"Енеїда" Котляревського позначила "іншість" української літератури і ментальності
У будь-якому періоді української літератури існувала сильна жінка, до якої зверталися, з якою полемізували: Марко Вовчок, Леся Українка… І так само в українській літературі постійно існували письменники з потужним гумористичним посилом: Руданський, Остап Вишня... Можна вважати, що Іван Котляревський був першим у цьому безперервному ряді імен.
"Енеїда" Котляревського була створена під впливом трьох "Енеїд": першої (Вергілієвої), німецької "Енеїди" Блюмауера та російської "Енеїди" Осіпова.
На відміну від інших переробників, які залишали Енея троянцем, богів – богами, Котляревський витворює новий образ. Він їх усіх робить козаками, пасічниками, господарями. Він створює велику картину суспільства.
Котляревський в "Енеїді" створив образ козака, а сама "Енеїда" стала національним епосом. І тепер, коли ми уявляємо козака, ми уявляємо його саме за тією метафорою Котляревського. Ми уявляємо собі Енея таким, яким його вслід за Котляревським створив Базилевич. Це веселий розбишака, і його головна ознака – не маскулінність чи якийсь мачизм, а здатність вижити у будь-яких умовах.
Насправді до "Енеїди" було двояке ставлення, її сприймали по-різному у різний час. Спершу це було таке "непристойне чтиво", бо там була еротика, пиятика – не зовсім те, чим мали би займатися боги на Олімпі. З часом уявлення про непристойність змінилися, і те, що раніше вважалося непристойним, тепер не викликає такого реготу. "Енеїда" з бурлескної стала гумористичною.
У Москві, Петербурзі "Енеїду" сприймали іронічно: "О, поема малороською мовою", сміялися. А насправді це був підривний сміх, тому що у той час таким веселим сміхом у Росії ніхто не сміявся. XVIII сторіччя у російській літературі – це великі поеми про те, яка потужна Росія-Русь, а тут така несерйозна штука, з якої можна посміятися. І цей сміх позначав "іншість" української літератури і ментальності від того, що було на півночі.
Ніхто, крім Базилевича (ілюстратор "Енеїди" - ред.), не міг використати оголену натуру як ілюстрацію до класичного тексту. Базилевич у 1960-тих роках зміг. Ця книжка у радянський час функціонувала як заборонена література, як еротична література. Це наша козацько-гетьманська "Камасутра".
Олександр Довженко міг би знімати фільми в жанрі горору
Олександр Довженко, як і Павло Тичина, щиро вірив у те, що радянська влада дасть нові можливості. Але він прозрів раніше, ніж Павло Тичина, і вже в часи війни він зрозумів, що надто глибоко зайшов у свій світ кінофантазій.
Якщо говорити про ранній радянський кінематограф, то Довженко – це абсолютно центральна його постать.
Його кіно дуже специфічне, і тут є зв'язок з Котляревським: кіно Довженка має цю бурлескну традицію. Наприклад, у "Щорсі" йде бій між білогвардійцями і червоноармійцями, а паралельно йде весілля. І ось усі побігли в атаку – і нам показують, як їдуть весільні вози, люди святкують, і все відбувається вперемішку. Такі ж моменти ми можемо знайти у "Землі": коли трактор зупинився посеред поля, і хлопцям потрібно, щоб у радіаторі з'явилася волога і вони цю проблему вирішують. Це якісь абсолютно карнавальні штуки, які у серйозному кіно, можливо, й не знайшлися б. Але у сильному кіно завжди присутні якісь такі парадоксальні моменти.
З одного боку – карнавальна традиція, з іншого – німецький експресіонізм. Він там вчився кілька років і нахапався цих експресіоністських штук.
Спершу Олександр Довженко хотів знімати комедії, але йому не дали. Ми могли б бачити щось зовсім інше: ряд блискучих комедій, або ж горорів, адже експресіоністський вплив німецького кіно нікуди не зник. Ми можемо бачити елементи горору в "Землі", але це долається карнавальністю. Довженко карнавалізує смерть, але вона там є. Цим Довженко і цікавий.
Слухайте більше в ефірі Радіо Культура!
Фото fakty.ua та odessa-memory.info
