– Ти якось зазначав, що в Україні є поняття "стигматизації" людей з ВІЛ-позитивним статусом. У чому вона полягає?
– Кожна ВІЛ-позитивна хоча б раз в житті зазнає стигми або, якщо не стигми, то само стигми, що є більш небезпечне. Якщо говорити про перемогу над епідемією ВІЛ, то є два великі стовпи, які заважають її перемогти: стигма та дискримінація. Дискримінація породжується незнанням й страхами. А стигма – це погляд на речі, який сформований на абсолютно стереотипній думці. Тобто це навішування якогось ярлику, наприклад, якщо я ВІЛ-позитивний, то сказати, що я гей чи людина, яка вживає наркотики, або залучений до секс-бізнесу. Також є самостигма – це те, що наш мозок в голові любить пророблювати із власним світосприйняттям. Це думки на кшталт "я ніколи не зможу мати секс", "я ніколи не знайду партнера", "мене виженуть з роботи" і т.д. Самостигма може призводити до тривожних станів, депресій і заважати щасливому розвитку. ВІЛ-позитивні підлітки за багатьма науковими дослідженнями трохи відрізняються у психологічному розвитку від однолітків. Через самостигму вони щодня тримають в голові думку, що в них ВІЛ, що вони невиліковні і це заважає їхньому нормальному розвитку. Це породжено в тому числі суспільством навколо, їх оточенням. І ця самостигма заважає витрачати свою мозкову енергію, наприклад, на свій розвиток.
– Данило, розкажи, чи багато у вашій організації Teenergizer учасників?
– Ми працюємо в регіоні Східної Європи та Центральної Азії, об’єднуємо чотири країни і в 13 містах є команди маленьких спільнот підлітків, які розвиваються і починають говорити про свої права. Якщо говорити про України, то тут проблема в тому, що ми "прозорі". В законодавстві немає чіткого поняття "підліток", тому ані медичні, ані соціальні стратегії не можуть цілком охопити цю вікову категорію. А потреби 9-річного та 15-річного дуже сильно відрізняються. Також в нас немає статистики, крім тієї, яку веде ООН. В 2015 році ми мали 5500 підлітків віком від 11 до 19 років живуть з ВІЛ, 14 тисяч – від 15 до 24 років. Також існує поняття "підлітки груп ризику", їх 129 тисяч станом на 2017 рік. І нам доводиться працювати зі старими даними. Епідемія в підлітковому середовищі рухається швидше, ніж ми й держава, тому ми не встигаємо за тим, які проблеми у них виникають.
– А якщо говорити про ставлення держави, розуміння цих проблем, яке воно? В державних структурах до людей з ВІЛ-позитивним статусом ставляться як до проблеми чи все ж намагаються краще комунікувати?
– Наша держава найпрогресивніша з усього регіону, де йдеться про Білорусь, Вірменію, Росію, Казахстан та ін. Україна першою підписала декларацію, яка зобов’язує міста в пришвидшеному темпі подолати епідемію ВІЛ. І загалом наша держава радше ставиться до ВІЛ не як до проблеми, а як до задачі, яку треба вирішити. Це завдяки роботі ВІЛ-позитивних активістів з громадянського сектору. Після революції Міністерство освіти, наприклад, було дуже обережним та консервативним щодо сексуальної освіти. А комплексна сексуальна освіта – це найвигідніша, найефективніша та найдешевша стратегія, адже краще навчити і показати, ніж потім все життя лікувати. І ще з попереднім урядом при Уляні Супрун нам вперше дозволили створити робочу групу при Міністерстві охорони здоров’я, де нас слухали, ми формували порядок денний. Тобто держава наразі рухається в прогресивному напрямку співпраці, а не лише вислуховування наших проблем. Але й активісти мають еволюціонувати, ми не маємо приходити і говорити, що в нас проблема, дайте нам грошей.
ФОТО: Українське радіо
