Євген Глібовицький. Фото: Суспільне
Якби доводилося пояснювати комусь, незнайомому з нашою історію, що відбулося 1 грудня 1991 року, що б ви розповіли про цю подію?
Я б сказав, що це точка зачаття нової України. Що це точка, в якій зійшлися в одну цілісність інтереси, очікування, відчуття, мрії багатьох десятків мільйонів людей. Це початок нової прекрасної історії, якої могло не статися.
На цьому референдумі звучить запитання "Чи підтримуєте ви Акт проголошення Незалежності України?".
І це була дуже цікава формула. Тому що Акт проголошення Незалежності був у парламенті 24 серпня 1991 року. Але частина комуністів все одно не була впевнена, що вони готові проголосувати "за". Тому була знайдена компромісна формула, за якою під час референдуму, якби щось пішло не так, можна було б теоретично скасувати ці результати голосування Верховної Ради. Дуже важливо було, щоб не лише голосування у Верховній Раді було результативним, вкрай важливо було, якою кількістю голосів буде це голосування.
Ми мали в день голосування в парламенті 346 голосів "за" Незалежність і один голос "проти". І це фактично знімало питання з приводу того, чи є якась сила всередині країни, яка перебуває в жорсткій опозиції до ідеї Незалежності. Надзвичайне значення мав час. 24 серпня 1991 року – це була субота. А Верховна Рада в суботу не працює. Був встановлений фантастичний прецедент. Тому що пленарні дні, коли збирається вся Верховна Рада під куполом – це вівторок, середа, четвер, п'ятниця. Понеділок – робота в комітетах і на округах. Тож перед президією Верховної Ради стояло питання, коли скликати засідання парламенту.
В середу закінчується путч. Мобільних телефонів тоді не було, засобів оповіщення теж. Вони намагалися зрозуміти, чи вони встигнуть на п'ятницю зібрати людей і зрозуміли, що не встигнуть. І далі постало питання, коли робити засідання: в понеділок чи вівторок. І ми побачили, що у вівторок в Києві вже була делегація з Руцьким, Собчаком і купою інших російських політиків, які намагалася нас зупинити і закликали одуматися. Якби рішення ухвалювалося не в суботу, а, наприклад, у наступний вівторок, ми точно мали б позитивне рішення щодо Незалежності, але воно могло бути інакше зконфігуроване. І оця різниця в конфігурації могла коштувати нам миру впродовж наступних кількох років, коли Україна була найбільш вразливою, не мала своїх збройних сил, спецслужб та інституційної спроможності.
І хоча ми зазвичай лаємо наші політичні еліти за їхню неспроможність бути далекоглядними і ставити державне понад особисте, всі ці чесноти депутати продемонстрували 24 серпня 1991 року. Навіть в тому, що був придуманий цей варіант з референдумом. Єдина річ, яку вони могли б зробити, але не зробили, і яка імовірно запустила б нас по дещо іншій траєкторії, вони могли б на 1 грудня 1991 року призначити нові парламентські вибори. Вони цього не зробили, і перші 4 роки Незалежності в Україні діяв парламент, обраний ще в Радянському Союзі. Відповідно, з зовсім іншим розкладом сил. І ми бачимо, що комуністи навіть в тих умовах імовірно мали б найбільшу політичну групу, але, швидше за все, не мали б більшості. А ми, відповідно, мали б набагато розмаїтіше поле. Тож далі референдум 1 грудня мав підтвердити рішення Верховної Ради. В Москві розраховували, що референдум 1 грудня це не підтвердить.
Ми вкотре бачимо на прикладі серпня 1991 року, що там, де Росія трохи відступає, в Україні все в порядку. Бодай трішки далі опинилися росіяни, і навіть українські комуністи змогли проголосувати за Незалежність.
Ми мали достатньо складну мотивацію, чому комуністи голосували за Незалежність.І не факт, що ця мотивація є проукраїнською, як нам, можливо, хотілося б. Тоді склалися абсолютно унікальні обставини. Традиційна колоніальна теорія говорить, що коли з'являється суб'єктність в колонії, і вона набуває критичної маси, відбувається розрив з метрополією, і з'являється цілий новий набір правил. В Україні було інакше. По-перше, тому що велика частина українців ототожнювала себе з Радянським Союзом і радянською спадщиною. Це було наслідком і сталінської політики, і хрущовської, і брежнєвської.
Ідея незалежної України була не єдиним способом, як в уявленні тогочасних українців могла проявлятися українськість. Відповідно значна частина українців бачила себе в складі Радянського Союзу, але Радянського Союзу, який є м'яким. Який не відправляє по таборах в Сибір, не розстрілює мільйонами тощо. Якщо ми дивимося на суспільний договір пізнього Радянського Союзу, то бачимо, що це патерналістський суспільний договір. Тобто люди віддають частину своїх прав в обмін на соціальну турботу від держави.
Чому в Москві вважали, що Незалежність не буде такою популярною? Тому що вони ставили питання української Незалежності приблизно так: чи ви, українці, хочете взяти на себе всю повноту відповідальності за своє майбутнє, прийняти всі виклики, які з цим прийдуть і самостійно рухатися в не дуже дружньому середовищі, як нова незалежна держава? І підтримка цієї ідеї була приблизно на тому ж рівні, на якому була підтримка національно-визвольного руху. На президентських виборах Чорновіл, Лук'яненко та інші представники цього руху набрали разом менше 30%. Тому в Москві сподівалися, що відбудеться поразка національно-визвольного руху. Але національно-визвольний рух в Україні сформував тільки порядок денний. В комуністи мали свої мотиви, чому вони хотіли приєднатися.
Комуністи хотіли приєднатися, тому що в Москві, на їхню думку, було б переслідування комуністів. Відповідно, вони вважали, що таким чином консервують радянські порядки, а не йдуть в зміни. Іншими словами, в їхньому уявленні це була готовність змінити будь-що для того, щоб нічого не змінювати. А в уявленні громадян це було повернення з ситуації шоку від путчу, коли раптом з'явилася загроза того, що всі сталінські порядки можуть повернутися не вперед до своєї суб'єктності і до повноти відповідальності, а до звичного патерналістського суспільного договору.
І фактично ми в 1991 році отримали оболонку, але не отримали сутності незалежної держави. Вона формувалася поступово від 1991, чи можливо навіть раніше, до 2014, коли вона повною мірою проявилася, і ми вже отримали свою нову суб'єктність. І в момент, коли ми отримали цю нову суб'єктність, ми отримали напад з боку Росії і, відповідно, початок війни за Незалежність.
Хочу поговорити про роль молоді в переддень Незалежності - Революції на граніті.
Те, що я називаю першим Майданом – це була якась кількість студентів, які голодували. Їх було не багато. Це не був мільйон людей на Майдані, як в 2014 році. Але ці люди, по-перше, продемонстрували, що протестувати можна, адже в Радянському Союзі не було такої практики. А, по-друге, вони поставили на порядок денний зовсім інші питання – питання суверенітету, питання збройних сил, велику кількість питань, які фактично підводили до ідеї Незалежності. Для того, щоб поставити питання на порядок денний, вам не треба мати більшість. І саме тому, що вони поставили ці питання на порядок денний, їх вже можна було проголосувати в 1991 році.
Тому що речі не існують, поки їх не назвеш.
Абсолютно! Дуже велике значення має те, як ми називаємо речі. Якщо ми некоректно називаємо речі, ми не зможемо добитися того, що вони будуть правильно концептуалізовані і сприйняті. І коли ми дивимося на всю цю тяглість від студентів, які вийшли, до референдуму, який був у березні 1991 року, коли 70% українців сказали, що вони "за" оновлений Радянський Союз. До голосування в Верхній Раді 24 серпня 1991 року. До референдуму 1 грудня 1991 року, коли 90% сказали, що вони за Незалежність. Це одна й та ж тяглість. Хоча здається, що це рухи в різні боки. Але в цій єдності, яку зокрема ми бачимо і зараз, є одна дуже проста основа. Кожного разу, коли виникає екзистенційна загроза, незалежно від політичних таборів, українці визнають, що вони існують в дуже травматизованому історичному полі. Включається історична пам'ять, і люди починають думати над тим, що ж робити для того, щоб не стати жертвою наступної хвилі репресій і тортур. І ми зараз бачимо на окупованих територіях, де мир не настав через те, що лінія фронту посунулася, що продовжуються переслідування, тортури, зникнення людей і викрадення дітей.
Тому що неможливо практикувати свою культуру і свою ідентичність, тому що прав немає. І відповідно оцей тоталітарний тиск знищував в Україні мільйони людей. Радянська влада , відлагоджена за тоталітарним зразком, несла за це відповідальність, і люди, не залежно від політичних поглядів, намагалися з такої системи втекти. Навіть комуністи. Вони захотіли більшої безпеки, тільки-но побачили, що умовно тюремний наглядач заснув, і ключ висить поруч. Вони спробували втекти з цієї "камери".
Далі почалася дуже складна історія про те, як має виглядати незалежна Україна. І за рахунок того, що незалежна Україна виникла не внаслідок перемоги національно-визвольного руху, який ще був занадто слабким і не набрав критичної маси, а за рахунок компромісу з комуністами, відбулося отруєння незалежної України радянськими правилами і нормами. І фактично ми з вами по сьогоднішній день, якщо ми говоримо про міндічгейт або про систему врядування в Україні, бачимо, що вона досі дуже радянська. І оці 34 роки, які минули, фактично є рухом від радянської спадщини. Але вихід з радянської спадщини ще не відбувся.
