Результат пошуку: Життя в ефірі
Директор Інституту соціально-економічної трансформації Ілля Несходовський в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Зранку" прокоментував дані Державної служби статистики щодо того, скільки грошей українці витрачають на продукти харчування.
Ведуча:
Христина Стець
"44% — це середній показник по всій країні. Це опитування людей з різними доходами, а відповідно, якщо у людей різні доходи, то по-різному можуть витрачатися кошти. Люди, які мають низький рівень доходів, зазвичай не 44%, а навіть 60-70% своїх доходів витрачають на продукти харчування. Люди з високими доходами можуть використовувати всього 10-20% від того заробітку, який вони мають, на продукти харчування. Тому треба зважувати, що ті показники, які були розраховані Держкомстатом — це середні показники по всій країні для того, аби кожна людина не порівнювала з собою. Вона може порівнювати лише з точки зору середнього, але це не означає, що повністю всі українці 44% витрачають на їжу", — зазначив Ілля Несходовський.
Ілля Несходовський зауважив, що також треба враховувати, яким є раціон людини з тим чи іншим рівнем доходу.
"Другий момент, це не тільки те, що вони витрачають 44% відсотки на їжу, а й раціон цього харчування. Так, наприклад, якщо людина заробляє мало, то її раціон зазвичай дуже простий: молоко, хліб, масло тощо. Ті люди, які мають більші заробітки, вони можуть витрачати той самий відсоток, але їхнє харчування включатиме, наприклад, і червону рибу, і більш дорогі м’ясні продукти тощо. Це також треба враховувати", — сказав він.
Він додав, що "третім аспектом щодо продуктів харчування є те, що Україна є аграрною країною, і дуже багато людей харчуються за рахунок того, що вони отримують з села: від своїх родичів, мають власні ділянки тощо. Це також певним чином викривляє ту статистику, яка у нас є".
Ілля Несходовський наголосив, що, "в цілому, це не дуже хороші показники, порівняно з тим, скільки витрачають європейці на їжу, а це близько 10-15%. Це свідчить про те, що українці заробляють дуже мало".
Як свідчать дані вибіркового обстеження умов життя домогосподарств Державної служби статистики, на придбання продуктів харчування і безалкогольних напоїв у третьому кварталі 2018 року українці витрачали в середньому 44,5% своїх доходів. У свою чергу, склад домогосподарства в середньому становить 2,11 людини.
Прослухати повну версію.
Фото — pexels.com
Керівниця відділу безпеки крові та донорства Центру громадського здоров’я МОЗ України Ірина Славінська, державна експертка групи стратегічного планування Директорату стратегічного планування та європейської інтеграції "Мінрегіон" Христина Рибачок, заступник директора департаменту ліцензування Національного банку України Сергій Савчук та державний експерт групи координації політики у сфері юстиції при Мін’юсті Станіслав Івасик в ефірі Українського радіо в програмі "Активізація" розповіли про активізм у державному секторі та як впроваджуються зміни.
Ведуча:
Людмила Тягнирядно
У чому була ваша мотивація піти з громадського сектору і перейти в публічний?
Ірина Славінська: не так просто схвалити рішення покинути або залишити ту громадську діяльність, піти на більш національний рівень, стикнутися з проблеми, про які не знав до цього часу. Ми всі усвідомлювали, що буде важко, тому що розуміли, що буде і стара структура в дечому себе проявляти, і бюрократичні процеси, але що це буде такий виклик, напевно, ніхто не усвідомлював. Проте дуже добре, що є люди, які йдуть на такі величезні кроки.
Я вважаю, що величезним мотиватором цього є: "Якщо не я, то хто? Чому я не можу змінювати цю країну від імені держави? Чому я маю бути осторонь цих змін і боротися проти системи як громадський сектор? Я хочу стати частиною свого майбутнього". Я думаю, що це основна мотивація всіх активістів, які залишили фізично громадський сектор, душею це неможливо залишити, і пішли в державу виконувати свою місію.
Христина Рибачок: я погоджуюсь з тим, що сказала Ірина, що ніхто з нас не уявляв, який це для нас виклик. Мені знається, кожна людина має займатися тим, що їй до душі. Кожна людина має займатися своєю справою. Але зараз одна з найкращих речей, яку може зробити активна людина для своєї країни, це саме піти на державну службу, тому що саме тепер створилося вікно можливостей. Це дуже класна нагода для молоді, яка прагне змін, щось дійсно змінити.
Для того, аби стати зараз держслужбовцем і отримати посаду, яка дійсно може щось змінювати, не важливо мати досвід на державній службі. Це відкриває можливості, у яких є ідеї, у яких є висока мотивація потрапити туди. У мене була дуже висока мотивація, хоча я потрапила туди не з першого разу.
Напевно, одна з цінностей людей, які прийшли туди працювати, це наполегливість. Якщо говорити про цінності трошки ширше, з якими йшли активісти працювати у державний сектор, то які вони є?
Ірина Славінська: я думаю, що, у першу чергу, це патріотична позиція кожного, хто пішов на державну службу або в державний сектор. Також це складний характер, який дозволяє запитувати "чому?", не слідувати тому, що у нас так було завжди,а змінювати це, впертість та одна з найважливіших рис — любов до своєї країни, тому що жоден громадський активіст не є активістом, якщо він не любить свою країну.
На жаль, з громадського сектору видно всю несправедливість, яка існує, але ці зміни є. величезний приклад Уляни Супрун, медична реформа, яка працює, перша ланка вже працює, є великі перспективи та стратегічні цілі. За таким лідером йдуть активісти і люди, яким не байдужа країна. Дуже важливо знати, хто твій лідер і вірити в нього, йти за ним. Впевнена, що кожен держслужбовець має такого лідера.
Чи дійсно всередині системи були люди, які також були готові змінювати?
Христина Рибачок: у "Мінрегіоні" зараз створено 7 директоратів, це означає, що приблизно 7 структурних підрозділів в межах міністерства, які складаються з нових людей, які прийшли ззовні. Також у "Мінрегіоні" налічується 44 фахівці з питань реформ, тобто це ті люди, які потрапляли на державну службу протягом останнього року. Наявність сильної команди, яка поділяє однакові цінності, це дуже важливо. Тому важливо створювати коаліції в межах свого міністерства, а також й з іншими міністерствами, знаходити однодумців і впроваджувати зміни, щось нове і робити це дуже нелегко. Але це можливо. Я бачу, що до нашої думки прислухаються.
На фото: Ірина Славінська, Христина Рибачок та Людмила Тягнирядно
Наскільки важливо бути послідовним у в провадженні змін як у громадському секторі, та і на державній службі?
Сергій Савчук: послідовність — є однією з найважливіших якостей, яка має бути притаманна як активісту, так і держслужбовцю, оскільки і суспільство, і конкретні суб’єкти ринку повинні розуміти, що політика державного регулятора є відкритою, прозорою та послідовною. Це, у свою чергу, створить сприятливі умови для бізнесу, активності в державі та зрозуміле поле гри для міжнародних інвесторів, оскільки передбачуваність та прозорість є основними вимогами, які висуваються інвесторами до українського ринку.
За час Вашої роботи у Нацбанку чи шкодували Ви, що пішли з громадського сектору? І що в роботі дається найскладніше?
Сергій Савчук: у кожній іпостасі є свої переваги й недоліки. Коли ти працюєш у громадському секторі, це надзвичайно потужна енергійна сфера. Після переводу в інші сфери в певні моменти не вистачає тої активної енергетики, яка надає сили рухатися далі. З іншого боку, державний сектор — це чудова сфера, де можна реалізувати всі свої знання і досвід. Тому обидві сфери взаємодоповнюють одна одну і їх можна гармонійно поєднати. Найважливіше і найскладніше — це вміння поєднувати аспекти та ризики всіх сфер, тому що коли ти працюєш у державному органі ти маєш враховувати інтереси абсолютно різних верств суспільства.
Які ви ставили перед собою цілі і що вже вдалось досягти? А що потребує більших зусиль?
Сергій Савчук: цілі були конкретні. Ми працює в департаменті ліцензування, і наша основна задачею було забезпечення прозорої структури власності всіх банків в Україні, зробити так, щоб кожен громадянин України знав. Хто стоїть за тим чи іншим банком, в які людина несе свої гроші. І щоб банки були публічно підзвітні перед суспільством. У цілому, ми успішно виконали це завдання.
Побутує думка, що у держслужбі відбувається відтік кадрів. Наскільки Ви це помітили?
Сергій Савчук: для багатьох працівників, основною мотивацією є матеріальна. Комерційний сектор пропонував в пропонує більш сприятливі умови, ніж робота у державній сфері. Для багатьох працівників це досить вагомий аргумент для повернення нараз у комерційний сектор. Ця проблема є актуальною для всіх державних органів. Я думаю, що цього питання потрібно підходити комплексно, поєднуючи і матеріальну, і нематеріальну мотивацію. Вже є позитивні зрушення. І зраз відтік кадрів є не таким активним, як раніше.
Чи був корисним досвід Вашої громадської діяльності зараз на державній службі? Чи є якісь практики, які варто втілити та застосувати у державному секторі?
Станіслав Івасик: однозначно досвід роботи у громадському секторі був корисним. У громадській організації я реалізовував певні проекти, однак відчував, що на державній службі можна зробити більше, тому що це зміни зсередини, є більше повноважень. Щодо перейняття досвіду громадського сектору до державної служби, то завжди можна один в одного повчитися, тому що, можливо, деякі процеси в громадському секторі проходять швидше й менш бюрократично. Але громадському сектору в державної служби варто повчитися більшій відповідальності.
Що зараз Ви змінюєте у своєму міністерстві на Вашій посаді?
Станіслав Івасик: я є у експертній групі з євроінтеграції. Зараз у нас ключова ініціатива — це розширення співпраці у сфері європейської інтеграції з Європейським Союзом. Ми напрацьовуємо новий документ, який повинен змінити наші теперішні відносини у сфері юстиції свободи безпеки. Ми збираємось з ЄС прописати більш кокетні заходи та пріоритети, де будемо працювати у визначених сферах, наприклад, це захист персональних даних. У співпраці з ЄС ми хочемо імплементувати загальний регламент по захисту персональних даних. Це значно розширює права кожного громадянина. Зараз українське законодавство у цій сфері набагато слабше, ніж європейське.
Чи є супротив реформі і що вдається найскладніше?
Станіслав Івасик: можливо, це бюрократичні процедури, погодження. Однак слід розуміти для того це робиться. Випустити якийсь неякісний документ, рішення матиме набагато гірші наслідки, ніж затримання його видачі.
Яке ключове завдання Ви поставили перед собою, коли йшли на цю посаду?
Станіслав Івасик: ключове завдання — завжди досягати результатів, позитивних змін для українського суспільства, і я впевнений, що зараз цим займаюся і цього досягаю. На цьому етапі, я думаю, що ми робимо все, що можемо.
Про які плюси і мінуси бюрократії у державному секторі ми можемо говорити?
Ірина Славінська: моя мета — реформа системи крові, тому що я була громадським активістом саме в системі крові, очолюю громадську організацію "Donor.UA". Я засновниця цього соціального проекту. Моя мета — це створення належного запасу і безпечного запасу компонентів крові шляхом створення законодавства, імплементуючи 4 директиви Європейського Союзу щодо якості. У цьому напрямку ми вже створили наказ, який зараз вже візується у МОЗ. Моя мета — довести стратегію до підписання Кабінетом міністрів. Крім того, це створення національного реєстру донорів крові, а також досягнення 100% безоплатного добровільного донорства. Тому всі бюрократичні процеси — ніщо у порівнянні з досягненням безпечного та якісного компонента крові для пацієнта, який бореться за своє життя.
Прослухати повну версію.
На фото: Ірина Славінська, Христина Рибачок та Людмила Тягнирядно
Подання Тетерука на Медведчука нічим не закінчиться, переконаний політичний оглядач Леонід Швець. Про це він повідомив в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Зранку".
Ведучі:
Богдан Буткевич, Христина Стець
"Якщо дуже коротко: не відбувається нічого. Генеральна прокуратура зреагувала на подання народного депутата Тетерука. У свою чергу, Тетерук підставляє "Народний фронт", який нещодавно збирався для того, щоб нікого не висунути на вибори. У нас відбуваються з’їзди, які нікого не висувають; депутати, які дають подання, які нічим не закінчуються", — зазначив Леонід Швець.
Читайте також — Тетерук: позов проти Медведчука — щеплення на майбутнє проти закликів до територіального поділу України
Леонід Швець зауважив, що Медведчук як юрист не каже нічого, від чого не міг би відкараскатися.
"Здається, Дмитро Гнап пригадав, що рік тому було подання на Євгена Мураєва, нинішнього кандидата у президенти, теж за підозрою у державній зраді. З тих пір не відбулося взагалі нічого. Жодних слідчих дій, жодних обвинувачень. Тому сподіватись, що щось відбудеться в цей раз ми не можемо. До того ж, наскільки мені відомо, Медведчук вже відповів так, як мав відповісти. Він дуже фаховий юрист. Він нічого не каже і не робить, від чого він не міг би відкараскатися у будь-якому суді. Я б, може, зрадів, якби на Медведчука подання зробила Служба безпеки України, попередньо накопичивши притаманні цій службі засоби, доказову базу, від якої він не міг би відбитися", — сказав Швець.
Нагадаємо, Генеральна прокуратура України розпочала кримінальне провадження щодо глави проросійської організації "Український вибір – право народу" Віктора Медведчука. Як повідомила прес-секретар генпрокурора Лариса Сагран у Фейсбук, справу відкрито за статтями про посягання на територіальну цілісність і недоторканість України та державну зраду.
Водночас Віктор Медведчук в коментарі телеканалі Newsone сказав, що його заява, на його думку, не порушує Кримінального кодексу.
Віктор Медведчук є головою політради партії "Опозиційна платформа – за життя", також він відомий як кум президента Росії Володимира Путіна.
Прослухати повну версію.
Театр драми і комедії у Києві - яким йому бути? Як часто в нас об'єднуються режисери зі своїми концепціями розвитку театру? Два лідери одного театру - компроміс чи спільна творчість? Про це розповіли в ефірі UA:Радіо Культура в програмі "Третій дзвінок. Театральний клуб з Наталею Грабченко" нові керівники Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра режисер Стас Жирков та режисерка Тамара Трунова.
Ведуча:
Наталія Грабченко
Нещодавно відбувся конкурс на посаду художнього керівника Театру на Лівому березі Дніпра. У підсумку сталося об'єднання двох режисерів, щоб разом створити театр, який вони бачать.
Чи легко вам далося таке об'єднання?
Стас Жирков: мені здається, якщо ми всі хочемо щось змінювати в цій країні, то актуальною є історія "почни з себе". Ми так і зробили. Взагалі, все наше покоління режисерів йде поруч вже немаленьку кількість років, не дивлячись на нашу молодість. Це відбулося, тому що в нас ніхто не вірив, адже коли ми розпочинали, поняття "молодий режисер" не було, тому що такими називали навіть тих режисерів, кому було майже 50 років. Хотілося змінити цю ситуацію і вона змінилася. Це була непроста історія для нас з Тамарою, але зараз впевнений, що це був єдиний шлях, як вийти з цієї непростої ситуації для всіх.
Чому ситуація була непростою?
Стас Жирков: дві людини зі своїми характерами та думками мають діяти як одне ціле. Звісно, це не завжди легко. Треба було свої амбіції кудись покласти і зрозуміти, що зараз це не головне. Маєш чітко розуміти, куди саме хочеш йти.
Тамара Трунова: треба було в досить короткий термін вирішити для себе, чи можемо ми серйозно та відкрито йти разом протягом певної життєвої дистанції.
Те, що ви учениця Едуарда Митницького, має значення для подальшого розвитку театру? Чи цей момент, можливо, може вас зупиняти робити певні рвучкі рухи стосовно його дітища, його театру?
Тамара Трунова: це є наше спільне дітище, всього колективу. Він завжди казав, що ми маємо будувати один театр, а не кожен свій. В мене немає внутрішнього супротиву чи конфлікту, що я бачу театр іншим. Едуард Митницький був дуже сучасною людиною та схильною до ризику у творчості. Якби в нас були наміри руйнувати, я не думаю, що ми взагалі йшли б до театру, бо театр взагалі не про це.
Читайте також: "Ми осиротіли" — спогади акторів про режисера Едуарда Митницького
Якими саме будуть ваші зміни і що ви можете зараз заявити?
Тамара Трунова: ми вже зустрілися майже з усім колективом, наступного тижня теж матимемо збір творчого колективу. Цікаво, коли в команді ви на ціннісному рівні співпадаєте, але творите життя по-іншому, бо це збагачує світ.
Стас Жирков: з точки зору концепту, ми продовжуємо шлях, який колись розпочав Едуард Митницький. Мені здається, що зараз найголовнішим є всім працювати, завзято працювати, тому що роботи багато. Є багато планів і дай Боже нам все це здійснити.
Як ви плануєте залучати молоду аудиторію?
Тамара Трунова: це і рекламна діяльність з боку театру, ми маємо говорити про себе. Будемо вибудовувати рекламну концепцію навколо кожної нової прем'єри і старі вистави також будуть подаватися по-іншому.
Стас Жирков: мені здається, що Театр драми і комедії завжди був режисерським театром, тобто тим, який відштовхується від режисерів. Хочеться довіряти режисеру і відштовхуватися від його ідей. Те, що ми хочемо говорити з аудиторією про день сьогоднішній, здається, зрозуміло. Ми хочемо оновити візуальний стиль театру, будемо підходити по-новому до вигляду фойє театру. Хочемо запрошувати нових режисерів, щоб з'являлися нові вистави, плануємо перезапустити камерну сцену.
Прослухати детальніше можете за посиланням
Фото — ФБ Наталії Грабченко
31 січня в.о. міністра охорони здоров'я України Уляна Супрун закликала підтримати петицію про легалізацію медичної марихуани (канабісу), яка була зареєстрована на сайті Верховної Ради групою громадських організацій. Прес-аташе конопляного Маршу Свободи за реформи державної політики щодо наркотиків Тарас Ратушний в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні.Зранку" розповів про те, як використовується канабіс у медицині та те, до чого призведе його легалізація в Україні.
Що таке канабіс
Канабіс — це просто рослина, яка останні 3 тис років перебуває з людиною у щільному контакті. Це рослина, в якій багато активних компонентів. Їх відкрито більше ста на сьогодні і лише один із них має психоактивну дію, через яку його вважають якимось наркотиком, а решта такого ефекту не має. Ці компоненти є дієвими у лікуванні різних хвороб.
Як канабіс використовується в медицині
Що ми розуміємо під медичним канабісом. Це дуже широкий спектр різних фармацевтичних форм, обов’язково зроблених за стандартами якості на основі різних активних речовин, які містяться в цій рослині. Вони можуть мати або не мати психоактивну дію.
Юридичний статус канабісу в Україні
Зараз в Україні є лише один формат, передбачений законом, для канабісу — це заборона. Він незаконний в будь-якій формі. Це стосується і тих канабіноїдів, які мають психоактивну дію, і тих, які не мають. Проблема в тому, що понад 2 млн українських громадян, які потребують доступу до ефективного лікування, як в інших країнах це вже врегульовано законом, такого доступу не мають і це потрібно зробити. Тобто, врегулювати законом контрольований обмежений обіг, прописати правила такого обігу і дати людям доступ, який їм гарантований, зокрема, Конституцією. Це їхнє право на життя і доступ до ефективного лікування.
Петиція щодо легалізації канабісу
Петиція була подана 30 січня. Вже минуло 5 днів і зараз є понад 12 тис підписів. Зазначається, що ще потрібно зібрати 12, 7 тис. Тобто, ми впритул зараз наближаємось до умовного екватора.
Ця петиція вимагає змін до законодавства, якими потрібно забезпечити дотримання прав людини на доступ до використання ефективних лікарських засобів на основі конопель і створити належні умови для повноцінного застосування у медичній і науковій діяльності, тобто прописати правила, за якими будуть відбуватися наукові дослідження канабіноїдів і обіг у медицині — клінічні дослідження, реєстрація цих лікарських засобів, протоколів лікування тощо. Найголовніше — потрібно врегулювати питання легального обігу, як буде придбаватися, зберігатися, переміщатися і реалізовуватися ті продукти, які містять канабіноїди.
Слухати повну версію.
Фото: Укрінформ
Літературна критикиня Оксана Щур в ефірі Українського радіо в програмі "Книжкова лавка" розповіла про топ-7 книг класичної української літератури, у яких насилля грає одну з ключових ролей.
Іван Котляревський "Енеїда"
Це історія любові Енея і Дідони. Еней зі своїми хлопцями прибуває до Карфагену, там він зустрічає Дідону, між ними спалахує пристрасть. В розпал їхніх стосунків, коли вона готова йому просто віддати все, що має, фактично жертвує честю, боги кажуть Енею, що він забув свою місію: давай збирай речі і йди далі. Еней кориться цьому посланню, а Дідона сходить на багаття, тому що суспільного осуду вона не боїться, але боїться виглядати смішною. Це насправді історія доведення до самогубства через любов, але нікого це особливо не хвилює: ні головного героя, ні автора, це звичайна поведінка тогочасного чоловіка і епічного героя.
Тарас Шевченко "Катерина"
Її зваблюють, вона доволі пасивна у цій історії, тобто вона знову ж таки готова пожертвувати всім і після того, як її бойфренд її кидає і йде далі у військових справах, так само як і Еней, він залишив Катерину. Голос народу промовляє голосом батьків Катерини і каже, що краще б тебе не народжували, ніж ти маєш в подолі принести. Вона поневіряється і нікому не потрібна. І тут можна було по-різному вирішити свою долю, не обов’язково було покидати дитину на призволяще і вкорочувати собі віку, але це художня література і не забуваємо, що це насправді Шевченко її вбиває. Відповідно до своїх уявлень про те, яким має бути цей сюжет в літературі, він іншого не бачить.
Марко Вовчок "Інститутка"
Тут у нас головна героїня — не селянка, а панночка, яка розуміє, що коли вона вступила у владу, у неї є свій маєток, вона упорядковує світ, який їй належить, жіночий мікросвіт, способами, які їй доступні. Це власне насильницькі способи. Вона не розуміє, як ще можна виховувати селян і робити те, що вона хоче. Вона може штрикнути служницю голкою і тоді вона буде робити те, що потрібно, або накричати на селян і їх фізично покарати. Це показує ті способи, які жінка, стаючи на чолі якоїсь структури, запозичує у світі чоловічому.
Панночка не отримувала якогось садистського задоволення від того, що вона так чинила. Вона доволі невротичний і нещасний персонаж. Просто вона не знала інших методів, не було кому їй пояснити, коли вона виховувалась в сім’ї. Вона є продуктом системи. Система була створена чоловіками і Марко Вовчок не соромиться це описувати.
Панас Мирний "Повія"
У повії Христі розбивається весь побут в селі. Вона не виходить вдало заміж і не знаходить собі чоловіка-покровителя. Можливо, на декілька десятиліть раніше вона б була захищена панським світом, а так вона може поїхати в місто і стати наймичкою. Вона обмежена мріями про щасливе життя у парі і заможність. Це її фактично і губить. Це прагнення до заможного життя попри навчання і гігієну призводить її до того, що вона стає повією і помирає від сифілісу.
Леся Українка "Бояриня"
Це історія про українську дівчину Оксану, яка виходить заміж за українського хлопця Степана, але оскільки це колонізована країна, то залишатися вдома означає дуже багато страшних речей і треба їхати в Москву.
Це таке міжнаціональне насильство на межі культур, тому що Леся Українка як автор, яка знала і дуже захоплювалася історією, написала в цій драмі про те, наскільки в період Гетьманщини відрізнялося життя в Україні і Росії. У XV-XVIстоліттях, коли засилали сватів до російських царівен, то їх показували через клітку. Тобто, справді були різні норми поведінки жінки в різних країнах. Тому українська жінка, яка сформувалася в доволі ліберальних умовах, переїжджаючи до східної країни стикається з іншими звичаями. Це її пригноблює і, звісно, шокує. Її це ламає. Це моральне насильство, яке її і доводить до смерті.
Олександр Довженко "Україна в огні"
Це історія про цноту і що вона символічно означає під час зіткнення з окупацією. Це дві героїні Олеся і Христя. Олеся до останнього чекає радянських воїнів, які йдуть через село, вибирає собі чоловіка, щоб не бути згвалтованою окупантом і Христя, яка стає коханкою окупанта, не німця, але італійця, але потім це намагається спокутувати.
Оксана Забужко "Польові дослідження українського сексу"
Це підсумковий текст є підсумковим, вона переосмислює все те, про що ми говорили, підводить риску. Слово дає всім жертвам і її головна героїня якраз описує цього колоніального чоловіка, який всіх дістав своєю помстою, своїми комплексами. Вона чітко це проговорює.
Слухати повну версію.
В четверту річницю з дня загибелі незмінного лідеру гурту "Скрябін" Андрія Кузьменка в ефірі шоу "Непробудні" прозвучало інтерв’ю з Кузьмою. Інтерв’ю було записане для програми "Третій", яка виходила на Радіо Промінь в середині 2000-х років.
Ведучі:
Ольга Бабчук, Ярина Скуратівська
Це третя частина інтерв'ю. Початок читайте тут і тут.
Ярина Скуратівська: – Читаючи твою біографію, ми зрозуміли, що ти взагалі вийшов з панку. Тобто починав ти як панк-виконавець, панк-музикант…
– Так, перша група "Реанімація", а потім "Ланцюгова реакція" друга, то була якби трансформована "Реанімація", то були такі дуже гострі… той звук називався тоді хардкор. От є хардкор-техно, а то був хардкор-панк. І ми кричали так, що всі щурі повтікали з тої школи, де ми робили репетиції. І власне директор з того приводу нас звідти не гнав.
ЯС: – Це говорить про те, що спочатку треба писати ту музику, яка хавається, подобається іншим, а вже потім переходити на улюблені теми.
– Фактично, це самий нормальний рецепт для молодих людей.
ЯС: – До речі, от ви переїхали в Київ, багато друзів залишилося у Новояворівську. Тепер ти, повертаючись туди, бачиш як та глибинка живе? Як вони зараз живуть?
– Мені дуже шкода взагалі такі маленькі міста як Новояворівськ. Тому що всі люди, які мали змогу, вони повтікали до якихось великих міст, а ті, що залишилися, вони залишилися, не скажу, що на вимирання, але на дуже несприятливі умови для життя. Там молодь практично не має, куди себе подіти. При всьому бажанні. Тобто неправда казати, що «ой, якщо захочеш, то ти зможеш». Нема в тебе тих 15 копійок чи навіть 50, щоб поїхати принаймні до того Львова і щось там шукати, якусь свою долю. А в Новояворівську нема що шукати. Так само, як в більшості тих маленьких міст, яких мільйон в Україні. Мені дуже шкода. Я з того приводу навіть рідше почав туди їздити, тому що мені дуже сумно там, вдома.
Ольга Бабчук: – Ти вже себе відчуваєш більше киянином?
– Так, звичайно. У мене десь таке відчуття почалося років два тому. У мене десь голова була така запаморочена один час, і ми, по-моєму, з вами піднімали цю тему минулого разу. І після того памороччя у мене наступив такий новий період, дуже світлий. В голові, я маю на увазі. Я зразу, одномоментно, зрозумів, що я щаслива людина. Нарешті.
ОБ: – І досі залишаєшся щасливим?
– Ой, я щасливію з кожним днем. Від мене можна папіроси підпалювати.
ЯС: – В одному з недавніх інтерв’ю ти сказав, що не хотів би, щоб твоя донька слухала музику з нецензурною лексикою. А на цьому компакті написано "Обережно, містить мати"
– Так що не хочеш брати в руки – не бери. Це попередження для таких людей.
ОБ: – Попередження, по-моєму, спрацьовує абсолютно інакше.
– Абсолютно. Ті, хто не хоче, обов’язково беруть і їх це страшно злить. Боже-боже, що то випускається в Україні.
ЯС: – Але ж твоя донька…
– Одна справа, що я не хотів би. Так вона все одно буде слухати. Вона ж переходить через різні етапи дозрівання
ОБ: – Ти не віриш у чудодійну силу виховання?
– Я не то що не вірю, я навіть не знаю, що така є.
ЯС: – Ти останнім часом почав багато писати пісень соціального спрямування.
– Угу. Мене дуже бентежить.
ЯС: – Це щось на зразок "Музиканти проти наркоманії та алкоголізму"?
– До речі, афоризм такий чув. "Рок проти наркоманії – то таке саме, як бджоли проти меду".
Один із моїх світочів світової музики – то є Боно з групи U2. І я страшно поважаю, що у нього максимальна просто кількість його творів – соціального характеру, і вони сприймаються якщо не нарівні зі всіма Крістінами Агілерами і Брітні Спірсами, то набагато краще і набагато довше. Хоча там є соціал дуже жорсткий. Тобто проблема війни, проблеми расизму. Він виступив, якщо ви знаєте, ініціатором, щоби з країн третього світу зняли їхню заборгованість. Боно виступив. Так що такі люди зі світу музики, і мене дуже бентежить та ситуація, що у нас в Україні, принаймні, немає музикантів, яких би обходила ситуація в Україні. Є партійно заангажовані, але в їхніх текстах я не прослідковую жодного соціуму, вони співають "Україна моя ненька, вишивані рушники", і всьо. Їхній соціум на цьому закінчився.
ЯС: – Або Танець пінгвіна…
– Перепрошую. Танець пінгвіна мав зміст нормальний, соціальний. А якщо слухати, що Танець Пінгвіна страшно веселий, і відкинути три куплета про те, що "мене нервують люди, ті, що думають мало"… Знаєш, багато кому та пісня наступила на мозолі.
ЯС: – Говорячи про соціальну тематику. Якщо ти говориш, що твої останні пісні, на зразок Танець пінгвіна, не крутять на ФМ-ках, то що вже казати про соціальну спрямованість…
– Танець Пінгвіна якраз крутять. Я мав на увазі більшу частину пісень Скрябіна, котрих дякуючи тим ФМ-станціям, ніхто не знав. Ті люди, які хочуть побачити підтекст, вони його побачать, якщо їм пальцем не тикнути навіть. А всім рештам нема чого тикати пальцем, я думаю, що з часом і ті дойдуть.
Андрій Кузьменко. Фото Олена Божко
В четверту річницю з дня загибелі незмінного лідеру гурту "Скрябін" Андрія Кузьменка в ефірі шоу "Непробудні" прозвучало інтерв’ю з Кузьмою. Інтерв’ю було записане для програми "Третій", яка виходила на Радіо Промінь в середині 2000-х років.
Ведучі:
Ольга Бабчук, Ярина Скуратівська
Це друга частина інтерв'ю. Початок бесіди читайте тут
Ольга Бабчук: – Не можна заперечувати, що значна заслуга в українізації української музики – у піснях Скрябіна. Україномовність – це твій внутрішній принцип?
– В нашій країні, я пару місяців тому дізнався статистику, в Україні більшість людей говорять по-російськи. То не є секрет. Враховуючи Схід, процентів 70. Зараз уже й Захід. Я у Львові йшов недавно, чуть не здурів. Мене то не шокує, просто неприємно, тому що коли ти приїжджаєш до поляків, вони мають свою мову, вони дорожать, вони викидають іноземні слова з мови, тому що 50 тисяч іноземних слів у польській мові… У нашій мові, я думаю, більше.
Ярина Скуратівська: – Але все-таки ти принципово будеш співати українською мовою, чи з’являться російські пісні?
– Я говорю по-українськи, мені легше українською свої думки формувати. Я завжди думав, що я по-польськи говорю перфект, і ми з Ростиком і Шурою вирішили: давайте напишемо пісню по-польськи, тому що на поляках вчилися, віддамо якусь шану Польщі, яка колись нас надихнула. У нас нічого не вийшло. Ми ту пісню пишемо вже десь 4 роки. Справа в тому, що ми по-польськи розмовляємо дуже рідко, хоч і добре, але не складається вона, щоб вийшов якийсь продукт, який несе якусь ідею. То буде просто текст, написаний без мозгів, без якоїсь душі, просто текст – зліплені слова докупи. Але ж то зразу видно. І то саме по-російськи. Я не зарікаюся, що я ніколи пісні по-російськи не запишу. Для мене то не є якесь табу, яке я ніколи не зроблю. Я не можу просто.
ЯС: – А з людьми, які говорять з тобою російською, ти переходиш на російську, чи усе-таки лишаєшся?
– Якийсь такий автомат існує. Часом стараюся лишатися. То залежить від людини. Якщо від людини еманує якась добра енергетика, я бачу, що їй просто тяжко в’їхати в то, що я говорю, бо часом я говорю заскладно для людини, яка українську мову перший раз чує чи другий. Західний діалект відіграє свою тяжку роль. Він автоматично, я не можу з ним нічого зробити. І русизми, і полонізми, і все що хочеш там.
ЯС: – Але ж у школі вчили на літературній українській мові…
– Так, але ті ж вчителі на перерві говорили на своєму діалекті. Я на них дивився й думаю: "А вони ж праві".
ЯС: – До речі, як ти ставишся до того, що дуже часто закидають дуже багато слів регіональних, діалектизмів, що їх не розуміють?
– По великому рахунку, то є зле. Навіть у нас повно таких слів, які практично не мали би бути. Наприклад, "всьо" замість "все". Воно якось мені до вуха просто краще лягає, і ми тому його пишемо. Я знаю, що то є біда, але не настільки погана, якщо ідея пісні є вартісна… Якщо пісня безідейна і там ще купа суржика – то треба бити в чоло і виганяти. А якщо якась нормальна – можна пробачити.
ОБ: – Тобто мета виправдовує будь-які засоби, так? І ідея обов’язково має бути.
– Ідея просто необхідна. Інша є біда, що у нас, так само, як і в інших людей, розмовляє по-російськи в Україні, так само і більшість музикантів, які на сцені, вони в житті послуговуються російською мовою. І то є так само біда. Я, чесно кажучи, за Грін Грей і за Табула Раса, тому що вони якою мовою розмовляють, такою мовою і співають. Це принаймні щиро. А ті люди, що послуговуються інакшою мовою і пишуть по-українськи – то така сама історія, як з нашою польською піснею. Нічого в них не вийде.
ЯС: – Ми навіть на собі відчуваємо, що в житті ти зовсім один, а коли тебе оточують люди, які тебе бачать здалеку, збоку, вони тебе оцінюють зовсім інакше. Як ти почуваєшся, коли таке відбувається?
– Правильно роблять, що оцінюють інакше.
ЯС: – Яким ти себе відчуваєш, спілкуючись з такими людьми? От вони тебе бачать зовсім іншим!
– У мене є комплекс. Я може десь всередині намагаюся їм показатися таким, як я є дійсно, а вони від мене того не чекають, вони думають: чекай-чекай, він же бреше, він же не такий! Він в телевізорі таке зробив і таке, він з нами не так говорить і отак руками не махає, танець не танцює. Це я так грубо, образно, щоб було зрозуміло. І то є біда практично, тому що такий близький контакт примітивізує то відношення до музики і до того, що ми робимо. І ті люди, то їх відштовхує.
ЯС: – Треба їх здалеку тримати, не підпускати.
– Це для них буде краще, для тих людей. Вони не чекають від людини, яку вони чуть не боготворять, вони не чекають якихось простих слів. Час від часу у мене любить матюк якийсь пролетіти, такий "матюк захоплення", крик захоплення. Така штука.
ОБ: – Що ти приносиш у жертву своїй роботі, і що ти віддаєш? Чим ти жертвуєш? От твоя сім’я, твоя дочка – вона від цього не страждає?
– Страждає. Раз на два тижні, ми раз на два тижні з Світланою їздимо додому, на машині до Новояворівська. А я в жертву віддаю – власне те, що я сказав. Сім’я моя страждає і здоров’я. Але мені то подобається жахливо, робити те, що я роблю. Мене ніхто туди не жене, я не дістаю за то грошей практично останні три місяці. Тому що ми не виступаємо, ми собі сидимо в свою волю в тій студії. Мені то дико подобається, страшно. Я без того жити не можу, от і все.
ОБ: – А про що, природне для себе, ти мусиш забути, коли йдеш, наприклад, на концерт?
– Страх. Я маю страх до сцени. Особливо коли довший час не виступаєш, або коли виступаєш на якійсь незнайомій сцені. Я дикий страх маю.
ЯС: – Повертаючись до того, що сцена робить з людьми – як вона тебе змінила? Ти виходиш зміненим після виступу?
– Так, то є маска.
ЯС: – Вона до тебе приростає?
– Нє.
ОБ: – Ти в цьому впевнений?
– Зараз я впевнений. Я вийшов з цього, коли та маска приросла, але тепер вона не приросте ніколи. Я вже просто знаю, коли приходить той момент, коли її треба знімати. Але та маска є добре. Знаєш, є такі венеціанські маски, такі страшні. Вони вродє такі кольорові, але я їх боюся, тих масок. А то є маска, – зараз, я скажу, – непримітивності. От протилежне до примітивності – то є шо? У такому, буденному житті я є досить примітивна людина. Знову же ж, матюки, не слідкую за розмовою. А на сцені та маска мусить зробити мене благородним.
ОБ: – Здається, Скрябін досяг уже такої висоти, що неможливо скинути, не пустити в ефір. Невже така ситуація може статися? Пономарьов крутиться…
– Вони дбали про себе. Вони молодші за віком, по-перше, від мене, і вони якось скорше адаптувалися до того всього. Я ж дуже колєгую з Сашею Пономарьовим, і дуже добре ладжу з Ірою Білик, я знаю просто, як у них то відбувалося. По-перше, у них набагато серйозніші структури по промо, і вони серйозніше відносилися до музики, як до бізнесу. До своєї музики, як до свого бізнесу. А ми відчули такий притиск з боку мас-медій в сторону Скрябіна, і просто зложили зброю. Втекли у студію.
Ми записали два альбоми, які фактично негативні, інші. Інші, але ми хотіли їх дуже записати. Ми їх записали, і десь всередині було таке відчуття, що ну знімем там кліп – зняли кліп на Фото (брудна як ангел). Класний кліп, всьо, всі сказали, що класний. Але якось пісня в радіо не заіснувала, тобто люди її не знають.. Заграли десь на концертах – якось дуже дивно то всьо відбулося. А Технофайт взагалі собі пройшов без кліпа, без промо, без нічого.
ЯС: – Є інший вихід. Роби, наприклад, так, як робить ВВ: випускає в Росії компакти чи касети, і тут їх розкуповують.
– Та, ми мали запрошення їхати до Росії від того самого Бурлакова, але ми не скористалися тим запрошенням, тому що знову ж відбулася така незрозуміла трохи штука: ми чомусь були переконані, що їхати туди задурно – то не є найкращий вихід, робити собі промо там, щоб заіснувати тут. Тобто нижче нашої гідності ми собі порахували. Можливо, то було неправильно з якоїсь тактичної точки зору.
ЯС: – Тепер ти вважаєш?
– Тепер я вважаю, та. Потім, з другого боку, їхати в Росію, грати в їхню дудку – якось не зовсім мені подобалося.
ЯС: – А тут ти не граєш?...
– А тут я не грався, але бачиш, два роки випало практично з життя групи. З мого – ні. Енергія просто з мене валить через всі дірки можливі, і я себе відчуваю дуже комфортно зараз. Просто відносно Скрябіна сталася відносно така екологічна катастрофа.
Завершення інтерв'ю читайте тут.
Андрій Кузьменко. Фото Олена Божко
В четверту річницю з дня загибелі незмінного лідеру гурту "Скрябін" Андрія Кузьменка в ефірі шоу "Непробудні" прозвучало інтерв’ю з Кузьмою. Інтерв’ю було записане для програми "Третій", яка виходила на Радіо Промінь в середині 2000-х років.
Ведучі:
Ольга Бабчук, Ярина Скуратівська
Ексклюзивна оцифрована радіоверсія інтерв’ю
Ярина Скуратівська: – Чи доводилося тобі бути в ролі третього, і якщо доводилося, то що це була за роль?
– Мільйон раз.
ЯС: – Традиційна чоловіча роль третього?
– Мільйони раз. Справа в тому, що я третій ще й у "Скрябіні" ціле життя. Не перший, не другий, а власне третій. Якось так вийшло, що я такий "тато" у них двох. Вони двоє щось зроблять, а я в кінці прийду, дам їм по голові і скажу: "Ні, так не буде". Це тому що я приходжу третій до студії. Вони там вже є, сидять, трясуться, а я приходжу…
ЯС: – Як досягається успіх?
Ольга Бабчук: – І чи є він у Скрябіна і у тебе зокрема?
– Є. Я щаслива людина. Я зрозумів це недавно, коли в мене був дуже великий стрес у житті. Я зрозумів, що я щаслива людина, тому що я маю сім’ю, я маю батьків, я здоровий, я роблю своє діло, роблю його непогано, і ще й дістаю за своє улюблене діло гроші. Час від часу.
ОБ: – Як щодо критеріїв – "роблю непогано"? Це публіка визначає, це успіх у слухачів, у глядачів, чи це таке внутрішнє задоволення, внутрішні нотки, які дають знати: оце зроблено гарно?
– І те, і те. П’ятдесят на п’ятдесят. Приходять листи, я спілкуюся, і хлопці спілкуються з людьми, які підходять на вулиці, зустрічаються в транспорті чи ще десь. І самоконтроль, самокритика у мене, напевно, процентів 60 десь займає. Тобто моє самозадоволення грає більшу роль. Якщо мені не сподобається той продукт, він ніколи не вийде.
ЯС: – А рецепт хіта?
– Рецепт хіта є. Добрий заспів, добрий приспів, добрий відступ, добрий заспів, добрих два приспіви.
ОБ: – Що для тебе є творчість? Це дійсно має бути творчість, чи це наполеглива рутинна робота?
– Залежно, що тобою керує в даний момент. В людини буває ж всякий настрій. Буває злий, буває добрий. У нас більша частина нормальних речей, які заслуговували більше уваги, ніж інші, виходили під час депресії або злого настрою. Тобто ти приходив і ти робив ту музику під впливом якоїсь зовнішньої аури, не твого настрою. А коли ти маєш добрий настрій, ти приходиш і робиш то, що ти би хотів, щоб сподобалося людям. В двох словах щоб пояснити: коли ти маєш злий настрій, тебе не обходить, що про то скажуть інші, а коли настрій добрий, тебе вже обходить, що про то будуть говорити.
ОБ: – До речі, про депресію. Відколи я почала слухати Скрябіна, мене страшенно вразило і привернуло увагу те, що тексти "чорні". Все сумно і погано, це настільки вирізнялося з-поміж іншої маси… Тобто ті пісні, що були написані під час депресії, мали шалену популярність і якось допомогли вийти нагору і піднятися?
– В той час, на початках, може, ми були мало не єдиною групою, яка, власне, зачіпала ці теми. А тепер таких стало багато, і якісь наслідувачі вже почали вилазити. Я вважаю, що вони роблять це трошки примітивніше, ніж ми, тому що ми тим жили і воно нам, власне, і допомогло. А їм воно не допомагає, бо воно є не їхнє.
ЯС: – Тепер гурт Скрябін став яскравими оптимістами.
– Неправда.
ЯС: – Дуже часто у своєму іміджі ти показуєш себе людиною простою: що бачу – те й кажу, що відчуваю – так і відчуваю. Це імідж такого щирого рокера…
– Я не є щирий, я дуже скритний чувак. В мені заховано всередині страшні печери. Те що є нагорі, воно часто не співпадає.
ЯС: – Тобто ти говориш те, що від тебе чекають люди?
– Ні, в більшості випадків я ясно приховую, якщо мені то може зашкодити. Я такий егоїст, самий справжній.
ОБ: – Ти так ясно це визнаєш?
– А що ховати?
ОБ: – На початку "Скрябін" мало хто знав, потім прийшла слава, тепер всі бігають за автографами, купують касети. А ти залишаєшся таким простим, доступним у спілкуванні. Це теж те, що ти виставляєш напоказ, чи це все-таки частина твого "Я" внутрішнього, твоєї суті?
– Знаєш, у нас була зіркова хвороба. Я тут дослідив, пару місяців тому ми були несносні просто. Ми вже були такі… знаєш, є таке голландське яблуко гарне, на базарі продається. Часто в нього навіть хробак не лізе. От ми були таким самим яблуком для людей. В нього хробак не лізе тому, що воно зіпсуте всередині, там нема що їсти. Ми зіпсулися. Практично, для тих людей, що спостерігають це явище збоку, ми залишилися тими самими, тому що на зовнішність це якось не відкладалося усе те, що відбувалося всередині. А між собою ми вже відчували дикий напряг, страшний просто, і неможливо вже було існувати далі. Ми були вже зіпсуті до кінця, і слава богу, що… Був один таки момент, не пов'язаний зовсім з музикою, у моєму особистому житті, мені треба було якось зазирнути всередину себе, співставити те, чим я є зараз, того, що був, і ким я хочу бути в майбутньому. І практично той момент допоміг мені розібратися в отому всьому. Ми практично ту хімію з себе викинули.
ОБ: – Тобто якби цього не було, Скрябін міг би розлетітися в різні боки?
– Так, небагато бракувало.
ЯС: – Це ще раз доводить, що шоу-бізнес і сцена – річ не така красива, як здається людям збоку.
– Справа в тому, що ми співали під дудку, самі не розуміючи цього. Під дудку того шоу-бізнесу ми пішли по тих слідах, які вже були протоптані, і які розмірами були інакші, ніж сліди від наших мештів. Нам було спочатку некомфортно по тих слідах іти, а потім ми звикли. Вбрали такі самі туфлі, в яких пройшлися ті, що йшли перед нами. І при цьому втратили…
ЯС: – … жертва моди?
– Може бути. Вона диктувала страшну волю нам. І ми по ній пішли. Я ціле життя був переконаний, що я ніколи не буду співати і я ніколи не буду грати в чужу трубу. А я грав так, що ви собі не можете уявити.
ОБ: – Так збоку видається, що швидше Скрябін піднімає слухача до свого рівня і веде за собою.
– Я не маю на увазі слухача.
ОБ: – І все інше якось теж. Що просто ви є настільки оригінальні і самодостатні, що не треба ні на кого рівнятися, ні за ким іти, а просто є своя стежечка, можливо, вона крута, петляє, але вона своя.
– Знаєш, нема біди без добра. Справа в тому, що в той поганий період ми не продукували практично музики. Якщо навіть щось зробили – воно дико відрізнялося від того, що ми до того часу зробили. Це не була така попса "гупца-гупца", там були такі тексти, які я зараз слухаю, і вони мене шокують, я не вірю, що то я їх написав. Музика ще куди не йшло, але ті тексти виривають мізки з голови. То є не моє, то є чуже.
ОБ: – І ти їх нікому не покажеш?
– Покажу. А який сенс не показати? Я ясно колись покажу людям: подивіться, який я був. Якщо то буде когось цікавити.
ОБ: – А ти не боїшся? Ти ж мусиш знати про вплив, який має твоя творчість на тих, хто тебе слухає, особливо підлітків. Ти не боїшся, що те, що вириває мізки тобі, може так само вплинути і на них?
– Так… воно може.
ОБ: – І ти віддаси їм слухати це?
– Ні, я ж сказав, що я поясню перед тим. Ясно, що є така біда, що дехто з людей цього пояснення не почує і почує вже голий твір. Тоді зле. Значить, я ще подумаю над тим.
Це перша частина інтерв'ю. Продовження читайте тут.
Андрій Кузьменко. Фото Олена Божко
Завідувачка відділу біології та організаційно-масової роботи Львівського міського дитячого еколого-натуралістичного центру Зоряна Слівіцька в ефірі Українського радіо в програмі "Ранковий формат" розповіла, чи безпечно будити бабаків завчасу.
Ведуча:
Вікторія Єрмолаєва
"У Львові ми розпочали традицію будити бабаків у 2009 році. І це свято, День бабака, ми проводимо 15 лютого на Стрітення, тому що за народними прикметами власне саме в цей день наші предки спостерігали за погодою, за поведінкою тварин і прогнозували прихід весни: чи вона буде ранньою, чи вона буде пізньою. Тому ми вирішили святкувати за традиціями і своєрідне свято бабака трошки перенесли. Тобто ми святкуємо 15 лютого, в той час, як Європа святкує 2 лютого", — зазначила Зоряна Слівіцька.
Зоряна Слівіцька зазначила, що повноцінно бабаки від сну пробуджуються у березні.
"Враховуючи певну гуманність до травин, з цих міркувань ми будемо їх будити пізніше, щоб це було для них менш стресово. Адже вони ще сплять, у них зараз повноцінний сон. Цілком від сну вони пробуджуються у березні", — сказала Слівіцька.
Експерт пояснила, як раннє пробудження може впливати на гризунів.
"Цей стрес може впливати на їхню поведінку, на їхній звичний спосіб життя. Але якщо говорити про тварин, які живуть у природі, то, звісно, така ситуація може бути значно стресовою. Але, наприклад, наші бабаки під час зимівлі знаходяться в приміщенні, тому таке пробудження буде для них менш стресовим", — прокоментувала Слівіцька.
Нагадаємо, 2 лютого у світі щорічно відзначають День бабака.
Прослухати повну версію.
Фото — pixabay.com
Міжнародний благодійний фонд "Життя з надлишком" у березні проведе шоу-змагання з кіберспорту для дітей та підлітків з інвалідністю. Про це в ефірі "ДеньПРО" розповіла керівниця проекту Сніжана Доброва.
Ведучі:
Марія Сизон, Роман Рудський
Сніжана Доброва розповіла, що захід проходить вже утретє. Вперше такі шоу-змагання пройшли у 2013 році, до них долучилися понад 100 учасників.
"Дуже багато було саме учасників на візку. Тобто діти і молодь, які полюбляють кіберігри типу Dota, Counter-Strike, і яким складно приїжджати через певні обмеження, – пояснила організаторка. – Тому для них це був справжній крутий івент, можливість поспілкуватися з однодумцями, пограти в ігри і взагалі класно провести час".
Вдруге шоу-змагання з кіберспорту для молоді з інвалідністю відбулися у 2017 році.
"Що цікаво, в 2017 році ці змагання припали саме на день слабочуючих людей. І близько 50 учасників у нас були зареєстровані саме слабочуючих. Але все ж таки це не завадило їм брати участь у змаганнях. Ми долучили сурдоперекладачів до волонтерів, які допомагали їм брати участь у командних іграх", – поділилась організаторка.
Сніжана Доброва додала, що для України це унікальний івент. Він дає можливість дітям та підліткам з інвалідністю, які більшу частину свого життя проводять вдома, комунікувати з однодумцями та реалізувати себе.
"Саме такі люди далі можуть знаходити себе у програмуванні, у професійному кіберспорті. Наші шоу-змагання – це, окрім всього іншого, ще й можливість спілкуватися з професійними кіберспортсменами типу команд NAVI. У 2017 році приїздив кіберспортсмен Віталій Муха, а це один з переможців гри FIFA, і власне, вони з ним спілкувалися, отримували автографи, обмінювалися досвідом. Тобто вони бачать, що є можливість не просто сидіти вдома і грати в ігри, а рости", – підсумувала Сніжана Доброва.
Нагадаємо, 16 березня у кіберзоні Метрограду відбудуться шоу-змагання з кіберспорту для дітей і підлітків з інвалідністю. Його вже втретє організовує Міжнародний благодійний фонд "Життя із надлишком". У змаганнях можуть брати участь учасники віком до 35 років, які захоплюються комп'ютерними іграми.
Змагання будуть проходити серед таких ігор:
- Counter-Strike: Global Offensive
- Dota2
- HearthStone
- Quake III Arena
- FIFA 19
- StarCraft II: Wings of Liberty
- PlayerUnknown's Battlegrounds
Реєстрація для учасників, волонтерів та партнерів триває на офіційній сторінці заходу.
DakhaBrakha об’їздили Європу, побували в Австралії, Бразилії, Арабських Еміратах та Колумбії. Але найчастіше виступають у Сполучених Штатах. Про них захоплено пише поважна преса, а на концерти приходить не лише діаспора, а переважно місцева публіка. Вони майстерно поєднують етно і сучасні ритми, трайбл-денс і українську архаїку. Їхні концерти – це театралізоване музичне дійство з яскравим антуражем і психоделічним відеорядом. Про "етнічне мракобісся", як вони самі себе називають, та місце української музики на світовій культурній карті в ефірі "РанокПРО" говорив фронтмен гурту DakhaBrakha Марко Галаневич.
Ведучі:
Ярина Скуратівська, Євген Павлюковський
Євген Павлюковський: – Коли DakhaBrakha зрозуміли, що знайшли цю формулу поєднання національного колориту і того, що може бути цікаво західному слухачеві?
– Шлях до цього був довгий. Мої коліжанки з дитячого колективу вивчали український фольклор, співали у різних колективах. І коли прийшли в театр "Дах", вони зустрілися з Владом Троїцьким, директором театру і режисером. Він запропонував їм, а згодом і мені, піти шляхом експерименту і роботи з тим, що вони добре знають, що вони добре вміють, і надати нове дихання, нове життя прадавнім українським пісням.
Найважливіше для нас, найцінніше і те, що нам дає натхнення – це українська музична пісенна традиція. Далі ми робимо з нею експерименти, знущаємось. Комусь такий шлях в розвитку музики подобається, комусь менше подобається… Ми не вважаємо, що ми винайшли щось таке супероригінальне і особливе, в кожній країні є приклади таких експериментів з їхнім фольклором.
Зрозуміло, що мейнстрім – то не є етнічна музика чи та, що базується на етнічній музиці. Ми, звісно, знаємо Dead Can Dance чи якісь інші нібито всесвітньо відомі колективи, але вони дуже рідко приїздять до нас.
ЄП: – Але ж, в принципі, етнічні мотиви можна зустріти у дуже багатьох всесвітньо відомих виконавців, від норвежських електронщиків Röyksopp до Селін Діон.
– Мені здається, це дуже важливо і це дуже цінно. Адже як ми бачимо, сучасна поп-музика – вона дуже схожа, і ми не можемо відрізнити виконавців одне від одного.
Дуже важко відрізнити, що ти несеш. Можна, звісно, говорити, що ти несеш загальнолюдські цінності. Але класно, коли ці загальнолюдські цінності ще й мають свою національну барву і колорит.
Ярина Скуратівська: – На скількох інструментах ти граєш?
– Так, щоб дуже добре – то на жодному. А так – то акордеон, перкусія, може ще щось.
ЯС: – А дівчатка?
– Дівчатка теж. У нас найбільше визначилася Ніна, вона на віолончелі грає і більш-менш далеко від неї не відходить. І у неї найкращі результати з тим.
Нам допомагає наша музична непрофесійність. Хоча й професійність також не завадила б.
ЯС: – Як у вас відбувається творення? Ви просто сідаєте на репетиції і імпровізуєте?
– Та я думаю, як у всіх.
Ми сідаємо, заварюємо собі чай, беремо печиво і згадуємо, хто що цікаве бачив, чув, у кого які ідеї з’явилися за цей час і пропонуємо ці ідеї. Хтось просто бере якийсь інструмент і щось награє, і у нас виникають якісь думки, ідеї. Або хтось з дівчат згадує, що ось, була класна пісня, колись ми чули її там-то там-то. Давайте спробуємо її зробити по-нашому.
ЄП: – Я якось спілкувався з одним відомим аранжувальником, і він сказав: "Я взагалі не розумію, як DakhaBrakha робить аранжування. Там же немає аранжувань, це ж просто якийсь хаос!"
– А ми не дуже розуміємо, що таке аранжування. Ми погоджуємося з цим відомим аранжувальником. Так, ми – гурт, який працює без аранжувань.
ЄП: – Коли ви граєте на сцені, складається враження, що у вас просто є фрагменти, на яких відбувається суцільна імпровізація. Це навмисно, чи ви просто не заморочуєтесь, щоб вчити партії?
– Мабуть, ми просто не вміємо грати постійно одні й ті самі партії. Тому назвемо це імпровізацією.
ЯС: – А яка музика звучить у твоєму плеєрі?
– Ну от зараз їхав сюди, слухав новий альбом Джеймса Блейка, непоганий такий. До речі, він пішов якось в хіп-хоп, дуже було неочікувано. Мабуть, це такий тренд, треба буде і нам сходити.
Ми будемо скоро теж сідати працювати над новим альбомом. У нас вже є декілька композицій, напрацювань. Ось у лютому маємо сісти і попрацювати.
ЄП: – Українська публіка на вас реагує дуже жваво. А чи розуміє вас американська?
– Якби не розуміла, ми 15 турів не відкатали б там. Дуже гарно реагує американська публіка. Вона дуже відкрита, дуже емоційна, дуже готова слухати, вбирати, реагувати на те, що відбувається. І якщо говорити про різницю, то все-таки в Західній Європі і в Америці на концерти ходить дуже багато людей старшого покоління – за 50, за 60 років.
От ми час від часу робимо концертні тури у Франції, і там ми їздимо по концертних майданчиках по всій країні. І в кожному місті – у великому, у маленькому – є якийсь хороший концертний зал, куди люди купують концертні абонементи на рік. Вони довіряють арт-директорам цих закладів, тому що туди не привозять якусь "єрунду".
ЯС: – Як часто бачитесь з сім’єю та рідними?
– Це болюче питання.
Ну ось зараз ми вже майже два місяці вдома, зробили собі вихідні майже всі. Крім Ніни, яка поїхала в тур з Dakh Daughters в Америку. Але всі інші з родинами. І якраз намагаємося пожити разом.
Нам допомагає відеозв’язок, чати. Ми тримаємо зв'язок з родинами, але це одна з найскладніших особливостей нашої роботи.
ЄП: – В турах вам доводиться проводити дуже багато часу разом. Не втомлюєтеся одне від одного?
– По-перше, ми дуже поважаємо одне одного і любимо одне одного.
В принципі, у нас вся команда – це п’ятеро людей: нас четверо і наша арт-менеджерка Іринка Горбань, яка з нами майже від самого початку. Ми вже дуже довго одне одного знаємо, знаємо плюси і мінуси, слабкі місця. І намагаємося поважати і пам’ятати, що ми самі маємо створювати навколо себе атмосферу добра і позитиву.
ЯС: – А є якісь теми, які могли б вас розсварити?
– Творчі, в першу чергу. В політиці ми більш-менш одностайні.
В творчості нема такого, щоб ми щось придумали і зразу так і зробили, в когось є певні зауваження. Наприклад, у нас є такі композиції, які не виходять в світ, тому що хтось один каже: "Вона не готова". Ми прислухаємося, і, на жаль, люди цих пісень не чують. Але ми продовжуємо над ними працювати, і можливо, десь років через 5 вони з’являються все-таки.
ЯС: – Чи є для тебе життя поза музикою?
– В мене ще є фотографія. Час від часу мені доводиться влаштовувати різні виставки. Скоро буде в Дніпрі.
ЄП: – Ідеї знімків DakhaBrakha теж належать тобі? Наприклад, знімки з дзеркалами, або той феєричний знімок з рибинами і короваєм?
– Це у нас є прекрасна подруга Ольга Закревська. Вона сама придумала ідею, сама купила рибу, сама вручила нам їх, сама поставила рівненько. І насправді вийшла прекрасна фотографія.
Там насправді довга історія. Вона спеціально закупила великі дзеркала і хотіла зробити із дзеркалами таку інсталяцію. Це трохи далі по Житомирській трасі, біля Коростишева. І ті фотографії – ну такі, нормальні, щось вийшло. І вона каже: "У мене завтра день народження, я собі закупилася. Є кілька рибин дорадо і ще цей хлібчик. Давайте ми попробуємо, най собі буде". І як воно буває, випадково воно виходить дуже класно.
Фото facebook.com
ЯС: – Чим DakhaBrakha сама для себе пояснює свій успіх?
– Ми працюємо гарно, ми багато вкладаємо в це. Ми робимо це чесно і з любов’ю, так нам здається. Ми працювали і працюємо в театрі "Дах", і це теж величезна сила, яка нас надихає, тому що ми постійно у творчому середовищі. Ну й основа – українська автентика – це теж дуже сильна річ, яка дає нам сили.
Плюс ми не закриті, ми відкриті до світу, звертаємось до різних жанрів, різних етнічних традицій. Нам цікаво вбирати те, що ми бачимо, чуємо і переосмислювати це.
Разом з цим, ще одна важлива річ, якої ми навчилися у світових турах – бути пунктуальними.
ЄП: – Ви якоюсь мірою стали позитивною візитівкою України у культурному світі.
– Дякую на цих словах. Але працювати закордоном нам всім треба, і України все ж таки до сих пір як культурної країни на мапі світу немає.
ЯС: – Коли ви плануєте наступний концерт у Києві?
– Здається, це буде листопад. Ми плануємо зробити його у Палаці Спорту.
Абсолютна більшість громадян України не довіряє судовій владі, переконаний старший аналітик компанії "Чесно: фільтруй суд" Іван П’ятак. В ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Вдень" він також наголосив, що без тиску громадянського суспільства органи державного суспільства є пасивними.
Ведучий:
Роман Коляда
"У рамках нашої компанії ми часто робимо заміри, наскільки суду та його діяльності довірять люди. Цей критерій довіри до судової влади дуже низький. У 2017 році він взагалі коливався в межах статистичної похибки. Зараз він трохи підвищився, проте все одно залишається низьким на рівні 10 відсотків. Ми можемо говорити про те, що абсолютна більшість громадян України не довіряє судовій владі", — зазначив Іван П’ятак.
Він зауважив, що часто самі судді своєю діяльністю дискредитують свою судову владу.
"Самі судді своєю діяльністю часто дискредитують свою судову владу, оскільки ми часто бачимо кримінальні провадження щодо суддів в частині порушення корупційних скандалів, в частині п’яної їзди за кермом, в непритягненні суддів до відповідальності, які порочать суддівську мантію. Це має дуже негативний вплив на саме сприйняття суду... Аналогічно ми можемо говорити і про якість судового процесу. Вона залишається незадовільною, оскільки для того, щоб відновити права, потрібно ефективно і швидко це робити. Те, що справи у нас тягнуться по 5-8 років, це не є нормально. Такий довгий строк розгляду дорівнює тому, що право людини ніколи не буде відновлено", — зауважив П’ятак.
Він зауважив, що потрібне реформування судової системи.
"Без реформування ми ніколи нічого не відновимо. Перш за все, потрібні якісні судді з цінностями, які розуміють проблему і намагаються вирішити її, допомогти людям відновити справедливість. По-друге, потрібно обов’язково починати з себе. Це не правильно, коли кожен буде влаштовувати самосуд. Тому що буде такий критичний момент, коли ми скоротимося до рівня третіх країн, які вирішують свої питання за допомогою зброї", — додав він.
Читайте також: Нові подробиці вбивства подружжя біля суду в Миколаєві — коментує журналіст УР
Іван П’ятак наголосив, що без тиску громадянського суспільства органи державного влади є пасивними.
"Без тиску громадянського суспільства органи державної влади є пасивними. Громадянське суспільство є тим стимулюючим аспектом для проведення цих реформ, для втілення їх в життя. І чим більшим буде цей тиск, тим швидше і краще ми зможемо це реформувати", — прокоментував П’ятак.
Прослухати повну версію.
Якщо ми хочемо бути ефективними та успішними, ми повинні змінювати армію сьогодні, переконаний голова Координаційної ради Всеукраїнської громадської організації "Громадська ліга "Україна – НАТО" Сергій Джердж. Про це він розповів в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Вдень".
Ведучий:
Роман Коляда
"Нам потрібні основні стандарти НАТО, за якими була б взаємосумісність української армії, українського сектору безпеки з країнами-членами НАТО, з європейськими країнами. Всі міжнародні інституції, які опікуються безпекою та мають миротворчі місії, якщо вони мають безпекові місії у світі, то вони використовують стандарти НАТО. Це ті стандарти, які стосуються безпеки, військових, їхнього забезпечення", — зазначив Сергій Джердж.
Він пояснив, для чого потрібні ці стандарти.
"Ці речі нам потрібні, насамперед, ті, які посилюють нашого солдата, його життя, умови перебування. Також нам потрібні стандарти, які забезпечують живучість на полі бою: це все, що пов’язано з військовою медициною, з логістикою, з забезпеченням військ. Крім того, дуже важливими є стандарти управління", — прокоментував Джердж.
Він наголосив, що якщо ми хочемо бути ефективними та успішними, ми повинні змінювати армію саме сьогодні.
"Якщо ми хочемо бути ефективними та успішними, ми повинні змінювати армію саме сьогодні під ті бойові завдання, які стоять перед нами, під ті виклики, які є. Тому власне і існує ця річна програма співробітництва України з НАТО, яка фактично започаткована з 2008 року після Бухарестського саміту, коли ми очікували на план дій щодо НАТО", — сказав він.
На цю тему: Запровадження військових стандартів НАТО буде імпульсом до наближення вступу України до альянсу —Тетерук
Нагадаємо, 18 грудня Верховна Рада України у першому читанні ухвалила законопроект про запровадження військових стандартів НАТО.
Шляхом запровадження стандартів Північноатлантичного альянсу передбачається забезпечення взаємосумісності Збройних сил України зі збройними силами держав-членів НАТО.
Прослухати повну версію.
В ефірі UA:Радіо Культура в програмі "Арт-салон" відбулася унікальна прем’єра — аудіоверсія вистави "Номери" у фрагментах. Це трагіфарс про ницість та незборимість духу за мотивами п’єси Олега Сенцова - режисера, письменника, бранця Кремля. Також 31 березня ми ще раз зможемо побачити виставу "Номери", прем'єра якої відбулася 7 грудня минулого року в "Довженко-Центрі". Про це розповіли режисерка-постановниця Тамара Трунова, ініціаторка та продюсерка сценічної роботи, генеральний продюсер кінокомпанії 435 FILMS Анна Паленчук.
Ведуча:
Світлана Гудзь-Войтенко
Режисерка вистави Тамара Трунова поділилася, що для неї чути виставу, не бачачи її, є новим досвідом.
"Прекрасно, що цей проект незалежний від стаціонарного театру і його умов. В нас відбувся відкритий кастинг, на який прийшло більше ніж 200 акторів. Потім відібрали тих, хто й створив команду "Номерів" та зранку до ночі проводили репетиції", — сказала Трунова.
Вона переконана, що у виставі "Номери" був просто чудовий акторський склад.
"Віталій Ажнов зіграв "Нуля", "Першого" грає Андрій Ісаєнко, "Третього" Вікторія Авдєєнко, "Четвертого" грає Валерія Ходос, "П'ятого" Володимир Кравчук, "Шоста" Римма Зюбіна, "Сьомого" зіграв Дмитро Олійник, "Восьму" Христина Синельник, "Дев'ятого" Руслан Коваль, "Десяту" зіграла Ганна Кузіна і "Одинадцятого" Міра Жучкова", — зауважила Трунова.
Продюсерка вистави розповіла про організаційні складнощі роботи над "Номерами".
"Сцена номер 6 та "Довженко-Центр" є незалежним театральним майданчиком, на якому відбуваються багато театрільних подій, але вони часто не є в контексті театрального репертуару міста. В нашій виставі задіяні актори з різних театрів і їх важко зібрати разом. Цей акторський склад працює як один живий організм, тому хочеться дивитися "Номери" лише такому акторському складі", — додала Паленчук.
Читайте також: Продюсерка вистави "Номери" за п'єсою Сенцова: прагнемо, щоб спектакль побачили не лише в Києві
Режисерка вистави "Номери" висловила сподівання, що п'єса скоро буде доступна для читачів.
"Цікаво буде тим, хто відвідає виставу, а потім почитає і знайде різницю сприйняття тексту і реалізованого матеріалу на сцені. Образ цирку у виставі - це образ фіктивного щастя, фіктивного життя. Музичне вирішення вистави ми вигадували з Акмалом Гурезовим, з яким я працюю не вперше", — сказала Трунова.
Нагадаємо, Олег Сенцов зараз відбуває покарання в російській колонії в місті Лабитнангі за Полярним колом. Українського режисера схопили в анексованому Криму 2014-го, за рік російський суд ухвалив ув’язнити його на 20 років, звинувативши в тероризмі. Сенцов усе заперечує.
Прослухати детальніше можете за посиланням
Фото - ФБ сторінка Номери/Numbers