Тарас Шевченко в контексті його оточення та Україна як сакральне місце для слов'янських народів: думками в ефірі Радіо Культура в програмі "Історичні фрески" поділилася кандидат історичних наук Ольга Гончар
Ведучий
Олександр Алфьоров
Шевченка останнім часом знову епатують. Повертається питання галереї на Площі Тараса Шевченка. Та зараз йдуть вже якісь перегини в бік його особистості. Для України – це така особистість, яка є ключовою постаттю усього національного відродження. Це безперечно. Але Шевченко був і звичайною людиною зі складною долею, яка, мабуть, відображає долю всього українського народу. Як звичайна людина, можливо, він поводився не так, як хотілося. Може, десь не ідеально. І це все нормально. Не треба сприймати Шевченка як якогось ідола. Та беззаперечним є те, що це була людина, яка в історії України, в національному відродженні посіла те місце, з якого ніхто не може його досі посунути і навряд кому це вдасться.
У Російській імперії Шевченка підтримали люди, які за походженням не були українцями. Однак, вони розуміли, що такі люди мають бути на свободі, і їхня творчість має бути досягненням усього суспільства.
Шевченко став визначною постаттю не лише України, а й всього інтелектуального простору Російської імперії. Та його не сприймали однозначно. Його не носили на руках, в нього не знесло від цього дах, як про це писав Бузина. Бузина вирвав якісь слова, характеристики Шевченка із контексту. Беззаперечно, своєю неординарністю, бажанням не приховувати того, що він є українцем, навіть пишатися цим, Шевченко захоплював цей світ, зашорений стандартами, які були далекими від моральних.
Коли Шевченко потрапив у Київ, він приніс сюди моду на те, щоб бути українцем. Це було тоді салонною модою і до Валуєвського циркуляру та Емського указу не було заборонено.
Фото – www.t-shevchenko.name
У Києві Шевченко опинився у середовищі, де перебували переважно українці, справді зацікавлені у здобутті Києвом гідного місця, яке він мав за часів Київської Русі. Тобто, щоб Україна стала центром слов'янського світу. Це була тенденція, характерна для європейської філософії, коли говорили, що кожен народ має право на самовизначення. Саме оточення Шевченка, в якому перебували і Куліш, і Костомаров, і Білозерський, і значна частина свідомого студентства Київського університету, це все підтримувало. Вони також обговорювали шляхи розвитку української нації. Саме тоді з'являється тема сакральності українського народу. Шевченко вболівав, що його народ перебував у рабському становищі, що його сприймають як неповноцінний. Тим не менш, мова, культура, історія у нього абсолютно особиста, вона має право на те, щоб бути презентованою у цьому суспільстві як історія повноправної нації.
Саме Києво-Мефодіївське братство було товариством, яке розуміло, що український народ має право вести за собою весь слов'янський світ. У цьому була їхня сакральна роль.
Прослухати ефір повністю можна тут
Фото – www.ukrinform.ua
