Поділіться основними враженнями щодо медійної атмосфери на саміті
Я побачила, що це дуже популярна подія у медійників, кількість журналістів вимірюється сотнями тисяч. Журналісти конкурують за місця, де вони роблять свої включення, щоб позаду них був гарний фон. Також конкурують за кабіни для монтажу і навіть за сидячі місця в величезному медіа-центрі. Відмітила, що журналісти, які там працювали, вільно володіють багатьма мовами: до оператора можуть звертатися іспанською, до спікера німецькою, ще до когось французькою.
Найважливішими були дві теми саміту для всіх журналістів — це Швеція і Україна. Україна була на порядку денному, і вона була цікавою всім.
Як почуваються українські журналісти на міжнародних майданчиках?
Я нещодавно була в Лондоні, в Британському парламенті на зустрічі з британськими парламентарями, і там були присутні українські журналісти. Що цікаво, британський парламентар знав не лише в обличчя українського журналіста, а й знав його ім'я. Сам до нього підходив, дізнавався, скільки приділити часу тощо. Це для мене було дуже показово, що в світових столицях наших медійників почали впізнавати, рахуватися з ними, вважати, що вони донесуть інформацію до важливої для західних політиків аудиторії. Звичайно, залишається ще дуже багато роботи. Ми це бачимо по журналістському середовищу і колу інтелектуалів. Ми зараз тільки вчимося дивитися за межі нашої країни і відкривати для себе світ.
Я колись була присутня на глобальному зібранні журналістів, там були люди з усіх куточків світу. Там ми обговорювали, кого ми вважаємо сильними політичними лідерами, і мене здивувало те, що людина з Індії назвала політика з Нової Зеландії, про якого я ніколи не чула, на мій сором. Ми не встигаємо цікавитися рештою світу. Але й Індія досить далеко від Нової Зеландії. Людина з Буркіна-Фасо пишалася лідером зі своєї країни, і всім присутнім він також був відомий. Відверто зізнаюся, для мене це був урок: нам потрібно дуже і дуже відкривати світ для себе. Спочатку в журналістському середовищі, а далі доносити до громадян.
Медіа з яких країн були присутні на Вільнюському саміті? Чи були серед них Індія, Китай, країни Південної Америки?
Якщо чесно, журналістів зі згаданих вами країн я не зустрічала. Спеціально я не намагалася встановлювати контакти, але серед тих, з ким просто перетиналися, були країни, все ж ближчі до нас.
Що являв собою акредитаційний процес?
Журналісти потрапляють сюди різними шляхами. Є журналісти, які приїжджають в офіційних пулах. Наприклад, є пул Білого дому, вони працюють між собою, і їх так само важко зустріти, як і американських лідерів. Я чула, що був пул Офісу Президента, принаймні, мене запитували, чи я до нього не належу. Особисто я акредитувалися прямо через Брюссель, через штаб-квартиру НАТО. Ці механізми теж працюють, вони відкриті для українських журналістів абсолютно спокійно.
Відповідно, якщо ти акредитуєшся від штаб-квартири НАТО, ти вільніше почуваєшся у висвітленні події?
Безумовно, це впливає на фокус дуже сильно. Тому що ти сам здобуваєш інформацію, сам вирішуєш, куди ти підеш, і ніхто не встигає вплинути на твої очікування.
Про що переважно запитували колеги, наприклад, на прес-конференції президента України, на скільки цікава Україна?
Колеги-журналісти з інших країн переважно запитували не українських спікерів про Україну. Цей інтерес дійсно був, і ми спостерігали в режимі реального часу всю цю інтригу. Про це запитували до того, як стало відомо, які є рішення саміту стосовно України. Після того, як рішення саміту вже прозвучало, далі я вже стежила за роботою українських колег.
Чи отримували журналісти відповіді на свої запитання, адже в підсумковому документі дуже багато незрозумілого, особливо щодо умов нашого вступу до НАТО?
Відповіді про умови не звучало. Це питання залишилося нерозкритим для всіх журналістів. Всі це зрозуміли однаково: конкретні умови не сформульовані. Я зрозуміла, що наши дипломати намагалися досягнути найбільшого прогресу з можливих — запрошення України до членства в НАТО. Не варто плутати запрошення із членством, тому що запрошення — це формальна ініціація процесу. Але за фактом ми знаємо, що ми не отримали цього найвищого нашого побажання, натомість ми отримали декларацію про те, що Україну чекають в НАТО за певних умов. Ну а ми всі розуміємо, що Україну чекають в НАТО після закінчення війни. І це ключове. Не менш ключове, ніж розуміння тих умов і реформ, які ми маємо здійснити. Прозвучали два напрямки цих реформ — демократизація і посилення оборонного сектору. Я думаю, це недалеко від вимог ЄС. Але інша умова про закінчення війни дуже неоднозначна, і ми її можемо трактувати, як завгодно. Є думка про те, що формулювання, мовляв, Україна може бути в НАТО тільки після закінчення війни, воно взагалі вбивче. Тому що Росія може ніколи не закінчувати війну, вести її в дуже лайтовому для себе варіанті, інколи пострілювати в наш бік і формально нас назавжди утримати від НАТО.
Консенсусу стосовно того, що таке закінчення війни, немає. Чи склалося у вас враження, що є уявлення про те, що Путін готовий сідати за стіл переговорів для того, щоб завершувати війну? Вони ще досі вірять у те, що Путін договороздатний?
Дуже складно говорити про це, бо ми висвітлюємо одну сторону. Ми можемо тільки уявляти, що думає Росія. Я виходжу з найбільш песимістичних очікувань, тому що Росія зробила вже майже все погане, що могла зробити. Я думаю, що в певної частини західного істеблішменту існує певна віра в це. І також у них можуть існувати дипломатичні канали, якими вони намагаються обмінюватися якимись баченнями з Росією.
З'явилася інформація про таємну зустріч Патрушева і Бернса, голови ЦРУ, то очевидно, що якийсь канал існує. А чи бачили ви інтерес міжнародних журналістів до Президента України?
Я бачила величезний інтерес до нього, як до персоналії як з боку журналістів, так і з боку звичайних громадян Литви. Він виступав на одній з центральних площ Вільнюса. Чутка про цей виступ ширилася між журналістами. Не всі в це вірили, але інформація була дуже грамотно запущена неофіційними каналами. Коли ми туди приїхали, натовп був на стільки шалений, що нас ледь не розтоптали. Я хочу підтримати президента і його команду в їхніх намаганнях отримати якнайбільше як від істеблішменту, так і ще раз нагадати громадянам про Україну, про те, чому потрібно підтримувати ідею членства України в НАТО. Литовці бачать наших навчених військових, як партнерів по НАТО, як захист і для своєї країни. Підтримка була шаленою: скрізь по місту прапори, написи на адміністративних будівлях тощо. Навіть місцевий виробник снеків випустив чіпси зі смаком борщу.
Вхід в експоцентр, де відбувався саміт був оформлений фотографіями зруйнованих будинків, українських воїнів з ампутованими кінцівками, українських дітей, які втратили житло тощо — натуралістичними фотографіями, які "ображають" Фейсбук. Це справляло враження?
Думаю, що це було зроблено дуже грамотно. Журналісти і публічні гості саміту змушені були проходити повз ці фотографії. І навіть, якщо, приміром, у якогось журналіста в переліку запитань не було України, то після цих коридорів з фотографіями, я впевнена, він згадував про нас. Я, до речі, бачила, як в інтернеті розійшлися фотографії міських автобусів Вільнюса, на яких була фраза "Поки ви чекаєте на цей автобус, Україна чекає на членство в НАТО". Важливо те, що цей напис був зроблений англійською, а це означає, що його цільова аудиторія — гості саміту. Не всі автобуси були так забрендовані, а саме ті, які возили міжнародних журналістів або гостей. Безумовно, Україна не могла би цього зробити без підтримки місцевої влади, мерії тощо. Підтримка в таких меседжах з боку Литви — це абсолютний подарунок Україні, що саміт відбувався саме в цій країні.
Чи була помітна присутність української делегації?
Була помітна їхня присутність. Резнікова просто "розривали" журналісти. Журналісти проходять багато перевірок з безпекових питань, але коли вони вже потрапляють в середину, більше не існує перепон між ними і спікерами. Я, наприклад, також чула, як іноземні журналісти в медіа-центрі передавали між собою інформацію про те, що сюди повинен прийти Кулеба. Це для них була новина.
Чи порушувалися якісь теми, які є не надто приємними для нашого міжнародного іміджу?
Про корупцію в Україні запитують. Але дуже дивним чином. Я бачила, як дві різні людини з двох різних країн — Литви і Бельгії ставили запитання однаковими фразами: що нам робити з українцями, які приїжджають сюди на Ламборгіні? Дві людини не можуть вигадати однакову фразу. Відповідно, вони десь це прочитали.
До речі, у іноземців було ще одне кліше — батальйон Монако. Вони теж питали, що робити з нашим батальйоном Монако. Тобто, теза про те, що не потрібно нам допомагати через корупцію, присутня.
Очевидно, що корупція — це певний тригер для західних медіа, і вони будуть цікавитися цим питанням і надалі.
Ми ж розуміємо, що Росія не буде сидіти, склавши руки. Де-де, а в інформаційному просторі вона буде працювати всіма можливими гібридними інструментами. І вона буде експлуатувати якомога більше всі ці страхи, буде вбивати клин в кожну можливу щілину, яку тільки вона намацає.
Цей аргумент можна було б легше вибити з рук Росії, якби не було підстав.
Якби за злочинами у нас йшла кара, то не було б нічого страшного. Треба реформувати антикорупційні інституції, рухатися вгору в рейтингах Transparency International, докладати всю свою пристрасть до цього на всіх рівнях.
