Результат пошуку: Життя в ефірі
Фото: Пресслужба badactress
"Нещодавно в мене вийшов мій дебютний EP під назвою Villain Era, тобто ера злодія. Це термін з англомовного середовища, що означає період твого життя, коли після певного переломного моменту ти перестаєш бути добрим, зручним для усіх навколо і починаєш жити для себе, своїх бажань і потреб. Перша пісня мініальбому, що має ту ж саму назву, що і EP, порине вас у сам концепт, його атмосферу, а з наступними трьома розкриваються основні тематики. Кожна з пісень розповідає про конкретну гостру соціальну проблему, яка зачепила особисто мене через метафори, аналогії та сатиру над казковими героями. Доволі довго ми все не могли доробити цей EP, але нарешті він є, і я дійсно пишаюся ним. Що далі? Я б не проти знати, що буде завтра. Далі буде більше музики, творчості, можливостей. А поки що я живу тут і зараз", — розповіла badactress в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу нової української музики "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон свіжий епізод програми.
Фото: Фейсбук-сторінка Andrux
"Пісня "Ще раз" присвячена моєму другу дитинства Роману Каткову, який з 2014 року захищав Україну. На жаль цього року він віддав за неї життя. Ця новина глибоко мене вразила. настільки, що нічого, окрім як сісти за фортепіано, я не зміг. В голові витали тривожні думки, а серце не хотіло вірити, що людина, з якою ти говорив нещодавно телефоном, більше тобі не подзвонить. Власне ці переживання і вилилися у приспів "Поки вечір не погас, подзвони мені ще раз". Я писав її на одному диханні і багато плакав. Крізь сльози, ніби під диктовку, записував слова, які лилися прямо із серця. Я дуже часто модифікую пісні, бо часом ті, які написані крізь призму сильних емоцій перенасичені ними, а тому не завжди сприймаються так, як ти цього хочеш. Але цю пісню я залишив у первозданному вигляді. Я досі пам'ятаю момент, коли дописав останній рядок, відійшов від фортепіано і довго мовчав. Бо сказав все те, що хотів, що відчував. А тому все, що залишилося відчувати - це порожнеча. Я не люблю тікати від важкого стану, намагаюся осягнути, що відбулось і прийняти речі, які, як співає Скрябін, краще не знати. Власне про це і пісня. Вона про етапи прийняття втрати. Українська психологиня Тетяна Ларіна прокоментувала етапи прийняття втрати, посилаючись на мої рядки із пісні, за що я їй дуже вдячний. Сподіваюся, що ця робота не лише дозволить не забути, але впоратися із важкими, часом нестерпним болем і емоціями. Я обіймаю кожну людину, яка когось втратила на цій війні. Моє серце болить за вас і разом із вами. Можливо все, що я можу зробити, це нагадати, що у вас є 40-мільйонна родина, розкидана цілим світом, яка завжди за вас, з вами кожною піснею, кожною молитвою, кожним словом і дією", — розповів Andrux в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу нової української музики "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон свіжий епізод програми.
Фото: Пресслужба Botashe
"Реліз цієї пісні відбувся спільно з відео роботою, що відзняв нам талановитий режисер-оператор і просто наш хороший друг Віталій Слодиницький. На створення цього треку нас надихнули прості люди, яких вирізняє позитивне мислення і оптимістичне ставлення до життя, незважаючи на реалії нашого сьогодення. Основною ж метою цієї композиції є звучати саме в тих навушниках власники яких втомившись опинились на роздоріжжі та нагадати їм про те, що ми сильна нація яка ніколи не опускає рук, і саме через все разом ми обов'язково вирулимо. Це вже десятий за рахунком трек, що ми випустили трохи більше ніж за рік. Основною нашою ціллю на наступних, мабуть, пів року є написання дебютного альбому, над яким ми працюємо вже сьогодні. Окрім нього, ми регулярно видаватимемо сингли, — розповів учасник тріо Botashe Тарас Дідух в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Нагадаємо, у грудні Botashe видали пісню про блекаути.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу нової української музики "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон свіжий епізод програми.
Фото: Пресслужба гурту Pur:Pur
"Це ностальгічна та філософська пісня про відчуття повернення додому, про переосмислення цінності маленьких дрібничок, які зберігаються в наших батьків роками, і тільки зараз стало до сліз зрозуміло, для чого це все припадає пилом на полицях. Пісня про повернення наших людей і бійців додому, наших міст з окупації, волонтерів — до своїх довоєнних справ і проектів, а нашої психіки — до кордонів нормальності. Мені дуже хотілося б, щоб люди слухали її дорогою додому і пам’ятали, що одного дня ми всі обов’язково повернемось в життя без війни. І, звісно, це дуже ніжна пісня, яку я присвятила своїй мамі, бо дуже скучила за нею і не бачила її вже майже рік.
У Pur:Pur дуже багато планів: влітку ми хочемо випустити мініальбом, декілька відео. В мене нарешті з’явилися сили писати щось добре і світле, і цим хочеться ділитися та підтримувати всіх українців", — розповіла вокалістка гурту Pur:Pur Ната Сміріна в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Нагадаємо, у лютому група Pur:Pur презентувала сингл "Співай".
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу нової української музики "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон свіжий епізод програми.
Фото: Анастасія Мантач, Радіо Промінь
"Пісню "Брату" я написала, присвячуючи своїм старшим двом братам, які сьогодні боронять країну в гарячих точках, і я рідко маю з ними якийсь зв’язок. Я кожного ранку прокидаюсь і дякую нашим героям, нашим дівчатам і хлопцям, які часом ціною власного життя дарують нам цей ранок, можливість дихати, творити, працювати. Мої брати протягом мого дитинства та всього життя були моїми двома стінами, моєю опорою, і зараз я особливо це відчуваю. І ця пісня — це приємна ностальгія, і я впевнена, що вона надихне багатьох людей, в кого рідні зараз боронять, або, можливо, людей, які боронять. Я хочу сказати цією піснею нашим захисникам, що ми чекаємо вас вдома. Я чекаю своїх братів Влада і Вадима вдома і вірю, що дуже скоро ми всі разом будемо святкувати перемогу", — розповіла Схожа в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Нагадаємо, у січні Схожа та ХАС презентували спільний сингл "Не продам".
Фото: пресслужба Юлії Донченко
"Цей кавер створено до Дня народження нашого славетного Кобзаря, щоб згадати його величну поезію втілену у піснях. Вона завжди залишається для нас актуальною і цінною, адже цю пісню слухали наші батьки слухали ми в дитинстві сподіваюсь, що її будуть слухати наші діти та онуки. Це така важлива духовна спадщина, яка дає нам внутрішню опору та ідентифікацію і вважаю, що сьогодні, особливо в наш час — це надзвичайно важливо. Тут є велике джерело енергії і наснаги до життя. Цей трек не є звичним для моєї творчості, він є особливим. По-перше, я додала приспів, підібравши для нього досить експресивний фрагмент з тексту Тараса Шевченка, а по-друге, в пісні звучить лише голос і акомпанемент гітари, на якій зіграв відомий український талановитий музикант і композитор Костянтин Шелудько. Саме така прозорість виконання в якій, так би мовити, нічого зайвого дозволяє максимально зосередитися на глибині і емоційності, ліричності поезії Кобзаря, яку я передаю голосом цим природнім і в принципі найголовнішим акустичним інструментом", — розповіла Юлія Донченко в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу нової української музики "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон свіжий епізод програми.
Фото: Сергій Галушка, Радіо Промінь
"Наша нова пісня "Пройде" — це суто позитивний меседж, який буде нас надихати і запалювати в нас надію на те, що наше життя, хоч і не буде таким, як раніше, але ми зможемо і далі мріяти, любити, працювати заради себе, заради майбутнього. Ми не переслідуємо цілей, щоб набрати мільйони переглядів. Ми хочемо, щоб було більше місця для позитиву і надії для того, щоб люди не забували, що таке мріяти.
Щодо майбутніх наших планів, то, по-перше, це вижити. Дуже хочеться побачити кінець війни, вільні Донецьк, Луганськ та Крим, з'їздити додому у свій рідний Донецьк. Десь глибоко в душі є бажання творити, йти далі, грати концерти. Взагалі ми міркуємо більше про наші волонтерські проєкти і те, як допомогти нашій армії. Є один великий план, щоби бути частиною української та світової музики, щоб бути почутим як артист, музикант й українець", — розповів засновник Cloudless Orchestra Антон Панфілов в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу нової української музики "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон свіжий епізод програми.
.jpg)
.jpg)
Фото: Сергій Галушка, Радіо Промінь
Ми робимо музику не заради того, щоб в нас брали автографи, а для того, щоб відтворювати музичну енергію
На YouTube ви називаєтесь Cloudless Orchestra, на обкладинці нового треку в Apple Music та Spotіfy ви Cloudless. Чим відрізняється Cloudless Orchestra від Cloudless? Люди вже заплутались.
Cloudless Orchestra – це більше про формат. Зміни були не тому, що (з’явилися) Kalush Orchestra, а, тому що в світі є дуже багато артистів з приставкою Orchestra – і вони надихають. Тому що є більш широкий формат, ніж чотири чуваки, які грають з одним вокалістом і в одному складі. Orchestra – це приставка яка натякає, що на твоєму концерті може грати як дві людини, так і сорок людей.
А чому на стрімінгах ми просто Cloudless? Скажу як є. Для того, щоб змінити назву, потрібно змінювати усі обкладинки, багато паперової роботи, я ще над цим думаю.
Сама зміна була трохи імпульсивною. Ми це зробили влітку, коли були в європейському турі. Але ідея з’явилася ще кілька років тому. І лише зараз це зробили. Навіть пофіг було, що будуть порівнювати з Kalush Orchestra.
У вас відбулася прем’єра нової пісні "Пройде" – коли вона була написана?
Цю пісню ми записали ще в травні у Києві з Юрою Каналошем. Ми тоді тільки повернулися у Київ після початку повномасштабного вторгнення. А музику придумали ще 2019 року. Остаточно пісня народилася у травні 2022-го, а реліз відбувся 3 березня 2023 року.
Чому саме зараз? Я по собі відчуваю, що зараз в нас усіх багато напруження. Ми понад рік живемо в такому режимі. І я відчув, що саме зараз потрібно в інфопростір дати відвертий позитив, який буде зігрівати. Навіть якщо це три з половиною хвилини у радіоефірі. Музика – вона ж лікує. Навесні 2022 року, коли стан був дуже пригнічений, мені було достатньо в машині, десь під Львовом, увімкнути 2-3 улюблені пісні – і моя кукуха ставала на місце. Тому я був би дуже щасливий, якщо ця пісня так само комусь допоможе.
Фото: Сергій Галушка, Радіо Промінь
Я вмикав MegaMass і 185 км за годину по трасі тиснув на машині. Пів години – і ти почуваєшся краще
Тарас Тополя в нашому ефірі розповідав, що йому допомагала втримати дах творчість The Prodigy. А ти що слухав?
Є такі українські чуваки – MegamasS, фігачать тяжку музику. Я вмикав і 185 км за годину по трасі тиснув на машині брата. Пів години – і ти почуваєшся краще.
Вокальну партію в цій пісні виконує Юрій Каналош, з яким ви припинили співпрацю влітку 2022 року. Чому ви вирішили все одно видати цю пісню?
Коли ти слухаєш усе, що звучить у радіоефірі – є багато хороших, правильних пісень, але не вистачає енергійних, надихаючих треків. Я не люблю ситуативний маркетинг. Пісня була написана давно. А випустили зараз для того, щоб принести українцям частинку внутрішнього світу Cloudless. Трохи світла, романтики, лірики, щоб за ці три з половиною хвилини люди відволіклися і почувалися трохи легше.
На те, щоб знайти свою людину, іноді потрібно все життя. А коли це стосується творчості – все ще складніше
Це останній трек з екс-учасником гурту, правильно?
Так. Я розумію, що в нас така доля. Ми з Юрою двічі починали працювати. Я поясню, чому в нас така "Санта-Барбара". Щоб знайти свою людину – друга, партнера – іноді потрібно витратити все життя. А коли це стосується творчості – це ще складніше. Так буває, що ти сходишся-розходишся. А сходишся ти заради музики. Ти пам’ятаєш, що з цією людиною в тебе була якась магія. І ти це робиш не заради себе, а для того, щоб ця магія повторилася і ти її презентував на "Радіо Промінь".
А хто зараз на вокалі у Cloudless Orchestra?
Cloudless Orchestra існує зараз більш студійно. Ми меншою мірою зараз працюємо над піснями. Наш барабанщик Саша Ковачов зараз служить у Нацгвардії. Я у Києві волонтерю. Тому не вистачає ресурсів займатись творчістю. Але сподіваюсь, ми далі продовжимо наш шлях.
Cloudless Orchestra буде інструментальним, і буде запрошувати різних вокалістів, можливо, мене навчать співати. Головне, що в нас є бажання йти далі та випускати щось недоговорене, щоб воно набувало різної форми – концертів, відео кліпів, пісень. А якщо є це бажання, то далі буде.
А як Cloudless Orchestra буде далі розвиватися як гурт, якщо ти кажеш, що там буде багато різних вокалістів? На кого люди будуть ходити на концерти? Хто буде на афіші?
Є у світі такий приклад, як Gorillaz. Це бренд. Це як парасоля, під якою виходить багато цікавих проектів, фітів. Я побачив таку форму, коли ми поїхали у благодійний тур Європою.
Насправді людям не дуже цікаво – а що за обличчя там співає? Ми ж не "Океан Ельзи»", де кожного знають. Я відчув, що люди тягнуться до музики. Для когось, можливо, це критично, коли немає вокаліста, а для нас плюс, що наші обличчя майже ніхто не знає. Ми ж робимо музику не заради того, щоб в нас брали автографи, а для того, щоб відтворювати музичну енергію.
Фото: Сергій Галушка, Радіо Промінь
За рік ми з гуртом і окремо змогли зібрати більше мільйона гривень на ЗСУ. Сподіваюсь, що таких як ми – сотні
Антоне, якщо говорити про активну фазу року, що минув – яким він був для тебе? Чим ти займався крім музики?
Це найважчий рік в житті. Дуже хочеться, щоб і близько подібного більш не траплялося. Коли почалася війна, я був в Іспанії. Після Нацвідбору на "Євробачення-2022" я вилетів буквально 19 лютого. І раптом розпочалася війна. І сьогодні рівно рік, як я повернувся в Україну – 5 го березня. Деякий час я жив у Львові. З друзями ми почали займатися волонтерством. Орендували у Львові житлове приміщення і зробили там шелтер. Через нього пройшло більше ста людей, які безкоштовно там жили та харчувалися. Жінок з дітьми я безкоштовно возив на польський кордон.
Навесні я вже повернувся до Києва. Влітку ми з гуртом поїхали до Європи у благодійний тур, зібрали там 250 тисяч гривень. Хотіли мільйон – але не вийшло. Але ми проїхали близько 10 країн – грали не тільки в клубах, а й просто неба. Багато українців приходило. Їм важливо було почути українську музику, українську мову, обійнятися, поспілкуватися.
А коли ми повернулися, я ще більш щільно почав займатися волонтерством. Десь пів року тому я не повірив би, що це можливо. Навколо мене багато крутих людей, які допомагають збирати багато грошей. За пів року ми змогли зібрати і допомогти 241 бригаді ТРО ЗСУ. Вони були 5 місяців на Харківщині Але, Слава Богу, все з ними добре. Ми змогли передати їм понад 800 тисяч гривень. А за рік ми з гуртом і окремо змогли зібрати більше мільйона гривень – і це круто! Сподіваюсь, що таких як ми – сотні. Військові відчувають, що вони потрібні. Відчувають, що їх підтримують і надихають.
На своїх сторінках у соцмережах ти запитав своїх підписників з приводу того, як вони ставляться до твоєї сольної кар’єри. Плануєш запускати сольний проект?
То гучно прозвучало, але хочеться творити щось окреме, інструментальне. Можливо, музику для кіно, серіалів. Останнім часом я написав чимало чернеток, які зараз просто в шухлядці. Інколи переслуховую і розумію, що хочу це випустити.
Плануєш розвиватися як саундпродюсер?
Я просто роблю так, як відчуваю.
Редакторки текстової версії – Світлана Берестовська і Міла Кравчук
Підписуйтеся на подкаст "Вікенд Нової Музики" на найбільших подкаст-платформах, щоб першими дізнаватися про найяскравіші музичні новинки від українських артистів.
Фото: Сергій Галушка, Радіо Промінь
"Пісня називається "Дівчинка із Київського гетто", тому що я живу на Троєщині і прожила там все своє життя. Мені здається, що це дуже доречно так назвати пісню. Вона вийшла дуже світлою, доброю, милою, десь протестною. До біса всі пророцтва! Живіть своє життя так, як ви хочете, і не губіть у собі той вогник, який дає сили і змушує відчувати щастя, який дає віру в те, що все можливо і що ми все зможемо переломити, перейти і бути тими, ким ми перш за все хочемо бути, а не тими, ким нас змушує бути світ. Вона про те, що я люблю людей, які горять внутрішнім вогнем і здатні змінювати світ, тому що нас таких багато. І я хочу, щоб люди не втрачали це в собі, тому що це безцінний і неймовірний скарб, який знаходиться всередині кожного з нас", — розповіла Лілу45 в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Нагадаємо, у лютому Лілу45 представила в рамках соціального проєкту "Хоробрі міста" сингл "Потяг на Сімферополь".
В ефірі шоу "Вікенд нової музики" на Радіо Промінь Лілу45 анонсувала наприкінці весни випуск нового повноформатного альбому.
Фото: Пресслужба MamaRika
Ми захоплюємося, пишаємося і надихаємося нашими українцями. І люди відчувають, яку любов ми вклали в цю пісню
MamaRika просто зараз з нами в ефірі. Привіт, як настрій? Де ти зараз?
Вдома, в Києві. Багато хто питав, чи плануємо ми виїжджати зараз, в такий важкий період, в канун річниці (повномасштабного російського вторгнення в Україну — прим. ред.). Але ні, ми лишаємось.
До речі, як ви з родиною провели 24 лютого?
Ми були вдома, до мене приїхала мама. Зараз такий період, коли треба рідних берегти. Але ми вирішили ризикнути і нарешті побачити бабусю, вперше за довгі місяці. Вона дуже хотіла зустрітися з онуком. У нас було таке возз'єднання родини: моя мама, я, Сергій та Давід (чоловік співачки та її малий син відповідно — прим. ред.).
Ми цілий день згадували рік, що минув. Був такий внутрішній біль! Ти просто підбиваєш підсумки: що довелося пройти, скільки болю й страждань. Але були і хороші моменти, ми згадували й наші перемоги. Був дуже особливий день.
Слава Богу, було тихо — і це найголовніше, адже ми готувалися до найгіршого. Тихо було, мається на увазі тут, в Києві. Я знаю, що страшне відбувається в Херсоні, ми слідкуємо за новинами. Загалом день був дуже емоційним та сумбурним.
Сьогодні в тебе прем’єра пісні, яку ви записали спільно з Настею Kola — "Люди". Яка історія вашого знайомства?
Ми давно знайомі. Я і Настя вже давно існуємо в музичному просторі, у кожної з нас власний довгий шлях. Якось ми перетинались, на якомусь концерті, я так надихнулась тим, що вона зараз робить! Взагалі дуже поважаю її як музиканта, як людину.
Щось мене смикнуло, я подзвонила і запропонувала зробити щось разом, на два жіночі голоси. У нас якийсь спільний вайб, ми подібно відчуваємо речі, тому мені здалося, що це була б ідеальна синергія. Так і сталося насправді. Настя одразу погодилась. Так і з’явилась ця прекрасна пісня, яку ми дуже любимо.
Також вийшов кліп на пісню "Люди", він вже потрапив у тренди ютубу. Як гадаєш, у чому секрет його успіху?
Він не просто в трендах. Він на другому місці в трендах! І він зараз в топ-10 усіх музичних чартів країни. А успіх в тому, що це щира пісня для людей і про людей. Хотілось, щоб люди мали пісню про себе.
Пісні завжди присвячується якимось конкретним людям, історичним подіям, ситуаціям нашого життя. А люди - це наш скарб. Нічого немає дорожче за людське життя. І люди відчувають, яку любов ми вклали в цю пісню. Ми захоплюємося, пишаємося і надихаємося нашими українцями. Тому ця пісня і стала такою успішною.
В пісні "Люди" ти співаєш про людей в множині. За цей рік війни ти багато де побувала з благодійними концертами і, напевно, зустріла багато людей, чиї вчинки тебе вразили. Можеш для наших глядачів згадати три історії, які ти нестимеш у своєму серці все життя?
Важко і болісно це згадувати. На жаль, наші історії — це біль. Я розкажу, що буквально вчора я побачила відео, яке під пісню "Люди" виклала дівчина. Там її малий синок обіймає тата військового. І наступним кадром йде, як дитина вже обіймає фотографію з чорною стрічкою. Фотографію загиблого тата. І ці історії — вони всюди. І люди діляться з нами.
Я написала тій дівчині, подякувала їй за все і сказала, що співчуваю її втраті. Це дуже важке відео. Наші люди — герої. Титани, які поклали своє життя заради кожного з нас. Це так важко (плаче). Але ми маємо знати кожну з таких історій.
Ми повинні бути безмежно вдячні і робити все що в наших силах, щоб виправдати зусилля людей, які героїчно допомагають іншим
Але є і надихаюча історія. Ми багато де були з концертами, і за кордоном, і в Україні. Виступала я і в Ірпені. Там познайомилася з людьми, які живуть у розбомбленому домі. Вони показували мені, як живуть — просто в руїнах. В них немає ані води, ані світла. Але знаєш, що мене вразило? Я там в них розплакалася, а вони мене обіймають і кажуть: "Мамко, ти чого? Все буде добре!" Вони на позитиві мене заспокоювали. Оце був шок. Але це фантастика, а не люди! Якби там не було – вони залишаються на позитиві.
А ще була історія, яка мене вразила тим, наскільки нам допомагає увесь світ. Коли в нас був тур Європою, ми відвідували багато шелтерів. Я вже не можу згадати назву, але я пам’ятаю, що особисто познайомилася з власником величезної будівлі прихистку у Варшаві. Він був як виставковий центр, але ця людина повністю зупинила все, що там відбувалось на той час, і зробила це прихистком.
Через той шелтер пройшли мало не мільйон українців. Це неймовірні масштаби допомоги. А зробив це простий дядечко, сивий такий. "Я буду робити все до останнього, щоб допомагати вам, українцям", — каже. Я просто обняла його, і теж розплакалась і кажу: "Боже, ви неймовірний!" І ось це історії, які постійно біля нас. Ми повинні бути безмежно вдячні і допомагати, донатити, робити все що в наших силах, щоб виправдати всі зусилля цих людей.
Всі наші нові пісні про вас — про любов, про Україну, про любов до України та до людей
Фото: Прес-служба MamaRika
У шоу "Селекція" ти розповіла, що зараз мегапродуктивна у творчому плані. Чого нам чекати від тебе далі?
Сподіваюсь, що я підлатаю нерви, займуся своєю психікою, бо я постійно плачу. Нам усім потрібно зайнятися своїм здоров’ям. Це хороший план. А нагально... Та кількість музики, яка виливається зараз з нас зсередини, неймовірна. За кілька тижнів ми випустимо ще одну роботу. Потім ще одну. Нових пісень багато — чекайте їх. Вони всі про вас — про любов, про Україну, про любов до України та до людей. Все, що болить, про це і співаємо. Підіймаємо бойовий дух і віримо в Перемогу.
Редакторки текстової версії — Світлана Берестовська і Міла Кравчук
Підписуйтеся на подкаст "Вікенд Нової Музики" на найбільших подкаст-платформах, щоб першими дізнаватися про найяскравіші музичні новинки від українських артистів.
Ілюстрація Нікіти Тітова
Ці пісні вже зараз можна чути в ефірі першої музичної станції України — Радіо Промінь. Усі новинки 2023 року збираються у плейлисті шоу нової української музики "Селекція" на Spotify.
Антитіла — Фортеця Бахмут
Тарас Тополя: Пісня "Фортеця Бахмут" була написана на тлі того, що наші побратими досить довгий період перебували на Бахмутському напрямку і несли службу. Хоча ми вже не брали активну участь на передовій, все одно ми жили життям батальйону і розуміли, що там відбувається. І захотілося зробити те, що ми вміємо робити добре: написати пісню, яка б мотивувала боротися, давала енергію стояти будь-якою ціною та пояснити простими словами, що зрозумілі, тим хто пройшов через фронт або перебуває на фронті, чому ми боремося, що за нашими спинами і що у фіналі. А у фіналі — перемога. І це слово звучить у пісні "Фортеця Бахмут". Слухайте, надихайтесь і віримо в перемогу!
Один в каное — Один в полі воїн
Один в каное:
Я один в полі воїн
А як буде нас двоє
Я дам тобі знак
MamaRika & KOLA — Люди
MamaRika: Ідея зробити дует у мене з'явилася дуже спонтанно. Справа в тому, що я давно захоплююсь тим, що робить Настя KOLA, і дуже поважаю її як музиканти та люблю як людину, тому я просто набрала її та запропонувала зробити щось спільне і вона відразу погодилась. Так склалося, що коли наш саундпродюсер Ваньок Клименко дізнався, що ми будемо робити спільну пісню, він так надихнувся, що написав для нас ось цю пісню "Люди". Ми вже долучилися на наступному етапі створення. Я займалася аранжуванням, було багато різних версій. А Настя власне теж там долучилася і до музики, і до тексту, тобто кожен на певному етапі вклав частинку себе в цю роботу, тому що вона йде від душі та створена з любов'ю. Це пісня для людей, про людей, про кожного українця, який прямо зараз проживає найважчі миті свого життя, про кожну українця, який перетворився на титана.
Крихітка — Ланцюг
Саша Кольцова: "Ланцюг" — це один з улюблених треків майбутнього альбому, і я була надзвичайно щаслива, що він вийшов, хай трохи неочікувано з організаційних питань. Ми поки не маємо на нього відеокліпу, але сподіваємося щось відзняти. Це дуже важлива для мене пісня. Вона про те, що тримає нас на цьому світі і за що ми тримаємось. Як правило, це люди. Пісня була написана до війни, але зараз звучить інакше, напевно, тому, що ці зв'язки стали сильнішими.
Саша Чемеров — Ну, привіт!
Саша Чемеров: Це перша пісня написана з 24 лютого. У ній все, що ми пережили за цей довгий рік зими, від першої особи, яка була свідком та учасником тих жахливих подій. Мені складно описувати цей твір, і ви самі зрозумієте чому, після прослуховування. Пісня зробить це за мене. Україну розіп’яли, а це означає, що вона ось-ось воскресне. Славимо її!
Бумбокс & Сергій Жадан — Правда
Андрій Хливнюк: Це пісня про людей, на яких тримається наш драний і шкутильгаючий світ.
Христина Соловій — Чорноморчик
Христина Соловій: Цим синглом я презентую свій ремейк легендарної народної пісні "Чорноморчик" у своїй інтерпретації. Мої шанувальники очікували на цю пісню з 2015 року — ще до того, коли вийшла моя перша пісня "Тримай". Мабуть, це для мене найулюбленіша і найдраматичніша історія кохання з глибин Чорного моря, за яким ми дуже сумуємо зараз. Але я думаю, що кожен українець має всередині певність, ми обов'язково приїдемо до свого моря. Ця історія пробуджує українську ДНК з перших секунд. Я бачила це на десятках і сотнях своїх концертів, коли виконувала її наживо. Ця версія перейшла в декілька аранжувань: я співала її а капела маленькою дівчинкою, потім грала під гітару з братом, пізніше з першим складом своїх музикантів. Зрештою фінальна версія — це права рук моїх музикантів. Саундпродюсером став Павло Литвиненко. Записувалися ми на "Студії 211" у Віталія Телезина — одного з найкрутіших наших саундпродюсерів. У відео вперше в історії моїх кліпів з'являться всі мої музиканти, бо відеороботу зняв геніальний Віктор Скуратівський. Очікуйте. Я думаю, що всім буде гаряче і спекотно.
PANCHYSHYN & SVIT — Народження мрії
Світлана Германова: "Народження мрії" — про те, чим живе зараз кожен українець — великою мрією про мирне життя на своїй землі і відбудову нашої країни. "Народження мрії" — це присвята річниці цієї жахливої війни та заклик робити все можливе, аби руйнування наших міст і життів, нарешті, скінчилося.
Громадянин Топінамбур — Життя наше славне
Роман Забуга: Мені здається, що в нас вийшла справжня військова та патріотична пісня про минуле і сьогодення, про те, що наше життя водночас таке довге і таке коротке, а тим більше зараз, тим більше у військових. Історія, на жаль, повторюється: і знову мужні гарячі серця стають на захист своєї Батьківщини, виборюють свободу. Я думаю, що після цієї війни з'явиться багато книг, фільмів і, звичайно, пісень на військову тематику, які, можливо, наші нащадки будуть слухати так, як ми зараз слухаємо військові пісні з минулого. І пам'ятайте, що наша історія славна і наше сьогодення буде не менш славним.
Лілу45 — Потяг на Сімферополь
Лілу45: Пісня "Потяг на Сімферополь" вийшла в межах соціального проєкту "Хоробрі міста". Мені написали та запропонували взяти участь, і я погодилася. Я вважаю, що це мій обов'язок. Єдине і найкраще, що в мене виходить — писати музику. І якщо своєю музикою я можу зробити когось щасливими, нагадати про його рідний край, про рідне місто, про його дитинство, про важливі події, які трапилися у його житті, то я вважаю, що я не можу цього не робити.
Я в Криму ніколи не була через те, що, коли у мене була можливість поїхати в Крим, коли всі їздили в дитячі табори, мій тато мене нікуди не відпускав. Я сиділа вдома на Троєщині, а мої друзі приїжджали закоханими і розповідали, як ходили в походи, дивилися вночі на зорі, співали біля вогнища, круто купалися в морі і як все було добре. Я слухала безліч неймовірних оповідань від моїх друзів, і це мене надихнуло на цю пісню.
"Потяг на Сімферополь" я написала за один день. Я пишаюся нею, тому що мені здається, що вона вийшла гарна. Я не можу стримати сліз кожного разу, коли знімаю під неї щось або коли буду співати її на концерті, адже все одно на моєму концерті будуть люди, які в дійсності на якийсь момент втратили відчуття свого дому, і я буду співати це для них і стояти перед ними. І коли я про це думаю, мені стає так шкода і так безмежно боляче за все те, що відбувається. Мені так безмежно боляче за всіх людей, які постаріли раніше, ніж було потрібно. Я навіть по собі думаю, що мені 22 роки, і я мала бути такою, напевно, пізніше.
SadSvit — Пам’ятай свій дім
SadSvit: Пісня "Пам’ятай свій дім" видана на новому альбомі "Неонова мрія". Це своєрідний експеримент в різних жанрах. Наразі це є синті-поп. Альбом розкриває багато різноманітних тематик. У ньому ви можете почути роздуми про світ майбутнього, про останній день тих жахливих подій, які наразі відбуваються, про те, що де б ви не були, ваш дім завжди пам'ятатиме вас. Загалом відчуваю неймовірне піднесення з виходом цих пісень. І я впевнений, що кожна людина знайде свій сенс та свою історію, що неймовірно мене тішить.
Tery — Спокій
Tery: Пісня "Спокій" вийде на моєму другому альбомі "Теплий сніг". Це дуже особливий для мене реліз. Я пишаюся цією роботою. Вона класна і дуже мені подобається. Понад два місяці, як він повністю готовий поки що лежить, і вийде вже 3 березня. Я вірю, що ці пісні будуть близькі багатьом і багатьом сподобаються.
Циферблат — Диско-фанко терапія
Даніїл Лещинський: Ми давали послухати цю пісню нашому другу, і він описав її приблизно так: "Ця пісня прямолінійна і розслаблена, як чергова вечірня вилазка до бару". Чесно, я дуже згоден з нашим другом. Ретро-мотиви цієї пісні натякають на вже майже ностальгію по втраченій легкості життя, що рятувала земними насолодами молоде тіло і живий розум від тиску не втілених мрій. Цю пісню ми окремо хотіли б присвятити гурту 5 Vymir, на якому ми зростали в часи безтурботного життя і який ми вважаємо одним з найбільш недооцінених в українській музиці. Паралельно із самою піснею випущено кліп, який намагатиметься передати ті ж відчуття. Легкість і позитив цієї пісні оманливо захоплює увагу, поступово затягаючи до нашого дебютного альбому "Перетворення", що вийде у квітні цього року, аби надалі здивувати зовсім іншим контекстом, зовсім іншими переживаннями.
Pur:Pur — Співай
Ната Сміріна: Пісня "Співай" — наш перший реліз з початку широкомасштабної війни. Хотілося написати щось легке, що допоможе людям знайти навіть за найтемніших часів у найсумніших подіях, що з нами всіма відбуваються, промінь світла і взагалі якийсь сенс. Для мене "Співай" — це пісня світлого суму і відпускання журби через спів. Особисто в мене 24 лютого почалося нове життя. Мені здається, я не одна така, і ми всі стали іншими. За останній рік довелося багато з чим розлучитися і відпустити міріади речей і почуттів. Змінилося майже все, але бажання завжди обирати світлу сторону і свідомо обирати радість, вдячність і віру в людство та добро — це все повинно залишатися незмінним. І коли ми співаємо, ми дозволяємо собі прожити все наново і випустити навіть найважчі почуття назовні. Ми співаємо від суму й від радості, про всі свої надбання та втрати і йдемо далі незважаючи нінащо. Всі інструменти і голос в цій пісні були записані дома в спальні, тому вона має дуже інтимну атмосферу. Можна сказати, що "Співай" — стовідсотковий бедрум-поп. Нам хотілось подарувати слухачам частинку спокою і затишку, якого багатьом з нас зараз не вистачає
Zbaraski — Buty Sovoiu
Zbaraski: "Бути совою" (Buty Sovoiu) співзвучне з "бути собою". І це близька для мене тема. Я пам'ятаю, як у підлітковому віці надихався різними культурними героями, і це влаштовувало мене певний час протягом наступних років. Але я зрозумів, що для того, аби віднайти себе, мені потрібно зачинитися у своїй квартирі і бути подалі від зовнішніх впливів. І саме тоді мені вдалося черпати натхнення зі своєї рутини та речей, які тільки мені зрозумілі. І в цьому просторі я створив пісні які відображають пошук себе на різних рівнях.У першому треку з альбому я описую себе, але з перспективи сови. Я розмірковую над тим, що сова, може, й хотіла б бути левом, але вона сова, і в неї свій набір суперсил. Я вірю, що в людей так само, але часто ми губимося серед образів тих, кого наслідували чи досі наслідуємо. І на всіх шарах текстів, виконання, музики я продовжую досліджувати себе і сподіваюся, що надихну до пошуку слухачів.
GannaBaby — Раптом Потні
GannaBaby: Пісня "Раптом потні" видана на новому мініальбомі "Н" — це перша частина нашого лонгплею, який ми плануємо випустити восени. Повна назва цього альбому буде "НРА". Коли ми писали цей альбом, дуже популярною була реп-культура, з’являлося багато реперів, і ми хотіли назвати його "Найкращий Реп Альбом". Але так затягнули з його випуском, що тепер думаємо, може, назвати його "Наш Рідний Альбом"? Тому першу літеру Н кожен може інтерпретувати для себе. Можливо — найкрасивішій, найріднішій. В мене прізвище Нелуп — може, це Нелуп?
Тонка — У цій безодні
Оленка Карась: Пісня "У цій безодні" — не типова для нас, тому що переважно ми робимо електронний саунд. Вона ж вийшла ліричною баладою під гітару, де співаю не тільки я, а й мій партнер — саундпродюсер Ярослав. Також нам дуже хотілося підкреслити настрій пісні. Ми вирішили зробити це за допомогою глибини баритон-саксофону. На мій погляд, ця пісня вийшла самодостатньою та довершеною. Особисто для мене вона має дуже велике значення, тому що вірші я написала, бо боліло моє розбите серце. Насправді ця пісня допомогла мені створити музичний простір, в якому я не буду почуватися самотньою.
Renie Cares — Навчи Мене
Renie Cares: Пісня "Навчи мене" — перший трек з нашого майбутнього альбому. Він про розчинення в іншій людині, про втрату себе, але одночасно і про знаходження себе. Це моя особиста рефлексія вічне питання, що передує" любов до себе чи любов до ближнього свого, чи можна ділитися взагалі любов'ю з людьми навколо, якщо ти не лишаєш, ані краплі для себе.
DEMCHUK — Ножі
DEMCHUK: Ця пісня була написана, коли через війну, було не можливо бути разом зі своєю другою половинкою. Впевнений, що багато пар зіштовхнулися з цією проблемою і кожний знайде в цій пісні щось, що йому близьке.
Roxolana & KHAYAT — Тану
Roxolana: Мені здається, що наш дует з Андрієм KHAYAT мав трапитися давно, адже ще влітку він долучився до кількох концертів у моєму турі "Тримаюсь", і на них ми виконували народну пісню. Тоді ми зрозуміли, що наші голоси дуже класно звучать разом. І вже після туру, через кілька місяців, Андрій написав мені та запропонував неймовірно душевну, красиву і романтичну пісню. Я її послухала та одразу зрозуміла, що це буде дуже красиво, і, звісно, ми почали працювати над нею. Це зайняло трохи часу, але, мені здається, в фіналі ми отримали дуже-дуже красиву композицію.
KHAYAT: Насправді можу зізнатися, що я ніколи не був прихильником колаборацій, але під час написання пісні "Тану" я усвідомив, що це в першу чергу діалог. Це музична розмова, в якій має відбуватися єднання двох енергій. Мені дуже хотілося додати пісні природної ніжності і певної емоційної свідомості, адже ми живемо в час сильних жінок, які в більшості сприймають свою природу за слабкість. Тому мені як автору було важливо знайти ідеальний баланс у цьому плані. Пошук не був довгим, адже підсвідомо я вже розумів, що чую в цій пісні саме голос Роксолани. У ній є той ключовий баланс, якого багатьом артисткам сьогодні не вистачає, і я дуже щасливий, що ця колаборація сталася. "Тану" — це симбіоз контрастних відчуттів та інтонацій, які завершувати не хочеться. І ми з Роксоланою сподіваємось, що пісня допоможе слухачам відтворити у пам'яті найтепліші моменти з їх власних історій.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу нової української музики "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон свіжий епізод програми.
Фото: Прес-служба MamaRika
"Ідея зробити дует у мене з'явилася дуже спонтанно. Справа в тому, що я давно захоплююсь тим, що робить Настя KOLA, і дуже поважаю її як музиканти та люблю як людину, тому я просто набрала її та запропонувала зробити щось спільне і вона відразу погодилась. Так склалося, що коли наш саундпродюсер Ваньок Клименко дізнався, що ми будемо робити спільну пісню, він так надихнувся, що написав для нас ось цю пісню "Люди". Ми вже долучилися на наступному етапі створення. Я займалася аранжуванням, було багато різних версій. А Настя власне теж там долучилася і до музики, і до тексту, тобто кожен на певному етапі вклав частинку себе в цю роботу, тому що вона йде від душі та створена з любов'ю. Це пісня для людей, про людей, про кожного українця, який прямо зараз проживає найважчі миті свого життя, про кожну українця, який перетворився на титана", — розповіла MamaRika в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Нагадаємо, у січні KOLA презентувала сольний сингл "Літачок".
У грудні MamaRika випустила пісню "Зоря".
Олена Гуменюк, гостьова редакторка Українського радіо
Я прокинулася від вибухів. Я живу в районі під Броварами (Київщина) і перші вибухи були якраз над нами: поруч Прилуцька, Чернігівська траси. Ми прокинулися вранці, опів на четверту, від того, що вибухає. Мама кинулася, я теж, слухаємо... Почалося. Я давай шукати в інтернеті й так прочитала про повномасштабне вторгнення. Це жахливо було, звичайно. Жах, нерозуміння, чому, за що. Головне, напевно, питання: чому? Хоча морально я вже кілька місяців до цього була готова, прийшла до мами і сказала, що війна буде.
Страшно, коли ракети літають. Здається, вони летять над будинками. У мене приватний сектор, двері і вікна вгинаються від тих хвиль під час обстрілів. У мене в сусідів комин ракетою збило. І коли воно все це реве і гуде безперервно і день, і ніч, це дуже страшно.
Нам довго не дозволяли виходити ні на городи, нікуди. Тому що в нас дуже довго йшло розмінування. У нас підривалися, навіть коли розмінували, були випадки, коли і потім підривалися. Ракети знаходили у дворах будинків.
Радійники наші переїхали до Львова, я зателефонувала до них і кажу, що готова і можу працювати. І чесно, якби я не працювала, я б, напевно, втратила глузд. Робота рятувала. А потім і мама сідала слухала біля мене і це відволікало. Це дуже сильно рятувало: ти весь час у спілкуванні.
Уявіть собі ситуацію. Ти телефонуєш до когось і просиш про коментар, а в тебе при цьому ракети літають, вибухи. Чути, що тут робиться... Люди прямо замовкають і питають, а що це у мене. Я кажу: не звертайте увагу, у мене тут дуже сильно стріляють, ракети літають. Люди на тому кінці просто завмирали. Мовляв, як літають? А я кажу: "Я під Києвом, у мене тут бойові дії... але давайте про коментар, прошу про це поговорити...". І ті одразу погоджувалися. Для них це був шок. Для тих, хто не був у цьому епіцентрі, почути, що тут людина ніби не на фронті, а вибухає все, — це був, звичайно, шок.
Тетяна Кононенко, ведуча програм на Радіо Промінь
За рік війни пережила окупацію, невдалу спробу виїхати із захопленого села і зараз в Україні, разом із донькою чекає на свого чоловіка, військового ЗСУ, та на перемогу.
До 24 лютого 2022 року я перебувала у декретній відпустці, у мене народилася маленька донечка Аліса. До цього ми з колегою Ольгою Бродською працювали над улюбленою програмою "Соціум.сом". Пам'ятаю, що до 24 лютого у мене був досить пригнічений стан. За тиждень, за два в новинах накручувалося, але це навіть від новин не залежало — ходила і боялася. Я скажу так: дзвінок о 5 ранку від брата мене не здивував. Ні те, що це був він, ні те, що це був дзвінок про початок війни. Я спала міцно, але прокинулася від того, що чоловіка немає поруч. У цей момент він зайшов із вулиці і знав, що щось розпочинається, він почув звуки, вибухи, щось летіло. Він вибіг на вулицю через оці звуки. Ми зрозуміли, що щось почалося.
Перші 2-3 дні ми не виходили з підвалу. Мені було страшно за Алісу, якій 25 лютого виповнилося саме 1,5 року, а у неї за цей час був вже другий день війни. Коли працював інтернет, було просто відслідковувати все, що відбувалося. І техніка з Білорусі так швидко їхала, що ти міг її буквально вести, багато друзів пішло в ЗСУ і могли повідомити про її пересування. Цієї техніки було так багато, що, здавалося, її хтось сипле. Танки, БТРи: мені й усім поруч здавалося, що дороги там вже взагалі немає. Чули перші постріли, коли розстрілювали будинки. І тоді ж почули про перші смерті.
Страшно і важко стало, коли зникло світло, інтернет і зв'язок. Радіо у нас було, і ми, як у давні часи, сиділи і слухали його. Приємно було чути рідні голоси: ти ж працюєш тут і щодня чуєш Коляду, Хоркіна і радієш. Бо ж це круто — чути і вірити, що ти зможеш пробитися і вийти з цього режиму.
Наше село деокупували 1 квітня. Коли ми вперше побачили солдатів ЗСУ, це було щось неймовірне. Коли ми побачили своїх, то більшого щастя не можна було відчувати. А ще, коли говориш "Слава Україні", а тобі у відповідь кажуть: "Героям слава".
І це при тому, що погода була така погана, грязюка, а народ весь вийшов. Вони всі обіймали їх, виціловували, і чужі люди такі для тебе рідні, рідніших не може бути. Це було щастя і крутий момент на все життя. Почалася допомога безкінечна, але з цим почали відкривати і певні речі. Ми ж були в середині села, а те, що на околицях відбувалося, не знали. У нас 10-12 будинків були розбомблені. Хтось залишився без житла і додому не повернувся.
За час окупації я жодного разу не заплакала. Хіба під час звільнення. Ти примушуєш свій мозок працювати. Ти не маєш права здатися, бо у тебе є дитина. Бо підвал — не те місце, яке я хотіла їй показати. І тому я не буду здаватися ніколи. І я буду з впевненістю казати, що буде перемога. Я вірю, що моя дитина буде жити у мирі і спокої. І що ми разом із чоловіком будемо її виховувати у нашому домі, на нашій землі, в Україні.
Можливо, я не будувала таких планів до війни, як будую їх зараз. Я розумію, що сьогоднішнього дня може і не бути. Якщо я хочу щось купити, я піду і куплю. Я не буду відкладати чи економити. Щось задонатити, щось купити. Ми з чоловіком плануємо подорож. От настане перемога, повернеться чоловік із ЗСУ і ми поїдемо. Планів усе більше і більше, і ми будемо реалізовувати обов'язково.
Я впевнена, що три роки малій стукне у серпні й ми святкуватимемо їх у вільній Україні. А потім я піду працювати, звісно.
Володимир Носков, незрячий журналіст Українського радіо з Харкова.
Перші тижні війни провів у рідному місті, коментував ситуацію у Харкові для українських та закордонних медіа. Через постійні обстріли у середині березня виїхав з міста евакуаційним потягом. Зараз тимчасово живе і працює у Львові.
Я вважаю, що зараз найбільше треба давати можливість слухати людей і давати змогу їм виговоритися, розповісти історію свого життя.
Для мене все почалося набагато раніше, навіть наші архіви радійні зберігають мою останню програму "Небайдужість". Це було у понеділок перед вторгненням. Я їздив до одного з чиновників, він мені розказував і про ракети, мовляв, подивитесь, що ви навіть не встигнете в бомбосховище забігти, як ракета розіб'є будинок. Це була людина з досвідом. Програма як у воду гляділа. Чому? Бо я не належав до тих людей, які сміялися про шашлики, якісь лякалочки від ЦРУ чи ще щось. Я розумів, що війна буде, просто через дні чи тижні. Тут залишався фактор днів. Я з багатьма харків’янами говорив, часто користувався таксі, вони сміялися з мене: "Ви що, вірите, що у нас війна буде? Та нас накручують. Ви вірите, що проти нас підуть росіяни? Та ми ж сусіди".
У ЗМІ не починали людей готувати, не писали про бомбосховища, не оприлюднювали мапи. Тоді мені говорили: "Навіщо ти сієш паніку?".
Я прокинувся о 5-й з копійками від звуків вибухів абсолютно спокійним зі словами: "Ну все, почалося". Я нікого не став будити — ні маму, ні батька, ні бабусю. Я обдзвонив своїх колег із Києва, з різних радіоканалів, кажу, у нас тут вибухи. Вони кажуть: "У нас теж".
У Харкові, виявляється, одразу першого дня захопили дуже величезну територію, прикордонні села та міста на кшталт Куп'янська. Одразу почали обстрілювати страшно "Фельдман Екопарк". Там купа була всяких звірів, які буквально божеволіли від вибухів. Й одразу відключили електрику, тепло, багато тварин загинуло. Боялися дуже, що вибіжать у місто леви, тигри і це буде велика небезпека для людей.
Словом, я не до кінця відчував 24 лютого оцю страшну атмосферу війни. Для мене атмосфера війни почалася 25 лютого, коли десь недалеко від нас пролунав страшний звук вибуху вперше, потім вдруге, втретє. З 5 поверху на перший до мене швиденько збігли друзі. Думали, що у мене пересидять і повернуться додому, але вони у мене так і залишилися на 2 тижні, поки ми не евакуювалися. Батьки мешкали в сусідньому будинку, вони до мене просто приходили кожного дня.
І далі це була війна у прямому ефірі.
Оксана Петрова, режисерка Українського радіо. Працює на радіо вже 28 років.
Активна учасниця усіх Майданів. Режисерка, яка безмежно любить свою роботу. Дружина військового і волонтерка, допомагає підрозділу, у якому служить її чоловік. Людина, яка ще 23 лютого не вірила, що життя може так невблаганно змінитися.
Усі навколо дуже багато говорили про війну. Ми навіть дуже багато створили роликів про те, як поводити себе, якщо щось станеться, як зібрати тривожну валізку тощо. Я не вірила у те, що це може бути. 23-го ввечері, коли я закінчувала роботу, зустріла одну дуже відому людину, військового, який сказав: "Ні, про що ти говориш, яка війна?"
Я не готувалася до війни і нічого не збирала. Я не вірила у те, що може бути війна.
Я не знаю, чи режисерка я, чи волонтерка. Волонтерю я по цей день. Зараз у мене стоїть завдання: мені потрібно бензопилу хлопцям хорошу, мені потрібно машину відремонтувати, тому що там з насосом серйозні проблеми. Але я і режисерка. Я люблю радіо. Я 28 років на радіо. Це моє життя. Із задоволенням біжу на роботу, працюю із задоволенням, але і думаю про тих, хто там. Мені дуже болить. Я бачу цих жінок, матерів, я їх бачу здалеку — у кого сумні очі. І я чітко можу сказати: ця чекає сина, ця чекає чоловіка.
Сили? Мені інколи здається, що їх вже немає. Інколи я впадаю в депресію. Потім я розумію, що ні, так не можна. Тому що потрібно жити, працювати. Мій чоловік дуже скоро вже буде пенсіонером, але лишаються хлопці, які мені вже стали рідними. Я вірю у Збройні Сили України, тому потрібно жити для того, щоб ми могли щось зробити для тих, які там вигризають перемогу.
Єгор Устинов, ведучий новин на Українському радіо, першим повідомив про початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року у першому випуску новин о 6 годині ранку.
Звуки сирен і обстріли для Єгора були знайомі ще з 2014 року. Флешбеки 2022 — це спогади про Луганськ восьмирічної давнини. Саме зараз ведучий сказав, що більше не буде втеч.
Для мене війна прийшла не 24 лютого 2022 року. Я сам з Луганська і встиг попрацювати ще на обласному радіо, починав працювати у 2013 році. І от те, що відбувалося 24 лютого 2022 року, я вже переживав раніше. Пам’ятаю, у мене такі ж думки були: знову я все це переживаю, я не хочу в цей стан повертатися. Хоча розумію, що нема куди подітися. І знову, і знову ця тривога, невідомість, сирени...
Найяскравіший сигнал, який почув, — це сирена, сигнал повітряної тривоги. Ти розумієш, що це воно. Правда, в Луганську все починалося не з сирен. Усе починалося із проросійських мітингів, захоплення адміністративних будівель — вже потім звучали вибухи. 24 лютого все розпочиналося із вибухів і сирени, а в Луганську все йшло в іншому порядку.
Я поїхав з Луганська на початку липня 2014 року. Але все закрутилося в нас там на початку лютого. Ми тоді з колегами залишилися в якийсь момент єдиним проукраїнським ЗМІ в Луганську. На той момент гедиректором Луганської облтелерадіокомпанії був нині сумновідомий Родіон Мірошник, так званий посол так званої "ЛНР" у Москві. У нього і тоді були проросійські погляди, але нас тоді не чіпали, а йому було не до нас. Ми знімали захоплення будівлі СБУ, облдержадміністрації, усіх адміністративних будівель. І паралелі — 24 лютого до мене знову повернулися ті самі відчуття: тривоги, невідомості, що буде далі.
У мене від 2014 року є щеплення від "русского міра". Я не зміг би жити в окупації. Я намагався би втекти з окупації, все решту якось би пережив. Ми були переселенцями. У 2014 році я теж чув від сторонніх: "О, понаїхали переселенці, житла нема, багато вас, усім усе треба". Розумію, що дурні є всюди: і в Києві, і у Львові , всюди...
Від 2014-го і досі мій горизонт планування — тиждень. Мені дуже, дуже, дуже важко планувати на місяць... На початку лютого взагалі скоротився на день, два. А зараз покращилося чи подовшилося — на тиждень. Але не більше.
Мені дуже хочеться вірити, що війна таки навчила і змінила багатьох із нас. Бо ж чимало людей з різних країн зараз почали цінувати своє місце, місто, своє все, і я сподіваюся, що українців теж чомусь ця війна навчить. Так, нас чекають важкі роки після війни. Але я також дуже вірю у те, що 2023-й стане роком нашої перемоги.
Після війни я знаю, що візьму відпустку і поїду кудись на море. Я знатиму, що війна закінчилася, і зі спокійною душею буду відпочивати.
Олена Шарпанська, ведуча програм російської служби Українського радіо.
Одна з трьох авторок програми "Война і русскій мір", яка входить на каналі іномовлення. Пережила окупацію, під час якої й почала вести свій щоденник.
Щоденник я писала від руки. Я знайшла зошит своєї онучки на дачі. Вона там якісь уроки робила, біологію. У цьому зошиті я почала записувати. Бо я розуміла, що якщо не запишу, дуже багато зітреться з пам’яті. І пам’ять має таку властивость погане забувати. Я не знаю, скільки буде продовжуватися щоденник. Але він мені допоміг, коли ми виїхали. Одразу мене почали розпитувати і свідчення записувати про воєнні злочини. І цей щоденник допоміг мені і свідчення записати, й інтерв’ю у мене брали. Хай він буде. Це важливо.
Про що я не написала у щоденнику: про те, як нервували собаки. Рік не хотів виходити на вулицю у своїх справах. Одного разу я його виштовхала, він прожогом кинувся назад, а за хвилину над нами просвистіла ракета. Було дуже гучно і вони ховалися під стіл. Старенька мопсиха погано чує, їй трохи легше, хоча вона теж нервувала. Наїлася дитячих червоних резиночок для волосся, а потім на снігу між деревами ми знаходили червону "гусінь". Про те, як ми ховали у недобудованій бані нашу Владу, бо люди казали, що кадирівці почали ходити по дачах, як дитина втрачала там свідомість, як замкнулася, тихо плакала, поки ніхто не бачив, ночами читала електронну книгу, поки можна було її заряджати, чи слухала музику. Через місяці два зізналася мамі, що на блокпосту їй у вікно дулом автомата постукав росіянин і з гидотною посмішкою сказав "паф-паф". Про те, що щоночі ми говорили зі старшою дочкою. Тоді у Португалії усі мобільні оператори дозволили безкоштовні дзвінки в Україну. Про те, що з моїх слів дитина передавала на чат-бот ЗСУ, де ми бачимо росіян. Про те, що моя старша дочка сказала, що після 24-го більше не плаче. Про те, як вони сиділи під бомбами у підвалі свого будинку разом із старовинним другом сім’ї, який щиро радів російській навалі і тим самим бомбам. Не написала про те, як дитина-аутист пережила ці 16 днів. Як плакала, нервувала, вередувала і втратила всі свої навички. Як не розуміла, чому ще вчора їй можна було стрибати в калюжах, а сьогодні ні. Як наша героїчна бабуся, яка дитиною пережила війну, кляла Путіна і питала, що йому від нас треба. Не написала, як ховала в машині свої журналістські посвідчення, ноутбук і телефон. На щастя, не рилися і не чіпали саме в нас. Не написала про спокій мого чоловіка, він казав: "Як тільки діти поїхали, я абсолютно спокійний". Однак через кілька місяці отой спокій обернувся загостренням — спочатку міжхребцеві грижі, потім сідничний нерв. Він досі не може нормально ходити, довго сидіти, а відтак і працювати. Не написала про свої панічні атаки і нерви, але і це мине.
Війна тепер живе в нас, і житиме завжди, допоки ми живемо.
Слухати всі випуски програм ТУТ.
Фото: Суспільне
Про взаємодію з іноземними медіа після 24 лютого 2022 року
Треба було оговтатись від шоку, щоби все, що говорилося, лягало, як зерно в добру землю. А до того були величезні ножиці, справді. Тобто за цей рік відбулася еволюція, скажімо так, у поглядах сумарно середньостатистичних західних media people, ба навіть інтелектуалів. Я як людина, яка позавчора з Оксфорду, можу вам сказати про тестування університетів і різних бульбашок: політиків, медійників, інтелектуалів, бізнесменів. Мушу сказати, що прогрес величезний.
На початку вторгнення, для порівняння, доводилося сваритися, грюкаючи дверима. Наприклад, якось я практично послала ВВС в останні хвилини: вони ломилися в усі телефони і якби могли, то зламали б мені двері в готелі. Це був сюжет дуже показовий для березня, ще до Бучі, коли виснуть на тобі, вимагають від тебе, просять, благають інтерв’ю в якійсь такій крутій програмі, і твоя агентка і всі твої західні видавці кажуть, що це дуже добре, що це все важливо і ти погоджуєшся. І ось я вже входжу в готельний номер, сідаю за це саме інтерв'ю і вони мені кажуть: ви в програмі будете разом із Борисом Акуніним, і ми спершу вас представляємо, а потім його… І це був той момент, коли я, знаєте, справді грюкнула віртуальними дверима. Я спитала: "Чи вистачило б у вас такту у 1943-му році в одну програму ставити німця і єврея?". Після цього вони мені калатали десь хвилин сорок, висилаючи біографії Акуніна, розповідаючи, який він антипутінський і який він емігрант, видавши мені весь джентльменський набір наївного західного інтелектуала, в очах якого російський ліберал є величина існуюча. Але я того вже навіть не читала. Це був реально той випадок, коли можна сказати "грюкнула дверима і послала", не прямою мовою, але так воно і відбувалося. Уявляю, якими незлими тихими словами вони мене згадували — я їм програму зірвала. Але після цього я зрозуміла, що людям просто треба розповідати, пояснювати на пальцях.
Про "хороших російських лібералів"
Перший свій успіх у роботі з цією темою, який я пам’ятаю — це випадок, коли мені надзвичайно позитивно настроєна, дуже співчутлива і дуже вирозуміла німецька журналістка запропонувала програму "Діалоги" та розмову з Людмилою Уліцкою, яка саме емігрувала на Захід, і яка дуже хотіла зі мною поговорити. Та журналістка думала, що мені приємно буде прочитати про запрошення на програму з Людмілою Уліцкою. Я саме була в поїзді, тому було не шкода часу написати у відповідь короткий виклад дослідження громадянської позиції Людміли Уліцкої. Багато мені не треба було, бо я пам’ятала тільки те, що вона 2012-го року в Празі на книжковому ярмарку оплакувала втрату Криму. Цього мені в принципі вистачило, щоб сказати, що нинішня кров є і на її руках, що вона пізно спохопилася міняти наратив, ну вже тепер, емігруючи, треба відповідати за свою позицію до 24 лютого 2022 року. Це стало відкриттям для німецької журналістки. З іншого боку, мені, звичайно, шкода, що досі треба займатися дослідженням громадянської позиції якої-небудь Уліцкої чи якого-небудь Акуніна, які тобі взагалі не потрібні для того, щоби боронити себе. Та я розумію, що в цей самий час десятки й сотні українців різних професій на Заході виховували, просвіщали та на пальцях розтлумачували західним людям доброї волі, чому нас не треба садовити за один стіл із росіянами, і чому ми не кинемось, не впадемо одне одному в обійми.
Ця війна ще не до кінця виграна, тому що росіяни мають багато резонансних мікрофонів у руках на Заході. Співчуття до росіян, які мусили виїхати і які зараз допомагають Україні — цей тренд є і буде далі накручуватися. Це просто треба розуміти і не спалахувати кожного разу, коли з цим стикаєшся. Потрібно спокійно, врозумливо розтлумачувати, чому — ні…
За іронією, я буквально пів години тому в іншому зумі це пояснювала журналісту однієї британської газети, який прочитав "Найдовшу подорож" у перекладі норвезькою. Він допитувався в мене, а як же ж російські ліберали і чому ж ми, мовляв, не любимо російських лібералів. Я йому пояснювала, що парадокс справжнього російського ліберала зараз полягає в тому, що пізнати його можна за тим, як він мовчить і дає слово українцям. Якщо він рве мікрофон на себе, відбираючи тим самим його в українців, то він продовжує ту саму лінію заглушування підпорядкованого субалтерна в термінах колоніальної теорії — одбирання голосу підпорядкованого, трактування українців як підпорядкованих.
Мої слова підкріплені вагомими діями моєї держави
Найрезонансніший мій виступ — це стаття на TSL "Як читати російську літературу після Бучі", яка вийшла 22 квітня 2022 року. Ми нарахували з моєю агенткою, що до кінця травня цей текст переклали в 22 країнах, а далі ми вже перестали стежити, бо лавина публікацій і перекладів продовжувалася. Парадоксальним чином тепер, коли беруть інтерв'ю в Еви Томпсон, то їй цитують мене, і вона мусить коментувати мою статтю. Тепер її починають слухати, вона теж у футболці "Я ж казала".
Проте я все одно в кращій позиції, бо за мною стоїть моя воююча країна, за мною стоїть ЗСУ. Мої слова підкріплені дуже вагомими діями моєї держави. А тут, на превеликий жаль, цитуючи дискусії двадцятого століття, можна вкотре переконатися, що різниця між мовою і діалектом полягає в тому, що мова має армію та флот. Саме тому до твоїх аргументів особливо уважно починають дослухатися саме після того, як армія і флот перемагають тих, кого всі бояться.
Так само сильною була перша хвиля реакції на мій коротенький есейчик про дім Булгакова сім-вісім років тому. Там я писала, що та будівля не є домом Булгакова, а є домом Листовничого. Здійнявся вий, який стояв до неба не тільки в соцмережах і не тільки в Україні. Воно пішло по всіх цих славістичних центрах, де в міжчассі зріла умовна опозиція, невдоволена домінуванням русоцентризму. Помінялося!
Чому західна славістика мусить розпрощатися із засиллям русистики?
"Лёд тронулся, господа присяжные заседатели!" — говорячи робочою мовою всіх цих кафедр.
Насправді там давно готувалася та визрівала молодша зміна, яка чекала перемін і не була задоволена підручниками, які не переписувались з часів набоківського "Пніна". Дуже помилково з нашого боку було вважати, що це якась собі там окрема академічна сфера.
Всі політики, які ухвалюють рішення, як трактувати Україну, які вирішують, чи давати нам зброю чи ні, сформували своє уявлення про те, що таке росія, і що таке Україна саме під час навчання в університетах. Вони студентами своїх оксфордів, гарвардів, ітонів, кембріджів, стендфордів брали курс східноєвропейських студій або слов’янських студій, де читали самі ті підручники та слухали саме тих професорів, набоковських "Пнінів", які їздили в москву і розповідали, яка чудова річ — російський балет, і як вони люблять Чайковського і Рахманінова, і які великі письменники Толстой і Достоєвський. Від тих професорів майбутні політики отримували закладку, хто тут Давид, а хто — Голіаф, хто важливий, а хто не важливий.
Саме з тих студій вони вчилися мови, якою вміли, не червоніючи, називати Україну putin`s backyard. Ці слова я почула всього за місяць до початку повномасштабного вторгнення в ефірі важливого та впливового незалежного радіо під час дискусії, де обговорювалася перспектива нейтрального статусу для України. Там говорили, що нібито треба розуміти путіна, який не хоче мати чужі ракети in his backyard. Цей "бекʼярд" мене убив, тому що такий самий дискурс вживався стосовно Гітлера в європейській пресі часів, коли Гітлер брав Рейнську область. Розумієте, я прошу це запам’ятати, внести в протокол і цим "бек’ярдом" лупасити їх по голові, нагадувати людям, що вони теж причетні до всіх цих жертв, страждань і руйнувань, вони аж ніяк не є невинними сторонніми учасниками та спостерігачами.Цей самий backyard — абсолютний повтор із 1930—х. Питається, і чого ви тоді навчилися?
Треба пам’ятати про відповідальність так званої славістики, котра вся була імперіальною. Тут можу згадати про Карла Шльогеля — чесного чоловіка, чесного німця, який життя поклав на російсько-німецьке примирення — таке, як його міг зрозуміти молодий німець, студент 1969-го року. Він намагався позбавитись почуття провини, намагався ширити любов до російської культури як засіб одужання. Але 2014 року, буквально голову схопивши в руки, він сидів переді мною і казав: "Вибачте. Я все життя бачив Київ як третє місто російської імперії". Це чесна позиція людини, яка була шокована 2014-го року, яка розуміє, що тепер мусить переглядати ті засновки, на яких стояли всі багатолітні конструкції, на яких побудована його кар’єра. Не всі так можуть.
Дехто ще продовжує брати гроші з московських кас, щоб далі вчащати на чорну ікру зі срібною ложкою на прийняттях у російському посольстві. І коли ці люди сьогодні відчувають, що вітер повіяв якось не туди, і що потік студентів на російську зменшився, а на українську, навпаки, зріс — в них випливає з-під ніг земля, випливають з рук пенсії, випливають гроші, фінансування, зарплати, випливає забезпечення…
Всяка війна — це перегрупування ресурсів. Коли я це бачу, в мене виростають віртуальні ікла, які я з величезним задоволенням облизую, дивлячись на це видовище без будь-якої тіні жалості.
Входить молодь, які запитує, чому ми досі по Якобсону вчимо тільки російську і сербську? А де словенська? Чому маргіналізовані сама полоністика і богемістика, які, до речі, прорвалися на міжнародну арену після відповідних катаклізмів, які трапилися з їхніми країнами у ХХ столітті. Чеською літературою зацікавились після того, як радянські танки увійшли в Прагу в 1968-му році, і тоді всі кинулися допомагати бідній Чехії. З Польщею було так само, також у світі була досить потужна польська еміграція. Саме тому поляки мене радісно пригорнули прямо-таки 24 лютого: цей сюжет поширений як драма багатьох їхніх інтелектуалів 1980-го року, котрих оголошення воєнного стану заскочило за кордоном, і вони не змогли повернутися, бо їм було відмовлено в поверненні. Сюжетів було багато і дуже різних — Прага-68, Польща 80-х.
Україна зламала інерцію поразок, що справді дуже важливо. З муками, з кров’ю, з несамовитими розривами одночасно стереотипів і багатопоколіннєвих інерцій. Із муками, із кров’ю, вивертаючи з корінням, ми ламаємо парадигми, усталені стандарти. І тому воно тригерить. В принципі ми вже почали глобальні революційні процеси, яких ми переважно несвідомі.
Про народних амбасадорів України
Наразі офіційно 7,5 мільйонів українців мають тимчасовий притулок в Європі. Я думаю, що це армія народних амбасадорів України — це люди з вищою освітою та чудовою кваліфікацією. Вони могли би публікувати в Європі більше інформації про Україну, а для України розповідати правду про те, як воно в Європі. При всіх моїх виступах і поїздках, кожного разу до мене підходить група українців, хоча не завжди є час із ними поговорити, але люди одразу починають розповідати, як свої. Насправді інформації дуже багато. Де в цьому процесі українська держава, де МЗС, Мінкульт, де Український інститут? Хто і коли систематизує цю роботу і надасть їй осмислених форм? У нас колосальний ресурс марнується, вилітає у повітря!
Таким народним амбасадорам потрібен брифінг - інструктаж.
Російська література відповідальна за те, що російська армія робила в Бучі
Російська література відповідальна за те, що російська армія робила в Бучі. Не можна літературу вважати до такої міри невідповідальною за такий стан суспільства. Російську літературу треба перечитувати тепер саме з цими окулярами, щоб зрозуміти, яким чином до цього дійшло. Там є ці ниточки, які можуть їм показати, як воно зароджувалося і як воно культивувалося. Це питання цінностей, а література відповідальна за цінності.
У мене був постійний контраргумент, на який мені ніхто не міг нічого відповісти: як же так вийшло, що ви проспали? Ви, той самий передовий загін західної думки, який безпосередньо мав усі ці роки контакт із російською культурою з перших рук. Ви знали мову, мали контакти, писали дисертації про всяких хороших російських письменників, які видаються мізерними накладами по три тисячі… Але ви проспали основний потік російської літератури двадцять першого століття — сотню заголовків, сотню томів багатомільйонними накладами. Саме цей потік лився Росією та сусідніми країни. Він складався з російської фентезі-літератури про попаданців, "Донбас в огнє", "Україну в огнє", посталого з могили героїчно полеглого воїна великої вітчизняної. В тих книжках знову і знову повторювали щось про фашизм в Україні та про те, що молодим росіянам іще доведеться повоювати. В цьому ж контексті згадаймо фільм "Ми із будущєго", для реклами якого наймали численних ботів — це була колосальна кампанія попереднього розповсюдження готових сценаріїв цієї війни за десять років до її початку.
То де ви були всі ці роки? Чому не захистили жодної дисертації про російську масову культуру? Чому немає жодної грамотної статті, написаної бодай у спеціальних виданнях, які би хоч якось ударили у цей дзвін тривоги?Вони вже зрозуміли і почали перебудовуватись, поки ще не пізно, поки це запитання їм не поставили на рівні design—мейкерів. Проте тут теж є своя конʼюктура, тому я з осторогою ставлюся до масового переходу наших русистів в україністику. Ми вже мали такий сюжет, коли всі русисти в 90-ті роки пішли викладати зарубіжку, і ми знаємо, чим це закінчилося: вони викладали російську літературу під виглядом світової, якою вона ніколи не була. Вони обдурили ще одне покоління. Тепер є шанс отримати русистів, конвертованих в україністів, які ймовірно будуть конвертувати свої імперські алгоритми і свої чекістські стандарти в аплікації на українську історію, українські реалії. Проблема в тому, що вони досі не завдавали собі клопоту всерйоз українською літературою зацікавитись, не мали до неї достатньої поваги.
Перед нами величезне неоране поле і повні руки роботи принаймні на півтора покоління по-чорному, як мінімум. Щиро кажучи, мене турбує, що я не бачу тут належної консолідації сил. Сили є, а консолідації їх нема.
Наші класики
Коли українські воїни в звільненій Балаклії зривають російську шмату з банера, а під нею знаходять рядки Шевченка — то абсолютно найкраще читання з "Кавказу", найкраще виконання тих рядків. Момент, коли він здирає російську рекламу — і раптом обоє військових у кадрі завмерли, і він випростався, і ми бачимо це усвідомлення. Шевченко обізвався до нього в мить, коли він своєю рукою здер "росія здєсь навсєгда". Абсолютно зрозуміле відчуття. В цей час Шевченко озвався до нього, і він передає цей голос далі.
В деяких кліпах це було відрізано, але він порівняв ці відчуття з воєнними діями. Такий каже: Аж у піт кинуло!", а потім: "Ні, це кручє". Це дійсно кручє того, що він переживав, це дійсно "і мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні", — ось ця універсальна шевченківська формула.
Це слово, яке стало плоттю, все на своїх місцях.
Нам своє робити
У нас поле неоране. Ми — культура, в якій спроворилися видати повне зібрання творів Лесі Українки — письменниці першого ряду — аж до її 150-ліття, вперше за 110 років по смерті.
У нас можна на пальцях однієї руки перерахувати класиків, які мають видання повних зібрань творів. Наприклад, досі не видано першого варіанту "Сестер Річинських", не скаліченого дописаними вставками про керівну роль комуністичної партії. У нас ніхто з архівами Ірини Вільде не працював належним чином. У нас Надія Суровцева досі не видана, бо не всі знають, хто це така! У нас "Ненько моя, ненько (Набої для розстрілу)" — мемуари Снєгірьова про Процес Спілки визволення України — не перевидавалися з часів совєцької перестройки. Мені дуже за ту книжку справді боляче, бо в нас символом елітоциду став Сандармох, а насправді символом мав би стати той самий харківський Процес Спілки визволення України, після якого 30 тисяч пішло по етапу. Це була перша чистка, а після неї вже був Голодомор. Тобто датування Голодомору все ж таки треба починати Процесом СВУ, коли винищили ту верству, яка б могла за рівнем своєї кваліфікаційної підготовки організувати опір. Викосивши провідну верству, можна вже на рівні кожного окремого села запускати продотряди. Результат ми всі всі знаємо.
У нас досі не опубліковані та не опрацьовані першорядні джерела, документи, важливі для історичного самоусвідомлення ідентичності як наріжний камінь. Тим часом у нас скасовується ЗНО з історії, яку тепер вже ніхто не буде вчити. Це якась така, здуру чи з лихого задуму, диверсія.
Нам треба зараз всерйоз міркувати, нам треба бути готовими до Перемоги. Розмови про те, що спершу треба виграти війну, а тоді вже думати, що ми будемо робити — це інтелектуальне боягузтво. В нас мають бути заготовки дуже серйозних реформ, починаючи з освіти, бо ми надто великою кров’ю заплатили за нереформовану освіту.
Ми досі говорили про те, як ця русоцентрична освіта паралізувала Захід перед росією і не дала йому побачити нас. Але ми мали би говорити, як самі не скористалися можливістю говорити про себе. Наш процес самопізнання сильно затягнувся, і нам його сильно перебили наші північні сусіди, які нас розраховували взяти "мирним" способом.
Жіночий голос
Образ жінок із дітьми, котрі масово їдуть з України, дав попервах поганий козир у руки проросійським миролюбам, котрі почали говорити нібито від імені феміністичного крила, зокрема лівого феміністичного крила. Я навіть від притомних, впливових людей в інтелектуальному письменницькому світі чула про нібито архаїзацію, спричинену війною. Мовляв, знову відкидається те, що ми здобули в процесі цивілізаційного розвитку. Мовляв, маємо з одного боку безпорадних плачучих жінок з дітьми, а з другого боку — мачиські фотографії мужчин із зброєю в руках.Зверніть увагу, що з німецького поля від феміністок старшої генерації настійно повторюється, що негайно треба припинити війну, бо це все патріархат.
Для відповіді на такі думки я просто показувала фото жінок, звільнених з російського полону. Їх не бачили, про них не знали мої співрозмовники в Німеччині, Норвегії, Швеції, Нідерландах та інших країнах, які нібито зі співчуттям і вирозумінням висвітлюють перебіг цієї війни. Для них новиною виявилося те, що 70 тисяч українських службовців Збройних Сил України — це жінки. Вони не знали, що жінки воюють. Це було відкриттям і перегрупуванням матриці. Виявляється, ось як виглядає в цій війні гендерна рівність.
За цей рік війни я бачу тенденцію деперсоніфікувати жінок, які мусили виїхати з України. Є намагання звести їх на рівень безмовної жертви, попри різницю статусів, освіт, професій, бекграундів.
Україна говорить різними голосами
Україна натомість говорить дуже різними голосами. Тут ми не можемо оминути наш найчутніший голос — президентський, тому що він перекриває всі інші голоси. Щоб було зрозуміло, коли мені італійське видавництво "Einaudi" замовляло "Найдовшу подорож", вони замовляли брошуру, яка швиденько за 110—120 тисяч знаків пояснила би читачам все, що пропустили з історичних і культурних контекстів цієї війни від 2014 року. Я сказала, що такого не буде, бо починати треба з сімнадцятого століття. Вони відповіли: "Як зробите, так зробите, хоч і на осінь", бо тоді прогнозувався великий вал книжок про Україну, зокрема книжок, написаних українцями.
Натомість вийшов великий вал біографій Зеленського. І коли на тому самому німецькому ринку маємо, з одного боку, шість біографій Зеленського, то з іншого боку не набереться шість книжок українських авторів, які би коментували цю війну. Вийшла "Найдовша подорож", вийшли фейсбук-щоденники Жадана. Почали перекладати наших класиків, вийшов німецькою навіть Валер’ян Підмогильний і мав великий успіх — виявилося, що ми не сироти, які з’явилися після 1991 року. Поляки взагалі тритомник Домонтовича готують, це ще до війни почалося, і Хвильового, до речі, теж але це вже піонерські зусилля відважних польських україністів. Але далі буде більше. Саме про це я двадцять років кричала: якщо не видно тих, хто за нами, якщо кожен, кого перекладають, не тягне за собою попередників, то ми завжди будемо приречені на статус тих сиріток біля порога, про яких путін скаже, що вас до 1991-го року не існувало.
Сталися справді великі прориви. Для мене важливим знаком став Sommernachtskonzert Віденської філармонії, який вони грають кожного року. Влітку 2022 року в програмі концерту не було російської музики, але був знаменитий вальс "Розлука" Лисенка і "Мелодія" Скорика. Так само в Лондоні на сцені Omnibus Theatre нарешті зазвучала Леся Українка. Раніше я говорила, що коли Лесю Українку поставлять у Лондоні, я зможу сказати "нині отпущаєши". На жаль, не можу так сказати, бо спонсором вистави стали Збройні Сили України. Якби не війна, цього відкриття і цього інтересу до Лесі Українки і до цієї драми, звичайно, не було б.
Зараз треба більше комерційних книжок, які би стояли на полиці в аеропортах, в топах з актуальної теми. Потрібні книжки в стилі "все, що вам треба знати про Україну".
Україна тепер говорить багатьма голосами. Знаєте, що змінилось в цьому сенсі? Раніше був набір "стокових" імен: кожна міноритарна, другорядна література має кількох своїх перекладних авторів. Їхні книжки ставлять на стелажі, наприклад, якщо президент приїхав, чи якийсь інший захід. За такою логікою Жадан, Забужко, Курков, Андрухович — і вистачить, так воно було і тягнулося. Це змінилося за минулий рік, перестало вимірюватися відомими іменами. З’явились десятки імен авторів, які пишуть у різних жанрах — авторів різного віку, відомих і невідомих, перекладених і не перекладених. Їх починають перекладати, просять написати колонки, вони включені, підключені — з’явився континент української літератури. Виявилося, що там вирує життя.
Впала стіна, російська ракета пробила стіну. І виявилося, що ми є. Сорокамільйонна країна, сплячий велетень Європи виявився не такий уже й сплячий. Україна — сірий кардинал європейської історії, який впливав на процеси, але його присутність була апропрійована агресивним сусідом. Ви ж знаєте, що перемаркували Малевича на українського художника. Дуже приємно читати про якогось британського художника, на якого вплинув ukrainian painter Малевич.
Фото: Прес-служба Panchyshyn & SVIT
"Народження мрії" — про те, чим живе зараз кожен українець — великою мрією про мирне життя на своїй землі і відбудову нашої країни. "Народження мрії" — це присвята річниці цієї жахливої війни та заклик робити все можливе, аби руйнування наших міст і життів, нарешті, скінчилося", — розповіла Світлана Германова в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
На пісню "Народження мрії" львівська команда FLASH videoproduction зняла кліп, в якому оживають картини художника Леся Панчишина на тему зруйнованих міст України.
"Це серія картин "We will never forget" мого брата — художника Леся Панчишина на тему зруйнованих міст України. За допомогою відеоанімації картини стають рухливими, і це підсилює емоційний ефект сприйняття. Ви побачите, як ми з Світланою знаходимось поруч з "Азовсталлю", у Харкові, Миколаєві, Ірпіні та Чернігові", — розповів Остап Панчишин в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.