Ілюстративне фото: Аліна Смутко/Суспільне
Листопад 2022-го року, Херсон ще перебуває в окупації. Місцевий історик Артем Петрик змінює зовнішність і переховується від російських окупантів. У місті немає ні зв'язку, ні українського телебачення чи інтернету. Що відбувається на фронті — невідомо. За допомогою радіоприймача історику вдається зловити хвилі Українського Радіо. Там він почув, що українські захисники звільнили Снігурівку — містечко на Миколаївщині поблизу Херсонської області. А це означало, що вже скоро Сили оборони можуть бути і в Херсоні. Так і сталося. 11 листопада — особлива дата для кожного херсонця і для всієї України. Саме цього дня для правобережної частини Херсонщини закінчилося страхіття окупації. Українські військові прорахували кожен крок цієї операції, діяли швидко і злагоджено. Розгромивши ворога на правобережній Херсонщині, захисники остаточно позбавили Росію мрії захопити Миколаїв і Одесу.
Російські війська оточили Херсон у перший тиждень повномасштабного вторгнення, а на початку березня окупували місто. За пів року Росія оголосила про анексію Херсонщини разом із трьома іншими областями - Донецькою, Луганською і Запорізькою. Єдиний захоплений обласний центр перебував в окупації, незважаючи на значний опір з боку місцевого населення. Численні мітинги на підтримку України були масовими, однак російські військові розганяли будь-які протести. Окупанти викрадали людей, поміщали їх до катівень, знущалися і вимагали співпраці. Херсонці все одно чинили спротив.
Деякі збирали інформацію про розташування ворога і його техніки, яку потім передавали українським військам. Активісти підпілля, зі свого боку, також підтримували моральний дух людей патріотичними графіті, листівками і нагадуваннями про те, що Херсон — це Україна. Саме тому окупанти не могли відчувати себе у безпеці.
Водночас херсонці перебували в інформаційному вакуумі, українське телебачення і радіомовлення окупаційні сили вимкнули. Натомість почали розвивати своє мовлення, в якому панівне місце посіла російська пропаганда. З усіх можливих джерел жителям окупованої Херсонщини розповідали, що Росія там начебто назавжди і що Україна про них забула.
Спочатку окупаційна влада позбавила людей телебачення та радіо, а наприкінці травня повністю зник український мобільний зв’язок та доступ до інтернету.
З часом у Херсоні ставало дедалі важче. У місті почалися проблеми з медикаментами. Стихійних ринків було все більше, оскільки багато херсонців втратили роботу, але не хотіли співпрацювати з Росією. Затримання, катування, полон, незаконна депортація, шалений тиск з приводу отримання російських паспортів — це лише частина того, що пережили херсонці в окупації.
Місцеві жителі трималися, але чим довше тривала окупація, тим частіше траплялися моменти справжнього відчаю. Про це розповідає Артем Петрик, історик із Херсона, який пережив окупацію. Також він є старшим науковим співробітником Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського університету Литви.
Пригадує Артем Петрик:
"Особисто для мене тригерний момент — це було чомусь 24 серпня 2022-го року. Це рівно півроку від початку війни, майже півроку окупації, і Україна відзначала 31-річницю Незалежності. До цього моменту тримався нормально все, але чомусь у мене 24 серпня відбувся такий от сплеск агресії. Як науковець, який працював і працює в Європейській інституції науковій, займається історією Литви, країни НАТО, Євросоюзу. Скажімо так, змушений був в період окупації часто змінювати місце знаходження і перебувати на нелегальному положенні, переховуватися. І не завжди мав доступ до інформації залежно від місця, де я перебував. А от 24 серпня я зміг отримати доступ до інтернету і побачив, як Україна святкує. Як мені тоді здавалося, перебуваючи в Херсоні, коли я сиджу в старому будинку, якому понад100 років, в дуже старому районі Херсона, і виють за вікном покинуті собаки, поряд десь за вікном, і — можна їх почути — матюкаються, йдуть російські солдати. І ти сидиш і не знаєш, що тебе чекає завтра. Чи будеш ти живий чи ні? І все твоє життя, яке пройшло, у тебе перед очима. Тобто, от невже це все? І як вирватися — ти не знаєш. І, по суті, до наших — не дістатися. Я подивився в вікно і побачив, як птахи летять. І я став заздрити птахам, тому що вони, як я подумав, спокійно навіть до Одеси долетять, або хоча б до Миколаєва. І вони полетять до вільної України, а ми не можемо".
29 серпня 2022-го року Сили оборони України розпочали контрнаступ на південному напрямку. Перед військовою операцією у медіа були численні повідомлення про те, що масштабний наступ українських військ відбудеться саме на Херсонщині. Інформаційна кампанія мала на меті ввести ворога в оману і змусити його перекинути резерви на Херсонський напрямок, знявши їх з інших ділянок, зокрема, у Харківській області. Такі дії тоді справді дозволили провести контрнаступ ще й на Харківщині.
Херсонці, перебуваючи в окупації, дізналися про успіхи захисників у Харківській області. Це їх неймовірно підбадьорило.
Розповідає Артем Петрик:
"І тут ми дізнаємось, що українські війська пішли в контрнаступ на Харківщині. Спочатку люди і вірять — і не вірять, боялися щастя відлякати... Хто його знає... Просто воно занадто круто! Там день, там два — одне місто, друге, третє, Ізюм, Куп'янськ… Реально, через декілька днів почали вже більш сміливо між собою говорити: а росіяни з Харківщини тікають! Почали з'являтися відео, бачили в Херсоні, як ловлять колаборантів на Харківщині. Це насправді, можливо, не менше враження справило — харківські колаборанти, що плачуть, ніж росіяни, що тікають".
Почувши, що Харківщина звільнена, херсонці, не приховуючи, вмикали українську музику і демонстрували свою позицію, каже Артем Петрик:
"Просто вмикали українську музику. "Червону калину". Це найбільше розповсюджений хіт того часу. Вмикали, і вона грала з вікон. І, по суті, коли не зрозуміло звідки, багато вікон відкриті — початок вересня, доволі тепло було. Ясно, трохи пограли — і відключили. І окупанти не могли зорієнтуватися до кінця, звідки вона грає. Те, що я також чув особисто, це — хоровий спів українських пісень за декілька будинків від мене. Люди, не знаю, чи вони у дворі були, чи десь поряд з будинком. І співали "Червону калину", "Лента за лентою", "Зародились ми великої години". І "Ще не вмерла Україна" співали: по якості не дуже, але надзвичайно сердечно і з таким поривом. І що ми побачили на початку вересня ще? Почали плакати херсонські колаборанти! І росіяни, очевидно, знітились".
Вночі 29 серпня українська армія завдала ударів по складах та військовій частині окупантів у Херсоні. Того ж дня 109-й полк угруповання, так званої, “ДНР” російських окупаційних військ відійшов зі своїх позицій у цьому регіоні. Російські десантники, які мали його підтримувати, також втекли. Також цього дня українські військові влучили у Бериславський машинобудівний завод, на території якого окупаційні війська розмістили живу силу разом з технікою та боєприпасами.
А вже пообіді з'явилися повідомлення про знищення російської переправи у селі Львове Бериславського району та російського складу з боєприпасами у селі Гаврилівка. Український наступ на півдні супроводжувався інтенсивними артилерійськими ударами по позиціях, складах боєприпасів та командних пунктах російських окупантів, а також базах, мостах і переправах у ворожому тилу. Окупанти не мали можливості контратакувати, тож вдарили ракетами по гідротехнічних спорудах Карачунівського водосховища в районі Кривого Рогу. Рівень води в річці Інгулець піднявся, що уповільнило просування Сил оборони України. Це і стало причиною того, що у другій половині вересня бойові дії на Херсонщині набули позиційного характеру.
До кінця вересня українським військам на півдні вдалося просунутися приблизно на 15 км, вийти на адмінкордон із Херсонською та Дніпропетровською областями і надійно закріпитися на плацдармі за Інгульцем. Кількість визволених населених пунктів сягнула 13-ти, а площа деокупованої території — близько 1000 км2.
Херсонці знали про прорив української армії біля сіл Дудчани і Милове, що у Бериславському районі.
Згадує Артем Петрик:
"Падає значний шмат російської оборони на правобережній Херсонщині. Місцеві знали природу Херсонщини, знали, що таке зима в степу, що в росіян, по суті, немає можливості зачепитися за щось з степу, і вони змушені будуть відкочуватися, відступати. Ми розуміли, що справа йде принаймні до наближення фронту до міста Херсон. Ще ясно, що російська пропаганда продовжила розповідати про те, що Херсон ніхто не здасть. І от десь приблизно, якщо я не помиляюся, з 19 жовтня 2022-го року, окупанти почали евакуацію, втечу по суті. З Херсона вивозили цінності, грабували від оргтехніки до машин швидкої допомоги, автобусів — всього на світі. Все, що тільки можна було вкрасти, все вони вивозили. Познімали пам'ятники своїх героїв — Потьомкіна, Суворова, Ушакова. І вивезли. Показник, що росіяни забирають пам'ятники — символи імперського минулого — свідчить про те, що вони точно тут не залишаться. І це для нас була хороша ознака".
Незважаючи на очевидні просування української армії, Росія все одно провела так званий референдум на окупованих територіях півдня. Як це було — пригадує херсонець.
Розповідає Артем Петрик:
"Ми знали, що вони намалюють будь-які відсотки. Ясно, що це все незаконно на окупованій українській території. І що на фоні поразок на фронті спробують якось закріпити з юридичної точки зору, хоча їх конституція, як папірець, вони її самі крутять як завгодно. Але тим не менше — закріпити на папері окупацію цих територій. Я пам'ятаю настрої херсонців в той момент, що люди були настільки на підйомі після події харківського контрнаступу, що казали "да плювати, що вони там запишуть, це взагалі значення ніякого немає, війна скоро закінчиться". Прям так і говорили. Але як історик, я розумію і розумів тоді, що те, що внесено на папір, навіть, можливо, не для цього покоління, а для наступного покоління, яке Російська імперія, якщо вона збережеться, буде виховувати, буде приводом для повторення агресії".
На початку жовтня 2022-го року розпочався другий етап Херсонського контрнаступу. У цей час основні наступальні дії Сил оборони України відбувалися на Бериславському напрямку на східному березі Інгульця. Там українським військам вдалося просунутися на глибину до 40 км, деокупувати територію площею близько 1200 квадратних кілометрів і звільнити майже 30 населених пунктів. Зокрема, Золоту Балку, Гаврилівку, Михайлівку, Новоолександрівку, Дудчани, Велику і Малу Олександрівки, Давидів Брід та Новопетрівку.
Серед військових, які у цей час прибули для участі у контрнаступі, був Олександр Посітко, командир 11-го батальйону спеціального призначення Сил територіальної оборони ЗСУ. Підрозділ спочатку базувався на межі Херсонщини і Миколаївщини. Російські військові на той час перебували ще дуже близько до Миколаєва і обстрілювали місто.
Розповідає Олександр Посітко:
"Ми приїхали, батальйон став на позиції. Батальйон тоді вперше приїхав в зону бойових дій, хоча в ньому було досить немало учасників бойових дій, велика кількість людей з батальйону "Айдар" ще з 2014-го року. Але дуже слабо злагоджений, це відчувалось серйозно. Довелося дуже багато працювати з людьми, з керівним складом батальйону, щоб все це налагодити, щоб був зв'язок, була взаємодія, було розуміння єдиного плану. Батальйон районної оборони був на межі Миколаївської і Херсонської області. Проти нас стояли десантники. Не пам'ятаю, яка дивізія. І простояли ми там два тижні, вели оборонні бої. І тут раптово приходить бойове розпорядження — вивести наш батальйон у розпорядження командуючого угруповання. Я тоді ще не розумів чому. І нас перекидають в район Баштанки, північніше Миколаєва. Нас підпорядковує командувач угруповання безпосередньо собі як батальйон спецпризначення. Бо до цього ми були в складі 28-ї бригади одеської".
У той час інші підрозділи Сил оборони України вже вели повноцінні наступальні дії з напрямку Кривого Рогу. Вони активно просувалися і звільняли населені пункти північної частини Херсонської області. Батальйон спецпризначення під керівництвом Олександра Посітка передислокували під Баштанку, що на Миколаївщині. А вже за тиждень почалася організація взаємодії в межах наступальної операції на Херсонщині. Розповідає командир:
"Збиралися всі командири задіяних в майбутньому підрозділів. Ми готувалися, пропрацьовували дуже детально кожен крок кожного підрозділу, хто на якій переправі, в які години має бути, хто блокує яку посадку. Дуже детально було проведено цю взаємодію. Кожен знав свій крок — час і місце. Це було класно сплановано, і ми всі сиділи в очікуванні, що ось будемо наступати. В наступальних діях з нашого боку було чотири повноцінних бригади. Одна бригада ДШВ, одна морської піхоти і дві механізованих. Не рахуючи окремих підрозділів — як мій батальйон спецпризначення чи батальйон розвідки. Крім цього, окремо артилеристи, окремо ППО, РЕБ тощо. Тож повноцінні чотири бригади на вузькій ділянці мали вести наступальні дії. Теж дуже цікаво було спланован. Я думаю, якби противник поспішно не відступив з Херсонської області, то ця операція все одно була б у нас успішною".
18 жовтня 2022-го року російський генерал Сергій Суровікін, який на той час командував об’єднаним угрупованням російський окупаційних військ, зачитав звернення, в якому заявив про надзвичайно складну для загарбників ситуацію в районі Херсона. Тоді російський військовик анонсував ухвалення найближчим часом (дослівно) “дуже непростих рішень”. Виступаючи вже 9 листопада, він стверджував, що таке рішення пояснюється тим, що Херсон і прилеглі населені пункти не можуть бути забезпечені належним чином, а мирним жителям начебто загрожують українські обстріли.
Насправді ж російські військові оцінили спроможність власних сил на цьому напрямку і зрозуміли, що варто відступати.
Вважає Олександр Посітко:
"Розуміючи, що у них за спиною Дніпро, з одненькою переправою, вирішили все-таки з ар'єргардними боями, але відійти на лівий берег. І тоді якихось днів, я вже не пам'ятаю, це перші числа листопада, ми дізналися, що противник підірвав мости, починає відступ на лівий берег. Артилерія тоді наша працювала декілька днів без перестану, доганяючи їх і б'ючи по переправам. Ми теж пішли вперед, доганяючи "хвости". Дуже багато тоді трофейної зброї та боєприпасів отримали".
Українські військові атакували без упину і завдавали серйозних ударів по логістиці окупантів. Це призвело до того, що у російської армії на Херсонщині була велика проблема з постачанням боєприпасів та інших ресурсів, необхідних для ведення бойових дій. Зрештою, логістика загарбників була заблокована.
Згадує Олександр Посітко:
"Крім того, нашому командуванню вдалося вивільнити певну кількість ударних підрозділів, які могли залучити у цих штурмових діях. Це теж дуже важливий елемент, щоб 4 бригади передислокувати, вивільнити, передислокувати в необхідний район, щоб вони туди дійшли безпечно, їх на марші не розбили. Це теж була пророблена серйозна робота. І угруповання Кривий Ріг піджимало з півночі. Це фактори, які вплинули на те, щоб було вирішено повноцінно вже вести наступальні дії на всьому фронті Херсонського напряму".
Російське командування віддало наказ про відступ на лівий берег. Скупчення окупантів, що відступали в районах переправ, дозволило українській військовій авіації та артилерії завдавати по них численних й ефективних ударів.
Перед тим, як відступити на лівий берег Дніпра, російські окупанти залякували жителів Херсона і погрожували їм.
Розповідає історик Артем Петрик:
"Поряд з тим, що вони евакуювалися, а по суті — тікали, вони розповсюджували чутки про те, що будуть бої за місто, що місто чекає доля Маріуполя, що буде підрив Каховської ГЕС, ви тут всі потонете. Тобто паніка нагніталася, і ясно, що настрої в людей були, такі собі, прямо скажу. Потім почалися підриви інфраструктури, знищення інфраструктури міста, не стало води, світла. Тобто люди, які не мали газових плиток, готували вже на багаттях у дворах їжу, колективно збиралися, шукали хмиз для багаття. Збирали дощову воду. Особисто я і моя родина збирали воду в велику бочку. Не тільки для себе, але і для двох сусідів. Це буквально кінець жовтня — початок листопада".
В останні дні перед звільненням Херсон залишився повністю відірваним від світу — через дії окупантів зв'язку не було жодного. Що відбувається - херсонці переважно не розуміли. Втім, Артем Петрик зміг зловити хвилі Українського радіо. Саме воно стало порятунком від невідомості, пригадує херсонець:
"Мені вдалося зловити за допомогою старого китайського приймача Українське Радіо. Почало ловитися Українське Радіо. Це була дуже обнадійлива тема. Періодично Українське Радіо переривалося воплями Соловйова, як я зараз пам'ятаю. І мені запам'яталося, можливо, це було 8 чи 9 листопада, вночі, місто без світла, нічого не зрозуміло, вибухи десь… і тут Соловйов починає кричати: припиніть паніку, не розхитуйте державу, ви що, хочете повторення 1917-го року? Я думаю: стоп, щось відбувається! Тобто щось катастрофічне для них відбувається. І тут уявіть собі ситуацію. Я ловлю щось тим приймачем, а на вулиці — крик, голос дитини. І він біжить по вулиці вночі і кричить, що Снігурівка — наша. Я розумію, що Українське Радіо слухаю не тільки я один".
10 листопада з'явилося відео, на якому у Снігурівці, раніше окупованому місті на Миколаївщині, майорить український прапор. Українські сили також відновили контроль над селом Киселівка, що за 15 кілометрів на північний захід від Херсона. Того ж дня тодішній Головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний заявив, що з 1 жовтня українські війська повернули 41 населений пункт Херсонщини.
На наступний день після звільнення Снігурівки туди приїхав і Олександр Посітко. Командир досі зберігає світлини, зроблені разом із місцевими жителями. Вони зустрічали захисників з українськими прапорами, які вдалося зберегти під час окупації. Це було дуже зворушливо, пригадує військовий.
Розповідає Олександр Посітко:
"Вони, вважається, 9 місяців, здається, пробули під окупацією, там різні жахи розповідали про те, що відбувалось. Перші емоції, як правило, це — сльози щастя, скоріш так. Менше слів, більше емоції. Обнімалися, фоткались з прапорами — це дуже емоційні такі речі, але малослівні. Уже потім місцеві розповідали про всі події, які були за час окупації. Снігурівка чим важлива — вона на березі Інгульця, і від Снігурівки йде два мости, які дозволяли перебратися на інший бік. Противник їх підірвав. Тому наводилися переправи інженерними підрозділами пізніше. Але при відході вони все підірвали".
Після Снігурівки військові рухались далі — до населених пунктів Бериславського району Херсонщини, що поблизу Дніпра. Олександр Посітко розповідає, що втрати окупантів були настільки масштабними, що трофейну техніку українські військові вивозили протягом тижня:
"Інженерні підрозділи возили постійно, безперервно десь підбиту, десь цілу захоплену. Але возили танки, БМП, інші броньовані машини. Десь цілий тиждень їх вивозили. Тобто втрат зазнав противник поніс суттєвих. Коли вони почали відступати, то вони кидали все, що можна було покинути, аби якнайшвидше вийти. Ми багато отримали трофейної техніки і боєприпасів саме через те, що вони не мали часу на те, щоб це вивезти. Вони це кидали на позиціях, фермерських господарствах. Дуже гарно поживився мій батальйон саме снарядами... Поживився снарядами до "градів", бо це був дефіцит. Тут ми в одному зі складів знайшли велику кількість РС-ів, які потім противнику назад віддали, але шляхом вистрілювання".
За оцінками української влади, до вечора 10 листопада половина російських військових були виведені через Дніпро. Рано вранці 11 листопада помітили російських піхотинців, які йшли понтонним мостом до східного берега. Тим часом українська бронетехніка наблизилася до самого Херсона, проходячи повз кілька міст, сіл та передмість. Місцеві жителі їх зустрічали зі сльозами на очах.
11 листопада росіяни заявили, що всі солдати і все військове обладнання успішно переправлені через річку. Але чимало фахівців вважали, що це неможливо. Були повідомлення з боку окупантів, що відхід пройшов хаотично. Багато живої сили і техніки росіян залишилися на правому березі. Хтось переодягнувся в цивільне, хтось здався в полон, а були й такі, які потонули, намагаючись переплисти Дніпро. Також в соцмережі завантажили відео, на яких українські військові захоплюють танки, іншу бронетехніку та ящики з боєприпасами. А це суперечило російським заявам про успішний відхід.
В ході заключного етапу Херсонської наступальної операції українські військові деокупували 169 населених пунктів. 11 листопада українські захисники звільнили Херсон та решту правобережжя Херсонської області. Місцеві жителі відчули неймовірну радість. Херсонці не могли повірити, що це сталося настільки швидко і остерігалися провокацій.
Згадує Артем Петрик:
"Я був недалеко від центру в той момент, але не в самому місті. Люди з українськими прапорами, українські прапори з балконів багатоповерхівок. Загальна радість! Але була обережність: а чи нема тут якоїсь провокації? Тому що ми знаємо, що і по селах так було в області, що росіяни, і не тільки в Херсонській області, одягалися в українську військову форму і провокували місцевих жителів, говорячи, там: "Слава Україні". І коли людина відповідала "Героям слава!" — її там брали. Ясно було, що це — правда, що це — наші. Але порівняти можна відчуття, мабуть, після звільнення — з відчуттям людей, яких звільняють з концентраційного табору. Уявіть собі: 1945-тий рік, умовно, американська армія звільняє якийсь концентраційний табір, в якому нацисти катували декілька років людей. І людям, які перебувають в бараках, говорять, що вони вільні. Але люди бояться виходити з цих бараків і ще до кінця не вірять, що вони вільні і вони вижили".
Тим часом підрозділ спецпризначенців Сил ТРО розмістився у таких населених пунктах як Раківка, Урожайне, Степне і Вірівка, що у Бериславському районі Херсонщини. Першочергово батальйон отримав завдання перебувати у протидесантному резерві. А згодом, коли захисники освоїлися на місцевості і дослідили берегову лінію, вони почали “відпрацьовувати” по силах і засобах окупантів на лівобережній Херсонщині.
Розповідає командир Олександр Посітко:
"Ми активно залучали БПЛА, виявляли на тій стороні позиції противника, коригували артилерію старшого начальника. Застосовували свої різного роду види озброєння. Тоді почали нам підкидати більше різних типів озброєння. Міномети важкі з'явилися у нас. Волонтери нам зробили на базі пікапів маленькі "гради" чотириствольні. Тут нам згодилися ті снаряди, які ми тоді захопили. Згадаю вам такий епізод, на 9 травня 2023-го року. Ми дуже гарно привітали під Каховкою противника. Один з місцевих жителів, в якого були контакти на тій стороні, в Новій Каховці, мені десь, мабуть, вже годин десять вечора було, вже пізно, дзвонить мені і каже: "Олександр, так і так, дзвонять з того боку, під Каховкою в лісі, рашисти влаштували там святкування. На весь ліс музика грає, техніка поз'їжджалася, п'ють, гуляють. Святкують 9 травня. Я терміново висилаю дві установки оцих "мініград". Хлопці виїжджають на вогневу, я їм задаю координати, вони відпрацьовують туди 8 ракет і виїжджають. І тут мені через кілька десятків хвилин передзвонює цей же чоловік, каже: "Просто прекрасно, влучання абсолютно чудове, все горить, швидкі їздять, крики і так далі". І на наступний день знову передзвонив, ще розказав скільки там в лікарню в Каховці привезли офіцерів, скільки загинуло".
У селі Раківка батальйон спецпризначенців простояв майже два роки, каже командир. Під час окупації більшість населення виїхала, залишилася приблизно третина. Після звільнення правобережної Херсонщини, на початку 2023-го року до села багато хто повернувся. Місцеві жителі абсолютною більшістю підтримували українських військових і всіляко їм допомагали.
Продовжує Олександр Посітко:
"Згадав такий епізод цікавий, коли ми зайшли в Раківку, це десь 10 листопада чи 8, батальйон тільки зайшов в це село, і вже було темно, ніч, листопад. Я об'їжджав по вулицям село, спостерігав, як мої хлопці там розселяються. Всіх поселили без будь-яких проблем. Брали до себе додому, в сусідні хати знаходили ключі, навіть тих людей, які виїхали, розселили всіх. І в одній з вулиць, крайніх, побачив, що стоїть старенький "жигуль", і вибиті вікна в нього. Я так подивився, сильно не звернув увагу, проїхав далі. А на наступний день дізнався, що це один з колаборантів, який активно помагав противнику під час окупації. Він дізнався вже, що ми заходимо в село, просто сів в свою машину, дістав гранату і підірвав себе. Він не знайшов іншого виходу, як отак от закінчити. Причому я вам скажу, що ще декілька днів він там і пролежав, не було бажаючих його хоронити".
Підрозділ спецпризначенців, який розташувався поблизу Дніпра на Херсонщині, вів активні бойові дії проти ворога, який перебував на лівому березі, а також на Каховській ГЕС. Командир розповідає, що російські військові готувалися до підриву греблі, це фіксували у перехоплених розмовах:
"Дружно з 126-ю бригадою Одеською, яка утримувала оборону саме по берегу, відтіснили їх спочатку на той берег. Потім ми уже там освоїлись і почали нормально їх бити вже саме на дамбі: порозбивали їм кулеметні гнізда, які в машинному залі були, і дронами ми там працювали, і мінометами, і снайпери в мене працювали дуже активно тоді на цьому напрямку. Тоді було дуже зручно. Ми розташовувались на нашій стороні, і снайпери з крупнокалібрних гвинтівок вибивали противника саме з цих приміщень гідроелектростанції. І слухи потім почали ходити, що ось-ось щось планується, якісь перехоплення ми фіксували в радіомережі про те, що противник очікує великої водию Тобто вже якісь розмови про це вони між собою вели. Але власне, в день, коли її підірвали, переважна більшість сил противника, яка стояла на обороні лівого берега, вони не знали про це, що мається відбутися, оскільки ця вода їх застала зненацька. Багатьох просто змило навіть з островів. Затоплювали їхні позиції, і ми дронами фіксували, як вони тікають просто пішки через поля зі своїх позицій, подалі від берега. Тоді ми прямо полювання влаштували на оцих відступаючих рашистів".
Російські військові підірвали греблю Каховської гідроелектростанції близько третьої години ночі 6 червня 2023-го року. Це була п’ята за розміром ГЕС в Україні та найбільша за площею мілководдя. Підрив спричинив значні затоплення як на лівобережній частині області, так і на правобережній, і безпосередньо у Херсоні. У такий спосіб окупанти вирішили завадити наступу Сил оборони України, - каже Олександр Посітко. Адже плани просуватися на лівий берег Херсонщини справді були.
Розповідає Олександр Посітко:
"Це був такий елемент, який серйозно відсунув можливість форсування з нашого боку Дніпра. Тобто, велика вода стояла досить довго, потім на островах і на узбережжі ціла каша з мінування. Міни були просто кругом. Ми, в свою чергу, у себе, біля Нової Каховки, почали заходити на острови. І потім вдалось закріпитися в районі Козачих Лагерів. Це станом на початок серпня 2023-го року підрозділи 126-ї бригади перші туди заходили, потім підключилися до них підрозділи 73 центру і ГУР. Потім нас долучили до цієї операції. Серпень місяць у нас пройшов в тому, що ми активно в районі Козачих Лагерів форсували Дніпро, переходили на лівий берег і намагалися розширити там плацдарм. Це ще було задовго до того, як туди приїхала морська піхота. Це у нас був період дуже важкий морально, бо ми змогли щось зробити, але сил розвинути цей успіх у нас не було. І ми довго просили командування дати якісь резерви, які могли би підкріпити наш цей успіх і розвинути. І на той момент не було, бо це якраз період, коли йшов контрнаступ на Запоріжжі, на Донеччину. І всі були залучені там. Дуже шкода, бо був шанс".
Зараз звільнити Лівобережну Херсонщину набагато складніше, каже військовий. Окупанти побудували ефективну логістику і наразі продовжують її вдосконалювати. Для цього будують залізницю, якою хочуть поєднати російські регіони з окупованими територіями Херсонщини, Запорізької області та Кримом. І за час окупації російська армія серйозно закріпилася на лівому березі. Вони звели багатоешелоновану лінію оборонних споруд.
Говорить Олександр Посітко:
"Такої ситуації при звільненні лівобережжя Херсонщини ми не матимемо. Логістика у них чудова Має бути щось таке, що кардинально переламає ситуацію. Щось технічне, не знаю навіть, що це може бути. Величезна кількість авіації, неймовірна кількість якихось спеціальних ракет. Точно не тим, що ми маємо зараз на сьогодні. На жаль".
Звільнити правобережну частину Херсонщини вдалося завдяки тому, що Сили оборони зруйнували логістику окупаційної армії. Їхнє забезпечення критично ускладнилося, і це зрештою змусило російське командування розпочати підготовку до відступу на лівий берег Дніпра. Окупанти оцінили, що українських сил було достатньо для наступу, і що вони не зможуть зупинити українське військо.
Звільнення правобережної частини Херсонщини відіграло значну роль у подальшому розвитку бойових дій. Фактично, завдяки цій операції, українські військові унеможливили захоплення Миколаєва і Одеси, каже командир:
"Морально було дуже круто і для військ, і для місцевого населення, і в принципі для населення країни. Ми звільняємо свої території, ми можемо. З військової точки зору на той момент це точно зняло загрозу захоплення Чорноморського узбережжя. В момент, коли війська Росії були під Миколаєвом, була велика загроза, що якщо впаде Миколаїв, то дуже швидко впаде Одеса. А ось після звільнення Херсонщини і Миколаївщини, ця загроза реально зникла. По-перше, ми почали нашими ракетами і дронами винищувати флот на воді і не дали можливість противнику вже проводити сухопутні операції на узбережжі".
Росія недооцінила українців у 2022-му році, вважає історик із Херсона Артем Петрик. Серія успішних контрнаступів Сил оборони продемонструвала професійність і героїзм українських захисників. А спротив на місцях показав окупантам, що їм в Україні не раді.
Після серії поразок Росія переосмислювала підхід до війни в Україні, - вважає херсонець. І це видно по поведінці росіян на окупованих територіях. Там вони продовжують переслідувати і усіляко тиснути на місцевих жителів за будь-які проукраїнські прояви.
Продовжує Артем Петрик:
"Вони бачать позитивні якості і армії української, і силу українського народу. Але це до чого призводить? На окупованих територіях вони поводять себе все більш жорстоко. Ми не маємо права їх недооцінювати, тому що у нас немає права на помилку, на відміну від Росії. А наші помилки можуть призвести до катастрофи української державності. Ми маємо бути холоднокровними, маємо вміти аналізувати дії ворога і свої, звичайно".
Поразка на Херсонщині стала для Росії одним із найболючіших військово-політичних та іміджевих ударів. Водночас для українців звільнення міста стало незабутнім святом, відзначення якого прокотилося всією країною.
Але Росія не залишає Херсон у спокої. Вже понад два роки місто, як і правобережна частина області, потерпає від щоденних обстрілів. Однак, попри наближеність ворога і постійну небезпеку, чимало місцевих жителів залишаються у місті і не планують виїжджати. Вони вдома — у рідному українському Херсоні. Місто разом зі своїми жителями, попри все пережите, залишається незламним.
