Ілюстративне фото: president.gov.ua
"Маємо такий інститут, де українці вільні розвиватися та захищені в усіх значеннях"
Як ви ставитеся до Дня Української державності?
Добре, що є. Добре, що у нас є державність. Ми убезпечені тим, що маємо такий інститут, де українці вільні розвиватися та захищені в усіх значеннях. І коли у нас є прив’язка до Дня хрещення, то бачимо, як дуже цікаво поєднуються релігійні свята із державними.
Відомо, що ви брали участь в обговоренні питання, коли саме доцільно призначити це свято. Дискусії відбувалися ще за часів президента Порошенка. Розкажіть, будь ласка, про цю історію.
Цікаво, що я був лише слухачем тієї дискусії. Це була справді фахова дискусія за участі парламентарів, науковців, юристів, які могли б написати відповідний закон. Обговорювали не лише час, з якого варто починати державність, а ще й те, щоб це було дуже чітко й нерозмито. Адже ті перші епохи, пов’язані з державністю на наших територіях, мають певні розбіжності. З одного боку, це хронологічна розбіжність, з іншого, це наявність народностей, дуже далеких від слов’ян та сучасних українців, наприклад, скіфи чи кімерійці. У них була держава, але чи можна її вважати українською протодержавою? Дуже складно.
А якщо взяти антів? Наприклад, Михайло Грушевський та Сергій Плохій вважають, що відлік можна вести від антів.
Саме так. Антський союз, це приблизно п’яте століття. Десь тоді створюється Київ як місто, пізніше воно розпадається, але про нього є згадки у різних джерелах. Водночас немає чіткої дати, яка б нам точно сказала, що ось тут була українська протодержавність, давайте з неї починати. До речі, для багатьох європейських народів нормальна практика, коли відходять від поганської, тобто язичницької традиції і переходять до загальної християнської тенденції. Це такий вхід у сучасну цивілізацію, цілком логічний, як на мене.
Ігор Стамбол. Фото: facebook/Ihor Stambol
Два критерії, кого можна вважати державником
Ми знаємо пантеон наших князів і княгинь, пантеон діячів доби Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, далі ми знаємо наших гетьманів Козацької доби, очільників українського національного відродження кінця ХVІІІ-ХІХ століть та діячів УНР. Який би ви назвали список топ-10 державників, які так чи інакше вшановані, і ми їх, на щастя, знаємо.
Коли ми говоримо про постаті, це зазвичай дискусія. Якось була програма, де провели голосування стосовно 100 великих українців. І там зрештою переміг Ярослав Мудрий, хоча перемагав Степан Бандера. Отже, була боротьба, і зараз, якщо провести таке голосування, буде так само.
Пропоную дуже прості критерії, кого можна вважати державником. З одного боку, це людина, яка розбудувала певну державну інституцію. Тому що держава ― це не скіпетр і булава, а певна інституція, яка дає змогу існувати парасолі або щиту нації, навіть якщо змінюється особа на чолі цієї інституції. А другий критерій – коли у бездержавний період люди своїм словом, ділом або позицією робили дуже багато всього, щоб державність потім відновилася.
Від Святого Володимира до Степана Бандери: 10 чільних українських державників
Таким чином Святого Володимира ми включимо до списку ― як того, хто дав нам єдність через релігію. Це привело до того, що ми вважаємо себе європейською нацією, християнською нацією. У часи, коли релігія була визначальною, саме за Володимира, це утвердилось. Ярослава Мудрого я не запропонував, тому що наш контекст сьогодні ― Хрещення. Крім того, мені видається, що базою було саме християнство, а не шлюбна дипломатія, яку проводив Ярослав, та його велика бібліотека, хоча це було дуже важливо.
Далі я називаю ім’я ― Король Данило. Це визнання на європейському рівні, це корона від Папи Римського, а значить рівність із європейськими монархами. І всі його наступники ― королі Русі ― це про те, що ми є на мапі світу, тобто у нас є держава. Нащадки Данила підписувалися ― "король всія Русі", що абсолютно не збігається із "царем всія Русі".
Далі я прописую у час козацький ― гетьмана Петра Сагайдачного. Він не побудував української держави, але мав державницьку візію, коли потужну силу козацтва приєднав до посполитих, селян, до того, що ми називаємо українською нацією із сьогоднішнього погляду. Дуже важливо, що з часів Сагайдачного починається адміністративний поділ на українські полки, які потім дуже активно згадуються у часи Гетьманщини. Було б дуже цікаво, щоб сучасний адміністративний поділ торкався цієї традиції. Тому що власне українська назва адміністративної одиниці ― це полк або сотня. Йдеться про традицію, коли військове поєднується із цивільним, а ми сьогодні маємо територіальну оборону, що дуже співзвучно.
Маємо назвати ще двох діячів Козацької доби.
Так, це Богдан Хмельницький, який не через власне бажання, а через обставити, що склалися, формує українську державу ― Військо Запорозьке. Адже Богдан Хмельницький був підданим короля польського і готовий був йому служити, якби не певні обставини. Відтак утворюється українська держава, яка проіснувала досить довго ― аж до часів Катерини Другої, коли відбувся поділ на губернії. Тобто два століття фактично існувала українська держава, яку заснував Богдан Хмельницький.
Іван Мазепа. Автор портрета: Василь Лопата
Щодо автономності та самостійності, ми не можемо не згадувати Івана Мазепу. Звісно, ми його згадуємо у контексті культурницькому, що це найвідоміший українець у Європі свого часу та пізніше, адже оспіваний у світовій літературі, наприклад, Байроном та Брехтом. Але є шляхетний вчинок Мазепи ― боротьба за самостійність і свободу. За що ми зараз боремось? За свободу України. Мазепа ― це не просто людина, яка боролася, це є власне ім’я боротьби за самостійність. Адже потім усіх українців, хто себе хоч якось проявляв у проукраїнському контексті, називали мазепинцями.
І далі у нас Тарас Шевченко.
Тут мені могли б заперечити, мовляв, Тарас Шевченко не розбудовував українську державу як інституцію. Але він сказав таке, що потім цитувалося як політичні гасла: "У своїй хаті ― своя правда", "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте". Моє улюблене "Братство тарасівців" взяло за основу погляди та ідеї саме Шевченка і вклало у свою політичну програму ("Братство тарасівців" виникло у Харкові 1891 року ― ред.).
.jpg)
Банер із рядками Тараса Шевченка у звільненій від російських окупантів Балаклії (Харківщина), вересень 2022 року. Скриншот із відео Володимира Коробчука
Лишилося окреслити чотири постаті зі списку відомих загалу державників.
Троє із них ― це люди, пов’язані із тією державністю, яку ми вважаємо початком того, що продовжуємо зараз. Йдеться про Українську народну республіку (УНР). Це Михайло Грушевський, хоча сам він не зовсім уявляв, що очолюватиме самостійну державу. Ми знаємо про той момент, коли більшовицьке стрільно залетіло до нього у квартиру, і він зрозумів, що вже ніколи не буде федералістом, а став самостійником. Грушевський став символом, фактично першим президентом УНР, ми маємо його згадувати як відомого державного очільника.
Михайло Грушевський, 1918 рік. Архівне фото з відкритих джерел
Далі згадуємо Павла Скоропадського, який залишався російським генералом в Україні до останнього, потім він себе переосмислив і започаткував монархістський рух, який був дуже потужним за кордоном. Але в будь-якому разі Скоропадський заклав дуже багато інституцій ― ми говоримо про Академію наук, університети, українське військо. Гетьман Скоропадський просто бачив, як потрібно, і робив. Хоч і не зовсім вдало.
Павло Скоропадський Фото: facebook/"Другий Гетьманат"
А от наступна постать ― Симон Петлюра ― це вже власне ім’я боротьби за самостійність і незалежність. Совєти на зміну поняттю "мазепинець" оперували поняттям "петлюрівець" на адресу тих, хто хоче української державності.
Десяте ім’я ― Степан Бандера. Здавалося б, така міфологізована постать, стільки про нього говориться різного й нечіткого. Але є дуже простий момент. 30 червня 1941 року – акт відновлення української державності. Хто очолює цю державність? Степан Бандера. Таким чином його варто вважати одним із президентів, очільників українського демократичного самостійного суспільства. Цей історичний факт проіснував недовго, бо німці його швидко придушили.
.jpg)
Степан Бандера. Фото: History Ukraine
Від Пилипа Орлика до Ярослава Стецька: 10 чільних недооцінених українських державників
А тепер перейдімо до недооцінених державників.
Якщо згадати Козацьку добу, то маємо назвати Пилипа Орлика. Ми знаємо факт Конституції 1710 року. Це якоюсь мірою пов’язується з Мазепою, з першою українською еміграцією, але сам Пилип Орлик є дуже цікавою та неординарною постаттю. Він писав щоденники, вів активну дипломатію з усіма тодішніми сторонами. А найцікавіше ― 1711 року він спробував повернутися, тобто був похід із союзниками проти московитів, і це була спроба мазепинців повернутися. Отже, як на мене, про Орлика варто згадувати. До того ж дуже мудро й цікаво складена його Конституція, яка фактично проголошує Україну демократичною державою, за що ми сьогодні також боремося. Пилип Орлик значно менш відомий, тому що про нього, як і про Мазепу, можна було б багато говорити, і про його нащадків, і про його політику в Європі. У нас знають лише факт Конституції і не знають усього драматизму 30-річної боротьби Пилипа Орлика за Україну.
І далі ми потрапляємо в кінець ХІХ ― початок ХХ століття. Маємо тут дев’ять недооцінених постатей, кожна з яких виблискує просто фантастичними барвами.
Я вписав сюди Миколу Міхновського. Хоча він уже досить відомий, про нього вже багато сказано істориками, маємо проспект і вулиці його імені. А тепер давайте запитаємо ― хто читав Міхновського?
Нагадаємо тут, яку працю Миколи Міхновського найперше мусить прочитати кожен українець та кожна українка. Це, звісно, "Самостійна Україна".
Саме так. Це хрестоматійна праця, яка має бути в кожного на столі. Але я ще радив би читати "10 заповідей УНП", які є дуже показовими щодо мови, території, корупції тощо. Тобто дуже важливі базові речі Міхновським були сказані вперше. Але маємо знати його ще й тому, що він одразу був за створення українського війська та за самостійну Україну. У цих заповідях Міхновський каже, зокрема, "Україна для українців, а для кого ще?". Тобто ― всі іноземці можуть бути, але не панувати над українцями.
Наступна постать ― Іван Огієнко. До речі, його дружина Домініка, польського походження, свято несла свою набуту українську ідентичність.
Про Івана Огієнка можна говорити дуже довго, написано багато монографій про різні напрями його діяльності. Але варто зазначити, що він є одним із тих діячів, які нам чітко й послідовно заповіли збудувати в Україні українську церкву. Огієнко і очолив міністерство сповідань, і розбудовував його, і все зробив для того, щоб автокефальна церква постала в Україні. Потім він до неї підключився вже як священник, і було дуже важливо, щоб у цій церкві панувала українська мова. Для цього Огієнко також зробив усе, що міг, зокрема переклав Євангеліє українською, яке дехто вважає кращим за інші переклади.
Тут треба сказати, що держава Україна, випадково чи продумано, виконала той поширений зараз мем, що на перемовини з московитами треба їхати з перекладачем. Це сказав саме Іван Огієнко. Коли я читав це вперше, то дуже складно воно уявлялося, бо наші так любили завжди по-малоросійськи "ходити на задніх лапках" перед московськими чиновниками. І саме зараз, на Стамбульських перемовинах, було втілено заповіт Огієнка. Ще момент. У Кам’янці-Подільському є університет імені Івана Огієнка, і дуже важливо, щоб ця назва збереглася. Це місто було фактично столицею вільної України, і Огієнко відіграв там основну роль. Не маючи посади, він очолював інституції, в тому числі університет.
Наступна постать ― Сергій Шелухін. Він досліджував назву нашої держави і був прихильником того, що назва "україна" від самого початку не означала пограничну землю, а була синонімом слова "країна".
Він ― юрист. Причому відомий юрист з Одеси. Сергій Шелухін був незмінним міністром юстиції у часи державотворення Української народної республіки, Гетьманату і Директорії. Саме в часи Гетьманату була його лебедина пісня ― він долучився до перемовин із більшовиками, коли на нашому боці був "Четвертний союз" й укладали мирну сепаратну угоду. А українська делегація мала певну родзинку, тому що за тим документом, який було підписано, більшовики визнавали самостійну Україну. І під час наступних подій, коли більшовики стверджували, що це не завоювання, а добровільне приєднання, Шелухін на всіх дипломатичних майданчиках трубив, що це саме завоювання, бо більшовики визнали самостійність України. Ще раз кажу, що це міністр юстиції українського державотворення, який розбудовував нам право як таке.
Михайло Білинський ― наступний у вашому списку. І це та людина, про яку ми нічого не знаємо взагалі.
Але, на щастя, знає 36-та окрема бригада морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Це та справедливість, яка у нас нарешті перемагає. З одного боку, Білинський піднімав українські прапори на кораблях Чорноморського флоту в Криму, це 1918-19 роки. З іншого боку, він долучився до розбудови морського міністерства і став міністром на певний час. А коли розійшовся у поглядах з очільниками уряду, почав створювати українську морську піхоту, і сам до неї долучився. Очолив цілий відділ, коли була остання битва за українську державність, що називалася Другим зимовим походом. Михайло Білинський у цьому бою загинув і про це є спогад. Поранений, він відстрілювався, вбив іще кількох червоноармійців, і в нього залишилась остання куля ― для себе. Цей той міністр, який цілковито втілив своїм життям ідею розбудови українського флоту та боротьби за державність.
У нас залишилося п’ять імен: Софія Русова, Сергій Єфремов, Дмитро Донцов, Євген Коновалець і Ярослав Стецько.
Про Софію Русову скажу, насамперед, у контексті освіти. Вона розбудовувала початкову і дошкільну освіту. Сьогодні навіть видається певний пам’ятний знак на її честь. Освіта ― це база для дуже багатьох речей.
Чому я вписав Сергія Єфремова? Не тільки тому, що він ― "совість української нації" і що саме він вигадав назву "Українська народна республіка", услід за Грінченками, а ще й тому, що більшовики його коронували на очільництво в українському русі. Єфремова зробили головою вигаданої Спілки визволення України (СВУ). Була мета поквитатися з усіма можливими самостійниками, а очільником цього руху в очах більшовиків був саме Сергій Єфремов, бо він був таким, що не корився.
Дмитро Донцов із поетесою і діячкою ОУН Оленою Телігою. Кінець 1930-х років. Архівне фото Укрінформ
Дмитро Донцов ― це той, хто збирає докупи пошматоване поразкою українство. Не було нікого кращого, хто писав про московитів. Хто хоче краще пізнати душу москаля чи московську отруту, треба читати Донцова. Його читали українці, які зазнали поразки ― і розуміли, за що їм далі боротися. До речі, Донцов родом із Мелітополя.
Євгена Коновальця і представляти не потрібно. Водночас занадто мало ми підкреслюємо його роль. Він яскраво горів, але більшовики його знищили досить швидко як ціль номер один. Вони його підступно вбили. Ми мали би про це знати і повернути його останки в Україну. Можливо, це справа майбутнього.
Ярослав Стецько і Слава Стецько. Архівне фото з відкритих джерел
І завершує список Ярослав Стецько. Він не тільки був фактично прем’єр-міністром України тоді, 30 червня 1941 року, а ще й очолив Антибільшовицький блок народів. Ця людина уособлювала українство, з одного боку, а з другого ― протиімперський блок для всього світу. Наприклад, він мав свого часу зустріч на Тайвані із Чан Кайші ― на рівних. Той боровся за демократичний світ на Сході, а Стецько був уособленням проти комунізму на Заході. Це була дуже потужна людина, а його дружина дожила до незалежності, стала найстаршою народною депутаткою (Слава Стецько ― перша лідерка партії Конгрес українських націоналістів, народна депутатка України 2-го, 3-го та 4-го скликань ― ред.) і передала бандерівську традицію сучасній українській державі.
