Фото: Радіо Культура
Ви пара, і, як і кожен з нас, з початком повномасштабного вторгнення, мусили родиною швидко ухвалювати рішення, що робити далі. Ви могли продовжувати записувати подкасти, продовжувати працювати на міжнародні медіа, перебуваючи в безпечному місці, але ви вирішуєте присвятити себе волонтерству. Що означав для вас тоді цей вибір?
Тетяна Огаркова: Було дуже багато запрошень, зокрема в від наших закордонних друзів. Їх у нас багато, адже ми довго жили за кордоном. Напевно, досить кумедно виглядало, що в тривожну валізу ми, насамперед, поклали наші мікрофони. А вже згодом з'ясувалося, що ми забули покласти закордонні паспорти. Навіть обставини склалися так, що ми залишилися. І ми відчували, що ми тут затребувані, адже кількість людей за кордоном, які хотіли знати, що відбувається в Україні, зашкалювала. Ми з першого дня почали виходити в ефір, і в перший же день їх було 10. Оця місія — бути тут і розповідати — залишається і зараз однією з головних. Згодом до неї ще долучилася місія багато їздити країною. І не лише для того, щоб розповідати, а й допомагати: ми возимо автівки на фронт.
Після кожного великого обстрілу нас постійно запитують журналісти, як ми почуваємося, і це запитання відверто дратує. Я навіть написала про це велику статтю у французькому часописі на річницю вторгнення. Ми всі почуваємося однаково, це питання зайве. Важливо, не як ми себе почуваємо, а що ми при цьому робимо. Оця журналістська місія, яку ми собі обрали, була абсолютно логічною і гармонійною, адже у нас були мікрофони, і у нас вже був подкаст. Але просто розповідати — такої місії вже замало, враховуючи, який виклик стоїть перед країною.
Фото: Facebook Тетяни Огаркової
Кожен з нас на своєму рівні повинен робити бодай маленькі кроки, які дозволяють трохи менше відчувати провину. Постійна робота з відчуттям провини теж присутня.
Модель красивого родинного партнерства — це вкрай важливо сьогодні. Таня сказала, що всі ми зараз працюємо з відчуттям провини.
Володимир Єрмоленко: Я думаю, оцей каскад відчуття провини наповнює всіх: ти в ЗСУ чи не в ЗСУ, ти в країні чи виїхав, когось втратив чи не втратив. Щоб боротися з цими думками, треба енергію перетворювати на дію. Щоб провина не роз'їдала зсередини, вона має стати стимулом до дії.
Дуже багато родин нині розірвано, жінки з дітьми виїжджають, а чоловіки йдуть у військо. Ми ухвалили рішення працювати разом, хоча, безумовно, кожен з нас запитує себе, чи наше рішення правильне. Напевно, під час війни немає універсальної моделі, і я би дуже застерігав засуджувати чийсь вибір. Вкрай важливо в нашому сучасному стані розуміти і поважати вибір кожного. Ми ухвалили рішення залишатися в Україні, і ми теж не знаємо, чи правильне це рішення, адже у нас троє неповнолітніх дітей. Це справді дуже складні вибори.
Фото: Facebook Тетяни Огаркової
Тетяна Огаркова: Справді, питання не в тому, відчувати чи не відчувати провину, питання в тому, в що її трансформувати. Війна ставить перед нами ще одне важливе питання — питання відповідальності. Ми 10 днів тому були у Вільнянську Запорізької області, де ракета зруйнувала корпус пологового відділення. Внаслідок удару загинуло немовля, якому було 2 дні. Вони були єдині пацієнти в ту ніч, коли прилетіла російська ракета. Родина не хотіла виїжджати, вважаючи безпеку достатньою для того, щоб залишатися. Ми розуміємо, що в такій ситуації міг опинитися будь-хто, і розуміємо, що мати потім звинувачувала себе в тому, що вони залишилися. Але ж ми ніколи не знаємо, що буде завтра, і яку відповідальність ми будемо нести за свої вчинки.
Війна — це дуже великий урок рівності, адже ми всі ходимо під одним небом і можемо стати жертвами цієї війни, не залежно від того, які у тебе статки тощо. І коли нас запитують іноземці, чому ми не виїхали, адже ми мали таку можливість, я їм кажу, що всі не можуть виїхати. Цей спільний знаменник для всієї країни — один з цінних досвідів цієї війни, який, я сподіваюся, ми зможемо трансформувати в повоєнний період і зберегти відчуття солідарності. У нас у всіх немає точки, де ми будемо на морально правильному боці, це треба прийняти і не дозволяти почуттю провини тебе руйнувати.
Анатолій Дністровий, розповідаючи в одному зі своїх творів про хлопчика, який проводжає машини вздовж дороги десь в прифронтовому містечку, про його погляд говорить "посивілі очі". Що відбувається з нашими дітьми під час війни?
Тетяна Огаркова: Ми їздимо прифронтовими територіями, де немає шкіл, дитячих садочків. Ми це все маємо, але під час блекаутів у нас теж часто запитували, чому ви залишаєтеся в місті, адже діти займалися танцями з ліхтариком, сиділи в темряві тощо. Я завжди думала про те, що оскільки є тренерка, яка приходить на репетиції в темряві з ліхтариком, то чому ми мусимо виїжджати. Вона працює, щоб створити ілюзію нормальності, а наші діти можуть розвиватися. Міста, в яких не буде дітей, перетворяться на форпости, це буде інший спосіб суспільного буття. Так зараз виглядають Костянтинівка, Дружківка, Краматорськ, Слов'янськ.
Володимир Єрмоленко: Кожна родина унікальна. Я бачу різні історії. В деяких родинах діти це переживають дуже важко.
Я пам'ятаю 24 лютого, ми виходимо з дітьми і неподалік чуємо вибухи. Я забираю дітей додому, і чую, як середня дочка пояснює молодшій, що таке війна. Старша дочка стала серйознішою, сконцентрованішою, її малюнки в перші дні війни були дуже пронизливі. Я чую в кав'ярні, як діти 11 років обговорюють промову Зеленського, і чому Борис Джонсон має стати новим генсеком НАТО.
Можливо, радикальне дорослішання наших дітей — це не так і погано. Дуже багато революційних поколінь в історії — це діти війни. Інтелектуальний бум 1960 в Західній Європі — це покоління дітей війни. У війні ми ніколи не повертаємося на той рівень, на якому були раніше. Але питання в тому, як і куди ми вийдемо: як вийшла Європа після Другої світової війни з великим драйвом до чогось нового, або ми опинимося, умовно, в ситуації Афганістану чи Сирії, де грузнемо у війні. Ми мусимо розуміти, що ці дві крайні точки — вони можливі для нас.
