0:00 / 0:00

Наш табір називали Долиною смерті – колишня політув’язнена ГУЛАГу

Наш табір називали Долиною смерті – колишня політув’язнена ГУЛАГу

Іванна Пшепюрська-Мащак,жертва операції "Вісла", політв’язень таборів ГУЛАГу, громадська діячка української діаспори у Великобританії в ефірі програми "Імператив"розповіла про свою книгу "Дорогами минулого" та життя у буремному ХХ столітті.

Ведучий:

Василь Шандро

– Ви видали книгу споминів "Дорогами минулого". Минуле обмежується якимись конкретними роками, чи йдеться про якусь особисту, приватну і суб’єктивну версію ХХ століття? Яке це минуле?

– Від самого початку, від дитинства аж до переїзду в Англію і життя в Англії. Я просто описую – не докладно, на це не стало би часу – історію моєї родини, яка зараз практично вся вже не існує.

Також мені дуже хотілося представити час перебування в таборах ГУЛАГу на Колимі і деякі зустрічі з моїми близькими подругами, які теж були там. Тому що ми відшукували одне одного у різні способи, і так ми довідалися навіть більше про себе. Бо в нас у таборах усюди був такий неписаний закон, що ніхто ніколи нікого не питав: "За що тебе засудили?" Ми усі знали, що ми політично засуджені, і цього вистачало.

А тепер ми на волі. І на приватних зустрічах я довідалася жахливі історії переходу тих людей до в’язниць, їх переживань там та повернень додому. Навіть були такі зворушливі історії, коли матір арештували, вона лишала двох малих дітей, і тих дітей нібито усиновлювала родина чоловіка. А матір, відсидівши десять років, повертається додому, і діти її абсолютно не впізнають. Пізніше повертається батько – та ж історія.

Мені хотілося розповісти ці історії, тому що вони (герої цих історій – ред.) вирішили ніколи про себе не писати. І я збирала такі історії. У мене є дуже багато спогадів, листів тих людей, це ціла збірка. І наприкінці книжки я розміщую короткі життєписи тих людей, щоб показати, що такі люди були зі мною. Були такі Надя Мудра, Юлія Паньків, які насправді мали дуже складне і цікаве життя. На жаль, їх вже немає з нами. І з тих, кого я пам’ятаю, мабуть, ще двоє-троє живуть досі.

– Тобто це документальна книжка?

– В основному документальна. Тільки вона не є детальною, тому що на це треба мати значні фінанси. Мені хотілося "переїхати" від дитинства до теперішнього часу, і хотілося залишити слід: і про батьків, яких уже немає, і про братів, які потерпіли і відійшли у вічність. З тої цілої родини залишилась тільки я, наймолодша.

– Ви розпочинаєте свою книжку з розділу під назвою "Село мого дитинства". Де ви народилися і виросли?

– Я народилась в Крупці Любачівського повіту. Це таке маленьке село. Але через те, що батько був священиком, а молодого священика переводили з місця на місце, він побував у кількох парафіях і зрештою дістався до Хоробріва. Тоді мені було 2 рочки. Це був 1927 рік. Фактично, селом мого дитинства є Хоробрів, це біля Сокала над Бугом.

Це був мій найкращий час життя, я там жила до 13 років. Це село залишило дуже гарні і дуже теплі спогади. Я ходила там до нормальної школи, потім перейшла до Сокала, пізніше я переходжу до Львова, починаю навчання у львівській гімназії, рік проходить – і вибухає війна. Ми приїжджаємо на канікули до хати, і нас з нашим львівським домом розділяє кордон.

Починаються 1940-і роки, приходять німці. Тоді вертаються … і мене арештують, перший раз у 1945 році. Я недовго тоді сиділа, але тоді я найбільше пізнала, що значать радянські табори. Мене звільняють, я приїжджаю до Хоробріва до батьків, вже ховаюся.

– А де були брати?

– Обох братів забрали до Дивізії Галичина у 1945 році, і доля їх така, що один загинув під Бродами, а другий потрапив у радянський полон і втік з нього. Тоді він увійшов до УПА, де він був до кінця 1947 року, коли його заарештували.

Мене заарештували в січні 1948 року. Брат дістав 25 років, я отримала 10, і мене відіслали на Колиму. Я не знала, куди його відправили, але припускала, що ми з ним їхали тою самою дорогою. Вперше я його зустріла на Колимі у 1954 році.

Це було після смерті Сталіна. За Хрущова його відправили до Тайшетських таборів. Але ми вже мали контакт, він знав, де я, ми могли спілкуватися. І у тому ж році я ріжними дорогами дізнаюся через листи з Польщі, що сталося з батьками.

На щастя, мій лист дійшов до Польщі, і в я 1954 році дістала першого листа від мами, з якого довідалася небагато, адже листи писали дуже обережно. Я їй писала також дуже часто, короткі листи, просто щоб вона знала, що я є. Писали, що нічого не бракує, здорові, живі, що дуже добре живеться і так далі.

За Хрущова нас звільняють і перевозять назад до Польщі як польських громадян. Брата ще беруть до в’язниці. Ми їдемо ніби тим самим транспортом, але я не знаю, що брат повертається до Польщі. І він вже був у в’язниці, коли я довідалася від тих, хто їхав разом з ним, що його затримали. Там він провів ще півроку. У травні він звільняється, і вже тоді починається наше життя у Польщі як вільних людей.

– За що вас ув’язнили? Ви говорили, що в таборах про це не говорили, бо й так було зрозуміло, що всі політув’язнені.  Але що інкримінували саме вам?

– Передовсім, я тримала зв'язок з братом.

Мого брата відправили до Варшави, щоб він вийшов на заграничних кореспондентів, щоб говорити про підпільний рух УПА. І там його цілком випадково впізнав шкільний товариш. А те, що брат був у підпіллі, більшовики знали, і вони шукали виходи на нього. Його заарештували.

А мене з УПА відправили передати йому гроші, якісь матеріали. І я їздила на зустріч з ним. Я входжу, і жінка з дому, де він мешкав, з жахом замикає переді мною двері. Я зрозуміла, що щось недобре, ріжними дорогами йду звідти і поїздом повертаюся додому. І так я привезла батькам звістку про брата.

Після того була акція "Вісла", і ми потрапили під ту акцію, очевидно. Нас у брутальний спосіб вивезли на понімецькі землі, і вже там мене заарештували. Ми приїхали у жовтні, а в січні 1948 року, на Святий вечір мене арештовують польські спецслужби.

Пізніше мене передали до НКВД. І я сиджу тут, у Києві, на Короленка 33 (нині Володимирська 33 – ред.). І вже у квітні на судять: брата – на 25, мене – на 10 років.

Мій перший робочий табір був дуже жорстоким, практично найгіршим на Колимі. Його називали Долиною смерті. Раніше на цій території був чоловічий табір, але його перенесли в долину, а на сопці, де було важко дихати, зробили жіночий.

Кілька чоловіків ще залишалося, вони привітали нас музикою. Здавалося, нам грають "Вічную пам’ять".

Ми працювали в копальнях: олово, уран. На щастя, я там була недовго, тільки до пізньої осені, практично зими. Тоді мене перевели на нижчу місцевість, де був чисто жіночий табір.

Слухай повністю в ефірі Радіо Культура!

Фото localhistory.org.ua, youtube.com, kateshcheglova.wordpress.com

Останні новини
Що варто знати стосовно ВЛК? Думка адвоката
Що варто знати стосовно ВЛК? Думка адвоката
Віталій Ажнов: "Для мене викладання — один зі способів залишитися сучасним"
Віталій Ажнов: "Для мене викладання — один зі способів залишитися сучасним"
10 місяців стримуємо окупантів від просування до Слов’янсько-Краматорської агломерації — Хомінський про битву за Торецьк
10 місяців стримуємо окупантів від просування до Слов’янсько-Краматорської агломерації — Хомінський про битву за Торецьк
Промінь рекомендує: паліндром і Христина Соловій з треком "Холодна кров"
Промінь рекомендує: паліндром і Христина Соловій з треком "Холодна кров"
"Правда любить терплячих" — іміджева промокампанія Суспільне Новини
"Правда любить терплячих" — іміджева промокампанія Суспільне Новини
Новини по темі
Що варто знати стосовно ВЛК? Думка адвоката
"Не лекція, а інтерактив та приз". Скибінська про Всеукраїнський урок національної ідентичності
Ми ще раз показали росіянам, що вони вразливі. Романенко про масовану атаку українських безпілотників
Вони виявляють свою велику силу. Ольга Макар про дітей та підлітків під час війни
За відсутності скандалів на президентських виборах у Румунії переможе Дан. Прогноз політтехнолога