирнути трошки далі, ніж наш побут", — розповів Morphom в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у червні шоу українських премʼєр "Селекція" виповнилося 9 років.
У квітні Morphom та VovaZiLvova випустили пісню "Рідня".
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські премʼєри 31 травня-7 червня: YAKTAK & Golubenko, Lida Lee, Savlepov, АЗІЗА & Гліб Співає
Фото: Пресслужба Yuzvik & Gorim!
"Трек "Fire show" ми почали робити ще півроку тому, але через роботу в сайд-проєктах у мене та у Gorim! процес написання трохи затягнувся, але ми продовжували доробляти цей трек приблизно за місяць до релізу. "Fire show" — це сукупність внутрішнього стану і злободенних меседжів про реальність, в якій живуть українці. Головна ідея пісні міститься в кінці приспіву "навколо ракети під ними любов палає". Саме так виглядає кожен день кожної людини в Україні: трохи про життя, трохи про любов, трохи про зраду і несправедливість. Це вже третій сингл, над яким ми працювали спільно з Gorim! Дві попередні наші роботи, особливо остання, яка називається "Котики на сонці" були дуже добре сприйняті музичними критиками, слухачами і багатьма українськими радіостанціями і музичними ЗМІ. Звісно, ми вдвох і далі будемо працювати над новими треками і ми дуже пишаємось тим, що можемо дарувати якісну і сучасну музику нашим слухачам", — розповів Yuzvik в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у червні шоу українських премʼєр "Селекція" виповнилося 9 років.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські премʼєри 31 травня-7 червня: YAKTAK & Golubenko, Lida Lee, Savlepov, АЗІЗА & Гліб Співає
Фото: Пресслужба UNAKK
""Пізно" — похмурий, але спокійний трек, що змушує лягти і подумати про те, куди рухається ваше життя. "Пізно" — це про рефлексію, про момент, коли здається, що всі шанси втрачені і час промайнув. Головний меседж пісні простий і глибокий водночас: якщо ви вважаєте, що вже надто пізно щось змінювати, то пізно — це ніколи. Концепція пісні — це розповідь героя, який живе звичайне життя, особливо ні над чим не замислюючись. Проте, як часто буває, трапляється якийсь тригерний момент, що змушує людину переосмислити, що вона робить та яке її місце у цьому світі. Як наслідок — ліричний герой усвідомлює ситуацію, в якій він опинився і приймає її. Враховуючи обставини, в яких ми з вами живемо, одного усвідомлення мало — потрібна дія. Пісня про це прямо не говорить, що треба робити і чи треба взагалі, вона просто викликає бажання щось змінити на краще. Поєднання таких от меланхолійних мотивів з надихаючим посланням — це, на мою думку, ключові особливості пісні, що створюють унікальну атмосферу і підштовхують до роздумів та дій. "Пізно" — це, я б сказав, подорож, яка нагадує, що ніколи не буває надто пізно для змін і нового початку. На кінець червня, початок липня в мене також запланований вихід нової пісні з назвою "Сам по собі". Щоб ви розуміли, це класичний похмурий хіп-хоп з домішками українського народного вокалу. На диво вийшло дуже цікаве і вдале поєднання, тому чекаю, щоб поділитися треком з вами", — розповів UNAKK в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у червні шоу українських премʼєр "Селекція" виповнилося 9 років.
У квітні UNAKK презентував сингл "Все чудово".
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські премʼєри 31 травня-7 червня: YAKTAK & Golubenko, Lida Lee, Savlepov, АЗІЗА & Гліб Співає
Фото: Пресслужба Антона Савлепова
"Хочу поділитися з вами особливою новиною в моєму творчому житті: я презентую свій сольний музичний проєкт Savlepov і перший трек, перший реліз — це пісня "Розстебни". Ця подія має для мене дуже особливе значення, тому що я починав роботу над сольним музичним проєктом ще у 2021 році, але через повномасштабне вторгнення свої творчі амбіції я відклав на задній план і мені знадобилося дуже багато часу, щоб усвідомити, що немає кращого моменту, щоб робити свою справу, ніж тут і зараз. Тому сьогодні я вирішив, що для мене прийшов час нарешті поділитися з вами своїм новим музичним образом. "Розстебни" — ця пісня стилістично, по настрою та стану відсилає нас до клубного поп-R&B нульових: Justin Timberlake, Pharrell William — ті артисти, якими я надихався, коли створював цю музику. За сенсами ця пісня — це гарячий, нахабний флірт двох людей, які танцюють всередині, коли дивляться один на одного. Не знаю, мені здається, що музика завжди відсилає нас до своїх найсміливіших фантазій, коли ми чуємо її, коли ми хочемо просто опинитися в новій для себе реальності. Я пам'ятаю, як в дитинстві заплющував очі, включав плеєр та уявляв своє паралельне життя, яке було насичене світлом, танцями, фантазіями. Також у 2021 році я відзняв три відеокліпи, які ви незабаром побачите", — розповів Антон Савлепов в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Нагадаємо, у червні шоу українських премʼєр "Селекція" виповнилося 9 років.
У лютому Quest Pistols видали пісню "Божевільна".
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські премʼєри 31 травня-7 червня: YAKTAK & Golubenko, Lida Lee, Savlepov, АЗІЗА & Гліб Співає
Фото надане артистом
Я повернувся до репу після першого шкільного захоплення. І тепер це більш усвідомлене заняття
Ми знаємо, яким складним є шлях музиканта-початківця. Спочатку він довгий час добивається, щоб його треки послухали десь на радіо. Потім йому говорять, що це "неформат". Потім він знов обиває пороги – і так далі. Натомість зараз ситуація змінюється завдяки розвитку технологій. І тепер музиканту потрібно вчитись працювати зі стрімінгами, а не діставати когось у медіа. Вірно? Як це було в твоїй ситуації?
Це так. Багато людей думають, що якщо вони роблять якісний продукт, то він повинен сам собою злетіти і всі це почують. Але це працює трохи по-іншому. Ти повинен достукатись до людей. І наразі в цьому допомагає ТікТок. Саме він "створює" виконавців сьогодні. Твою музику можуть не слухати і не брати на радіо, але якщо в ТікТоці її підхватять, то це за декілька днів може зробити тебе популярною людиною.
А ти вивчаєш алгоритми ТікТоку? Ми давно зрозуміли, що в спарингу таланта й маркетинга переважно перемагає останній. Багато є талановитих людей, які щось створюють, пишуть – і все це лягає на полиці, не знаходить шлях до свого слухача і глядача. Але коли в творця є людина, яка вміє працювати з ринком – вона може зробити зіркою навіть не дуже талановиту людину. Ти сам вивчаєш алгоритми просування?
Якщо чесно, я майже нічого не викладаю у ТікТок – може, щось буває раз на місяць. Іноді якісь канали викладають мої треки в себе – оце і все. Для мене все це досі трохи крінжово (сміється). Так що відповідь – ні.
А чого ти так не вірив у себе? Не вірив, що твоя творчість може подобатись людям? Чому не займався просуванням своєї музики?
Та це було просто хоббі. Мені просто подобалось це робити. Я не думав, що комусь буде цікаво слухати реп про моє життя. Ну і мені здавалось, що я роблю щось олдскульне, що було популярне ще на початку нульових. Тому не бачив багато сенсу просувати це.
А щодо олдскулу. Хто тебе надихав – із світових виконавців чи українських?
Існує жарт, що після 10 років в кожного хлопчика з’являється ідея читати реп. Така ідея з’явилась і у мене, і вона мене поборола. Я не вмів співати, тому вирішив почати щось читати. Це ще у школі почалося. Але надовго мене тоді не вистачило. І ось лише не так давно я до цього знову повернувся. І тепер це більш усвідомлене заняття.
А що стосується натхненників… Я завжди слухав американський реп: Wu-Tang Clan, Nas, Mobb Deep – щось з 90-х.
А чи знаходив ти підтримку у батьків, коли починав займатись репом? Як вони до цього ставились?
Так, батьки завжди мене підтримували. Мама була перша, хто слухав всі мої треки.
Клас! Це дуже круто! А було таке, що тобі давали якісь критичні зауваження батьки? Чи може говорили "Ну, це все добре, але краще знайти нормальну роботу"?
Ні, вони розуміли, що це просто хоббі. Я не намагався побудувати життя навколо цього. Я займався цим у вільний час. Тому від них я відчував лише підтримку.
А як зараз ти сам ставишся до занять репом? Чи думаєш займатися цим більш професійно?
Прикол у тому, що я досі займаюсь цим у свій вільний час (сміється).
А чим тоді займаєшся у вільний від музики час?
Після школи я пропрацював три роки на шахті. Але давно знався на комп’ютерах, тому зрештою працюю програмістом.
Я не планую продовження "Емігранта" або "Естради", тому що мені хочеться творити в різних стилях. Не хочу повертатися до того, що вже було
Сьогодні ми будемо презентувати в нашому ефірі пісню "Tantrum", яку ти написав після народження своєї дитини. Розкажи про неї більше. І про дитину також (всі сміються).
Дитині 7 місяців, звали Ліам. Росте, слухає реп від тата. Але, сподіваюсь, сам він репером не стане (сміється).
Класична настанова батька-репера! Бажаємо тобі батьківської мудрості прийняти той шлях твоєї дитини, який вона для себе обере!
Що стосується пісні, то кожен мій трек відображає якийсь мій емоційний період. В пісні "Tantrum" я вилив свої емоції, які накопичились в мене за кілька місяців, і проговорив все те, що було в мене в голові на той момент.
І тут я також говорю, що не планую далі робити щось на кшталт "Емігранта" або "Естради" (це найбільш популярні мої пісні, і люди часто запитують, чи буду я ще щось робити в такому стилі). Тому що мені хочеться творити в різних стилях. Не хочу повертатися до того, що вже було.
Наостанок звернись, будь-ласка, до наших слухачів із тим, що в тебе зараз на серці.
Зараз трохи важкі часи для всіх, тому головне – триматися разом, допомагати нашим захисникам і наближати світанок!
Слухати трек "Tantrum" satelibra, як і багато інших прем’єр, можна в плейлисті "Промінь Рекомендує 2024" на Spotify.
Я тебе слухаю і думаю про Вовчанськ, Бахмут, Сєвєродонецьк, Рубіжне. Про те, що ми не уявляємо, хто пам'ятатиме ці міста та що саме пам'ятатиме. Ті, хто повернуться в ці міста — яким буде їхнє життя після відновлення? Цього всього ми зараз не уявляємо. Але тоді також виникне потреба наново розказувати історію. Власне, те, про що говориш ти.
Фото: facebook.com/tania.malyarchuk
В одному зі своїх інтерв'ю ти зізнаєшся, що російське вторгнення забрало в тебе можливість дописати роман про Голокост у маленькому галицькому містечку. У Вікторії Амеліної російське вторгнення, окрім власне життя, забрало ще й раніше можливість дописати роман про жінку, яка повертається на Донеччину для того, щоб реконструювати свою родинну історію. А в мене російське вторгнення, окрім всього, що воно забрало, забрало книжку поезії, яка була побудована на моїх сімейних легендах і називалася "Мої". Вона назавжди залишилася файлом, до якого я не буду повертатися.
Коли ти написала, що не повернешся до свого роману, я подумала, що це цілий фрагмент історії української літератури — книжки, які в нас забрала російсько-українська війна. Як ти про це думаєш?
На початку я маю сказати, що ці два роки я не живу в Україні. Точніше, я не живу в Україні вже тринадцять років. Я переїхала цілком за власним бажанням. Через те, що думала, що цей світ для нас відкритий і ми можемо жити, де ми хочемо. Це відбулося у 2011 році — я тоді жила на дві країни. Але зараз мені важливо на цьому наголосити, адже є вже певні речі, які я ніколи не зможу зрозуміти так, як розумієте ви, оскільки я не живу останні два роки в Україні.
Мій досвід дуже відрізняється від досвіду, який переживаєте ви. Коли ви, Оленко, говорили про "наші", ти мені розповідала про свій досвід, а я говорила тобі, що мені дуже пощастило. Я — дуже щаслива людина. Я справді багато речей не знаю щодо того, як це переживаєте ви, будучи в цій країні. Тому важливо, щоб ви розуміли, з якої позиції я сьогодні говорю. Я дуже поважаю, дуже ціную, дуже співпереживаю вашому досвіду. Але мені пощастило значно більше. В мене так само значно менше речей було вкрадено, ніж у вас. Добре, я перестала писати роман, над яким працювала два роки, але насправді ці вкрадені книжки, ненаписані книжки, — це значно менша втрата, аніж втрачені життя, ніж розбиті родини, ніж знищені міста, знищені будинки. Врешті, тексти ми ще напишемо, розумієте?
Я дуже часто виступаю в німецькомовному світі. Останні два роки взяла на себе таку місію — оповідати українську перспективу. Мене часто питають про майбутнє літератури. Трошки схоже на те, що ти мене зараз запитала. Я говорю, що у літератури з майбутнім буде все добре. Але у людей не все окей з майбутнім. Ми не знаємо, що буде з людьми, що буде з нами всіма. Тому все-таки людське на першому місці для мене, особливо в ці два останні роки. Я дуже відійшла від своїх книжок, від своєї літератури. Мені завжди здається, що це менш важливі речі.
Важливіше зараз адвокатувати українську позицію за кордоном, тому що від цього дуже багато залежить. Ми самі навряд зможемо вистояти. Нам потрібні партнери, нам потрібен Захід, нам потрібні інші європейські країни для того, щоб ми змогли вистояти. Ми вистоїмо, якщо вони будуть знати про нас трішки більше. І за ці останні два роки у мене така якась місія розказувати про нас більше. Розказувати про те, які ми прекрасні. Тобто які ви прекрасні.
Таня Малярчук. Фото: Таня Малярчук/Facebook
Дивись, я повернусь до твого роману про Голокост. Тому що це дуже тісно пов'язано з тим, що ти говориш про адвокацію. Один із маніпулятивних наративів обертався навколо, зокрема, антисемітської теми. І це те, чим легко маніпулювати, чим можна грати. Що заважає цим маніпулювати — кількість текстів: історичних досліджень, академічних есеїв, документальних фільмів? Це все дійсно так, але також нічого так добре не працює, як працює художня література.
Ми з тобою можемо швиденько згадати кілька культових романів, які розповідають про трагедію Голокосту. І твій роман, а також перекладений роман Софії Андрухович "Амадока", — це те, на що можна спиратися. От ти говориш, що, з одного боку, література є менш важливою, ніж та історія, яку я тобі розповідала, про реального 19-літнього хлопця. Але література — це те, на що ти можеш спертися. На свій роман про Голокост ти витратила багато часу: читала п'ятьма мовами, вчила ідиш, робила дуже велику роботу для того, щоб зрештою він у якийсь момент з'явився однією з європейських мов у книгарнях, і той, хто сумнівався, що ж з нами там було, міг би піти купити цю книжку і не потрапляти в поле маніпуляції.
Оленко, просто на початку вторгнення, якщо ми пригадаємо ті страшні часи, один із наративів був такий, що українці — нацисти, фашисти, я не знаю ще хто. У своєму романі я хотіла відтворити історію Голокосту, історію одного села, звідки походить частина моєї родини та де я провела більшість свого дитинства. У цьому селі я знала все, я там виросла. Але лише у віці 36 років раптом дізналася, що це село до Другої світової війни на 80 % складалося з єврейського населення. І це для мене було настільки великим переживанням. Я не могла зрозуміти, як таке може бути, якщо немає зовсім ніяких слідів у цьому селі. Це село Коломийського району. Ми знаємо й інші маленькі галицькі містечка, які були єврейськими, так званими штетлами (так на їдиші звучить зменшувальна форма від "місто" — Ред.).
Але я ніколи не думала про село, звідки я родом, що воно має таку історію. І мені було дуже важливо якось її відтворити. Дізнатися, що сталося з населенням цього села. Розповісти цю історію своїм батькам, які там виросли і які ніколи не знали, що по дорозі до школи, куди вони ходили кожного дня, стояла синагога. Це була синагога XVII століття — прекрасна дерев'яна архітектура. Є навіть фотографії 1901 року цієї синагоги. Ця синагога насправді дуже відома. Її відтворили у Музеї історії польських євреїв "Полін". Відтворили, адже залишилися орнаменти та розмальовані склепіння. Вона була дуже барвиста. Одного разу проїжджав цим селом (тоді це було місто) художник, який ці склепіння намалював — саме завдяки їм у музеї відтворили внутрішні розписи синагоги. Тобто це відома історія, але мало хто в цьому селі зараз [знає про синагогу — Ред.], так само як і мої батьки не знали про неї. Наприклад, там не було жодних залишків єврейського кладовища. Мені було цікаво зрозуміти, чому так сталося.
Я думаю, що завданням дітей іноді є розповідати батькам їхню ж історію. І ця історія не була приємною. Тому що в підсумку я розкопала історію цього села, розкопала, що сталося з людьми. Ця історія була дуже страшною. Було велике вогнище — близько 1200 людей спалені живцем. Місто огородили — це було гетто, а по його периметру стояли українські поліцаї.
Ця історія була би неприємна нам. Але вона так само нам необхідна. Необхідна для того, щоб ми мали відчуття відповідальності. Щоб ми могли по-дорослому говорити про наше минуле. Щоб ми могли по-дорослому говорити з нашими батьками. Та в умовах вторгнення написати таку книжку було би неможливо. Я не могла собі цього навіть уявити у той час, коли в Україні відбуваються дуже схожі злочини.
Я тебе слухаю і думаю про Вовчанськ, Бахмут, Сєвєродонецьк, Рубіжне. Про те, що ми не уявляємо, хто пам'ятатиме ці міста та що саме пам'ятатиме. Ті, хто повернуться в ці міста — яким буде їхнє життя після відновлення? Цього всього ми зараз не уявляємо. Але тоді також виникне потреба наново розказувати історію. Власне, те, про що говориш ти.
Повертаючись до того, про що ти сказала, що одна з твоїх основних потреб — адвокатувати український наратив та українську історію для західної аудиторії, я би наголосила, що і це потребує таких текстів, який ти хотіла написати. Тобто, скажімо, неприємного тексту для українців про Голокост. Тому що, якщо ти можеш розказати свою неприємну історію, це означає, що ти не плануєш її повторювати. А відтак, цим не можна маніпулювати.
Тому я схильна думати, що недописані тексти, які забрало повномасштабне вторгнення, — це ще один російський злочин. І на жаль, ніколи не можна буде зібрати якийсь, скажімо Нобелівський трибунал, чи-то трибунал Франкфуртського книжкового ярмарку, чи навіть "Книжкового арсеналу" та засудити їх за це.
Я хотіла сказати, що таких ненаписаних українських романів насправді можна налічити значно більше. Впродовж ХХ століття лише у нас було вкрадено дуже багато. Передусім тому, що письменників було просто фізично убито. Я нещодавно рахувала, скільки років було більшості з них — це були 20–30-річні люди. Була вражена тим, що їм було менше років, ніж мені зараз. Це вражає, тому що я оглядаюся на те, що зробила у своєму житті, що написала, що зрозуміла, і я не думаю, що це все варте якоїсь високої полиці в книгарні. А вони попри те, що прожили так небагато років, залишили нам дуже багато.
Ще один злочин Росії — в нас украли останню збірку Василя Стуса, яка мала називатися "Птах душі". І я впевнена в тому, що ці вірші були найкращі з того, що написав Василь Стус.
Мені здається, що в мене з ним був колись якийсь дуже сильний зв'язок. Я почала його читати в якомусь дев'ятому класі: це був кінець 1990-х, коли все українське читати, любити і взагалі займатися українською літературою було чимось дуже маргінальним. Тоді збірка Василя Стуса "Палімпсести" стояла в мене біля ліжка, поруч також стояв "Міф про Сізіфа" Камю. І ось я почергово читала то Стуса, то Камю. Вони мені дуже пасували разом. Мені здається, я розуміла, як писав Стус, чого він писав, як розвивалася його художня техніка. Останні його вірші — мої улюблені.
В одному зі своїх листів він розповідав про те, що пише інші вірші, яких було близько двохсот, і що він їх ховав, щоб не знайшли наглядачі. Про свого наглядача у Стуса є такий вірш:
Невже ти народився, чоловіче,
щоб зазирати в келію мою?
Невже твоє життя тебе не кличе?
Чи ти спізнав життєву путь свою
на цій безрадісній сумній роботі,
де все людською мукою взялось.
Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,
твоїм нещастям серце пройнялось
моє недуже. Ти ж — за мене вдвоє
нещасніший. Я сам. А ти лиш тінь.
А є добро. А ти труха і тлінь.
А спільне в нас, що в'язні ми обоє
дверей обабоки. Ти — там, я тут.
Нас порізнили мури, як статут.
У якийсь момент нові вірші Стуса конфіскували й вважається, ніби вони зникли. Можливо, ми колись їх знайдемо в архівах у Москві, але зараз виходимо з того, що їх немає. Це ще один злочин. Знаєш, для мене це щось дуже особисте. За цей злочин мені дуже тяжко, бо в мене вкрали дуже багато. Мій роман туди не належить, повір мені. Я значно легше оцінюю власну літературу.
Повернусь до твоєї позиції розповідати, пояснювати та перекладати наші досвіди широким західним аудиторіям. Я не бачила ніколи твого одного тексту, але читала про нього: він написаний після Бучі, зокрема після того, як оприлюднили те, що відбувалося на окупованій Київщині. Це історія про людей, які не можуть чинити опору та не знаходять у собі сил для цього. Це історія також про тварин. Розкажи, для кого був написаний цей текст та де опублікований.
Я написала його у травні 2022 року. Через те, що я живу у Відні, і в німецькомовному просторі після вторгнення дуже був величезний спалах уваги до всього українського, вони раптом згадали, що існує українська письменниця Тетяна Малярчук, яка живе у Відні. Мене почали просити про інтерв'ю, про написання розповідей про будь-що. Я їм говорила, що я не можу нічого писати. Що просто увесь час сиджу в новинах, або плачу, або намагаюся комусь допомогти, або коментую якісь інші речі, а писати фізично не можу. Мені тоді не складалися речення докупи. Але одна журналістка наполягла і сказала, що це моя робота. В якийсь момент я зрозуміла, що, можливо, вона має рацію — це те, що я роблю найкраще.
На жаль, так сталося, що я все своє життя працювала з літературою. Я сіла і думала, що з цього вийде. Насправді є один український текст, який трошки народився з цього.
Коли я розповідаю німецькомовній аудиторії про якісь наші реалії, які для мене є "нормальними" і навіть смішними, вони дивляться на мене й думають, мабуть, що цій дівчинці вже в психіатрію. Ось я вам розповім, про один випадок. Наприклад, протягом тижня у мене може бути десь три заходи, де я маю розповідати про війну. Це те, чого від мене чекають. Й було би якось дивно говорити зараз про щось інше. Я намагаюся говорити так, щоб аудиторія вийшла "живою" з цього заходу, щоб не роздавити її емоціями, які й мене дуже часто переповнюють. Тому час від часу я намагаюся вставляти якісь жарти. Ну а які ж жарти вставиш, коли така серйозна тема, коли так багато болю та страждань?
Я дуже люблю український стендап, часто слухаю виступи. Зокрема, мої фаворити — Сергій Ліпко, Настя Зухвала та Антон Тимошенко. І мені запам'ятався стендап про тактичну атомну бомбу. Я подумала: боже, це таке дуже смішне, ось я їм (німецькій аудиторії — Ред.) розкажу. Тож я трошки ввімкнула внутрішнього коміка-стендапера. І от уявіть собі: Гамбург, дуже хороший заклад, старовинний літературний будинок, величезні вікна, повна зала. Я відчуваю, що вже така ситуація трошки напружена й що люди в залі вже не мають куди вбирати цей біль. І я тоді кажу: а гумор в Україні зараз дуже популярний, та починаю розповідати стендап про атомну бомбу. Я кажу: "Дивіться, вже вигадали різні види тактичної атомної бомби, можна вибирати. Перша — це вихована атомна бомба. Вона падає і каже «Вибачте». Другий вид атомної тактичної бомби — так звана веганська. Вона зроблена не з урану, а із сої. Але третій, мій фаворит, — веганська. Вмирають тільки люди". І от я це говорю в Гамбурзі і люди дивляться на мене. Я сміюся й розумію, що між нами — безодня. Як ми вже навчилися жартувати на нелюдські теми. Бо це єдине, що насправді рятує від божевілля.
Якось їхала потягом із Хелма до Києва. Цей потяг цікавий тим, що в ньому можна почути багато різних історій. Ти їдеш і цілу ніч слухаєш, про що говорять люди. Ось у моєму купе сиділи дві дівчинки з Харкова. Вони перед тим їхали на кілька днів кудись в гості й тепер поверталися назад додому ,в Харків. Вони увесь час жартували про власну смерть. Я спитала: "Як можна взагалі жити в Харкові, як ви витримуєте це?" Чи вони ходять в укриття, запитала я наївно. І вони кажуть, що до них прилітає швидше, ніж вони можуть добігти в укриття. Я сказала, що вони у такому разі — мішені, і спитала, як вони можуть так жити. У відповідь вони почали жартувати. А потім одна з дівчат сказала "А як інакше?" — тому їм і лишається лише жартувати про це. Це якась така неймовірна історія, неймовірний досвід.
Я повернусь до питання про твоє оповідання.
Так. Якщо коротко, це — намагання розповісти дитині, що таке війна, чому вона почалася, як вона почалася і чи можлива перемога. Це розповідь про людей, які працювали на землі, які не займалися обороною, адже думали, що якщо вони нікому нічого поганого не зроблять, то їх також не будуть чіпати. В них нічого не було — не було зброї, не було навіть думки про це.
Хоча у їхніх піснях йшлося дуже багато про смерть. Тому що в їхній історії, історії їхнього народу ці моменти повторювалися. Кожного разу приходили якісь нові агресори та знищували їхні території, палили їхні села, церкви і так далі. Тобто це була метафора. Врешті в кінці цього оповідання було запитання від дитини "Чому вони тоді програли?". Тому що неможливо боротися з великою армією, якщо ти маєш лише коси й лопати.
В цей момент я дуже довго сиділа над цим текстом і думала, як я маю, що я можу написати, що я можу відповісти на таке запитання. Невже добро не перемагає в кінці? В моєму оповіданні воно перемогло. Тому що цьому народу, на який напали, допомогли домашні тварини. А домашні тварини бувають дуже-дуже криваві й злі. Вони мають гострі зуби. Й ночами вони проривали тунелі й розгрізали горла нападникам. Ось так вони виграли.
Я тобі зараз поставлю страшно банальне і наївне питання: це було твоїм проханням про зброю для України?
Можна так сказати, так.
До речі, це завжди зрозуміло. Я кілька разів читала цей текст для іноземної аудиторії й бачила, що вони розуміли, про що йдеться — що йдеться саме про потребу дати Україні можливість себе захистити зброєю.
З мого досвіду можу сказати, що є дві якісь тенденції, які дуже чітко проглядаються на третьому році війни. Особливо в цих культурних середовищах, де я постійно кручуся. Є такі люди, які прийняли трохи цинічну позицію, які не бачать якихось великих змін і починають дуже легко говорити нам про те, що має робити Україна. А є інші письменники, про яких мені важливо сказати, — саме вони пережили сильну зміну в ставленні та сприйнятті України і власної ролі, власної відповідальності за Східну Європу і Україну зокрема.
Наприклад, є така відома італійська письменниця Франческа Меландрі: вона написала дуже багато книжок та перекладена багатьма мовами світу. До повномасштабного вторгнення вона працювала над своїм романом, який майже завершила. Та в той момент вона зрозуміла, що цей роман не має значення, що він непотрібний зараз, адже світ змінився для неї також. Вона почала писати роман — лист до свого батька. Її батько — італієць, був на Другий світовій війні молодим солдатом, був на території України. Він залишив спогади. Злочинів він начебто не чинив — тоді він був дуже молодим, йому було років 18, коли він потрапив у полон. У своїх спогадах батько написав про те, що він був у Росії й дві росіянки врятували його від голодної смерті в полоні. І Франческа Меландрі свою першу сторінку нового роману, який почала писати 24 лютого, завершує так: "Тату, це була не Росія, це була Україна, і ті жінки, які врятували тобі життя, були українки".
Я мало не плакала, коли вона мені зачитала цю сторінку, бо це, власне, те, чого я прагну. Те, за що я борюся, що намагаюся постійно втовкмачувати. Щоб люди змінювали та переоцінювали своє сприйняття власної історії, світової історії, історії Східної Європи, історії України. Бо мені здається, що Україна — це такі криваві землі, де мало не кожна країна Західної Європи зробила рано чи пізно якісь злочини. Це якесь таке велике масове поховання і кожен насправді мав би сьогодні у Західній Європі подумати, а що вони зробили там. Це дуже важливо, мені здається. І багато письменників вже переоцінюють ці речі.
Що тобі допомагає це пояснювати? Певним чином, напевно, твої власні тексти, такі як роман "Забуття", адже він є в перекладі. Чи, може, тексти колег, про які ми вже згадували? Чи допомагають тобі тексти наших сучасників, які пишуть тут і тепер?
Я думаю, що за останні два роки українські сучасні письменники навіть не своїми текстами, а своєю присутністю на іноземних майданчиках у Західній Європі дуже багато змінили. Вони нарешті отримали можливість повноцінно звучати. Я говорю зараз про німецькомовний світ, але думаю, що англомовний світ навряд дуже відрізняється.
На жаль, тільки після повномасштабного вторгнення українські письменники нарешті отримали відповідну увагу, яку мали би мати раніше. Та мені здається, що все-таки важливіше у цей час розповідати за кордоном про історію української культури, про історію німецької літератури. Тому що в уявленнях німців Україна та її культура розпочинається в 1991 році. Не існує фактично перекладів української класичної літератури німецькою мовою. А ті, що існують, видані в маргінальних видавництвах або у видавництвах Східної Німеччини, тому подані в такому контексті пропагандистсько- ідеологічному, що ти не можеш зараз використовувати ці тексти.
"Місто" Валеріана Підмогильного перекладено німецькою мовою.
Так, але це єдиний роман українського класика, який видали в німецькому мовному просторі. Його готували ще до вторгнення, але він вийшов вже після. Роман отримав надзвичайну велику увагу німецькомовного читача. Тому що раптом виявилося, що Україна — це щось більше, ніж на Заході собі уявляли.
Та неможливо їм докоряти за це, тому що просто немає цих книжок, цих перекладів не існує. Наприклад, можете уявити, що хтось в Європі за тисячу кілометрів звідси ніколи не чув та не знав Тараса Шевченка, наприклад. Ми виросли на історіях про Тараса Шевченка. Та на Заході багато хто дізнався про існування Тараса Шевченка з фотографій з Бородянки, коли з'явилося зображення його пам'ятника з простреленим чолом. На Заході про це писали багато, писали, що це національний поет. Але вони не могли його процитувати, адже він не перекладений. І тут насправді не перекладений.
Але хто його переклав і коли? Наприклад, був сталініст Альфред Курелла, який переклав Тараса Шевченка у 1950-х роках в Москві. Виданий Шевченко у московському видавництві іноземною мовою, чи як там це називалося правильно. Тобто це несерйозні переклади. Ці переклади не стали ніколи фактом німецькомовного книговидання. І тому дуже важко докоряти та казати, що про нас нічого не знають.
Є така професорка Марія Іванецька, яка зараз у Німеччині. Вона досліджувала історію перекладу української класичної літератури в Німеччині. І розповідала мені страшні речі про те, як працює переклад із таких не дуже основних мов.
Як це працює? Зазвичай буває так, що є якась дуже заангажована людина в німецькомовному просторі, яка має емоційний контакт із цією літературою, яка знає цю мову і шукає собі спільників — вона намагається видати серію літератури, наприклад. Так було з польською літературою. В німецькомовному світі був такий відомий німець, народжений у Польщі. Він створив Польський інститут і видав серію польської літератури у 55 томах. 55 томів! Це видатна річ.
В українській літературі ми теж мали у той самий час таку саму людину — Анна-Галя Горбач. Вона не дисидентка, вона раніше виїхала в Німеччину, дуже добре знала німецьку, дуже добре знала український літературний процес того часу. Вона особисто знала багато письменників, була наскільки заангажована і намагалася кожному видавництву запропонувати українську літературу. Та вони їй відповідали: навіщо їм видавати Василя Стуса, якщо вже є Соложеницин. І ці відписки видавців навіть задокументовані.
Мені зараз дуже подобається це читати. Тому що я себе трошки так само почуваю, коли намагаюся просунути своє, показати українську культуру, зробити щоб вона була в пристойному видавництві, щоб це була серія. І я розумію, в яких умовах їй доводилося працювати, адже попри те, що війна, ну, ми зараз у кращій ситуації. Нас починають слухати більше, хоча все ще дуже важко доводити німецькомовному середовищу, що наприклад, Тарас Шевченко має право бути перекладений ще раз.
Чому він цікавий для німецького читача, як ти це пояснюєш?
Історія Тараса Шевченка взагалі заслуговує на якийсь серіал на Netflix. Це неймовірно прекрасна та цікава історія, але й страшна та сповнена пригод. Фігура Шевченка надзвичайно цікава та харизматична. Ці його стилізації — він же франтом був, так? Мені дуже подобається його щоденник, наприклад. У ньому він дотепний. Мені дивно, що досі ніхто цього не зрозумів і не робить на основі цього якийсь сценарій.
Netflix — ідеальна згадка, тому що Шевченко — це людина, яка виходить з рабської культури та створює традицію. Цей сюжет міг би ідеально опонувати радянським міфам, які побутували на Заході.
Я думаю, все-таки, що дуже важливо, як ми змінюємося, як ми змінюємо в собі сприйняття того ж таки Тараса Шевченка.
Ви помітили, мабуть, наскільки по-іншому ми почали говорити про наших письменників. Навіть за останні кілька років. Неймовірно багато нових історій, нових способів подачі. Я сама з величезною цікавістю слухаю і дивлюся ці фільми, інтерв'ю, подкасти, де йдеться про українських літераторів. Немає значення, якого часу. І я сама дізнаюся дуже багато.
Насправді я виросла на багато в чому радянських наративах про цих письменників. І я розуміла, що це все брехня. Я ніколи не сприймала це серйозно. Але не було іншої подачі, нового контексту, модернішого підходу.
Наприклад, остання книжка Тамари Гундорової "Книга Сивілли" про Лесю Українку — неймовірна. Ти читаєш це, як якийсь детектив. Вона розумна, інтелектуальна і водночас така жива та про людське. Це абсолютно новий підхід. Розум просто радіє. Читаєш цю книжку і думаєш, яка в нас була неймовірно прекрасна письменниця. Взагалі Леся Українка також заслуговує на Netflix. Біографія кожного нашого письменника може стати серіалом на Netflix.
Це ми ще з тобою про Шевельова не говоримо. А це абсолютно історія для Netflix. Нікуди їхати не треба, сидиш собі в Нью-Йорку та знімай.
Часто таке буває, що мені треба написати якусь невеличку промову на 10 хвилин. І я думаю, що ж я маю розказати. Кожного разу я намагаюся розказати якусь історію якогось українського письменника, якось у двох реченнях сказати так, щоб вони подумали "вау". Останнього разу я розповіла історію Плужника. І знайшла одну його цитату. Коли його заарештували та хворого на туберкульоз відправили у якусь глибинку в Росію, він писав своїй дружині листа. В останньому його листі була така фраза "Якщо дуже постаратися, то тут можна і не померти". Я дуже довго думала, як перекласти це німецькою, й здається, що переклала правильно. Уявіть собі "якщо дуже постаратися, то можна і не померти".
Такі речі дуже вражають.
Мені здається, що немає іншої культури, яка б пережила настільки сильні тортури, настільки сильний терор, як українська. Можливо, ми просто самі замало знаємо. Наприклад, нещодавно я говорила з Ніно Харатішвілі, грузинською авторкою, яка живе в Німеччині, в Берліні. Її роман перекладений українською. Ніно Харатішвілі є дуже великою нашою подругою, вона дуже нам співчуває. Ми з нею нещодавно говорили про те, що переживала грузинська еліта у 20–30-ті роки минулого століття. І вона каже, що її знищили всю. Я тоді подумала, що нічого не знаю про це.
Так сталося, що я в прямому ефірі вперше побачила фотографії з Бучі й мусила їх у повній тиші озвучувати. Коли ці 15 хвилин скінчилися, єдине, куди я себе могла відправити, — це до Інґеборґ Бахман. Тоді я мала відчуття провини від того, що я поїхала з Києва, була в евакуації, в дуже хороших умовах, працювала в студії. А вона була така фігура, з якою я могла цю провину розділити. Чи тобі фігури німецькі повоєнні допомагають щось сформулювати для себе?
Інґеборґ Бахман — теж моє таке альтер-его майже. Я дуже люблю цю авторку. Те, як вона жила, як писала, мені дуже близьке. Я дуже люблю читати її інші тексти, не художні. Її поезію я перекладала багато років тому — саме так вправлялася в німецькій мові. Я перекладала навіть її віршовану поезію українською. Воно ніде не пішло, але все одно я заходила всередину її способу писання. Вона надзвичайно інтелектуальна і надзвичайно жіноча. Така свавільно жіноча. Я дотримуюся думки, що її знищило патріархальне німецькомовне середовище, з якого вона вийшла. Але це інша історія цілком.
Думаю, тобі йдеться про те, що вона відчувала підсвідомо завжди, усе своє життя провину за те, що її батько був у націонал-соціалістичній партії. Я думаю, вона багато намагалася нам розповісти про стосунки з батьком, із цим австрійським патріархатом, із нацизмом, із цією непромовленою, невизнаною провиною батьків теж. Те, що вони в переважній більшості не визнали своїх злочинів. Я думаю, що вона несла це в собі дуже багато. Я знаю, що її батько помер за місяць до її смерті. Тобто спершу помер батько, потім померла вона. У рік своєї смерті вона була в Аушвіці. І коли вона звідти вийшла, то сказала журналістові лише одну фразу — "Це було насправді". Мені згадалася ця фраза, тому що ти сказала про Бучу. Це теж було насправді.
Я думаю, вона спокутувала все життя цю провину. Цікаво, що в неї були любові пов'язані, з Голокостом, — Пауль Целан, його сім'я тоді загинула. Це було перше її велике кохання, яке протяглося все її життя. Воно було сповнене мук насправді. Дуже трагічне кохання, вимотувало їх обох емоційно.
Інґеборґ Бахман — велика письменниця в будь-якому разі. Настільки, що я навіть залишила вперше у моєму житті коментар на YouTube. І це було під годинною розмовою дуже відомого класика німецької критики Райхера Ніцького. Він у 1990-х роках мав годинну розмову про цю письменницю. Але коли я її слухала на YouTube, я не могла повірити, що хтось міг собі дозволити так говорити про письменницю. Він настільки її ображав, говорив, що вона була фригідною, адже часто писала про якісь проблеми сексуальні, казав, що вона не вміла писати. Але при цьому був настільки заведений. Тож я написала коментар: "Це танець патріархату на кістках його жертви".
Чому вона допомагає нам зараз? Бо правда допомагає.
Бо вона була перекладена українською мовою. Це взагалі перша перекладена книжка, яку я читала у своєму житті. Я ніколи цього не забуду. Це "Маліна", синенька книжечка, видана в 1990-х. Тоді ще не було взагалі перекладів українською мовою. Я пригадую: це було щось неймовірно прекрасне. І перше речення в цій книжці було, навіть не речення, а епіграф: "Сподіваємося, що буде ця книжка з хорошим кінцем. Маємо надію".
Мені теж була дуже важлива ця фраза. Її історія і її книжка не мали хорошого кінця.
Ти почала з того, що відчуваєш дистанцію між нашими досвідами. І вони вочевидь різні. Я переконана, що наша можливість говорити про все, що з нами відбувається, усвідомити і потім розказати це так, щоб це залишилося, тільки в тому, щоб визнати, що я у себе в Києві з повітряними тривогами, з друзями, які на лінії фронту, з втратами, зі страхами і так далі можу усвідомити, тільки якщо я пам'ятаю, що є ти, якій доводиться кожного дня вигадувати новий стендап для німецької аудиторії, щоб попросити для нас тут зброю. І ти так само. Тобто наша можливість далі говорити і думати про себе тримається на тому, що ми пам'ятаємо про наш різний досвід. І знаємо, що ми от із цим різним, неспівмірним або, навпаки, співмірним досвідом — поруч.
Мені була дуже важливою поїздка до Києва саме зараз. Я ще за два дні до перетину кордону думала: боже, це якийсь такий історичний момент — "Книжковий арсенал". Попри весь біль, попри всі страждання, попри вбитих українських жінок, попри друкарню, що згоріла в Харкові, він відбувається все одно. І я їду, я мушу бути там. Коли я вийшла з потяга та зайшла в метро "Вокзальна", у мене було таке відчуття, ніби я вдома. І я раптом зрозуміла, наскільки я самотня. Холєра, наскільки мені самотньо там, де я є. Жити серед чужинців і намагатися їм розповісти про те, які ви прекрасні.
Фото: Пресслужба Karooka
"Пісня "Банальщина" — це вже третя робота, яка написана саме у рок жанрі. Саме з рок-музикою я відчуваю себе дуже органічно і буду продовжувати працювати в цьому жанрі. Щодо пісні "Банальщина", то я є не винятком в тому сенсі, що якщо ти артист, який сам собі пише пісні, то кожна твоя пісня — це як музичний відбиток того, що відбувається в твоєму особистому житті. Я намагаюсь до будь-якої складної життєвої ситуації ставитися з гумором — це стосується і пісні "Банальщина". Я, як і кожна дівчинка, з дитинства мріяла про вічне кохання, про романтичну безумовну любов, але з досвідом зрозуміла, що, в принципі, всі стосунки красиво починаються і дуже боляче закінчуються. Якщо говорити коротко, то пісня про невиправдані надії та про зневіру в стосунках. Але як би це все трагічно не звучало, я дякую кожному своєму негативному досвіду, що маю змогу його проживати, що можу ділитися своїм досвідом, своїми емоціями зі слухачами. Адже не має, мабуть, кращих ліків, ніж розділити свої емоції, переживання з іншими людьми. Я буду щаслива, якщо у ваших серцях відгукнеться те, про що я співаю, і ми разом винесемо з вами класний вайб з цього і спрямуємо його на щось корисне. Користуючись можливістю, я запрошую вас на свій концерт, який відбудеться 6 червня, у четвер, у Garnison Military Pub. І пам'ятайте про те, що кожна, здавалося б, банальна річ має величезний відбиток на наше життя, хотілося, щоб це був лише позитивний досвід, чого я вам всім і бажаю", — розповіла Karooka в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.