Колишній полонений Станіслав Асєєв про соборність, окуповану Донеччину та власну книгу

Колишній полонений Станіслав Асєєв про соборність, окуповану Донеччину та власну книгу

Вперше в історії 20 століття українська незалежність була проголошена 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради. А вже за рік, 22 січня 1919 року, на Софійському майдані у Києві відбулося об'єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в одну державу. Тому багато істориків, дослідників, громадських активістів та політиків сходяться на тому, що 22 січня важливо відзначати і як День соборності, і як день першої Незалежності. Наприкінці 2020 року друком вийшла книга Станіслава Асєєва "Світлий шлях: історія одного концтабору", в якій автор розповідає про своє перебування у полоні проросійських сил в окупованому Донецьку. В ефірі Українського радіо журналіст та колишній полонений Станіслав Асєєв розповів, як відзначали День соборності у вільному Донецьку, як змінився менталітет мешканців Сходу та яким є головний меседж його книги.

0:00 0:00
10
1x
Програма:
Ведучі:

Що Ви відчуваєте у цей день як донеччанин і як людина, яка знає, що таке втрачати Батьківщину?

Проблема єдності це насправді основна проблема нашої держави на сьогоднішній день. Ми постійно кажемо, що Донбас і Крим є окупованими територіями України, і це, безперечно, так. Але щодо ментальності, щодо тих змін, які відбуваються на тих територіях, зокрема на Донбасі, то тут далеко не все так просто. І стовідсотково є дуже багато людей на цій території, які мислять інакше, які, можливо, і не мислять себе частиною Росії чи не знають взагалі, в якій державі вони зараз мешкають, але по відношенню до України в них дуже критичне ставлення. І це стосуються також і покоління молодих людей, які там зараз зростають в тих умовах. І сьогодні в цей день я відчуваю напругу від цієї теми, бо розумію, наскільки ця проблема буде вже на десятиліття вперед.

Як у своїй юності Ви відзначали День сборності ще у вільному українському Донецьку? Чи пам’ятаєте Ви щось, що б символізувало відзначення Дня соборності України?

Ні, зовсім нічого такого не було. Я не можу сказати, звичайно, про все моє покоління. Більшу частину життя я провів у Макіївці, і там я і моє оточення нічого не відзначали. Ми навіть нічого про це не знали, окрім того, що можна було почути десь по телебаченню. Тобто це тема, яка зовсім не хвилювала нас. Ми суто формального зростали в державі Україна. Насправді моє покоління зростало повністю на російських фільмах, музиці та літературі   в духовному російському світі, що потім буде називатись "русским миром" і призведе до 2014 року і до того, що майже все моє оточення власне і піде лав бойовиків, які формувалися у 2014 році.

Що допомогло Вам вистояти і все-таки усвідомити ментально, що Ви українець?

Університетська освіта. Насправді та прогалина, яка була у школі і за часів, коли я зростав у дитинстві, дуже сильно заповнилася саме в Інституті інформатики і штучного інтелекту в Донецьку, де викладав і Ігор Козловський, також колишній полонений. Там було українське середовище серед інтелігенції. Тому саме університетське оточення дуже вплинуло на мою світоглядну позицію. А це буквально з 2006 по 2012 рік, а потім через два роки вже почалася війна. 

Я так розумію, що саме за свою патріотичну позицію чи то позицію власне громадянина своєї держави Ви поплатитися арештом і перебуванням у "Ізоляції", про що Ви пишете у своїй книзі?

Формально, так. Звичайно, мене кинули за проукраїнську позицію, за ті репортажі, публіцистичні статті, які я робив, зокрема  щодо до так званої ДНР. Але коли постійно мені кажуть, що це за патріотичну позицію, то я б це так не сформулював. Я побачив, що було на тому першому сепаратистському мітингу 1 березня 2014-го року, що можна було побачити на блокпостах, які вони поставили між Макіївкою та Донецьком, хто ці люди, які там стояли і що вони робили з людьми, які проїжджали повз. Як би до Росії з любов'ю не ставилися, але досить було просто подивитись на те, що відбувається навколо, і не треба бути патріотом України, щоб зрозуміти, що це просто "відморозки", маргінали та садисти, які потім візьмуть у свої руки окупаційну владу. Для мене це було очевидно без якихось навіть політичних вподобань, але для мого оточення чомусь цього виявилося недостатньо.

Ви стільки часу перебували в "Ізоляції" та зазнали і морального приниження, і фізичного. Чому Ваша книга називається "Світлий шлях: історія одного концтабору" і про що вона?

Це дуже просто, бо це був якийсь такий сюрреалізм, який і спеціально не придумаєш.  золяція" була розташована на вулиці Світлий шлях, 3. Звідси і алюзія до тієї адміністративної адреси цього концтабору у місті Донецьк. 

Якщо казати коротко і неформально, то ця книга про те, що таке людина, чим є взагалі людська природа і на що людина здатна. Тобто чи є якась межа, яку людина не здатна переступити по відношенню до іншої людини. Це найголовніше питання того, що відбувалося в "Ізоляції". Це стосується не тільки адміністрації, в яких, як виявилося, жодної межі немає, і вони можуть робити абсолютно все, що їм тільки прийде до голови по відношенню до в'язнів. Але це стосується і інших ув'язнених, які грали на боці адміністрації, допомагали їм, і тих, які не співпрацювали з адміністрацією, але які намагалися вижити за будь-яку ціну, зокрема передаючи інформацію про своїх співкамерників. Тобто ця книга про ось ці тісні взаємовідносини на невеличкому клаптику. 

Я сидів там 28 місяців і бачив, як постійно змінювались люди. Я постійно бачив все більш-менш те саме: людину заводять повністю закатовану, в опіках від електричного струму, вона знесилена і у шоці, вона може навіть декілька днів не розмовляти, а потім, коли вона трішки починає приходити в себе, то проявляється щось соціальне, у що ти насправді віриш і на що ти здатен, щоб цього всього більше не було і щоб воно не повторювалось. Тому ця книга насамперед про те, що таке людина. 

Якщо говорити суто формально, то в книзі немає художньої лінії. Там 23 глави, які у публіцистичній формі описують за категоріями те, що відбувалося в "Ізоляції", наприклад, система катувань, психологічна і фізіологічна реакції полонених на катування, система тюремних понять і як вона викривлялася в "Ізоляції", посттравматичний шок після того, як звільнився тощо.

Книга вийшла накладом у розмірі 2000 екземплярів. І наразі він вже майже розроданий.  Швидше за все, в лютому ми будемо робити додрукування тиражу. Щодо того хто взагалі першим почав купувати цю книгу, то я скажу, що всі підряд: від звичайних працівників медичної сфери до деяких людей зі Служби безпеки України. 

Фото: starylev.com.ua 

Чи можна людям на окупованих територіях нагадати хто вони і де їхня Батьківщина?

Ні. На сьогоднішній день ми повністю позбавлені інформаційного впливу на ту територію. Коли ще були відкриті блокпости, я пропонував працювати з людьми саме там. Хоча б роздавати якісь елементарні брошури, порівнюючи життя в окупації і на підконтрольній території. Елементарно про якісь ціни чи відсутність комендантської години. Основний масив людей, до яких ми маємо достукатись, йде саме через блокпости. Це сотні тисяч людей на місяць. Нам не треба думати, як дістатись телевізійної вежі, яка транслює республіканські чи російські телеканали. Але нічого не було зроблено, а зараз взагалі вже зачинені всі блокпости, і ми жодного впливу на тих людей не маємо. Після окупації знову ж таки немає загального якогось рецепту, але це точно не роки, якщо не десятиліття. Неможливо буде виправити за декілька місяців чи навіть за рік все це, що за 7 років їм вклали у мізки, особливо молодому поколінню. Має бути постійна фахова гуманітарна з тими людьми на державному рівні.

На фото: Станіслав Асєєв, автор – Андрій Дубчак з Радіо Свобода