Наталія Ворожбит. Фото: ФБ-сторінка Natalka Vorozhbyt
"Це кіно для порозуміння між цивільними і військовими, між байдужими і патріотами"
— Ми говоримо про роботу над фільмом "Кіборги". Нагадаю, що це історія, яку написала Наталія як сценаристка, а ставив як кінорежисер Ахтем Сеітаблаєв. Це фільм, який вийшов на екрани в 2017 році й за ним стоїть документальна робота. Коли вона тривала? Я так розумію, що в 2015-2016 роках, так?
Основна робота тривала в 2015 році, в сама пропозиція до мене прийшла наприкінці 2014 року, тобто коли аеропорт ще утримувався. Я для себе розуміла, що це кіно буде в першу для України, для українських громадян і для порозуміння між цивільними і військовими, між байдужими і патріотами. Треба бути максимально чесним, зберігати об’єктивність, коли ти описуєш такі страшні події, тому що на фоні героїзму зустрічалися і страх, і зради, і паніка. Треба було розповісти історію, що вона, з одного боку, була переконлива, а з іншого – я весь час думала, як не образити цих хлопців, які мені довірилися. А вони, якщо довіряються, то вже розкриваються як діти.
Я точно розуміла, що це не міжнародний фільм, це суто для нас, для внутрішнього використання. Десь там був пафос, якого я намагалася уникати, але без нього не можна було. Це все інтуїтивні речі, але вже на прем’єрі я бачила, коли глядачі виплакували цю історію, я розуміла, що це заради цього. Заради того, щоб військові зрозуміли, що їх подвиг, жертва не безсенсові, що про них знімають художні фільми, про них будуть говорити, залишать в історії як героїв, що пам’ять про них жива і люди, які прийшли, виплакали цю історію. Багато хто не зміг прийти в останні хвилини, багато хто – не міг розділяти участь тих, хто воював, але таким чином (через фільм – ред.) вони цю участь розділяли. Тож це була соціально–терапевтична, громадсько–патріотична роль. Там багато всього в результаті.
— Мені здається, це була вже середина 2018 року і В’ячеслав Довженко прийшов на одну локацію, коли з'явився цей голос, шум: "Серпень" прийшов!" Я думаю, це якраз те, про що ми говоримо, як архетип спрацював навколо персонажа так, що далі він зажив своїм життям.
Щодо мови: "Субота" говорить російською, тут багато суржику, багато живої мови. Це не секрет, що український кінематограф все ще вчиться так працювати. Зараз це, вочевидь, краще дається, це більш зрозуміла практика і методологія, ми багато бачимо цього в кіно. Але в 2017 році це були перші кроки. Трохи про мову як спосіб цю довіру не втратити.
Збереження справжньої мови – це один з важливих інструментів налагодити цю довіру, контакт з глядачем. Було, звісно, багато незадоволених: "ми ж про патріотів, про війну, а у вас тут російська і суржик". Але більшість людей це навпаки привернуло і до фільму, і до самої історії. Можна виправдати і це правильно, коли ти про історичних діячів, якусь минувшину робиш красивою українською мовою, проте її все одно треба адаптувати під розмовну мову, коли люди розмовляють. Тут же для мене питання не стояло. Тоді ще не було закону, який забороняв, але для мене питання не стояло. Якби я почала все писати українською, в мене так добре б не вийшло, вийшло б гірше. В мене й так досконало не вийшло, але я слухаю персонажа і чим більш він справжній, тим легше мені працювати. Я чула голоси цих хлопців Деякі монологи в мене перероблені, але якщо пам’ятаєте про котиків, коли сильно поранений "Субота" повертався в цій історії, як його оперували з гранатою в руці, як він повертався з котами, яких розкидало по машині з мішка. Це абсолютно реальна історія, в мене є запис цієї історії. І вона була розказана російською мовою й перекладати це було просто гріх.
Я багато ще працювала з документальним театром і я не можу це переступити. Зараз вже вчуся, працюю над якимось проєктами і вчуся обходитися без російської, якщо це не принципове питання. Але це процес зростання. Не можна, наприклад, ігнорувати, що "кіборги" говорили різними мовами, це нечесно по відношенню до самих "кіборгів". Ми ніби нівелюємо подвиг тих, хто говорив російською, не враховуємо їх. Навпаки цікавіше ж, краще показати таке різнобарвне суспільство. Я думала, якщо москалі, росіяни дивилися це кіно, вони розуміли, що жодного геноциду і нацизму стосовно мови немає, тому що ось, вони говорять різними мовами, але в них одна мета. Мені здається, що з точки зору пропаганди це навіть краще працює, ніж якби всі говорили виключно українською, хоча в ідеалі я мрію, що так було в Україні.
— Це би дуже полегшило життя…
Так, дуже б полегшило в усіх можливих сферах. Але ж я – заручниця правди. Я знаю, що було саме так, і знаю, що на цьому грунті теж могли бути якісь конфлікти, суперечки, як в "Серпня" з кимось, коли йшлося про мову як зброю.
"Якщо ми постійно будемо плакати чи йти в пафос, це стане нестерпним"
— На те й одна з мов, щоб утримати цю історію про втрачений Донецький аеропорт. Це одночасно і пафос, і легка іронія, тому що ця фраза "люди витримали, не витримав бетон" і дуже пафосна, але в той же час з самоіронією та умовною грою дистанціювання або подібних речей. Місце для пафосу у фільмі знайшлося і навіть хтось критикував його за це. Місце для іронії теж знайшлося. Чи ви згодні, що складне прийняття втрати тих, хто захищав Донецький аеропорт, а це теж наратизувалося як цитадель, і цього не сталося, щоб прийняти, зрозуміти і рефлексувати цю сторінку російсько–української війни потрібен і пафос, і самоіронія?
Так, безумовно, і не тільки, значно ширше. Будь–яка робота над такими складними трагічними подіями… Не в усіх суспільствах в інших країнах розуміють це поєднання іронії і пафосу.
— Хоча романтизм на цьому тримається…
Так, але я дуже стикаюся з тим, що вони не розуміють, чому наші п’єси про війну смішні. Ти плачеш, а потім – смієшся. Але в нашій українській культурі це настільки природно і органічно, адже це поєднання рятівне. Воно дійсно допомагає показати оцю дистанцію. Плюс мають бути такі драматургічні прийоми, мають бути гойдалки: якщо ми постійно будемо плакати чи йти в пафос, це стане нестерпним в якийсь момент. Немає куди розвиватися, лише ще більше пафосу. А коли ти вверх–вниз, поплакав–посміявся, все набагато простіше. Я ніде стільки не сміялась, скільки сміялася, спілкуючись з "кіборгами" і їздячи в, м’яко кажучи, найнеприємніші місця нашої країни, де все випалене, сіра земля і депресія. Там дуже багато гумору, він рятує наших хлопців. Вони постійно жартують, дуже багато "чорного" гумору. Казали, що лікарі так жартують, але військові також сміються на тему смерті постійно. Хтось каже, що це для того, щоб потім легше її сприйняти, щоб якось її вирівняти, щоб вона не була такою страшною.
Також використання іронії, мені здається, свідчить про те, що ти працюєш зі своєю травмою, що ти можеш про це говорити трішки відсторонено. Що ти можеш над своїм болем поіронізувати, як би тобі не було боляче. Ти наче перспективна людина, країна, суспільство, яке може собі це дозволити.
— І про режисера: трохи хочу поговорити, як ця робота відбувалася з Ахтемом (режисер-постановник "Кіборгів" .
В самому процесі мені здавалося, що це не так і все по-іншому. З часом мені здається, що це максимально найкраще втілення, яке могло статися з цим сценарієм. Там єдина ключова помилка, що почалося чотири серії…
— Це спочатку мав бути телевізійний фільм, правда?
Ні, вони спочатку хотіли, щоб це був повний метр і чотири серії. Але зараз, вже з досвідом, я розумію, що спочатку треба було написати сценарій повного метра, а потім з нього робити чотири серії. А ми зробили навпаки: було чотири серії, а вже потім зі знятого матеріалу монтувалося кіно. І це не на користь фільму, тому що серіал будується по інших законах. Це чотири маленькі фільми зі своїми кульмінаціями, розв’язкою і це, напевно, головна помилка в цій історії, але ми всі вчилися і ні в кого не було такого досвіду, щоб зробити це правильно.
Режисер фільму "Кіборги" Ахтем Сеітаблаєв. Фото: Суспільне
Що змінив Ахтем? Там були деякі зміни, які мені не дуже подобалися. Я не хочу про них зараз, звісно, говорити. Головне – кастинг, прекрасна робота з акторами, неймовірний художник, який відтворив локації дуже достовірно. Коли ми прийшли на майданчик під час якоїсь зйомки, я прийшла з військовим, і коли там десь пролунав якийсь постріл, то військовий пригнувся. Настільки в нього був шок, що він сказав: "Боже, я зараз ніби в аеропорту".
— Це було в Київській області?
Так. Щось в Київській області, наприклад, аеропорт, а вуличні історії, танки – під Черніговом.
— А як відтворювалося? З документальних фотографій?
Так, документальні фільми і фотографії.
— Ви не були в аеропорту?
Ні, я не могла там фізично ніяк опинилися.
"Я більше розбираюся у стосунках, ніж у військовій справі"
— Є одне інтерв’ю, де ви говорите, що не хотіли знімати воєнну драму, ви хотіли зняти камерну історію про стосунки між людьми. Мені здається, що це дуже важливо і це й спрацьовує, що це камерна історія, камерна драма, історія стосунків між персонажами.
Я більше розбираюся в стосунках, ніж у військовій справі. Я ніколи не була на війні. Якби я воювала, то могла б більш цікавий екшн з цього закрутити, але мені здається, що глядачам на той момент не бойовик був потрібний, а саме розмова про стосунки між людьми. Стосунки – це моя професія, тому я навіть не намагалась відторювати якісь військові сцени, хоча мені все пояснювали по 100 разів. Мені пояснювали всі види зброї, малювали схему Донецького аеропорту, я знала, де що розташоване. Але деякі речі я не могла усвідомити і зрозуміти, тому що коли ти там не був, коли ти ніколи не грав у "війнушку" і тебе це не цікавило, то ти не можеш це зрозуміти. Та й загалом все тримається на стосунках. Пам’ятаю, мене зачепила одна фраза, що "на війні здається, що там постійно щось відбувається, а насправді там буде багато побуту і "пустих" годин, коли ти чогось чекаєш і нічого не відбувається". В нас не вийшло так у фільмі, тому що дуже насичено все – багато подій, розмов, але ще хочеться кіно саме про цю рутину, побут, скільки думок приходить в голову, коли ти чекаєш й не знаєш, коли ти загинеш або ні. Скільки віршів написано, скільки постів проникливих… Ти ніколи таке не прочитаєш, крім як тоді, коли людина прямо з війни це пише. Скільки там спостережень: як людина починає спостерігати за природою, взаємодіями – хто з мишами, хто – з птахами. Це повернення в якийсь первинний стан людини, коли ти заново вчишся, чи треба воно тобі чи не дуже. Але це дійсно серйозне перезавантаження.
"Подяка" і "провина"
— Міф Донецького аеропорту, "кіборгів". Він стався, проіснував з нами і він був з нами. Але про що він?
Два слова – це "подяка" і "провина". Це віддати шану, подякувати і жити з подальшим почуттям провини, що світ цей такий недосконалий, що ми щось не допрацювали, щось було неправильно зроблено, оскільки стільки прекрасних людей загинуло.
— Як, по-вашому, сьогодні ця пам’ять працює? Адже наше життя вже наповнене стількома історіями втрат. Як працює історія про Донецький аеропорт сьогодні?
Я не знаю, чи вона працює, тому що та кількість таких трагедій… ДАП, по-перше, згадується, ніби це було не дев’ять років тому, а 50. Нам не дали часу побути з цим. Відбулися нові події і в нас навіть немає ресурсу зараз їх розкласти по поличках. Зрозуміло, з часом будуть з’являтися твори, фіксація, окремі фільми. "Кіборги", "Азов", Буча…почнуть виникати такі фільми. Звісно, вони почнуть виникати і це наше мистецьке поле перетвориться на фіксацію цих трагічних подій. Така нас очікує реальність.
