Результат пошуку: Життя в ефірі
В Управлінні державної охорони заявляють, що після обрання президентом, на життя Володимира Зеленського замахів не було. Про це в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні.Ввечері" розповів перший заступник начальника управління державної охорони В’ячеслав Штучний.
"На сьогоднішній день з моменту обрання, замахів на життя Володимира Зеленського не було, але, я думаю, всі громадяни відчули, що останні два тижні в нас постійно повідомляється про замінування як органів державної влади, так і закладів вищої освіти. І це велике навантаження як на державну охорону, так і на поліцію та службу безпеки", — сказав він.
В’ячеслав Штучний також додав, що на сьогодні кортеж президента мінімальний, але він відповідає заходам безпеки.
Читайте інтерв'ю: Заради кортежу президента Європейську площу не перекриватимуть — УДО
Нагадаємо, 20 травня відбулась інавгурація новообраного президента України Володимира Зеленського.
Володимир Зеленський, фото - president.gov.ua
Про те, чи не створить незручності перенесення Офісу президента до Українського дому, які зміни відбулись в службі безпеки президента з обранням Володимира Зеленського, та чому йому небезпечно їздити на роботу велосипедом, в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні.Ввечері" розповів перший заступник начальника управління державної охорони В’ячеслав Штучний.
Ведуча:
Світлана Мялик
Ви людина, яка навчала професії "охоронець", адже були директором Інституту держохорони Київського національного університету імені Шевченка. Де складніше працювати: навчати теорії чи на практиці?
— Теорія і практика, зокрема, в Інституті управління державної охорони, який я очолював до 2015 року, завжди поєднані. Студенти вже після двох місяців теорії брали участь в охоронних заходах.
Як вам запропонували стати одним з керівників управління державної охорони? Пропозиція надійшла особисто від президента Зеленського чи від членів його команди?
— У нас були співбесіди в Адміністрації президента, де кандидати на посаду надавали перспективи свого бачення, розвитку, реформування і вибір був зроблений президентом України. Ніхто інший не приймав рішень у цьому напрямку.
Що змінилося зараз в роботі вашого відомства і як відбувається передача посади новому керівнику Олексію Оцерклевичу від попереднього, Валерія Гелетея?
— Все відбувається, згідно з вимогами чинного законодавства: на даний час призначена інвентаризація, перевіряється все майно та озброєння, проходить комплексна перевірка всіх без винятку підрозділів. Перш за все, зараз стоять завдання щодо комплектування служби безпеки президента України, яка скоротилась на 22 %. Відмовитись від значної охорони було побажанням самого Зеленського.
Ми пам’ятаємо, що в серіалі "Слуга народу" Василь Голобородько, якого зіграв Володимир Зеленський, їздив на роботу на велосипеді. Вже будучи кандидатом в президенти, Зеленський відмовився від думки повторювати це. Були серйозні підстави?
— Треба усвідомлювати, в якому стані зараз перебуває Україна, враховуючи анексію Криму, Донецьк та Луганськ. В країні, де відбувається збройний конфлікт, президент повинен знаходитись в безпеці.
Чи за цей місяць роботи Володимира Зеленського були замахи на його життя, які вдалось попередити?
– На сьогоднішній день з моменту обрання замахів на життя Володимира Зеленського не було, але, я думаю, всі громадяни відчули, що останні два тижні в нас постійно повідомляється про замінування як органів державної влади, так і закладів вищої освіти. І це велике навантаження як на державну охорону, так і на поліцію та службу безпеки.
Після обрання Зеленський не відмовився від кортежів, але ми бачимо, як він стоїть в заторах зі всіма. Як це відповідає забезпеченню безпеки?
— На сьогоднішній день кортеж мінімальний, який відповідає заходам безпеки. Й дійсно президент пересувається містом без працівників поліції, які надають перевагу в русі, стоячи у заторах. Ми враховуємо цей час, коли плануємо зустрічі президента.
Нещодавно глава держави підписав указ про реорганізацію Адміністрації президента в Офіс, який буде не на Банковій, а на Європейській площі в нинішньому Українському домі. Як з точки зору гарантування безпеки першої особи ви розцінюєте таку ініціативу?
– В будь-якому разі, хоч яка була будівля, управління державної охорони буде вживати всіх заходів для забезпечення безпеки не тільки президента, а й осіб, які перебувають навколо. Від управління було сформовано комісію, яка виїжджала неодноразово і брала участь в нарадах, обстеженні Українського дому. Я хочу вас запевнити, що всі заходи безпеки на належному рівні будуть вжиті.
Але мета перенесення Офісу була в іншому: аби Офіс був за містом і не було заторів в Києві через кортежі. А тепер пан Зеленський каже, що йому просто некомфортно в монументальних стінах на Банковій. Якщо ж Офіс президента буде в Українському домі, то Європейську площу доведеться перекривати.
В мене такої інформації нема, що планується перекривати Європейську площу, бо це буде транспортний колапс. А наш кортеж не буде заважати руху, оскільки й зараз ми його не перекриваємо.
Слухати повну версію.
В одеському Зеленому театрі 29 червня відбудеться всеукраїнський некомерційний музично-культурний проєкт до Дня молоді і Дня Конституції ROCK SEA 2019. Детальніше про фестиваль в ефірі "ДеньПРО" на Радіо Промінь розповіла Наталія Михайленко, одна з організаторок фестивалю.
Ведуча:
Марія Сизон
Фестиваль проходить в Одесі вже втретє. Його метою є популяризація здорового способу життя, а також популяризація української музики на Півдні України.
29 червня з 17:00 до 22:00 в одеському Зеленому театрі виступатимуть різні українські колективи. Хедлайнером фестивалю стане київський гурт ФІОЛЕТ.
"Щороку в нас зявляються нові гурти. Цього року фестиваль відкриватиме чудовий фанковий колектив Оркестр "Ї". Минулого року до нас приєдналася класна блюзова команда Jillhouse, вони цього року теж з нами, — поділилася новиною Наталія Михайленко. — Також виступатиме одеський гурт Pernatiz, які грають електронну музику, і, звісно, наші друзі М.Тюссо і "Фіолет".
Фестиваль ROCK SEA позиціонує себе як територія, вільна від алкоголю та тютюну.
Вхід на фестиваль вільний.
Нагадаємо, всесвітньовідомий джазмен зіграє у Львові перший концерт свого світового туру.
Як біг впливає на організм, що таке "ейфорія бігуна", чим марафон відрізняється від ультрамарафону, та чому біг на довгі дистанції потребує роботи з психікою – про все це в ефірі програми "Студії у студії" на Радіо Промінь розповів науковець, трейлранер, популяризатор бігу Олександр Скороход.
Ведуча:
Ольга Бабчук
– Ви – трейлранер. Хто такі трейлранери? Це люди, які бігають довгі дистанції по нерівній місцевості, правильно?
– Не обов’язково довгі.
Трейл – означає стежка або просто пересічена місцевість, бездоріжжя. Тобто трейлраннер – це людина, яка бігає горами, піском, лісами, будь-якою пересіченою місцевістю.
– Бігати піском чи горами не так і просто. В трейл, мабуть, ідуть вже досвідчені бігуни?
– Зазвичай ним займаються люди з досвідом, але це не означає, що не можна почати з трейлу, просто треба більш грамотно до цього підійти.
– Чи завжди біг корисний?
– Це буде некорисно, якщо його занадто багато, а організм ще не готовий, неадаптований до таких навантажень.
Це буде некорисно, якщо ми не знаємо якихось азів техніки, екіпірування, де вартує бігати, якщо не готова опорно-рухова система.
У решті 90% випадків, якщо немає якихось медичних протипоказів, вроджених чи набутих, можна потихеньку починати бігати, з маленьких дистанцій, з чергування бігу та ходи. І це буде корисно для багатьох систем організму.
– Чи правда, що біг залишається найпопулярнішим, найбільш масовим видом спорту, який практикують люди для того, щоб просто залишатися здоровим?
– Напевно, так. Входження в біг та початок занять ним дуже прості, для цього часто достатньо кросівок. Дехто в Кенії та інших теплих країнах починають і без кросівок, просто бігають босоніж.
– Але це не корисно?
– Чому? Корисно. Стопа адаптується, амортизує навантаження.
Зараз триває дискусія стосовно того, наскільки корисно бігати у спортивному взутті, і чи не зменшують виробники спортивного взуття амортизаційні властивості нашої стопи.
Оскільки люди зараз ведуть досить малорухливий спосіб життя, у них і сама стопа часто не готова до навантажень. Витрачаються роки на те, щоб укріпити стопу. Тому часто виправдана рекомендація стосовно того, що починати бігати треба в спеціальному взутті. Це нормально.
– Запитання до вас, як до науковця: що роблять тривалі навантаження з людським тілом?
– В першу чергу, якщо ми беремо біг чи інші аеробні навантаження – той самий велосипед чи плавання – звісно, відбуватиметься вплив на серцево-судинну систему.
Чому нам важливо постійно тренувати серцево-судинну систему? По-перше, це живлення наших органів, у тому числі головного мозку. Завдяки бігу ми отримуємо кисень, тому органи будуть працювати краще.
Другий момент пов'язаний уже з медициною. Серцево-судинні захворювання – досі на першому місці. Вважають, що приблизно 80% з них можна було б запобігти, якби людина хоча б мінімально давала навантаження на свою серцево-судинну систему. Що значить мінімально – це хоча 150 хвилин помірних фізичних навантажень на тиждень, таких як хода, повільний біг, джогінг. Навіть прогулянка з собакою теж зараховується.
Цікаво, що в Сполучених Штатах Америки, згідно зі статистикою, 40% підлітків не мають навіть цього навантаження. Тому медики б’ють на сполох, що хоча б такі навантаження потрібно давати.
Зі серцево-судинною системою пов’язана також і система газобміну, тобто ємність наших легень, яка визначає, скільки ми можемо вдихнути повітря і наскільки добре ми можемо його засвоювати.
Наступний вплив – на опорно-рухову систему. Біг – це дуже комплексний вид спорту, який впливає на більшість м’язів. Напевно, більшу кількість м’язів задіюють тільки плавання та лижі. А біг десь на третьому місці.
– А як же шкода бігу для зв'язок та суглобів, про яку досить часто говорять?
– Усе це може бути. Але часто це трапляється або через неправильний підхід до бігу, через неосвіченість або через нашу жадібність. Тому що ми хочемо усе й одразу. "Даєш марафон за 2 місяці!" "Треба схуднути за тиждень до літа!" "Я тільки починаю бігати, пробіжу 5 км, як мій сусід Микола, а не стільки, на скільки я реально спроможний!"
Звісно, якщо людина не підготована, якщо у неї є зайва вага, якщо вона не може навіть правильно підібрати бігове взуття для своїх умов, це створює певні проблеми, тому що це одразу перевантаження і, звісно, якісь проблеми зі зв’язками та суглобами.
У 2013 році, здається, було цікаве дослідження, яке проводили на трансконтинентальному ультрамарафоні. Ультрамарафон – це все, що більше марафонської дистанції в 42 км. Той забіг був довжиною приблизно у 4500 км, від півдня Італії до півночі Норвегії.
Відповідно, вчені знайшли 44 волонтери серед учасників цієї дистанції, і кожні 2-3 дні вони проводили МРТ-сканування їхніх суглобів, щоб дослідити, як біг впливатиме на їхні суглоби, чи буде якась шкода чи ні.
Вони спостерігали такий ефект, що перші 1000-1500 км дійсно починались процеси деградації хряща, навантаження давалося взнаки. Але на момент завершення ультрамарафону виділення хрящової тканини і синовіальної рідини, яка змащує суглоби, навіть посилювалося. Тобто суглоби насправді дуже добре адаптувалися.
Але я нікому б не радив починати з 4500 км.
– Як взагалі відбуваються забіги на такі дистанції?
– Це щодня приблизно 80-100 км, хто на що спроможний. Є любителі таких довгих дистанцій.
Звичайно, до таких дистанцій, та навіть до марафону, потрібна тривала підготовка. Але загалом біг як постійне ударне навантаження впливає на суглоби так само, як у приказці про те, що петлі дверей, які постійно рухаються, ніколи не іржавіють.
Проблеми з суглобами, з поставою тіла пов’язані з тим, що на ці системи дуже низьке навантаження. Тобто наш м’язовий корсет і активні рухи допомагають запобігти цим проблемам.
– Зазвичай, коли люди починають чимось займатися, вони кидаються у це з азартом. Потім приходить втома, потім – лінь, а потім знаходиться 150 причин ніколи до цього не повертатися. Як зберегти в собі мотивацію?
– Перш за все я порадив би не починати займатися якимось видом спорту тільки тому, що це популярно і модно зараз. Я б радив шукати той вид спорту, який вам дійсно подобається.
Другий момент – потрібно ставити собі певні цілі. Наприклад, якщо нам подобається бігати, і ми хочемо спробувати тривалий час, можливо, протягом кількох років, а може, й усього життя, бігати, абстрактне "я буду бігати тричі на тиждень" не дуже працює. З часом це може завершитися тим, що людина дійсно кине біг, бо купа проблем, сімейні обставини і так далі.
Якщо ж ми ставимо собі ціль: "Я через півроку пробіжу київський марафон, ще через рік поїду в Бостон на мейджор (мейджор-марафони, або major-марафони – шість найпрестижніших марафонів світу, до яких входять марафони у Лондоні, Берліні, Бостоні, Токіо, Нью-Йорку та Чикаго – ред.)" – це буде набагато конкретніше. Це допомагатиме нам синтезувати той самий дофамін, наш нейромедіатор-мотиватор. Таким чином ми підкріплюватимемо нашу мотивацію.
Біг та інші аеробні навантаження також суттєво впливають на продукування нейромедіаторів задоволення. Під час бігу виділяється цілий "коктейль" з них, особливо під час бігу на довгі дистанції: дофамін, серотонін, ендорфін, ендоканабіноїди.
– "Довгі дистанції" – наскільки вони мають бути довгими для виділення цього "коктейлю"?
– В принципі, для того, щоб почали виділятися ці нейромедіатори, достатньо навіть 20 хвилин помірного, неінтенсивного бігу. Чим інтенсивніший біг та чим довше ви біжите, тим, відповідно, інтенсивніше він буде виділятися та синтезуватися.
Коли ми говоримо про дистанції рівня марафону та більше, за цей час буде кілька сплесків, і можна буде цю ейфорію відчути.
Слухай розмову повністю в ефірі Радіо Промінь!
Усі фото зі сторінки Олександра Скорохода у Фейсбуці
Що визначає "народність" артиста, чи мають значення перегляди на Ютубі та навіщо артистам активна громадська позиція, в ефірі "РанокПРО" на Радіо Промінь розповів співак, лідер гурту "Антитіла" Тарас Тополя.
Ведучі:
Ольга Бабчук, Павло Туптинський
Ольга Бабчук: — Чи ти вже відчуваєш себе вповні народним артистом України?
— Я взагалі вважаю, що поняття "народного артиста", як формалізованої відзнаки — це елемент радянщини, і його потрібно виключити з обігу. Єдиний показник того, чи є артист народним, чи ні — це те, чи ходять до нього на концерт люди. Якщо людей багато, якщо зал не вміщує… У разі з "Антитілами", ми у попередні роки проїхали два великих тури з солдатами у тисячних залах, тому ще тоді, два роки тому, ми прийняли рішення, що ми плідно попрацюємо і наступний тур вже має бути під відкритим небом, на стадіонах. Ось і перевіримо, чи любить "Антитіла" народ, чи прийде він до нас на концерти, чи ні.
ОБ: — Ти ж уже знаєш відповідь на це запитання.
— Всередині себе — звісно. Антитіла в прицнипі створювались, збирались командою і йшли у своє велике плавання як гурт стадіонного формату. Наші пісні набагато крутіше звучать на стадіонах.
Павло Туптинський: — У рамках вашого стадіонного туру ви вже виступили у Львові, Харкові та Полтаві. Попереду Одеса та Київ. А з закордонними стадіонами ще не намагалися домовлятися?
— Почали перемовини з "Уемблі", а там побачимо. Можуть затягнутися років на 5, але ми готові почекати.
ОБ: — Перегляди ваших кліпів на Ютубі вимірюються мільйонами.
— Не міряйте мільйонами…
У нас, у "Антитіл", будь-які релізи на Ютубі та будь-яка промо-кампанія на Ютубі є тотально органічною. Тобто нас підтримує офіційний представник Ютубу в Україні, компанія AIR, з якою ми працюємо, і ми промотуємо свої відео без накруток, купівлі переглядів чи чогось іншого. Якщо ви заходите на офіційну сторінку гурту "Антитіла" на Ютубі, ви можете бути впевнені, що усе це органіка. І якщо це мільйон — то він справжній. Це швидше виняток із правил сучасного шоу-бізнесу.
На жаль, я знаю багато випадків, коли усе це купується. За 100 доларів можна придбати енну кількість переглядів, за 1000 — ще більше, а за 10000 доларів ти можеш підкорити світовий Ютуб. Гроші дають тобі сотні мільйонів переглядів, ботферми працюють в Китаї, Росії і навіть в Україні.
За мою історію перебування в Інстаграмі мені уже разів сто надходили пропозиції придбати підписників. Хочеш — мільйон, хочеш — два, хочеш — будуть тебе коментувати і лайки будуть ставити. Усе це настільки перетворюється в якусь профанацію, що мені навіть бридко про це казати. Але це є реалії.
Знову ж таки, єдине мірило народності, популярності і затребуваності артиста — це живі, теплі, щасливі люди на його концертах. Якщо ви бачите, що до артиста ходять люди, якщо ви бачите, що він збирає зал — байдуже, клуб, зал на 500 людей, тисячник чи стадіон — ось цим єдиним у нашому фейковому світі можна міряти популярність.
ОБ: — Свою пісню "Вірила" ти присвятив жінкам, тому, наскільки важлива для чоловіків їхня підтримка. Але сам ти з тих людей, які розуміють, що і для жінок важлива підтримка. Ви з дружиною якраз і підтримуєте гендерну рівність в Україні, причому це відбувається на досить серйозному рівні.
— Ми підписали меморандум з Фондом народонаселення ООН про співпрацю. Для нас це велика честь — долучатися до такої глобальної справи. Це фонд світового масштабу, який у різних країнах просуває ідеї гендерної рівності та протидії домашньому насиллю. Ми, як родина, яка має певні принципи і сповідує їх не на словах, а на практиці, яка виховує двох синочків, можемо ділитися своїми історіями, своїми поглядами з тими, хто цього потребує.
ОБ: — Це формальна співпраця, чи ти усе-таки будеш щось вкладати?
— Насправді те, що відбулося підписання цього меморандуму — це певна формалізація, тому що я і до того долучався до проектів Фонду народонаселення ООН в Україні. Це не початок співпраці — це її продовження, яке ми формалізували у певний меморандум.
Маючи певний ресурс публічності, і в мене, і в Олени, ми можемо більш масштабно пропагувати і висвітлювати ці ідеї, які є органічні для нас та упорядників цього фонду.
ОБ: — Твоє ім’я постійно фігурує в якихось соціальних активностях, громадських акціях, благодійності тощо. Така твоя активна внутрішня позиція, чи це просто частина просування самого себе?
— Тут є важливий момент усвідомлення того, хто ти є. Якщо ти ототожнюєш себе лише зі своїм "я", то, мабуть, витрачати час на якусь громадську діяльність, філантропію, громадські акції не потрібно. Тому що є я, є якийсь мій успіх, і я собі торую свій шлях так, як я це бачу.
А якщо ти ототожнюєш себе з поняттям "ми", і ти – частина цього "ми", яке навколо тебе. А це — суспільство, люди, це діти, які є майбутнім цього спільного "ми". Це те, що буде завтра, чим ми будемо жити і про що ми будемо говорити, які ідеї будемо сповідувати.
Коли ти починаєш себе інтегрувати в суспільство і ототожнювати себе з інтересами суспільства, тоді неможливо бути осторонь. І ти починаєш долучатися у міру своїх можливостей, бажання, в міру свого внутрішнього резонансу до тих речей, які з твоєї точки зору потребують твого вкладу в це спільне "ми".
Тому "Антитіла" ніколи не були у "відриві". Ми ототожнюємо себе з народом, у якому живемо. Ми є частиною цього народу, ми переживаємо усі проблеми, проходимо усі важкі і радісні етапи. Ми співаємо про це і намагаємося своїми піснями спонукати до якихось дій та думок.
Через наші пісні багато людей проходять якісь важкі етапи свого життя. І я, як представник команди, у міру своїх можливостей долучаюся до якихось соціальних проектів.
Я не можу по-іншому, це для мене органічно.
Слухайте розмову повністю в ефірі Радіо Промінь!
Засновниця і автор ідеї першого не тільки в Україні, але й у світі туристичного хабу — Travel HUB — Ірина Дворська розповіла в ефірі програми "Соціум.com"на Радіо Промінь про те, як спланувати ідеальну подорож, про нові тенденції у світі туризму та про роль інновацій та IT.
Ведучі:
Ольга Бродська, Тетяна Кононенко
Наша попередня зустріч з вами була у листопаді минулого року. Тоді ви сказали, що туристичний бізнес — це ваше життя і ваше хобі. Чи змінилось щось від того моменту?
— Знаєте, нічого не змінилося. Мені все більше й більше хочеться рухатися вперед, дарувати емоції, розробляти авторські програми, ділитися інформацією, корисними порадами з туристами, з людьми, які планують подорожувати, показувати світ і давати людині саме те, чого вона хоче. Адже відпочинок для нас — це дуже важливий елемент, і ті емоції, які ми отримуємо, залишаються у нас надовго.
Чи багато подорожують самі люди, які працюють в галузі туризму?
— Дуже часто ми всередині наших ком’юніті говоримо про те, що ми чоботарі без чобіт. Я б хотіла, щоб усе-таки працівники туризму подорожували не тільки в рекламних турах. Знаєте, коли їдуть, щоб усе "потестити".
Зараз я інакше сприймаю це. Я їду для того, щоб відчути країну, подивитися, які є цікаві ресторанчики, які цікаві місця, щоб через емоцію передати людям те, що є у цій країні. Хоча, звісно ж, для кожного будь-яка країна буде індивідуальною. Наше завдання — максимально це розкрити через емоцію.
Чи є така країна, якою не хочеться ділитися? От вона настільки у серці, що про неї не хочеться нікому розповідати?
— Знаєте, ні. Усі країни — вони особливі.
Я звернула увагу, що востаннє я в Ізраїлі була у 2008 році. І ось я повернулася до нього у 2019 році, і я повернулася у зовсім іншу країну. Він для мене розкрився зовсім по-новому, з новими емоціями, новими готелями, новим сервісом. Звісно ж, не можна не відзначити той стан, у якому ти перебуваєш, коли відвідуєш Єрусалим.
До чого я веду: будь-яку країну можна полюбити за щось, у якийсь визначений період свого життя.
Припускаємо, що відвідувачі, які приходять до вашого хабу, більше довіряють вашим розповідям. І коли ви, як очевидець, розповідаєте про те, що ви бачили, їм більше хочеться побувати у тій чи іншій країні.
— Я вважаю, і так я вчу своїх колег, що в роботі з клієнтом треба спочатку дізнатися, чого хоче він сам, з’ясувати його потреби. А вже потім, під ці потреби, підібрати той різновид відпочинку, який йому потрібен.
Тому що іноді люди приходять і кажуть: "Я хочу просто відпочити". А чого саме він хоче від відпочинку: спокою та релаксу, чи все-таки якогось активного відпочинку? Можливо, він хоче відвідати декілька країн, можливо, хоче якусь екскурсійну програму…
За даними деяких досліджень, більшість туристів зараз для пошуку туру та планування відпустки використовують Інтернет. Як ви контактуєте з клієнтами та розбудовуєте з ними зв'язок?
— Зараз у світі інновацій та Інтернету саме Інтернет є найшвидшим способом знайти інформацію та обрати собі тур. Ми також користуємося соцмережами, як і інші туристичні фірми. Відсотків 80 туристичних компаній вже активно працюють в соцмережах, користуються Інтернетом, пропонують якісь онлайн-рішення для бронювання готелів та якихось пакетних турів.
Ми використовуємо телеграм-канал, він для нас зараз № 1, тому що ми дуже швидко можемо донести інформацію щодо спецпропозицій, або ж поспілкуватися з клієнтом через Viber.
Сьогодні ми навіть шукаємо собі співробітників через соціальні мережі. І це дійсно результативно, тому що це швидкий доступ до інформації.
Навіть з готелями ми часто спілкуємося через соціальні мережі. Більшість з них мають свої офіційні сторінки в Інтернеті. Наприклад, так ми вирішували питання стосовно раннього поселення або бронювання концеренц-залів. Тож Інтернет нам у житті допомагає.
Виходить, можна погодити всі деталі та оформити тур повністю в онлайні, не приїжджаючи до офісу?
— В принципі, так. Але є ситуації, в яких я одразу говорю, що вам буде значно простіше зробити це в офлайні. Наприклад, мова про групові тури, або от зараз у нас є запит про весілля на Кіпрі. У таких ситуаціях я, звісно, не використовую Інтернет, окрім як у комунікаціях з клієнтом.
Я часто раджу проглядати фотографії готелів в Інстаграмі через геолокацію, щоб бачити реальні фотографії людей, які там відпочивали. Я сама так роблю і через це роблю свої внутрішні висновки про той чи інший готель.
Чи бували у вас клієнти-"псевдотуристи", які довго морочили голову, підбирали тур, консультувалися, а потім "зливалися" чи просто йшли до іншого туроператора?
— Звісно, бувають різні люди. Бувають такі, які шукають-шукають, а потім уже з готовою пропозицією йдуть до іншої компанії. Про це зараз кричать усі закриті форуми туристичних агентів, десь навіть викладають імена цих людей. Часто на таких форумах чи у закритих групах в соцмережах ми це обговорюємо, ділимося якоюсь інформацією.
А іноді буває таке, що ти просто відчуваєш, що турист "не твій". Тоді його краще відпустити, щоб він знайшов "свою" туркомпанію. Це ж як зі стоматологією: ти знаходиш "свою" людину, і вже до неї приростаєш, звикаєш. І він вже знає, який відпочинок ти полюбляєш, що тобі подобається, які фіранки мають бути у номері.
Я закликаю шукати "свою" компанію, яка в подальшому тебе обслуговуватиме, щоб не бігати й метатися по різних компаніях.
Слухайте розмову повністю в ефірі Радіо Промінь!
Про те, чим особлива його книга “Справа Василя Стуса” та чи змінить вона концептуально погляд на цю справу, в ефірі Радіо Культура розповів автор книги, історик, журналіст, головний редактор інтернет-видання "Історична правда" Вахтанг Кіпіані.
Ведучі:
Василь Шандро
Під час Міжнародний книжковий фестиваль Book Space Вахтанг Кіпіані презентував дві книжки - власну “Справа Василя Стуса” та книжку Василя Овсієнка “Життя як покута”.
"Це книжки взагалі про один час, про одне середовище. І Стус є героєм книжки Овсієнка, а Овсієнко є героєм моєї книжки про Стуса. Тобто фактично це дві книжки про одне й те ж саме", - наголосив журналіст.
Про свою книгу про Василя Стуса Кіпіані каже наступне:
"Я думаю, що ця книжка концептуально не змінить усталеного погляду на Стуса як на найвагомішу постать української поезії. Я думаю, що це не змінить ставлення. В середовищі, яке знає, хто такий Стус, на те, як ця людина з принципами опинилася на передньому краю боротьби за гідність, за життя зрештою, з кгбістською комуністичною системою. Тобто нічого наче нового. Але оприлюднення і відкриття після 2015-го року архівів - воно дало можливість збагатити".
За словами Вахтанга Кіпіані, відкриття архівів дало можливість знати набагато більше, ніж знали раніше про те, як відбувалася битва за вирок з боку системи. Зокрема, у справі Василя Стуса.
"Найважливіша частина, про це я кажу на кожній презентації - ми нарешті можемо розібратися в проблемі, хто і як захищав Стуса в цьому процесі. Бо був формальний захисник - Віктор Медведчук. До речі, тут є і сенсаційна одна річ, що Медведчук був не перший адвокат Стуса в цій справі. Там була жінка-адвокат, яка була призначена, а потім з якихось причин вибула з цієї справи. От би її знайти", - зауважив історик.
Кіпіані наголошує, що вже потім таки з'являється в адвокатах Стуса саме Медведчук.
"І вже тоді ми бачимо деякі, особливо цинічні, я б сказав, короткі його репліки, ніби аля захист Стуса. Зокрема, оця сакраментальна фраза, яка трошки викривлена ходить в інтернетах, де він нібито засудив Стуса. Вона звучить інакше: кваліфікацію дій Стуса слідством вважаю вірним", - зауважи Кіпіані.
Весь ефір розмови можна послухати тут
Вахтанг Кіпіані. Фото Facebook
Про тури за кордоном, ідеальні вихідні для рокера, треш, угар та необхідність дисципліни в ефірі програми "Непробудні" на Радіо Промінь розповіли учасники гурту Stoned Jesus Ігор Сидоренко та Сергій Слюсар.
Ведучі:
Ірина Саннікова, Лесь Мирний, Олександра Франко
Лесь Мирний: — Як в Україні, за вашим досвідом, ставляться до важкої музики? Бо легкою вашу музику важко назвати.
Ігор Сидоренко: — Але це не метал. Це рок, бо там немає якогось метал-звуку або притаманних жанру важких гітар чи вокалу.
Я вважаю, що зараз трошки проблематично з цим, тому що на хайпі трошки інша музика. Але це не заважає нам грати концерти. 15 вересня ми граємо великий сольний концерт на честь нашого 10-річчя у Зеленому театрі в Києві.
Олександра Франко: — Ви дуже багато виступаєте за кордоном, в Україні значно менше. Ви на той ринок і орієнтуєтеся?
Ігор Сидоренко: — Якось так склалось історично, що й основний букер — концертна агенція — у нас там, і основна публіка там, і лейбл там, і все в принципі там. І виходить, що українські виступи ми "впихаємо" в паузи між зарубіжними турами. Іноді це створює веселі ситуації, тому що в рідній країні ми "туримо" раз на два-три роки, і це схоже на те, ніби ми спостерігаємо за дитиною, яка росте.
Ірина Саннікова: — Якщо у вас фактично все життя там проходить, можливо, вам було б зручніше туди переїхати?
Ігор Сидоренко: — Логістично це поки що сильно не впливає на наші подорожі. І взагалі, мені Київ подобається.
Сергій Слюсар: — Поки що не хотілося б.
ЛМ: — Ви були у 22 країнах, і першими, як українські рокери, відвідали Південну Америку. Які б країни ви порадили українцям відвідати під час літніх відпусток?
Сергій Слюсар: — Ну якщо так подумати, то я би порадив Португалію. Там дуже красиво, там стильна архітектура і дуже добрі люди. Якщо казати про добрих людей, то ще дуже добре в Греції.
Ігор Сидоренко: — У перших турах дуже важливо було, щоб був вихідний, і щоб у цей вихідний ми могли потусити у місті, погуляти, проникнутись цією атмосферою.
Але переломним моментом особисто для мене став Париж 5 років тому, коли в нас було 3 чи 4 вихідних. Ми до третього дня вже настільки від нього втомились, що після цього вже все менше й менше було бажання десь тусити, гуляти й дивитись. І зараз ідеальний вихідний — це в отельчику, з душем та вайфаєм, сидиш посеред Берліна і не виходиш до нього.
ОФ: — Виникає таке враження, що ви трудоголіки, якщо вам три дні — забагато для відпочинку.
Ігор Сидоренко: — От є таке відчуття. Іноді буває два вихідних, і просто хочеться хвататись за гітару і грати. Все-таки це не відпустка, це робота, це те, що ми любимо робити і хочемо робити. Хочеться бути на сцені і працювати.
ІС: — А як же амплуа справжніх рокерів: треш, вечірки, угар? Як можна писати таку божевільну за енергетикою музику і бути такими "домашніми хлопчиками"?
Ігор Сидоренко: — Був такий момент, ми грали в Ризі, і нас розігрівала молода команда, хлопці трохи за 20. Вони з випивкою за кулісами, кликали нас, мовляв, приєднуйтесь, чи ви не рокери, чи що, гей?
Сергій Слюсар: — А ми в турі вже тиждень були, хотіли просто відпочити, акумулювати енергію. Це, видно, був їхній перший концерт, вони просто зібралися такі: о, давайте бухати, давайте те-се.
Ігор Сидоренко: — Очевидно, вони не розуміли, що таке тур. Вони відіграли, повернулися на бекстейдж, кажуть: ну все, тепер ваша черга. Ми вийшли, звісно, розірвали, видали свої звичні 110%, повернулися за сцену. А вони сидять з таким виразом обличчя: "О, тепер зрозуміло…"
Це, звісно, індивідуально і залежить від кожної людини. Але я думаю, що в усьому цьому дуже велика роль рок-фольклору, коли були усі ці легендарні Оззі Осборни, Mötley Crüe і Metallica… Прикол у тому, що багато роботи за них робили інші люди. А якщо ти, пардон, "набухаєшся", ти можеш зірвати строки, ти не допомагатимеш хлопцям із завантаженням апаратури, не зможеш допомагати хлопцям з продажем мерчу, ти не зможеш дістатися до готелю вчасно і тебе буде важко розбудити.
Це супернудно звучить, але дисципліна — це кредо рокера сьогодення.
ЛМ: — Свій перший альбом ви записали за 2 години. Швидкість з часом пройшла?
Ігор Сидоренко: — Так. І власне, по ньому чути, як він записувався.
ОФ: — Але бажання його видалити у вас немає?
Ігор Сидоренко: — Ні. Це ж віха — наш перший альбом. Ми досі граємо наживо пісні з нього, адже там дві гарні пісні. З чотирьох.
ЛМ: — Ви були у 22 країнах і майже на всіх континентах.
Ігор Сидоренко: — В Австралії не були. Але будемо. У наступному травні буде велика поїздочка, на три тижні. Австралія та Нова Зеландія.
Знову ж таки, ситуація як з поїздкою до Південної Америки: є концертна агенція, яка цим займається, є публіка, якій ми цікаві і яка дійшла до тієї точки, де вони хочуть нас почути, і є група, готова полетіти.
Мені багато молодих музикантів пише: "Як ви потрапили у Південну Америку? Кому ви заплатили?" — та нікому. Просто ми прикольний гурт. Вони нас там знають, хвала Інтернету, і є люди, які готові за це взятись.
Зрозуміло, що є якийсь кредит довіри, підписуються документи, але ніхто не застрахований від фейлів. У мене є хобі читати біографії та автобіографії якихось рок-музикантів. Не в одного музиканта я читав про фейли в Італії, і після того, як ми самі зіштовхнулись з рівнем організації концертів в Італії, я просто остаточно перестав чомусь дивуватись.
ЛМ: — Вони платять гонорари піцою?
Ігор Сидоренко: — Ти думаєш, ти пожартував зараз?
Ні, вони не платять піцою. Але кейтеринг та їжа на бекстейджі — це саме піца і паста.
Сергій Слюсар: — До речі, найгіршу піцу й пасту я їв саме в Італії.
Слухай розмову повністю в ефірі Радіо Промінь!
Про те, як пішов добровольцем на Схід, про захист Донецького аеропорту та про свою книгу "Життя після 16.30" в ефірі Радіо Культура в програмі Ніхто, крім нас! розповів "Кіборг", заступник міністра у справах ветеранів Олександр Терещенко.
Ведучі:
Анжела Ярмолюк
Олександр Терещенко був одним з тих, хто до останнього захищав Донецький аеропорт.
"Коли заїхали в аеропорт, крім того, що ми заїхали вночі і там наші два БТР заїхали не туди, в нас там 6 хвилин на вигрузку, тягнеш, темно. Незрозуміло куди бігти. Стріляють звідусіль. Трасери літають. Біжиш туди, де показали - звідти теж стріляють, бо не розуміють хто. В мене такий стрес був хороший. Потім затягли в той термінал, там темно", — так згадує воїн про момент, коли потрапив вперше до аеропорту.
Про те, чи згодився б він пройти ще раз цей шлях, Олександр Терещенко каже:
"Взагалі, враховуючи, що зі мною сталося, я жодної секунди ніколи не жалкував, що пішов до військкомату. Жалкувати — взагалі невдячна, непотрібна річ. Крім того, якби я відсидівся тоді дома і зараз залишився з руками, з оком - я не уявляю як би… Це вже не життя було б… Тому я не жалкую".
"Взагалі трохи незручно, коли мене називають “кіборгом”. Я був всього тиждень в аеропорту. Я завжди кажу, що якби попав туди ще раз, уже знаючи, що це, то я б тоді міг себе причислити до от цих хлопців. А так кричати зараз “я б пішов би ще” — виглядає не дуже", — додав він.
Та Терещенко ні на мить не сумнівається, що Донецький аеропорт став справжнім символом.
"Я вважаю і завжди вважав, що треба захищати кожен сантиметр нашої землі. Це важливо. І те. Що аеропорт дійсно став таким символом і вірою людей в незламність нашої армії - це дуже важливо", — наголосив він.
Весь ефір слухайте тут.
Олександр Терещенко. Фото Facebook
У вас бувало таке: здається, що волосся сильно випадає, або не можете відростити знову зрізані колись коси? Чому у нас випадає волосся? Про це йшлося в ефірі Радіо Культура в програмі ФізКультура.
Ведуча:
Дар'я Озерна
Причини різні, і чарівні шампуні та бальзами можуть і не допомогти. Річ у тім, що у кожної волосинки є час жити і рости, а є час помирати. Період росту волосини називається анагенова фаза. Потім ріст спинятьється на кілька днів, і волосина випадає. Це — телогенова фаза. Потім волосяна цибулина кілька місяців відпочиває, і починає рости знову. Саме тому волосся рано чи пізно випадає, але, на щастя, це стається в різний час. В кожної людини анагенова фаза життя волосся триває різний час — в когось три роки, в когось — усі п’ять. У азіатів анагенова фаза може тривати до семи років.
Ще одна річ — це швидкість росту волосся. В когось воно росте швидко, а в когось повільно. Тому якщо ваше волосся швидко росте і довго живе, у вас є шанс відростити коси до пояса чи нижче. І навпаки — якщо воно росте повільно, а живе мало, то краще зосередитися на пошуку оптимальної стрижки, а не витрачати гроші на косметику. Слід знати своє тіло.
Щодня в нас випадає до вісімдесяти волосин, це не страшно. Але буває таке, що волосся починає відчутно сильно випадати. Це тривожний сигнал — так буває після дуже суворої дієти, гормональних порушень, пологів, та інфекційних хвороб. Волосся починає випадати не одразу, а інколи через кілька місяців, тому нам важливо простежити причинно-наслідковий зв’язок між подіями.
Щоб запобігти надмірній втраті волосся, принаймні, пильнуйте свій раціон — він має бути різноманітним і містити багато овочів, фруктів та джерел білка, та не надто часто користуйтеся фенами, плойками та прасками для волосся.
Уникайте виснаження і вигоряння, а в разі підозри гормональних порушень йдіть до лікаря. В жінок випадіння волосся, зміна в голосі та поява прищів можуть бути симптомами полікистозу яєчників.
Щодо втрати волосся після пологів — не переймайтеся. Зазвичай волосяні цибулини активуються під час вагітності завдяки високому рівню гормонів естрогену та прогестерону, а волосся росте довше й активніше, а після зупинки росту довше лишається на голові. Після пологів гормональний фон стає звичайним, і волосся не випадає. Не треба купувати якісь диво-засоби для волосся молодих мам.
Хоч би про що говорилося, висновок один і той самий. Будьте уважні до свого тіла і не вірте в існування чарівних пігулок. Здоров’я — це щоденне піклування про себе.
Ефір програми слухайте тут
Фото pixabay.com
У Вишгородському історико-культурному заповіднику визначилися з першим об’єктом, який буде оснащено QR-кодом. Ним стане житло гончара ХІІ століття. Більше про це в ефірі "ДеньПРО" на Радіо Промінь розповів Дмитро Шевченко, завідувач Вишгородського історичного музею, дослідник, координатор проекту.
Ведуча:
Марія Сизон
Першим об’єктом, який буде оснащено QR-кодом, стане житло гончара ХІІ століття, відкрите торік. Дмитро Шевченко пояснив, що це дійсно унікальний об’єкт, причому не лише для Вишгорода, але й для усієї України.
"Дослідили його буквально декілька тижнів тому. Це нововиявлений об’єкт на історичній мапі Вишгорода. Ми вирішили, що ми не будемо відкладати у довгий ящик його введення у музейний обіг, — пояснив Дмитро Шевченко. — Вперше ми зафіксували не тільки виробничий комплекс, те, чим славиться Вишгород як давньоруське місто майстрів. Ми знали, як вони працюють, але ми не знали, як вони живуть. І от зараз ми презентуватимемо саме побут людей давньої епохи".
На думку дослідника, це надзвичайно цікаво для пересічних громадян — не лише побачити житло гончара епохи княгині Ольги, Володимира Великого та Ярослава Мудрого, але й порівняти рівень та умови життя тоді й тепер.
Перший QR-код буде встановлено саме на житлі гончара ХІІ століття, але згодом до мережі додадуть ще 11 основних об’єктів давньоруського Вишгорода.
"Тут є фундаменти давньоруських храмів, оборонні вали, кургани, поховання кочовиків і виробничі квартали. І усе це під ногами. Люди, йдучи вулицею, не розуміють, що вони ходять не лише по сучасному Вишгороду, а й по давньоруському Вишгороду, — пояснив дослідник. — 12 основних об’єктів ми пов’язуємо у таку музейно-туристичну систему. Це буде основний ресурс музейного розвитку Вишгорода. А потім ми будемо додавати, насаджувати інші об’єкти, які будуть виявлятися, досліджуватися і вводитися у музейний обіг".
QR-коди, які зараз встановлюються на музейних об’єктах, мають допомогти людям краще познайомитися з цими об’єктами. За допомогою смартфона можна буде зануритися в історію цього об’єкта, побачити, як він виглядав раніше, у первинному вигляді.
"QR-коди в Україні та світі не нові, вони зрозумілі людям віком від 10 до 70 років. Вони вже поширені у нашому житті, але у музейній сфері – це все ще інновація. Це позначка, яка може вводити людину з фізичного у віртуальний всесвіт. Про кожен об’єкт ми можемо розповідати до нескінченності", — розповів Дмитро Шевченко.
Проект реалізується за підтримки грантової програми Українського культурного фонду.
Фото зі сторінки Вишгородського історико-культурного заповідника у Фейсбук
Що таке альтруїзм, егоїзм, та чому немовлятам корисно залишатися сам-на-сам із собою, в ефірі програми "Непробудні" на Радіо Промінь розповіла психологиня Світлана Поліщук.
Ведучі:
Ірина Саннікова, Олександра Франко, Лесь Мирний
Лесь Мирний: — Що таке альтруїзм і чи існує альтруїзм взагалі?
— Альтруїзм — це здатність мати потребу приносити користь іншій людині і не очікувати від неї якоїсь віддачі. Мені добре від того, що я комусь приніс користь, і я при цьому не чекаю віддачі. Мені не потрібна та віддача.
Чи існує альтруїзм у чистому вигляді? Абсолютний егоїзм чи абсолютний альтруїзм — це шкідливо. Все має бути у міру.
Олександра Франко: — Відповідно до однієї з теорій, альтруїзм — це несвідоме бажання отримати потім якусь подяку.
— Якщо ми говоримо про "несвідоме" бажання, ця концепція так чи інакше пов’язана з концепцією Зигмунда Фройда. Тобто ми говоримо про несвідоме бажання і компенсаторні можливості для себе.
Якщо я маю щось негативне у своєму житті, якщо я багато наробив якихось проблем для інших людей, відповідно, я хочу якось відкупитися від цього.
ОФ: — Чи можна виховати альтруїзм у людині?
— Альтруїзм обов’язково виховується, людина з ним не народжується. Відповідно, виховання альтруїзму — це віддзеркалення того середовища, в якому людина перебувала, і наскільки у цьому середовищі альтруїзм був нормою.
Відповідно, якщо батьки не бачать альтруїзму відносно себе, вони повинні подивитися, якими вони були батьками.
ОФ: — Як взагалі виникло це поняття?
— Альтруїзм — це термін, який виник на противагу егоїзму у ХІХ столітті, він був запропонований Огюстом Контом. Чому це відбулося? На той час йде урбанізація, йде розвиток капіталістичного ладу, і людину як ніколи починають експлуатувати. На цій підставі виникає філософське бачення людського ставлення до людини, і пропонується термін на його позначення — альтруїзм.
ОФ: — Я нещодавно дивилась інтерв’ю однієї відомої акторки, вона казала: "Знаєте, чому ми так погано живемо? Тому що люди не турбуються одне про одного, всі думають лише про себе і їм наплювати на інших".
— З цим не можна не погодитися. Яскраво виражений егоїзм у переважної більшості людей є однозначним гальмом для розвитку суспільства, і для розвитку суспільства, у якому людині було б комфортно.
Кожен з нас прагне до комфорту, але здебільшого ми цей комфорт отримуємо за рахунок інших. А це нечесно, як мінімум.
Ірина Саннікова: — Чи можливо таке, коли альтруїзм змушує людину діяти на шкоду собі заради блага іншої людини?
— Це не є чистої води альтруїзм. Це "хворий альтруїзм".
ОФ: — Часом про людину, яка надто багато турбується про когось, кажуть, що вона не робить добро, а "завдає" його. Чи лікується альтруїзм?
— Якщо людина починає нав’язувати добро, то звісно, що у людини є певні проблеми. Як правило, це бажання, потреба людини бути значущою, яка в силу певних обставин не була реалізованою. І тоді об’єктом, на яке буде спрямована реалізація цієї потреби, стає найближче оточення.
ЛМ: — Вважається, що усі наші психологічні проблеми йдуть від дитинства, і беруть своє коріння саме від виховання. Як потрібно виховувати дитину, щоб у неї у майбутньому не було проблем із ось цим-от "хворим альтруїзмом"?
— Коли дитина ще тільки народилася, вона потребує не тільки їжі та задоволення інших фізичних потреб. Вона потребує емоційно позитивного спілкування. Якщо ми це дитині дамо, у неї ніколи не буде тих проблем, які надалі турбуватимуть її у дорослому житті.
З ними необхідно розмовляти. Дитина — це не наша власність, це людина. І ця людина в силу певних обставин потрапила до нашої сім’ї. І ми маємо забезпечити якомога більше умов задля того, щоб вона стала тим, ким вона має стати.
ІС: — Чи згодні ви з тією думкою, що основна місія батьків у житті дитини — навчити дитину обходитися без них?
— Так. Нещодавно я прочитала одну фразу, яка мені надзвичайно сподобалася. "Якщо батьки працюють, а діти відпочивають, то онуки будуть жебрачити". Тут дуже глибока думка.
Найбільше, що батьки можуть дати своїм дітям — це якомога раніше дати їм доцільну самостійність. І ця доцільна самостійність вже від другої половини першого року життя стає нагальною необхідністю виховного процесу дитини.
ІС: — Тобто вже у 8 місяців дитині необхідна самостійність? Що ж вона сама може зробити?
— Наприклад, у пів рочку дитина сідає, ми даємо їй горнятко, і вона сама починає пити. Ми її годуємо, даємо їй ложечку, і вона також себе годує. Вона робить це незграбно, але вона долучається до цього процесу.
Потім ми поступово долучаємо дитину до цього процесу, коли вона починає самостійно гратися, до 20 хвилинок. До кінця першого року життя дитина має залишатися сам-на-сам зі своїми іграшками і себе забавляти. Це також самостійність.
Слухайте розмову повністю в ефірі Радіо Промінь!
.jpg)
Про життя, мистецтво і творчу мотивацію в ефірі Радіо Культура в програмі Культура. Live розказав український художник Гамлет Зінківський.
Ведучі:
Людмила Ляхевич та Володимир Зайончковський
Гамлет Зінківський досі перебуває в творчому пошуку та пошуку себе взагалі. Про те, ким він є і хто він.
"Я шукаю цю відповідь. Щось там собі малюю і намагаюся зрозуміти, хто я, що я і навіщо я. І все. Це просто такий пошук в собі. Пошук свободи", — зауважив митець.
Художник пояснив, що цей пошук себе почався з того моменту, коли він народився й триває досі.
"Я говорю про те, що цікаво говорити саме мені. Я намагаюсь взагалі бути подалі від актуальності. Тому що якби я був актуальним художником, то, мабуть, я би в Харкові робив би зараз якісь мурали на тему, я не знаю, декомунізації, Жукова, чи ЛГБТ", — так каже Зінківський про свою творчість.
Мурал Гамлета Зінківського у Харкові
А от про те, наскільки важливо для художника мати свою філософію і дотримуватися неї на шляху до мистецтва, митець міркує так:
"Можна, звичайно, не мати жодної філософії і взагалі не включати мозок. Тобто працювати, як колись тебе навчили в академії чи ще десь в інституті і все. Просто гнати якийсь порожняк. Але якщо ти хочеш щось знайти, то треба шукати, треба працювати, треба думати, треба читати, треба аналізувати. Це робота".
Гамлет Зінківський вчився у Харкові в Академії дизайну та мистецтва. І мріяв розписувати храми. Та згодом дізнався, що творчості в тому немає жодної. І десь тоді друг йому показав стріт-арт.
"І з'явилося розуміння, що можна розбавляти. Можна робити штуки, але можна використовувати не графітони, не мозаїку, не фреску. Тому що це дуже важко, дуже довго. А можна використовувати звичайну фарбу і все", — зауважив Гамлет.
Весь ефір можна послухати тут
Гамлет Зінківський
В ефірі програми "Непробудні" лідер гурту "Вагоновожатые" Антон Слєпаков розповів, чи повернуться аудіопрогулянки Подолом у супроводі музики "Вагоновожатых", яку музику він слухає та чому не планує спілкуватися з іншими музикантами на фестивалі Atlas Weekend.
Ведучі:
Ірина Саннікова, Олександра Франко, Лесь Мирний
Лесь Мирний: – Чи є в тебе якісь шкідливі звички зранку? Як ти прокидаєшся?
— Прокидаюся досить спокійно. Якщо можна вважати каву за шкідливу звичку, то горнятко кави — це моя найбільша шкідлива звичка.
Олександра Франко: – У вашого гурту є пісня, яку я обожнюю переслуховувати, — пісня "Врізалась в пам'ять". Скільки особисто у тебе врізались у пам'ять спогадів, пов’язаних з гуртом "Вагоновожатые"?
— Чесно кажучи, багато.
Знаєте, на цьому треку на концертах, коли ми граємо з віджеїнгом, ми вмикаємо випадкові кадри. Наші віджеї просять нас здати свої телефони на якийсь час. З наших гаджетів вони скачують усі якісь випадкові фотографії, і вони в режимі реального часу такими проблисками транслюються.
ЛМ: – Давайте від візуального перейдемо до аудіального. Часто ми бачимо на вулицях людей, які ходять у навушниках. Що таке аудіопрогулянки з Антоном Слєпаковим?
— Це було восени, ми зробили 4 чи 5 прогулянок і все, цей проект закрився. Це була презентація на той момент нового альбому "Референс".
ЛМ: — І люди не просять повторити?
— Це був цікавий проект. Просто у кожного проекту є свій термін придатності. Ми це зробили з радіо Аристократи та організацією Pic pic, це була їхня ідея. Я був просто такою ілюстрацією до цього і майже нічого не робив. Я просто там ходив, і наприкінці ми збиралися, пили чай і обговорювали усе це. Це було таке тепле спілкування.
Мені здавалося, що за цю півтори години ми ставали такою "родиною".
ЛМ: — Але при цьому ви не говорили.
— Під час прогулянки — ні. Там усе відбувається у навушниках, є ведучий, який розповідає, що треба робити і куди йти. І є невеличкі мої вставки, де я розповідаю про те, як записувався альбом.
ЛМ: — Розповідають, що місця, які ви обирали для прогулянки на Подолі, є цінними саме для тебе. Які це місця?
— Тепер цю таємницю вже можна розкрити: прогулянка закінчувалася у дворі, де я жив перший рік свого життя. Після народження я жив там з батьками у комунальній квартирі. Зараз у тому подвір’ї класна літня тераса, там чайна, де можна було попити чаю.
На одну з локацій вже не зайти — це Рибальський міст, його зараз розбирають. Це була цікава локація, вона мені подобалась. Там було багато тусовок, вечірок…
ОФ: — А хто приходив на ці екскурсії? Фанати, знайомі чи просто пересічні люди?
— Зазвичай ті, хто знають "Вагоновожатых". Був ажіотаж, дуже швидко закінчувалися місця на цих прогулянках, адже на кожну прогулянку було всього 10-12 місць. На одну з прогулянок прийшло людей 15, не на всіх вистачало навушників та передавачів.
Ми просто гуляли і слухали альбом у такій незвичній атмосфері.
Ірина Саннікова: — З чого ти зазвичай слухаєш музику? Можливо, ти полюбляєш тільки теплий ламповий звук, і не визнаєш новомодних телефонів?
— Я слухаю з різних гаджетів. Я не викинув жодної своєї касети, які я слухав ще у школі, у мене велика колекція касет. У нас вдома є вініловий програвач і досить багато платівок. Я просто слухаю музику у такому обсязі, що мені б не вистачило теплого лампового звуку, тому я слухаю музику і в mp3-форматі на звичайному iPod.
Я слухаю у всіх форматах. Для мене важлива музика. І слухаю я на помірній гучності: щоб і чутно було, і щоб качало.
ЛМ: — Чому ми взагалі про це заговорили: ваш останній альбом вийшов касетою.
— І платівкою.
ОФ: — І платівкою. Але ж касетою! Це ж треба тепер купувати ці старі магнітоли, щоб послухати! Не так багато компаній в Україні зараз займаються записом аудіо на ці старі стрічки.
— Є спеціалісти, і вони ще з давніх часів це роблять, ще з часів касетних лейблів.
Я пам’ятаю, що коли ще я працював у форматі "Я и друг мой грузовик" і випускав перший альбом, тоді ще були касети, і альбом виходив на CD і на касетах. Потім вони зникли. І зараз останній альбом, вже від "Вагоновожатых", є і на вінілі, і на касеті.
Знаєте, багато людей купують альбом просто як дрібничку, на подаруночок. У дітей воно викликає просто природний захват. Вони не дуже розуміють, що це таке, але це дуже кльово.
ЛМ: — Давай прояснимо ситуацію. Ти записав альбом на касеті просто по фану, чи ти насправді любиш звук цього магнітофона?
— Це не те щоб ностальгія… Касети справді цікаво звучать, у них досить цікавий звук, його не зрівняти з mp3, який досить плаский.
І от, ми видали вже дві касети "Вагоновожатых", і третій, наш сольний проект, теж на касеті. Я відкритий до таких експериментів, чому б і ні?
ІС: — А яку музику ти слухаєш? Що у тебе в плеєрі?
— Якби ж так легко було відповісти. Я слухаю тисячі виконавців, формацій. Української музики я слухаю не так багато, але тих же "Онуку", Джамалу, "ТНМК" я слухаю.
ОФ: — А Винника?
— Для мене моветон навіть називати його ім’я.
ОФ: — Цього року "Вагоновожатые" будуть виступати на Atlas Weekend — найбільшому музичному фестивалі в Україні. Чи є виконавці, яких ти хочеш послухати чи з якими ти хочеш поспілкуватися на цьому фестивалі?
— Поспілкуватися я ні з ким не хочу, я не люблю "діставати" людей. Я просто знаю, що це таке, коли ти виходиш після сцени, а до тебе: "О, чувак, давай поспілкуємося! Я тебе бачив у такому-то році, ти там стояв…"
У нас досить затишна і симпатична сцена, на якій ми будемо грати, North Stage. Перед нами грає цікавий російський гурт "АИГЕЛ", після нас грає французький проект Telepopmusik, і на закуску — хедлайнер, якого я дуже давно хотів послухати наживо, UNKLE. Тому я можу навіть не відходити від нашої сцени.
Слухай розмову повністю в ефірі Радіо Промінь!
Про інформаційну війну, російських і українських класиків та Другу світову війну говорили в ефірі Радіо Культура у виїзній студії в Дніпрі на Міжнародному книжковому фестивалі Book Space з письменником Юрієм Андруховичем.
Ведуча:
Ірина Славінська
— В інформаційній війні використовують короткі повідомлення (твітти у 140 знаків — ред.). А довгі повідомлення - книжки, літературу у війні можна використовувати?
На жаль, так. Насправді, нам тут потрібно домовитися стосовно того значення, яке ми вкладаємо у слово “використовувати”. Чи це користуватися? Тут, бачите, корінь “користь”. Насправді це слово начебто таке позитивне. Але коли ми кажемо, чи можна щось використати для війни, то це всуціль щось таке негативне. Тому я думаю, що на рівні таких абстракцій - так, ми можемо ці акценти розставити. На рівні конкретики - це надзвичайно складно, бо нам треба сказати хто воює, хто на кого напав, хто захищається. Іншими словами, ця війна справедлива чи ні. І тоді, відповідно, позиція митця в цій ситуації. Чи він піднімає бойовий дух агресора своїми текстами, чи він намагається рятувати свою країну, своє суспільство і своє життя власне за допомогою своїх текстів.
— А література як елемент пропаганди - та, яка піднімає бойовий дух наших захисників - чи може це мати знак плюс?
Я думаю так. Я думаю, мірилом насправді є художня якість так чи інакше. Ну не може бути високої художньої якості в поєднанні з людиноненависницьким змістом. Тобто цей зміст, так чи інакше, повинен в собі нести якісь абсолютно гуманні цінності.
— А якщо говорити про російську класику? От мені особисто, коли почалася війна, стало важко читати колись симпатичного мені Достоєвського. Цю літературу колись мені подобалось читати. Але після 2014-го року я більше не можу це читати, тому що в ній я бачу щось таке, що нагадує мені про нинішню україно-російську війну.
Це найбільш така показова постать в російській класиці, саме Достоєвській являє собою… По-перше, це письменник універсальний, якого шанує увесь світ. Скажімо, західні інтерпретатори досі розглядають як важливий живий текст і сьогодні до нього звертаються на театральних сценах. І, відповідно, дуже складно взяти так відвернутися і закреслити. Але, безумовно, пам'ятаючи про оцю його крайню імперську агресивність його, назьвімо це своїм словом, антисемітизм - ми дивимося, перепрочитуємо ці романи зовсім іншими очима. Із самого початку стає зрозуміло, що це така велика-велика, потужна ідеологічна машина, яка до сьогодні в такому робочому стані. І сьогоднішня Росія з оцією машиною також працює. Вона, з одного боку, наснажена якимись агресивними ідеями, які там є про певну вищість Росії, вищість православ'я, і про їхню якусь всесвітню місію. А з іншого боку, вона ним користується на фронті дипломатичному, на фронті культурної дипломатії. Але Доствоєвській сьогодні грає в цій, скажімо, збірній національній Росії, на ключових позиціях. І багато речей нам українцям в цій ситуації даються з такими труднощами, тому що там, з протилежного боку, діє Достоєвський.
— Якщо говорити про українську класику, як вона взаємодіє з ідеологією?
Українська класика не може жодним чином з нею взаємодіяти, бо вона була бездержавна. Вона народжувалася в умовах спротиву певного такого інтелекутально, спротив на письмі. Нечуй-Левицький - це найкращий приклад. Це сумлінний державний службовець Російської імперії, людина-виконавець, який ледве дочекався цього виходу на пенсію, щоб засісти за писання. Поки міг, він це робив у вільний від служби час і ночами і так далі. А потім він узявся. Він просто жив до пенсії, а ось уже під час… Він тому й жив довго, він себе запрограмував на написання українською мовою романів, яким повністю може присвятитися вже на пенсії.
— Українська класика — це література опору за замовчуванням?
Так, я думаю, що навіть ті з наших класиків, які начебто на позір ніякого опору не чинили, але вони самим фактом своєї праці українською мовою вони, власне, вдавалися до цього опору.
— Сьогодні 22 червня — день, який колись відзначали днем початку Великой отечественно войны і сьогодні на екранах деяких телеканалів можна було бачити свічку, якою маркують дні пам'яті. Хоча цей день не є у переліку днів пам'яті України нинішньої. Коли ви для себе зрозуміли, що Великая отечественная — це насправді Друга світова?
Це частина Другої світової. Причому, це термін суто радянській. Ну, наприкінці 80-х, коли відбувався загалом такий перегляд цих офіційних якихось історичних меседжів і стереотипів. Десь тоді і під впливом того, що я читав, про що дізнавався, це дуже захиталося. Тому що, скажімо, з якихось родинних оповідей я знав звичайно, що цій даті 22 червня 1941-го передувало, наприклад, 17 вересня 1939. І Червона армія маршувала на терени Західної України, де власне мої попередники з родини, де вони мешкали і громадянами були іншої держави. Тобто, що це не зовсім так, як я знав зі шкільної програми історії, я десь цілком усвідомив власне наприкінці 80-х. У цей зламний такий період. Ну це дата, якщо бути дуже коректним історично, то 22 червня - це, назвімо так, дата, коли гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз.
Виготовлення цієї програми стало можливим завдяки підтримці американського народу, що була надана через проект USAID "Медійна програма в Україні", який виконується міжнародною організацією Internews. Зміст матеріалів є виключно відповідальністю організації та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та Internews.
Юрій Андрухович. Фото Facebook