— За 28 років незалежності України ми багато що пережили, проте наша боротьба продовжується далі. Що для вас означає цей період як для українця?
Знаєте, увесь цей період незалежності збігається з моїм дорослим життям. Я пригадую, як підлітком приходив на перші мітинги, які виступали за демократію, за незалежність проти КПРС. І саме в цей час я входив у своє доросле життя. І для мене цей дорослий світ невід’ємно пов’язаний з ідеєю незалежності. Себто це наша країна, вона має свої кордони, свій прапор – вона має бути незалежною. А будь-який інший варіант неприйнятний, є неприроднім.
— От у 80-ті розсипалася вся ця система, яка десятиліттями насаджувалася і пропагувалася. Що вам допомагало відрізняти голоси незалежності від голосів системи?
Мені завжди щастило на старших розумних друзів і товаришів, які були певними взірцями, в яких можна було чогось навчатися. Я пам’ятаю Харків 80-тих років. І тоді я, ще школяр, познайомився з середовищем проукраїнських активістів: це політики, письменники, музиканти – люди, що на той час прийняли ідею незалежності. Зазвичай, це були інтелігентні та освічені люди, на яких хотілося бути схожим.
— А де вони збиралися і як ви потрапили в те середовище?
Мені дуже пощастило. Я неодноразово розповідав про цю історію, але з радістю повторюю. У мене є тітка Олександра Ковальова – поетка, перекладачка. А на той час вона була головою культурологічного товариства "Спадщина". Туди входили люди, які з початком "перебудови" стали підіймати питання української культури, мови, ідентичності. І вона мене ввела в цей осередок, познайомила з поетами, музикантами, з людьми, котрі складали це українське середовище.
А збиралися в Спілці письменників, на концертах, на вулицях, на майдані, тоді ще Дзержинського.
Я пам’ятаю ці мітинги – вони були величезні. Харків у 80-тих був центром демократизації. І тоді було обрано до радянського парламенту двох депутатів-демократів – Віталія Коротича і Євгена Євтушенка. Добре пам’ятаю мітинг після проголошення незалежності України 25 чи 26 серпня. Стало зрозуміло, що все-таки щось змінилося, настала нова епоха і новий час. Це викликало величезний захват і ентузіазм. І саме ця незворотність змін відчувалася навіть у повітрі.
— 24 серпня 1991 року пам’ятаєте?
Я тоді був на практиці. Ми, студенти-першокурсники Харківського педагогічного інституту, були на практиці і дізнавалися новини від людей. Тоді ж ніяких гаджетів не було. Це були суперечки, оскільки тоді, як і тепер, суспільство було заполітизоване і всіх цікавило те, що відбувалося у світі.
— Ви говорили з батьками на тему незалежності?
Безперечно. Мій тато був членом КПРС, тобто він не був ідейним комуністом, він не переймався ідеалами Радянського Союзу. А за мене він завжди переживав, щоб не виникло ніяких проблем. Тому що ще у школі я з друзями активно підтримував усі національно-визвольні змагання, вивішували на сільських радах Луганщини власноруч шиті синьо-жовті прапори, привозили з Києва «Самвидав» і роздавали його. Страшно не було, бо коли тобі 15–16 років, для тебе це більше пригода. Але все-таки ці прапори зривали, вчителі погрожували.
З татом у нас були світоглядні розмови – він не зовсім розумів, що відбувається. Він, скоріше, за інерцією підтримував стару систему. Змінилося це вже навесні 2014 року, коли росіяни з’явилися на Донбасі, – тоді у нас з татом жодних конфліктів вже не було. Він одразу сказав, що росіяни прийшли до нас у країну.
— Ваш колега, Олександр Ірванець, в цій студії якось сказав, що він став письменником, аби зробити своє життя цікавішим. Коли ви почали писати? І чому пов’язали своє життя з літературою?
Почав писати я ще у шкільному віці. Для мене це було природньо. Великою мірою це завдяки присутності у моєму житті тієї тітки Олександри Ковальової. У 80-тих у неї вийшло дві книги, тобто для мене – це був зразок письменника. Вона мене делікатно підштовхувала до того, щоб я писав. Допомагала з першими публікаціями мені і моїм друзям. Насправді, багато для нас зробила.
— До перших літературних спроб, ким ви мріяли стати у дитинстві?
Так, як і всі діти у радянські часи, – військовим або ж футболістом. Хлопчики, зазвичай хочуть ставати чемпіонами світу чи головнокомандувачем об’єднаних сил. Десь у 14 років я знав, що хочу займатись літературою. Я тоді якраз вперше почав писати вірші.
— Романи, поезії, переклади, мультимедійні проекти, упорядкування книжок. Як ви підтримуєте здорову письменницьку форму і чи знайоме вам таке поняття як творча пауза?
Безперечно, знайоме. Просто за великим рахунком в мене немає якогось графіку, немає жодних зобов'язань, нікому нічого не винен. Просто пишу, що мені хочеться, а що не хочеться, я не пишу. Таким чином воно якось і врегульовується.
Зараз я написав нову книгу віршів, далі думаю треба дописати п’єсу, тобто мені самому її хочеться дописати, цікаво.
— А в який час доби вам пишеться найкраще?
Найкраще пишеться зранку, коли ти ще не розплескав всю енергію, яка в тебе є. Оскільки в мене досить насичений графік, то я звик працювати за будь-яких умов. Я багато в дорозі пишу. Постійна зміна картинок з одного боку може втомлювати, вона може бути інертною, а з іншого – вона постійно підкидає тобі щось несподіване.
— Ви якось сказали, що література потребує фанатизму. Вважаєте себе фанатиком літератури?
Так, безперечно. Література, якщо ти хочеш, щоб це стало справою твого життя, – то це потребує фанатичного ставлення і цілковитої віддачі.
— Чим пишаєтесь найбільше із уже написаного, і який твір не виправдав ваших сподівань?
Найбільше – тим, що написано з 2014 року, можливо, ще "Ворошиловоградом" і "Месопотамією". Але це дуже суб’єктивно і, можливо, несправедливо, тому що в мене максимально заангажований погляд. З тим, що написано останнім часом, я себе співвідношу. А з тим, що я писав 20 років тому, важко себе співвідносити. Це писала інша людина, з іншою мотивацією, з іншими відчуттями.
— Чи є у вас книга, яка супроводжує вас протягом життя?
Так, їх є декілька. Це, мабуть, Шевченко й Гоголь – це те, що я читав в ранньому дитинстві. Саме ось ця мова Шевченка й образність Гоголя для мене визначають літературу. А вже у зрілому віці – це книга, яка супроводжує все життя. Томик Михайля Семенка. В мене вдома їх десь 5 екземплярів.
— Що для вас є найважливішим під час написання книги?
Атмосфера та настрій є дуже важливими – це інтуїтивне відчуття того, що ти хочеш зробити. Сам процес написання він фантастичний, якщо ти справді робиш те, що тобі подобається.
— Без чого не можна уявити вашого дому?
Без книжок. Це напевно якийсь комплекс філолога-письменника: коли заходиш у дім, а там немає книжок – почуваєш себе не затишно. А коли заходиш і бачиш в домі книжки, то першим ділом дивишся не на інтер’єр чи посуд, а на книжки. Це є певним способом перевірки ідентичності та налагодження контакту. Коли ти бачиш, що людина читає, одразу ж витворюється чи не витворюється певне комунікативне поле.
— У ваших творах простежується релігійна тематика. Чи вірите ви в Бога?
Я цікавлюся різноманітними релігійними практиками і з великою повагою до них ставлюся. Тому вважаю, що говорити – вірую чи не вірую – це занадто спрощувати саме питання. З цим цікаво працювати і використовувати як певний літературний матеріал, як тло на якому розвиваються будь-які події.
— З чого починаєте свій ранок?
З читання новин. Шкідлива, скоріше, звичка.
— Чи є щось, що може розчулити вас до сліз?
Хоровий спів. Коли я бачу як багато людей співають хорошу пісню – сльози навертаються.
— Яке ваше життєве кредо?
Намагатися не робити людям того, чого б не хотів, аби вони робили тобі. Себто збереження території власної свободи з тим, щоб вона не перекривала територію свободи іншого.
— Яка ваша найзаповітніша мрія?
Закінчення війни, настання миру, щоб Україна повернула свої території.
Фото - facebook.com/serhiy.zhadan
