Результат пошуку: Життя в ефірі
"Альбом записаний у Празі. По відомій усім причині в кінці березня мене занесло в Прагу, і я одразу почала грати концерти на підтримку України сама акустично під гітару. На одному з таких концертів я познайомилася з Роном Синовцем, який є продюсером Golden Hive Studio в Празі. Він запропонував мені записати декілька пісень на студії, що ми й зробили ще в травні цього року. Паралельно я познайомилася з відомим тут чеським гуртом Lucie, який запросив нас як support. Таким чином ми взяли участь у їхньому літньому турі Чеською Республікою. Ми відіграли цей тур. Крім цього, зіграли в таких країнах, як Німеччина, Нідерланди та Польща. І, як кожен свідомий українець, ми намагалися підтримувати нашу країну, збирати кошти і нагадувати людям на концертах про те, що війна не закінчилась і ми маємо робити все, щоб зупинити цей п**дєц.
Після цього туру, коли мій гітарист Женя поїхав в Україну, Рон підійшов до мене і сказав: "Давай запишемо повноцінний акустичний альбом, де будеш ти, твій вокал та гітара. Все без кліку, все так, як є в тебе на концертах.
Альбом налічує десять треків. Відкриває його українська народна пісня "При долині кущ калини". Саме цю пісню ми співали в Хмельницькому музичному училищі, з чого я починаю відлік своєї творчої діяльності. Далі всі пісні розставлені в хронологічному порядку, як вони писалися до початку війни. Цей альбом – така собі ретроспектива моїх змін за 17 років життя. Тому альбом і називається "Дерево". Він має спокійний інтимний вайб, дуже гарно зведений, і деякі пісні, які я стільки років виконувала з гуртом, зазвучали зовсім по-іншому навіть для мене", – розповіла Катя Гапочка в ефірі шоу "Селекція" на "Радіо Промінь".
Фото: instagram.com/k_gapochka/
"Насправді ми не писали пісню "Я вдома" спеціально для конкурсу, але обрали її саме тому, що вона про актуальне. Вона розповідає про те, що ми любимо наш дім, попри все, що відбувається, і ми хочемо бути тут, незважаючи на війну та всі супутні жахи. Що нас не залякати. І що "жити треба там, де нас не лякає смерть", як сказав Сергій Жадан. Я вважаю, що ця фраза чудово описує цю пісню.
Нею ми хочемо сказати європейській аудиторії, що ми залишаємося вдома, ми не здаємся, ми не боїмося нікого. Але від них нам треба більше допомоги, більше зброї, щоб зберегти наш дім. Щоб мільйони людей могли залишатися тут, як вони того хочуть.
Наше шоу на Нацвідборі буде теплим, ламповим. Воно буде викликати у людей тільки хороші відчуття, я сподіваюсь. Можливо, в тих, хто виїхав закордон, воно викличе ще щось додатково – якийсь сум за домівкою. Але в цілому ми просто хочемо передати відчуття любові до свого дому, до всього того, без чого ми не можемо уявити своє життя", – розповіла учасниця дуету Tember Blanche Олександра Ганапольська в ефірі шоу "Селекція" на "Радіо Промінь".
Фото: Ігор Ткач, Радіо Промінь
"Я розкажу не просто про трек, що має назву "Відпусти", а про історію, яка стосується кожного з нас, через що кожен міг пройти у своєму житті, коли через неможливість щасливого існування ми мали відпустити, як би болісно чи важко нам не давався цей вибір. Ця пісня може стати ліками для тих, хто загубився, для тих, хто втратив під час або до війни своїх рідних або близьких, хто загубив своє кохання, хто сумує за своїм ліпшим другом. Кожен відчує свій власний спогад і разом з тим зрозуміє, що життя триває, щастя існує, любов жива", – розповів Пилип Коляденко в ефірі шоу "Селекція" на "Радіо Промінь".
Нагадаємо, у листопаді гурт видав сингл "Станемо тишею".
Фото: Ігор Ткач, Радіо Промінь
"Пісня була написана на другому, може, на третьому місяці війни, коли психіка ще була ще дуже вразлива, але при цьому мозок вже починав шукати якісь виходи. Якісь логічні пояснення, якусь підтримку в чомусь неземному. І сенси в цьому всьому, які дуже важко – а практично неможливо – знайти. Але ти намагаєшся знайти якісь божественний задум в тому.
І я зрозуміла, що, в принципі, ми це побачили – нам перекрили наше колишнє життя, наче закрили двері до наших зручних умов. Але при цьому ми побачили, як нам допомагає Польща, як нам допомагають люди в Європі, яка в нас є потужна діаспора в Америці. Ми побачили, скільки ще можливостей для розвитку України у світових масштабах. І це так, ніби Бог нам дійсно відкрив нові двері. Українці зараз платять неймовірну ціну за своє існування, платять людськими життями, але ми ніби розуміємо, що так ми відкриваємо двері для майбутнього наших дітей. Де не буде таких наративів, що хтось приходить рятувати свою мову на наших територіях, не буде такого, що хтось буде казати вже з наших дітей "какая разніца". Уже всього цього просто не існуватиме. Моя пісня про це – про єдність нашого народу в такий тяжкий час", – розповіла Jerry Heil в ефірі шоу "Селекція" на "Радіо Промінь".
17 грудня у фіналі Нацвідбору на "Євробачення" Jerry Heil виступить під номером чотири. Фінал відбуватиметься у Києві в укритті (з питань безпеки адреса проведення не розголошується), а голосування глядачів відбуватиметься в додатку "Дія".
Нагадаємо, у листопаді Jerry Heil презентувала сингл "Козацькому роду".
Фото: прес-служба Jery Heil
"Ідея пісні виникла в мене за два дні до війни. Я тоді дуже сильно надихнувся треком Probass & Hardi "Доброго вечора, ми з України". І подумав, блін, це абсолютно геніально і так просто та імпонує українському слухачеві. І я кайфую від треку "Доброго вечора, ми з України" і чому б не зробити щось з такою самою енергією. І тоді я написав перший куплет "Сила козака". Потім почалася війна і я забув про той трек, я відклав ту роботу, аж до 19 червня, коли на фронті загинув мій племінник Дмитро Дяченко. У же прийшовши в себе після тієї події, я вирішив дописати пісню "Сила Козака" і присвятити памʼяті Дмитра. Я б хотів, щоб ми ніколи не забували про тих людей, що віддали життя за нас і за те, щоб в майбутньому цього не повторилося!", — розповів Morphom Роман Черенов в ефірі шоу "Селекція" на "Радіо Промінь".
Нагадаємо, у листопаді Morphom разом із польським музикантом Swiernalis видав сингл "Діти".
Фото: Morphom
"Ця композиція стала другим синглом до нашого першого альбому, який матиме назву "Перетворення", який має вийти до кінця 2022 року. Пісня "Для чого ти прийшла" про маленький неправильний вибір, який ми робимо несвідомо в підлітковому віці і який руйнує наше життя згодом. Я не маю поради, як цьому запобігти, тож моралі у пісні не буде, тільки констатація факту. Такі саме констатації будуть і в альбомі: підлість, лицемірство, жорстокість — про всі ці пороки ми намагаємося розповісти в нашій музиці, щоб це було гостро і викривально, як ланцет хірурга.
Хочу подякувати нашим слухачам за те, що вони готові слухати нашу музику сконцентровано та не обмежуючи свою фантазію, бо ми намагаємося робити так, щоб була можливість проектувати почуте на ті теми, що хвилюють саме вас", — розповів музикант гурту "Циферблат" Даніїл Лещинський в ефірі шоу "Селекція" на "Радіо Промінь".
Нагадаємо, у травні гурт "Циферблат" видав сингл "Земля".
Фото: Ігор Ткач/Радіо "Промінь"
У середу, 23 листопада, на Радіо "Культура" стартує новий проєкт "Музичні обличчя українських регіонів", що познайомить слухачів із найцікавішими музикантами з усіх куточків України. Від Херсона до Чернігова, від Ужгорода до Луганська — рушаймо разом у радіомандрівку головними музичними майданчиками України, щоб слухати найкращі зразки української музики, а також світову музику у виконанні українців.
"Україна — це не лише Київ, Львів чи Харків. Це багато міст і сіл, де живе чимало талановитих людей, які творили й нині творять наш мистецький простір. У проєкті "Музичні обличчя українських регіонів" майже 100 випусків, і це ще не вичерпний перелік людей, гідних того, щоб їх пам'ятали. Іменами деяких людей з цієї добірки вже названо філармонійні зали й музичні школи, інші ще торують свій творчий шлях. А об'єднує їх те, що їхні записи є у Художньому фонді Українського радіо", — розповіла про проєкт його продюсерка Наталія Попудрібко.
Проєкт "Музичні обличчя українських регіонів" виходитиме в ефір по буднях, починаючи з 23 листопада, о 12:50 та о 18:50.
"Ми прагнули продемонструвати найкращих виконавців різних поколінь. Від зірок скрипкового мистецтва середини XX сторіччя — Леоніда Когана і Давида Ойстраха, до сучасних молодих віртуозів, наприклад, випускників харківської десятирічки Олексія Шадріна та Дмитра Удовиченка. Ми зібрали найкращі записи легендарних примадонн оперної сцени минулого — Євгенії Мірошніченко, Єлизавети Чавдар, і найкращих солісток нашого часу, яких ви можете почути в оперних театрах України та світу", — зауважила Наталія Попудрібко.
Подивитися розклад ефірів, а також прослухати фрагменти, що вже були в ефірі, можна в архіві програми на сайті Радіо "Культура".
Радіо "Культура" — головний осередок культурного життя країни в радіопросторі. На час воєнного стану мовить по буднях з 12:00 до 14:00 та з 16:00 до 19:00. В ефірі можна почути програми про актуальні культурні події України й світу, історичні рубрики та найкращі зразки класичної музики, улюблені літературні передачі — радіодетективи, радіодраму тощо. В інший час Радіо "Культура" мовить синхронно з Українським радіо, транслюючи цілодобовий марафон, в якому надає слухачам і слухачкам оперативну та перевірену інформацію. Слухайте Радіо "Культура" на хвилях у FM-діапазоні, а також в мобільному застосунку suspilne.radio в Google Play та App Store, і на сайті suspilne.radio.
"Трек "Смутний" — це такий своєрідний постпанк-експеримент. За основу цієї пісні ми взяли вірш Михайля Семенка — поета доби розстріляного Відродження. Його у 1937 році розстріляв НКВС у Києві, йому було всього лише 44 роки. Цим треком я хочу звернути увагу на ті зруйновані українські життя, які по собі лишила імперія 90-100 років тому, та й в принципі лишає зараз. Це держава геноциду, ненависті та імперіалізму. Ми маємо цінувати своїх митців і нести їхню діяльність. Власне це основа даного проєкту. Окрім створення нових пісень, я також займаюся музичним менеджментом на своєму новоствореному лейблі "Грай", і ми готуємо низку крутих релізів", — розповів Alexjazz в ефірі шоу "Селекція" на "Радіо Промінь".
Фото: facebook.com/alexjazzmusic
Що стоїть за фразою "ветеран Українського радіо"?
"Це доля, все моє життя. Я сюди прийшов студентом 5-го курсу факультету журналістики у 1974 році. Тоді відзначали 50-річчя Українського радіо. Отже, протягом 48 років я був учасником і живим свідком усіх процесів, що відбувалися на радіо. І переконався, що це особливий засіб масової інформації.
Мені довелося працювати на всіх посадах, які є у штатному розписі. Починав з кореспондента в останніх новинах, бігав щодня з репортером по різних подіях, брав інтерв’ю. Я стільки всього побачив, працюючи польовим кореспондентом! А потім став завідувачем відділу, головним редактором, директором каналу "Промінь", керівником інформаційно-публіцистичної служби. Працював віце-президентом і першим віце-президентом Національної радіокомпанії України, був заступником гендиректора та останнім керівником Українського радіо до створення Суспільного мовлення. Сьогодні найцікавіше в моїй роботі ― це Музей українського радіо. Я із задоволенням зустрічаю екскурсії, особливо молодь. Сподіваюся, потік радіослухачів, які бажають відвідати музей, незабаром відновиться".
Яка найважливіша роль Українського радіо під час війни?
"Безперечно, це об’єктивне, повне, всебічне інформування, поширення достовірної інформації, боротьба з фейками. А найголовніше ― вселити в душі та серця радіослухачів віру в неодмінну перемогу України. Тут треба згадати про особливу роль середньохвильового радіомовлення. Адже останнім часом через поширення FM-діапазону та цифрового мовлення середні хвилі відійшли на другий план. Але це особливе мовлення ― потужні середньохвильові передавачі дістають й окуповані території. Коли немає нічого, а є тільки звичайний приймач на батарейці, то на середніх хвилях, де є амплітудна модуляція АМ, можна ловити радіосигнал".
Про Українське радіо під час Другої світової війни
"Українське радіо вперше прозвучало з Харкова, тодішньої столиці України. Це було у 1924 році. А 1934 року радіо переїхало до Києва. Коли почалася війна, то 18 вересня 1941 року радіо евакуюється знову до Харкова. Фронт насувається, і 25 жовтня Українське радіо виїздить із Харкова. Тоді працювало чотири радіостанції, голос радіо з ефіру не зникав, хоча Україна була окупована. Це були радіостанції "Радянська Україна", "Дніпро", Радіостанція імені Тараса Шевченка і "Партизанка". Вони змінювали місця дислокації, були похідні, рухалися за фронтом, базувалися часом у потязі. В одному вагоні була редакція, в іншому харчовий блок, у третьому медичний блок. Цікавий факт ― позивні "Реве та стогне Дніпр широкий" вперше прозвучали 1 травня 1943 року, і з того часу ця мелодія лунає на початку кожної години, символізуючи наступність поколінь Українського радіо".
Про позивні Українського радіо
"Це особлива, знакова мелодія для кожного українця. Я не раз був свідком, коли на концертах починає звучати "Реве та стогне", і зала встає, як по команді. І слухає так, ніби звучить український славень. Ця мелодія ― особливий код, який без жодних слів дає зрозуміти, що це за радіо звучить. Навіть у часи найжорсткішої радянської цензури Українське радіо було патріотичним носієм української мови, культури, традицій. Позивні вперше з’явилися в ефірі радіостанції "Дніпро". Багато років вони звучали у виконанні акустичної бандури Андрія Бобиря. Колись він мені розповів свою історію. У 1941 році закінчив консерваторію, але замість диплома ― повістка на фронт, і Андрій потрапляє служити у винищувальну авіацію. Він своїми руками зробив бандуру і з хлопцями на передовій співав "Реве та стогне", а перевозив бандуру в порожнині крила свого літака ― як оберіг, що рятує від смерті. І бандура таки врятувала".
Про перші радіостанції
"Радіостанція "Партизанка" ― це був зв’язок з партизанами. "Радянська Україна" ― іномовлення, вона працювала постійно з Москви. На всіх радіостанціях працював цвіт української інтелігенції. Олександр Довженко, Микола Бажан, Остап Вишня, Юрій Шумський… А після війни упродовж років радіо виконувало функцію пошуку рідних, які загубилися під час війни. Крім чотирьох, ще була п’ята радіостанція, яка працювала у волинських лісах. Це радіостанція "Афродіта", повстанське радіо УПА".
Про жанр радіоп’єси
"Традиція української радіоп’єси була дуже потужною. Один із знакових радіодраматургів ― Ігор Демінський. Його п’єса "Понад усе" з успіхом звучала на радіо, але потім її заборонили. Жанр радіоп’єси заборонили взагалі, тому що там можна було сказати те, що не скажеш прямо відкритими словами. Доля Ігоря Демінського невідома, розчинилася в історії. Цікаво, що виконавський рівень був дуже високий. Уявіть собі, актор виконував роль у пальті, для того щоб відповідним чином навантажити м’язи грудної клітки і створити правильну інтонацію. Зараз це роблять у спеціальних тон-ательє. До речі, ВВС почало мовити у 1922 році, а ми всього на 2 роки пізніше. Тож Українське радіо є одним із найперших мовників Європи".
Куди повернулося радіо після Другої світової війни
"Кажуть, що спочатку це був будинок на розі Хрещатика та Інститутської, де зараз сходи до колишнього Жовтневого палацу. Тут цікаво згадати про історію того будинка, куди переїхало Українське радіо після війни. Бо для багатьох поколінь радіослухачів адреса Хрещатик, 26 ― це символ українського духу, культури, пісні. Коли вибирали місце для будівництва у 1949 році Київського телерадіоцентру, увесь цей квартал Хрещатика лежав у руїнах, але стіни збереглися ― тут була телефонно-телеграфна станція. І за два роки, 6 листопада 1951 року вийшла перша передача. Торік ми відзначали 70-річчя введення в дію Київського телерадіоцентру. До речі, його тоді було обладнано виключно вітчизняною апаратурою. Обладнання було високої якості, з доброю роздільною здатністю телевізійного зображення, воно навіть випереджало тогочасний європейський стандарт. Архітектор будівлі на Хрещатику, 26 ― Віктор Єлізаров, це автор аеропорту "Жуляни", станції метро "Хрещатик", готелю "Дніпро" та інших об’єктів, споруджених під час післявоєнної відбудови".
Про художні колективи Українського радіо
"У нас на Українському радіо своя "філармонія". Річ у тім, що радіо почало працювати, коли звукозапису ще не було, а в ефірі була потрібна музика. І оркестр просто наживо грав в ефірі. Тому наші художні колективи лише на 5 років молодші від Українського радіо. Це Заслужений академічний симфонічний оркестр, Академічний оркестр народної та популярної музики, Хорова капела імена Платона Майбороди, Тріо бандуристок і Великий дитячий хор. Ми самі є генераторами культурних подій. У нас є Будинок звукозапису Українського радіо ― унікальна споруда, де найкраща в Україні акустична зала. Велика концертна студія: 10 тисяч кубічних метрів, причому стіни студії ― на одному фундаменті, а зовнішні стіни ― на іншому, і між ними 70 см порожнина. Один із найцікавіших проєктів ― "Я віртуоз". Наш симфонічний оркестр запрошує дітей-переможців найпрестижніших міжнародних фестивалів, і вони грають разом зі справжнім симфонічним оркестром".
Читати також: Анатолій Табаченко: Українське радіо — інструмент, що об'єднує українське суспільство
Про роботу Українського радіо після 24 лютого 2022 року
"Для багатьох поколінь українців наше радіо було символом національної ідентичності та гуртування навколо головних духовних цінностей. І серед них ― прагнення жити у своїй власній країні. Ця роль Українського радіо особливо проявилася під час війни, коли буквально за лічені години радіо зорганізувалося, перейшло на воєнні рейки, запрацювало у форматі цілодобового марафону. Окремі відгуки радіослухачів: "Два тижні в окупації ми слухали Українське радіо на кнопковому телефоні, бо не було ні світла, ні інтернету", "Коли чула ваші голоси, ставало неймовірно тепло", "Ваші голоси допомагають не збожеволіти у ці дні. Дякую за силу духу, яка передається ефірними хвилями", "Слухала майже 27 годин, поки була в дорозі і корках", "Дуже рятувало і підтримувало в години відчаю", "Гімн співала разом з Українським радіо", "Опускаються руки, хочеться все покинути… Але робиш перерву, наливаєш чай і вмикаєш радіо. І повертається атмосфера затишку, тепла і віри".
Про радійні професії та радійних людей
"Найперше, треба згадати легендарних дикторів Українського радіо. Ця професія зникла на початку 1990-х років, і на те були об’єктивні причини. Змінився час, і потрібні були більш довірливі інтонації та жива розмова. А диктори ― це артисти з добре поставленими голосами, вони були взірцями. Андрій Йовенко, Іван Небоштан, Олена Коваленко, Ігор Мурашко, Микола Козій, Світлана Горлова і багато-багато інших. Ці голоси ввійшли в історію Українського радіо. Можна згадати цілу плеяду журналістів, які працювали на Українському радіо.
Наше радіо завжди було потужною кузнею кадрів. Люди, які приходили сюди працювати, жартома казали: грошей тут не заробиш, але заробиш те, що коштує більше будь-яких грошей. Можливість себе реалізувати, бувати серед творчих людей, можливість, щоб тебе почули. Це прекрасний старт для подальшої кар’єри. До речі, Алла Мазур також починала на Українському радіо. Або Микола Канішевський, який спершу працював на радіо "Промінь". Наш керівник Дмитро Хоркін почав працювати на радіо з 18 років, це сучасний приклад.
Приходили представники інших професій, вважаючи, що журналістика ― це не професія, а заняття. Була така чудова журналістка Евеліна Виноградова. За освітою вона, здається, біолог чи економіст. І вміла розповісти про наукове відкриття так, щоб це було зрозуміло пересічній людині, перетворити розповідь на захопливий детектив. Для цього треба мати талант. Колись іще у нас працювала ведуча медичних програм Олена Пляшник, вона теж не мала журналістської освіти. Прикладів можна навести багато".
Чи змінить Українське радіо війна?
"Тут треба говорити не тільки про війну. Яким буде радіо у майбутньому? Цього передбачити не можна, адже техніка розвивається дуже стрімко. Я прийшов сюди, коли для монтажу різали ножицями магнітну плівку, а зараз у кишені смартфон, в якому цілий світ. Але як би не змінювалась технічна база радіо, головною залишиться людина перед мікрофоном, її голос, манера спілкування, харизма. Так, щоб їй повірили в ефірі. Тут жодна техніка не допоможе".
Фото: Суспільне
Твій дім
Розкажи мені про свій дім. Той, що пам’ятає твої перші хиткі кроки і береже щорічні зарубки часу, залишені рукою матері на одвірку.
Розкажи про його запах – теплий сонний дух книжкових полиць, побитого шашелем креденса, жовтого супу з терпкою петрушкою. Або, може, навпаки – бадьорі пахощі фарби, лаку, новизни; як же довго, чи не пів життя мріялося про власний дім!
Розкажи про його скрипи і шерехи, тіні й залиті світлом кімнати, безтурботний сміх або надтріснуті голоси, які зненацька напівголосно заговорили про те, що, ймовірно, більше нічого не буде як раніше.
Насуплений, пошрамований, із заклеєними навхрест шибками, твій дім, беззахисний під час великої біди, тепер щосили намагається бути фортецею: десь у його нутрощах - у темному, незатишному підвалі - часто ховаються від обстрілів люди і домашні звірі.
А деколи дім здатен уміститися до розмірів валізи. Всі ми тепер, мов ті равлики, знаємо ціну великих переселень.
Та головне – це місце сили і пам’яті роду. З нього черпали снагу твої попередники, перемелені жорнами темних часів, – війнами, репресіями, боротьбою з двоголовою гідрою. Їх ламали, а вони билися за право вижити й зберегти в собі свій дім. От як і ми тепер.
Я точно знаю, він вистоїть, виборсається, дочекається твого схвильованого вигуку: "Я вдома!". А ти про все-все мені розкажеш.
О 12:10 в ефірі Українського радіо та радіо "Культура" про деталі цьогорічного Радіодиктанту національної єдності у прямому ефірі розкажуть член Правління Суспільного мовлення, відповідальний за платформи радіо та телебачення, Дмитро Хоркін та виконавча продюсерка Українського радіо Юлія Шелудько. А о 13.10 відбудеться розбір диктанту із мовознавицею Ларисою Масенко.
Прямоефірну трансляцію провів ведучий Українського Радіо Роман Коляда, на локації в школі працювала ведуча Першого каналу Суспільного Мовлення Інна Москвіна.
Запис диктанту можна прослухати або подивитися за посиланнями: ютуб-канали Українського Радіо та Суспільне Новини, фейсбук-сторінка Суспільного.
"Радіодиктант сьогодні — це сигнал про те, що наша боротьба за життя продовжується і саме життя продовжується. Українці пишуть Радіодиктант національної єдності вже 22 роки поспіль, і це одна з тих традицій, яку не зможуть знищити окупанти. Окрім того, Радіодиктант об’єднує українців, де б вони не знаходилися і чим би не займалися, що особливо важливо сьогодні, коли багато наших співвітчизників опинилися в різних куточках світу. Радіодиктант писатимуть і в маленьких містах, і у мегаполісах, на всіх континентах, включаючи Антарктиду, і це дасть можливість переміщеним особам відчути себе зі своєю країною, а іноземцям, які долучаться до написання, — зафіксувати свою солідарність з Україною", — прокоментував подію Дмитро Хоркін, член правління Суспільного Мовлення, відповідальний за платформи радіо та телебачення.
Писали Радіодиктант, уже традиційно, на всіх континентах: українці створили фізичні майданчики для написання, зокрема, в ОАЕ, Польщі, Естонії, Німеччині, Австралії (тут можна взяти скріни з трансляції). Транслювали подію європейські мовники, зокрема Польське Радіо для України, Radio Romania та інші.
Українські військові на Донеччині теж писали Радіодиктант національної єдності
Якщо ви бажаєте надіслати свою роботу на перевірку, це потрібно зробити не пізніше 10 листопада. Перевірятиме роботи найчисленніший незалежний освітянський рух в Україні EdСamp Ukraine, який об’єднав понад 35 000 освітян. Результати та переможці будуть оприлюднені в ефірі Українського Радіо у грудні.
Для перевірки потрібно:
Надіслати паперового листа за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, 26, 01001. Важливо, щоб гриф дати надсилання був не пізніше ніж 10 листопада.
Сфотографувати/відсканувати написаний текст (у форматі .jpg, .png, .jpeg, .tiff, .pdf) та надіслати його до 11:00 10 листопада на адресу rd@suspilne.media або через електронну форму для отримання робіт. Її оприлюднять на сайті ukr.radio 9 листопада.
11 листопада об 11:00 текст Радіодиктанту буде оприлюднено на сайтах Українського Радіо та Суспільного Мовлення.
Одразу після завершення Радіодиктанту національної єдності на телеканалі Суспільне Культура вийде в ефір спецвипуск програми "Культурний інстинкт" о 12:00.
11 листопада у проєкті "Радіодиктант у деталях" у спільному ефірі Українського Радіо та Радіо "Культура" о 13:10 зробимо аналіз складних місць і типових помилок цьогорічного Радіодиктанту з мовознавицею Ларисою Масенко.
Про передчуття війни
"Я не відчувала, що війна таки буде. Ми, коли ховаємося за ролі, за тексти персонажів, то якось опосередковуємося від дійсності, яка надворі. А коли переодягаємось у свій одяг і виходимо на повітря, то можемо дати волю почуттям. Пригадую, як ще в Помаранчеву революцію я виходила сюди і співала пісню "Свобода" наживо, а температура була низькою і голос перемикало. Але тут головне ― показати позицію і дати приклад глядачеві: ми тримаємося. Якщо навіть бійці нас підтримують, то мусимо у повсякденні давати посил на гумор, іронію, сарказм".
Як почалася війна для Вас
"Ми зіграли на своїй рідній сцені "Пер Гюнт" Ібсена, а наступного дня вже треба було орієнтуватися, що робити, бо відбувалися обстріли, літали ракети. Треба було орієнтувати близьких, хто від нас залежить. У нас на руках ще була жива мама, і за три дні її не стало. Вона не усвідомлювала, що таке ця війна, бо для людини, яка пережила голодомор і пам’ятає ще ту війну, це було вже якесь марення... Ми тепер крайні залишились і наші діти, про них треба думати. Але вони виявились такими бойовими і завзятими! Мій менший Слава сів за кермо і поїхав на пристойну відстань, раніше він їздив вкрай рідко. А невдовзі наздогнали і ми".
У якому режимі працюють зараз театри
"Ми пристосувалися до реалій війни, яка триває. Просто утримуємося від процесу гри, перебування на сцені, коли оголошується повітряна тривога. Зараз принагідно дякую доземно нашим вірним шанувальникам, глядачам, які покірно йдуть в укриття і повертаються навіть через годину, щоб продовжити перегляд вистави. Рівно вчора виставу "Грек Зорба" з Анатолієм Хостікоєвим було перервано на цілу годину".
Про інші творчі проєкти
"Я взагалі ставлюся так, що перебувати у форматі праці ― це краще, ніж просто очікувати, займатися побутовими справами. У мене якось автоматично на першому місці завжди праця, вона мене стимулює до життя. І я ще нашукую собі на голову всякого... Десь у 1991 році ми познайомилися з Андрієм Кузьмою, я була трохи старша і шукала собі поета-пісняра-музику, який би написав одну-другу пісню для мене. Тоді я познайомилася з багатьма, був проєкт за проєктом. Зараз у мене багато поетів, композиторів, з якими ми працювали, влаштовували творчі вечори. Тоді ж Кузьма познайомив нас із Сергієм Лазом. Перші пісні з’явилися через кілька років, я їздила до Тернополя, але не знала, що це триватиме аж до сьогоднішньої миті і ми випустимо із Сергієм Васильовичем цілий альбом. Це просто подарунок долі. Сергій прийняв мене у своє музичне коло і вважав за потрібне працювати не тільки із суто співаками, а й з актрисою драми. Це було вкрай цікаво, тому що його мелодика, манера виконання мені дуже подобаються. Людина, яка починала в Житомирі як педагог, дивовижно акомпанує собі на гітарі, фантастично інтонує свої пісні. Зараз у нас є можливість із ним концертувати. Вже відбулася перша презентація нашого альбому разом із поетом Андрієм Пермяковим".
До розмови долучився поет і композитор Сергій Лазо з Тернополя.
З якими творчими почуттями створювався цей альбом?
"Наталка вже розказала про старт нашого знайомства. А потім сталося так, що в мене були авторські вечори, суто поетичні, я на них співав і свої пісні у гітарно-баладному жанрі. Іноді запрошував своїх друзів, серед яких була і пані Наталя. Вона ніколи не відмовляла, за що я їй дуже вдячний, завжди приходила і підтримувала мене, читала дещо з моїх віршів. А потім, коли ми записали перші пісні, вона вже іноді й співала. Згодом у нас був авторський вечір у Спілці письменників, як почесна гостя була присутня Наталя Сумська. І там виникла така ситуація. Я планував, що вона заспіває під мінусову фонограму мою пісню, але виникли технічні проблеми. Тоді я взяв гітару і сказав: давай заспіваємо наживо. Я підспівував приспів, і нам так сподобався наш дуетний вокал, що ми подумали, а чом би взагалі не співати удвох? Так розпочався новий етап творчості".
Чому альбом називається "Ключ" і чи є там пісні, суголосні нашому воєнному часу?
"Назву дала пісня, яка є в альбомі. Вона написана на вірші нашого друга, чудового поета Анатолія Кичинського, мені дуже сподобався текст. Я йому запропонував своє бачення вірша, все це припало до душі, і ми з Наталкою записали пісню "Ключ". А коли виконували її на публіці, люди сприймали чудово. Ключ ― це ж великий символ. Ключ до серця, ключ до щастя, ключ до перемог. Альбом мав вийти ще два роки тому, планувався у форматі 12-14 пісень. Але настала ера ковіду, потім війна, і все це посунулось у часі. Проте я ще дописав кілька пісень, вже на військову тематику. Тож альбом налічує тепер 17 пісень".
"Давай просто жити" ― ця пісня у виконанні Наталі Сумської та Сергія Лаза прозвучала в ефірі, а далі гостя продовжила свою розповідь.
Про концерти у шпиталях
"Завжди спрацьовує комплекс неприсутності на війні. Це ще відбувалось у 14-му році, коли ми з Анатолієм Хостікоєвим вперше під Новий рік були на зустрічі у нашому шпиталі. Мене душили сльози, я не могла себе опанувати, це було вкрай важко. Так і зараз. Стоїть у горлі ком, і якимись фізичними рухами треба натискати, щипати себе. А хлопці ― як сфінкси. Вони вже загартовані боєм, обпалені війною. Цей контакт знаходять чоловіки, тоді ситуацію врятував Анатолій, коли почав розповідати про свою службу в армії, про свої випадки життєві, кумедні. І налагодився зв’язок, з’явилась довіра, і ми могли співати. А зараз, коли війна триває 9-й рік, я ні про що інше не думаю, крім фронту. Мені комфортніше в цьому стані ― я знаю, що відбувається, куди наступають, де втрати, мені так легше. За втратами можна дати волю сльозам. Але ж воїни не плачуть ― вони салютують, мовчать, стають на коліна, проводжаючи побратимів. Нам треба вчитись у них долати і перебувати у форматі війни.
Я хапаюся за поезію. Біля мене горами лежать класики, поети сучасності. Михайло Слабошпицький, який залишив по собі величезний пласт спогадів, це дуже відволікає і налаштовує на життя. Це цілий букет талановитих людей. За кого ж триматися, як не за них".
Про акторів-франківців, які воюють на фронті
"Вони приїжджають на вистави, очевидно, це передбачено для акторів. Звісно, це особливий емоційний стан та спосіб подолати хвилювання. Краще бути на передовій, взяти до рук зброю і відчувати, що ти причетний. Я хотіла багато разів кинути сцену, але ж я в репертуарі і не можу зрадити Національний театр. Хотіла поїхати на фронт, варити, прати, допомагати, чим можу. Душа розривається, летить туди, прагне бути з військовими.
Актори Євген Нищук, Олександр Печериця, Олексій Зубков ведуть мистецько-фронтове життя. Але вони не змінилися, очевидно, пристосувалися. Це наш акторський спосіб керувати емоціями. Зараз у новинах кажуть, що з нами будуть воювати зеки, урки… А протистояти їм будуть герої, найсвітліші люди, Воїни Світла".
Про Мистецький Український Рух "МУР"
"Молодь сама за себе промовляє. Вони утворюють такий простір, який допомагає зустрітися, об’єднатися, обмінятися досвідом. Там є і практична допомога дітлахам, у яких не вистачає шкільного приладдя, наприклад. Вони проводять благодійний збір коштів для переселенців, аби їхнім дітям налагодити мирне життя. Це наші акторки Марина Кошкіна, Анастасія Рула, вони мали вже нагоду поїхати в Литву, їхня діяльність поширюється. Отак треба працювати, а не чекати поки хтось прийде, подасть, запропонує".
Фото: фейсбук-сторінка Наталі Сумської
Чому радіо повинно швидко реагувати на такі події, як повномасштабне вторгнення
"Я два з половиною роки тому вийшов на пенсію, щоб стати справжнім письменником. Щоб як Гемінґвей починати ранок із 500 слів, а ввечері випивати свою пляшку. Але прийшла війна. Мені зателефонувати 24 лютого і сказали: слухай, ти нам потрібен. І я зрозумів, що я такий собі резервіст, і погодився одразу, тому що це моя війна. Тож я припинив бути Гемінґвеєм і починаю ранок з інтерв’ю на радіо. Я працюю у Празі, це американське радіо "Свобода", російська редакція. Там була для мене жанрова проблема, бо я все життя робив авторське радіо. Я зробив радіо поета, це означало, що я читав вірші, але це не була журналістика. Бо журналістика ― це реакція на якісь події, а авторське радіо ― ти сам художня подія. Мені це вдавалося тільки тому, що американці мене не слухали, а в моїх колег-росіян була манія величі, адже вони вирішували проблеми країни і світу. А я робив передачу, наприклад, про роль носа в житті людини і людства. Вони мене не чули, і я якось вижив, десятиріччями робив те, що я хотів. Це мій улюблений жанр, я в ньому абсолютно натуральний.
Отже, війна. І я вже не можу потурати собі. Мене запитали, як назвати передачу. Пропонували назву "Біженці", але тоді ми були б дуже обмежені. А якщо ми назвемо передачу "Гуманітарний коридор", це вже буде образ, у коридорі можуть бути кімнати, закутки... Це більше журналістика, а не авторське радіо. Але на війні ти чи учасник, чи жертва, чи біженець ― інша роль. І я посунув себе. Я присутній, але як людина, що ставить запитання, а найважливіше ― мої співрозмовники. Це українські біженці, яких тільки в Празі 100 тисяч, і волонтери, які дуже цікаві психологічно люди. Бо чому вони волонтери?".
Після 24 лютого найстрашніше було ― не знайти собі місця. Чи вдалося пережити щастя, що Ви знайшли собі місце і згодилися країні у час війни?
"Під час війни відчувати щастя не так просто. Тому що фон і контекст ― це завжди війна і страждання. Коли ми з колегою працюємо в студії удвох і щодня приходять біженці, то ми готуємо воду і щось для сліз. Особливо коли приходять діти-біженці, це такі нові мудрі діти, вони щось розповідають про смерть, але ж для дітей смерть це таке далеке майбутнє… Хлопчик з Ірпеня Тимофій сидить і каже: я думав, що мене можуть вбити, ну значить така моя доля. Це якась документальна трагедія. Цей досвід може бути перепрацьований на щось творче, наприклад. У Карла Ясперса є такий термін "grand situation", що українською можна перекласти "межова ситуація". Це критична ситуація, коли ти можеш померти, коли є страждання, стрес і страхи. Як людина поводиться? Це одна з кардинальних категорій у філософії ХХ століття, її підхопили французи. Але війна ― це ситуація, яка розтягнута. Вона почалась, але ми не бачимо кінця. Ми весь час живемо в стресі. Пригадуєте, у рентген-кабінеті не було колись надійних загородок, і рентгенологи працювали у свинцевих фартухах. І коли ти в студії з людьми та їхнім горем, а в тебе немає цього свинцевого фартуха, то це як опромінення. Ти приходиш додому ― і ти повен чужих сліз. Перепрошую, що я про себе говорю, але у нас розмова двох людей радіо. Це те, що залишається поза записом".
Що робити радіоведучому, коли в ефірі накочуються сльози?
"Якщо є сльози, то треба плакати. Психологи радять дати волю своїм емоціям, адже ми, перш за все, люди, а не професійні радіоведучі. У вас не можна втриматись, коли "Говорить український Херсон" з окупації, а у мене важкі ситуації ― це діти і біженці, наприклад, з Маріуполя. Вони втратили всі координати, їх питаєш, а хто вас обстрілював, а вони: "Та не знаю, мені треба було Маринку врятувати! Навіщо ви це питаєте?". У неї ідея-фікс ― врятувати доньку. Люди в страху, в жаху, втрачають орієнтири взагалі, вони не розуміють, на якому світі живуть. Я ніколи не переводжу розмову на політику, не питаю, хто ворог і таке інше. Але під час розповіді виявляється, що багато людей живуть в хаотичному світі. Це психологічно важкі ситуації…
Неможливо не ідентифікувати себе зі співрозмовником. Якщо кожного разу київський біженець чи біженка розповідає, як вранці була тривога, і старий батько йшов по сходах з 12-го поверху, бо ліфт вже відключено, і йому важко дихати. І вона вже боїться, чи він не помре по дорозі до бомбосховища… Я уявляю себе, як онук може мене вести… І особливо, як вони повертаються на 12-й поверх. Це така ідентифікація майже фізіологічна. Перепрошую, ми знову про себе. Але це на дотик ― не про нас, ці відчуття відображені".
Чи думали Ви про синоніми до слова "біженці", чи свідомо залишилися у межах цього слова?
"Це юридичне поняття. Я пам’ятаю, коли були переселенці з Донбасу після 2014 року, то їх юридично оформили не як біженців, а як переселенців. У цьому була певна користь, адже біженцям виплачують більше грошей, більше допомагають. А переселенці ― ти просто змінив у кордонах своєї країни місто чи селище проживання. Тому у мене не поетичне, а юридичне ставлення. Я використовую на радіо слово "біженці", і гуманітарні організації у Чехії вважають цих людей біженцями й допомагають набагато більше. У цьому сенсі я не поет, а людина, яка співчуває своєму співрозмовнику".
Про власну "дорогу біженця" з СРСР у 1970-х
"Це було "оксамитове біженство", літаком. Нас зустріли у Відні німецькі друзі. У 1999 році я був воєнним кореспондентом в Албанії, під час Балканської війни. Я був у багатьох таборах біженців, але найбільш глибокий досвід пережив на кордоні Албанії та колишньої Югославії, це територія Косова. Сербські вояки гнали косоварів, як худобу. Вони йшли колоною, тисячі людей наближались до нас, до кордону, і вони мовчали. А потім, коли переходили кордон, починали вити, плакати, такий перехід від гнітючого мовчання до життя через звук, акустику. Я тоді подумав, що Софокл та Еврипід не придумали катарсис, а зафіксували його. Він є у нашому житті, і це був акустичний катарсис з косоварськими біженцями. Тоді це був новий досвід для людини, яка працює на радіо. Я підносив мікрофон і записував їхні сльози, ридання, які не потребували перекладу. Це було дуже виразно. Перший досвід з біженцями. А зараз, коли вже десятки людей були в студії, я чую ці розповіді й бачу біблійні картини, коли пустелею ідуть люди… Біженці були завжди, під час усіх епох, навіть Ісус Христос був біженцем. Для мене тут сходяться давньогрецька трагедія та біблійне відчуття переміщення народів, етносів. Тобто біженці ― це фізика і метафізика, це риса історії людства".
Чим є для історії сучасне біженство ― нове вигнання, яке ми маємо осмислити й узагальнити?
"Узагальнення ― це справа не журналістів. У моїй передачі "Гуманітарний коридор" є маленька рубрика "Письменники про біженців". Я вже зібрав невеличку антологію: найбільші біженці Першої світової війни, а потім Другої світової. Про це дуже багато писали німці та французи. Доля біженців цих воєн більш трагічна, тоді не було нічого, жодної гуманітарної допомоги. Люди просто йшли, це були біженці від слова "біг". У сучасних умовах Європа підготувалась, українських біженців приймають дружньо й ефективно. І риса сучасних біженців ― це жінки і діти, бо чоловіки залишаються в Україні. А раніше це були просто всі люди. І такий парадокс ― сучасні біженці виглядають дуже приємно, українці нормально вдягнені, не голодні. Ти бачиш в очах трагедію, але це не картини, які описував Ремарк чи Екзюпері, де розпач, кров, сльози, сеча. Зараз все це не так роздирає серце, бо трагедія вже не зовнішня, а внутрішня. І мене вразило, що всі біженці, з ким я розмовляв, мріють лише про одне ― повернутися додому. І в них більше шансів на це, ніж у біженців Другої світової війни. Тоді були сцени біженства, наприклад, євреїв, яких не приймали. Англія погодилася з тим, що є такий феномен, як голокост, лише в 1943 році. А 1939 року австрійських і німецьких євреїв вважали гіпотетичними шпигунами. Америка не прийняла великий пароплав, Куба не прийняла. Для кожної людини є її трагедія і драма, немає шкали для порівняння. Але десь у пам’яті залишається, що ХХ століття ― це найтрагічніше століття. За жертвами і за появою велетенської нації DP ― displaced persons, тобто переміщених осіб. Там були мільйони українців після Другої світової, вони тинялися по Європі й шукали себе".
Про українських DP
"Українське зарубіжжя було і залишається продуктивним, креативним. Я приїхав до Англії десь у 1980 році і познайомився з українцями, які потрапили до Англії як DP. Вони розповідали, що Англія пускала до себе тих людей, які їй були потрібні. На кордоні їм казали: покажіть руки. Якщо в тебе мозолі, то ти нам потрібен, ти робоча людина. А якщо у тебе інтелігентські руки, то ти нам не потрібен. Цікаво, що там зустрілась українська еміграція та італійська, біднота з Сицилії. Були шлюби українців та сицилійців, і діти, коли виростали, обирали свою ідентичність ― хто я, українець чи італієць. І майже всі обирали українство, бо українці в родинах були більш освічені, інтелігентні. Я бачив цих людей, тому ділюся досвідом. Українське зарубіжжя показало взагалі живучість українців, і що українська мова ― найбільш живуча в Європі".
Чи стануть розповіді наших співрозмовників про фільтраційні табори свідченнями у майбутньому великому трибуналі?
"Коли діти ростуть, ти впливаєш на них. Своїм досвідом, життєвими рухами. А потім діти виростають, і вже вони починають впливати на тебе. Мій син Пітер ― британський письменник, він зараз багато займається Україною. Має свій інформаційний центр, був кілька разів в Україні, збирав факти воєнних злочинів. Він мені пояснив, що журналісти та юристи, які збирають злочини, це абсолютно різні професії. Все, що запитують журналісти, не працює на процесах і в судах. Бо журналісти впливають запитанням на співрозмовника, емоційно забарвлюють ситуацію. Одне із завдань мого сина ― пояснити журналістам, що в цій ситуації ви не журналісти, а юристи. Ви повинні собі уявити, ЩО ви покажете на суді. Тому у мене є така думка, коли я розмовляю з людиною у студії, що деякі факти мають бути представлені в суді, тож я звучу, як у фільмах про процеси ― беземоційно, не нав’язую свої думки чи образи, але ж спокуса завжди є. Це просто різна робота. Вийшло вже понад 40 передач "Гуманітарний коридор", думаю, там є цікаві факти для істориків та юристів".
Радіо було і залишається головним медіа у цій війні. Люди в Маріуполі дізнавалися, що Київ не здався, саме з Українського радіо. Це просто техніка. Але чому у нас залишається відчуття, що це трохи магія і диво?
"Я теж думав про ці електромагнітні хвилі. І знайшов відповідь, в чому секрет і диво радіо. Це стосується голосу людини і слуху, що є даром від Бога. Все, що є даром від Бога, воно вічне. Людський голос ― це взагалі таїна. А радіо ― це тільки інструмент, для того щоб поєднати людський слух і людський голос. І ти віриш голосу, бо це одяг людини, якщо говорити фігурально. Люди спочатку чують тембр і довіряють голосу, а не фактам. Колосальну роль радіо відкрили нацисти у 1930-ті роки. Геббельс вважав, що це найважливіше з мистецтв, а в 38-му році Чемберлен виступив з важливою для Європи промовою, її прочитали німецькою в ефірі, і так почалося німецьке радіо на BBC".
Як сьогодні звучить "Фуга смерті" Пауля Целана
"Це класичний вірш про війну, у німецькій поезії він вважається найважливішим. Там є рядки, які стали іконами в зображенні війни. Можливо, найголовніший рядок: "Смерть ― це з Німеччини майстер". Я написав за мотивами цього вірша свою поезію, там є слова: "Смерть ― це з Росії майстер". Може слюсар, може водопровідник…".
Наприкінці розмови Ігор Померанцев поетично підсумував: "Слово "натхнення" ― це дихання. Вдих і видих. І радіо ― це натхнення, тому що воно працює з людським диханням. А дихання ― це надія і життя".
Фото: www.meridiancz.com
Українське Радіо
21 серпня на Українському Радіо стартував спеціальний проєкт "Незалежність: 30 і 1 рік становлення". Щодня ввечері з 21 по 24 серпня о 20:30 радійна команда у чотирьох випусках прослідкує, як українці змінювалися за роки незалежності та які зміни відбулися за останні пів року — після повномасштабного вторгнення росії.
Серед тем: шлях політиків від одноголосної комуністичної номенклатури до політичного різноманіття, та чи змогли вони об’єднатися перед російською загрозою; як Україна позбувалася шлейфу "радянської республіки", яку не всі могли знайти на карті, та як стала державою, що захищає Європу; що допомогло українцям-бізнесменам перетворитися з "човників з картатими баулами" у повноцінних гравців фондового ринку; та як бізнес працює в умовах війни і як трансформується після перемоги.
Окрім цього, на слухачів очікує цикл програм "День Незалежності України. Нова героїчна історія" — про міста й містечка нашої держави, що стали символом мужності та незламності у війні з росією.
22 серпня на Українському Радіо Суми стартував спецпроєкт "Відстоюємо Незалежність". Цьогорічні ефіри про визвольні змагання розповідатимуть не лише історики та краєзнавці, а й герої України. Радіослухачі почують розповіді військових, волонтерів, медиків, журналістів та аграріїв. Слухайте проєкт "Відстоюємо Незалежність" щодня о 12:35 та ввечері о 17:35 до 26 серпня.
Більше інформації про спецпроєкт за посиланням.
24 серпня о 9:40 про українську державність на 31 році незалежності на Українському радіо поміркує Тарас Стецьків, народний депутат України п'яти скликань.
О 16:40 про те, що об'єднує українців в День Незалежності України і як ми бачимо перемогу на шостому місяці війни, проаналізує на першому каналі Олексій Гарань, професор політології Національного університету "Києво-Могилянська академія" науковий директор Фонду "Демократичні Ініціативи".
Національна заслужена капела бандуристів України імені Г. Майбороди записала спеціально до свята Гімн України. Більше того, вони його записали після того, як один наш колега шукав гімн саме у виконанні капели бандуристів.
О 16:50 гостем ефіру на УР-1 буде Юрій Курач, художній керівник, головний диригент Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г.І.Майбороди, Народний артист України.
О 19:00 24 серпня на Замковій площі у Варшаві розпочнеться велика патріотична акція на відзначення Дня Незалежності України. У ній візьмуть участь як українці, які опинились у Польщі внаслідок воєнних дій, так і поляки, які надають потужну підтримку Україні від початку повномашстабного вторгнення росії. О 18:40 на зв'язок з Українським радіо вийде з Варшави Женя Клімакін, співорганізатор акції, заступник головного редактора журналу "Нова Польща"
Радіо "Культура"
24 серпня о 16:00 на Радіо "Культура" в програмі "Це класика" говоритимуть про українських композиторів, яких поцупила у свій пантеон росія.
О 16:50 у проєкті "Книгосховище" радіоведуча Олена Гусейнова з історикинею Наталею Старченко обговорять книжки, написані про історію України.
О 17:00 в програмі "Це класика" розкажуть про українських виконавців у світі — всіх тих, чия музика допомагає краще почути Україну.
Вже о 18:00 в програмі "Це класика" слухайте запис концерту ЗАСО "Symphonic Mainstream. Меседж з України" під орудою Володимира Шейка.
Протягом усього тижня 22-25 серпня звучатиме сучасна українська поезія, створена після 24 лютого. Деякі з текстів прозвучать в ефірі саме 24 серпня.
Радіо "Промінь"
Команда Радіо "Промінь" до Дня Незалежності готує спецпроєкт "Лінії опору", в якому на прикладі 8 гостей ефірів розгляне, що змінилося в оточенні, навичках, вміннях та досвіді українців з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну.
Ведучі поставлять героям різних сфер — від блогерів, менеджерів та митців до волонтерів, військових кореспондентів та воїнів — ті самі три запитання, які ставилися їм у різний час: до повномасштабного вторгнення та вже після.
Крім того з 8:00 до 16:00 в ефірі Радіо "Промінь" триватиме "Марафон до дня Незалежності 2022". 8 серій можна послухати 24 серпня о 8:30, 9:30, 10:30, 11:30, 12:30, 13:30,14:30, 15:30.
Де серед іншого Ви дізнаєтесь про:
8:05 Символи незламності України.
8:35 Як Євгенія Емеральд із позивним "Жанна д'Арк" залишила ювелірну справу й пішла в снайпери.
9:05 Від Привида Києва до Конотопських відьом: супергерої серед нас.
9:40 Лідер гурту Yurcash / Юркеш Yurko-Yurcash Yurchenko з "нуля" розповість про музику й життя після 24 лютого.
10:05 Великі справи маленьких героїв
10:30 Вадим Корженко розповість про те, як війна вплинула на український спорт.
11:05 Про благодійні проєкти, що роблять найпомітніший внесок у допомогу армії.
11:40 Сергій Жадан про зміну сприйняття українців у світі за останні півроку
12:05 Біля Верховної Ради відкрилась Алея сміливості з іменами іноземних друзів України.
12:35 Історик Олександр Алфьоров про переосмислення Дня Незалежності в умовах війни.
13:05 Філателізм по-українськи: Укрпошта випускає марку на честь Дня Незалежності.
13:40 Психолог Вадим Васютинський про зміну ментальності українців.
14:05 Презентація пісні "Воля" від Українського ветеранського фонду АртФронт
14:40 Як змінилась українська музика на останні півроку?
15:05 У Києві покажуть 17 унікальних прапорів України.
15:40 Лідер Нумер 482 Віталій Кириченко: від рокера і тамади до воїна.
Окрім радіоефірів, 8 серій будуть доступні як подкасти на аудіомайданчику SoundCloud.
З якою метою російська армія руйнує українську культурну спадщину
"Це дуже прямолінійна мета. Немає української спадщини ― немає української пам’яті, немає української ідентичності. Коли пам’ять народу зникає, то наслідки дуже сумні для подальшого існування цього народу. Те, що ми спостерігаємо, безперечно підтверджує мету ворога знищити Україну".
Про фіксацію зруйнованих об’єктів
"У нас є кілька категорій об’єктів, за якими ми спостерігаємо. Це безпосередньо об’єкти культурної спадщини, які юридично можуть і не мати статусу пам’яток, але вони є цінними історичними будівлями, наприклад. Це власне пам’ятки, тобто об’єкти, які мають цей статус. Також це різноманітні заклади культури, освітні інституції, наприклад, музичні чи мистецькі школи, будинки культури, будівлі університетів. Найстарішими є пам’ятки археології, і це велика проблема. Оскільки під час бойових дій пам’ятки археології страждають дуже сильно не лише через обстріли та бомбардування, а й через те, що війська окопуються, облаштовують позиції. Археологічний шар може бути просто знищений, тож пам’ятка страждає. На жаль, цей тип руйнувань ми поки що не бачимо, адже він відбувається безпосередньо на лінії фронту, в гарячих точках, тож проводити обстеження таких об’єктів майже неможливо. Зараз ми фіксуємо та розміщуємо на сайті Міністерства культури те, що можна легко ідентифікувати ― це пам’ятки архітектури, історична забудова міст, різні заклади. Пам’ятки археології сюди мало входять, ми лише починаємо моніторинг та обстеження таких пам’яток на деокупованих територіях. З архітектурних пам’яток однією з найстаріших є будівля музею Григорія Сковороди у Сковородинівці на Харківщині. Це будівля ХVІІІ століття, в якій філософ провів останні роки свого життя і там неподалік похований. Російська ракета зруйнувала будинок значною мірою, але, на щастя, його можна відновити. Якщо говорити про перспективи відновлення, то частина цих будівель навіть зі складними ушкодженнями надаються до реставрації. Але цьому буде передувати велика робота з обстеження та фіксації міри цих пошкоджень, потім буде розроблено проєкт реставрації. Тобто це багаторівневий комплексний процес".
Про кількість зафіксованих злочинів
"407 ― це ті об’єкти, які вдалося задокументувати і перевірити. Насправді ми маємо більше інформації, вона поступово надходить із різних територій. Сюди входять також освітні заклади, будинки культури, які не є пам’ятками. Але не входять зруйновані пам’ятки археології та ті, які ми зараз не можемо перевірити. Реальна цифра набагато більша, але наскільки ― поки що важко сказати".
Чи є план евакуації культурних цінностей із гарячих точок
"На жаль, не можу коментувати це у прямому ефірі й у відкритих джерелах, тому що питання евакуації це питання безпеки людей та цінностей. Можу лише сказати, що ці процеси тривають. Там, де евакуацію можна зробити з огляду на безпекові аспекти, це зробили або зараз роблять. Ми дуже вдячні усім колегам на місцях, які допомагали і продовжують допомагати в цих питаннях. Міністерство культури як орган влади може координувати деякі речі, але безпосередні процеси залучають багато людей із різних відомств".
"Вторгнення почалося з ударів одразу по багатьох містах України та ключових точках, і це дуже вплинуло на процеси евакуації, які можна було організувати у перші дні й тижні. Якщо говорити про превентивні заходи, то варто пам’ятати, що всі ми діємо у рамках певного законодавства. Ми мали справу з протоколами, які довелося дуже сильно переосмислити у процесі. Тому що жодна країна не може бути готова до такого масштабного вторгнення, коли удари відбуваються одразу по ключових містах та об’єктах. Ніхто з нас в Україні з такими масштабами воєнних дій ніколи не стикався. За час від 24 лютого нам вдалося убезпечити значну частину цінностей, але, на жаль чи на щастя, Україна дуже багата країна з точки зору культурних цінностей. І просто перемістити частину країни в інше місце ― це дуже складно і навіть неможливо. Тому деякі речі залишились у регіонах під окупацією або опинились на лінії фронту. Те, що звичайні люди долучаються, щоб рятувати культурні цінності, це світове явище, такі випадки бували в історії інших країн та інших суспільств. Коли люди включаються у процеси порятунку, це означає, що для суспільства культурні предмети як носії історичної пам’яті мають значення. Війна унаочнила для нас деякі важливі процеси, і суспільна цінність почала проявлятися зовсім інакше, зокрема у діях людей. А після перемоги нам буде про що поговорити і багато чого доведеться зробити, щоб надалі максимально убезпечити наші культурні цінності від таких загроз".
Про вкрадені та вивезені цінності
"Частина предметів державного музейного фонду була переміщена з музеїв Мелітополя, Маріуполя на інші території, ймовірно, у Донецьк. Окупаційна влада планує впроваджувати свої підходи і порядки в управлінні культурними об’єктами. Ми сподіваємося, що ці предмети були розграбовані не з метою продажу і що вони принаймні вціліють. Тобто будуть переміщені в інші музейні інституції. Чи усвідомлювали росіяни цінність предметів ― так, немає підстав стверджувати, що не усвідомлювали. Тому що візити до українських музеїв на окупованих територіях були планомірними, ми бачили це у відкритих джерелах, бачили також інтерв’ю очільників деяких музеїв. Отже, це свідома політика і не нова історія для України, оскільки така практика існувала протягом усього ХХ століття. Якщо згадаємо 1917 рік і далі, то побачимо усі ці масові вивезення цінностей, коштовних металів з українських храмів до Росії. Зараз ці предмети можна побачити в російських музеях".
Нагадаємо, нещодавно Український культурний фонд презентував інтерактивну "Мапу культурних втрат". За посиланням туди можна додавати інформацію, яка буде перевірена фахівцями. Це допоможе фіксувати і документувати втрати культурної спадщини, а згодом повертати їх до України.
Фото: Міністерство культури та інформаційної політики