Результат пошуку: Життя в ефірі
"Ми мали бути готовими до війни"
Олена Браілова – керівник головної редакції програмування Українського Радіо з 2017-го до 2022-го року:
"До початку повномасштабного вторгнення зайшов Володимир Лукін, ще місяці за три до початку війни. І я вже не пам'ятаю, який суспільно-політичний резонанс тоді був, але він зайшов до нас на випуск і сказав: "Буде війна". Ми йому кажемо: "Ви що, не кажіть навіть такого, не буде війни". Але насправді з тих пір якось у кожного воно десь в голові, напевно, клацнуло, кожен ранок починався тим, що ми обговорювали новини, так чи ні, буде чи не буде. І потім був якийсь момент, коли ми зрозуміли, що треба планувати, ми маємо бути до цього готовими".
Напевно, до кожного журналіста хоча б раз в житті підходили знайомі із запитанням "Так а що там відомо? Що буде далі?" Чомусь люди вважають, що журналісти знають більше за інших, утаємничені в якусь особливу, секретну інформацію. Але правда у тому, що будь-яка важлива інформація, яка стає відома журналісту, оприлюднюється. А от висновки з неї кожен робить свої. Так було і з війною. Якщо переслухати ефір Українського Радіо за кінець 2021-го року, то можна знайти не одне попередження про загрозу нападу, відкриті дані іноземних спецслужб, а також поради, як зібрати тривожну валізу.
Але журналісти — також люди, і навіть готуючи всі ці програми, працівники Українського Радіо так само розділилися на дві групи: хто вірив, і хто не вірив у повномасштабне вторгнення. Втім, як стратегічне підприємство, Суспільне мовлення мало працювати за будь-яких обставин. Розпочалась підготовка компанії до роботи в умовах можливого повномасштабного вторгнення. Було облаштовано резервний пункт мовлення. Одразу було вирішено, що на випадок великої війни буде задіяна лише частина працівників, кожен із них отримав свою інструкцію.
Олена Браілова – головний редактор головної редакції програмування Українського Радіо з 2017-го до 2022-го року:
"Коли перед початком війни у всіх було головне питання: що робити, куди мені бігти, чи мені виїхати під Київ, чи мені виїхати за Київ, чи мені виїхати в іншу країну, у нас цієї проблеми не було. Ми знали, що якщо почнеться війна, ми біжимо на роботу, і це дуже полегшувало і спрощувало життя. Тому що ти знав, що ти маєш забезпечити рідних якимсь мінімумом, щоб вони були в безпеці, але щодо самого себе, в тебе питань немає: що б не трапилось, ти йдеш на роботу".
"Протягом години на Хрещатику вже зібралась уся команда"
Середина лютого була гнітючою. Вимотувало саме очікування найгіршого. При чому невідомого найгіршого. За тиждень до вторгнення були запроваджені нічні чергування. Ефір йшов у запису, але редактор і ведучий були готові підхопити його у разі потреби. І оскільки ніхто не міг сказати скільки часу знадобиться противнику для взяття столиці, на кожну нічну зміну люди йшли як на останню. Для оперативного управління у разі потреби, а також для підняття морального духу колективу, керівники також залишались чергувати. Зокрема, член правління, відповідальний за радіо, Дмитро Хоркін проводив на роботі ночі, на які були найгірші прогнози.
Перша коротка інформація про звернення Путіна, в якому він оголосив так звану "спеціальну операцію", а фактично війну Україні, прозвучала по радіо приблизно о 5:45, а вже о 6-тій ранку вийшов випуск новин із більш повною інформацією. Ефір продовжила програма "Вдосвіта" з Мар’яною Бойко та Денисом Денисенком. Всі заплановані з вечора теми якої були скасовані, а нові готувались на ходу. Найбільшою проблемою була повна відсутність інформації, хоч якихось офіційних заяв, тож перші повідомлення – це, фактично, були спостереження кореспондентів Українського Радіо з північних та східних областей, які вже перебували під масованими обстрілами, а також ті вибухи, які особисто чули київські ведучі.
Протягом години на Хрещатику вже зібралась уся команда.
Роман Коляда – ведучий Українського Радіо:
"Я приїхав, і була якась така, не те що хаотична, але трошки судомна робота, тому що оцей шок все одно трохи сковував дії. Я пам'ятаю, що я просто сів, в ефірі хтось інший працював, а я сів різати якісь відеоматеріали і вирізати звідти аудіодоріжки. У мене досі на ноутбуці якісь шматки того дня, якісь трансляції, щось таке. Лукін командував, Рома Кот тоді жив тут, по-моєму, кілька діб взагалі, казав: "Різани нам те то". Я щось різав, відправляв. Дуже уривчасті спогади про той день".
"Радіо – це останнє, що може зупинитися у нашій країні"
Підготувати контент на випадок війни заздалегідь намагались. Але очевидно, що це не могли бути великі програми, адже ніхто не міг передбачити, про що у них говорити. Тож обмежились серією коротких роликів про основні правила безпеки у випадку надзвичайних ситуацій та порадами з надання першої домедичної допомоги від лікаря медицини катастроф. Сітка мовлення мінялась на ходу, були об’єднані зусилля не лише трьох каналів радіо, але і всіх платформ Суспільного. Радіо брало в роботу звук з телевізійних сюжетів, натомість частина ефіру з радіостудії транслювалася Першим каналом суспільного телебачення.
Дмитро Хоркін провів коротку нараду, де обговорили багато технічних деталей, але суть її була закумульована в одній фразі Дмитра: "Радіо – це останнє, що може зупинитися у нашій країні".
В той час з’ясувалося, що далеко не всі радіостанції були готові до початку великої війни. Тож національні мережі, більшість з яких музичні, у перший день транслювали саме Українське Радіо, яке відкрило свій сигнал для ретрансляції будь-якими мовниками.
Тим часом активно готувалась евакуація в резервний пункт мовлення. О 8-мій ранку зібралася передова група. Але виявилося, що на роботу не зміг прибути водій. А іншої людини з правами у групі також немає. За кермо сів Віктор Цвіліховський – завідувач редакції анонсування, який наступні 2 місяці працював редактором, а потім був мобілізований до лав Збройних сил. Він замінив у групі Олену Шарпанську, яку мали забрати по дорозі з Гостомеля. Але не встигли. За лічені години шлях був відрізаний. Виїхати з Гостомеля Олена змогла лише за півтора місяці.
Слідом за першою, виїжджали й наступні групи журналістів. У ніч з 25-того на 26-те лютого на ефірі з Хрещатика працювали ведучий Роман Коляда, редактор Роман Кот, режисер Наталя Тузиченко, а замість випускового – головний режисер Ірина Нижник. Вона ж паралельно завершувала пересилання архіву програм на резервний пункт мовлення.
Перша атака на Київ з Гостомеля була відбита, але небезпека аж ніяк не минула. Тоді ніхто не міг сказати де лінія фронту, а повідомлення про ворожі ДРГ у столиці з’являлися щогодини. Час від часу у різних районах Києва було чути звуки бою. Значно пізніше стане відомо, що більшість із них відбувалася між своїми, помилково прийнятими за ворожих розвідників. Але тоді ніхто не міг цього знати.
Роман Коляда – ведучий Українського Радіо:
"Пішов про всяк випадок перепаркував машину з двору, щось мені підказувало, що якщо вже буде зовсім туго, то, знаючи нашу внутрішню архітектуру, без машини вискочити буде легше, якщо взагалі будуть шанси. Я не знаю, наскільки мали право на життя взагалі мої тодішні уявлення про те, що відбувалося, щось я там собі міркував. Щоб перестати дьоргатись, дивлячись в дзеркало, сказав собі: "Коляда, давай домовимося так: все, що тобі трапиться прожити після цього дня — це бонус. Якщо все буде добре, значить не пора, а якщо ні — ну, все. І ми просто з Ромою взялися до роботи. Я не знаю, що Рома думав, очевидно, щось теж, але він такий, він боєць".
Завдання було протримати ефір до 9 ранку. Там вже мала включитися львівська зміна. Але оскільки журналісти вже чули звуки пострілів з вулиці, було ухвалене рішення виходити раніше.
Роман Коляда – ведучий Українського Радіо:
"Десь ще затемно вийшов у двір, це було якоїсь глибокої ночі. Що в цей момент лунало в ефірі? Щось лунало, точно не я, тому що в мене була хвилина вибігти у двір. І я почув оцей запах, який ні з чим не можна сплутати: порох, таке згарище воєнне. Я підозрюю, що це тоді стався оцей інцидент на Берестейській з friendly fire, там де наші наших, на превеликий жаль… Але я тоді цього не знав, і я з цього запаху, прикидаючи, де ми є, по вітру зрозумів, що щось вже точно відбувається в місті. Настрою це, м'яко скажемо, не додало. Запах цей закарбувався назавжди, я понюхав, вкотре покивав головою — і пішов собі назад в студію, потім був Львів".
"Якщо ти доїжджав до Львова і міг вести програму, ти сідав і вів в студію програму"
В дорозі Роман Коляда і Роман Кот переконалися, який вплив на людей має бренд Українського Радіо.
Роман Коляда – ведучий Українського Радіо:
"Це була прекрасна історія, це було десь на Вінниччині. Я не заправив машину — ніколи собі цього не прощу — перед тим. Але в мене закінчувалося пальне, і треба було щось вирішувати. І тут я бачу заправочку десь в полі та хвіст із машин. Я думаю, якщо стоїть хвіст, то, може, якісь краплі там, хоч щось. Я просто "ва-банк" з оцим от посвідченням на перевіс під'їжджаю, підходжу і починаю впевненим голосом щось розказувати про стратегічне підприємство, що ми їдемо, значить, зі сходу на західну, що нам треба. В принципі я правду розказую, єдине, що без зайвих деталей, просто швидко, щоб, якщо там є шанс ці кілька крапель в бак отримати, його треба отримати. І на мене ця операторка, дай боже їй здоров'я і всячеських благ, дивиться і раптом каже: "Під'їжджайте під першу колонку". А там фішки стоять, і це єдина колонка, де машини немає. Я бігом за кермо, по газах, влітаю, мало не збиваю ці фішки. Заправщик підбігає і вставляє мені пістолет в бак — і починає текти бензин. Миттєво налітає натовп і до заправщика, слава богу не до мене, до заправщика. А що, є бензин? Заправщик – немає. А що ви їм заправляєте? Він – не знаю. І я розумію, що нас зараз тупо лінчують. Кот в цей момент іде брати каву, я думав, тут уже приб'ю Кота я. Рома, бігом! Він стрибає в машину, 10 літрів нам залили — цього вистачило, щоб доїхати до заправки, де вже якраз розвантажився бензовоз".
Тим часом передова група вже другий день стояла у величезному заторі, на який тоді перетворилася вся Україна. Тож перші години ефіру довелося вести журналістам львівської філії.
Олена Браілова – головний редактор головної редакції програмування Українського Радіо з 2017-го до 2022-го року:
"Львів'яни підхопили ефір, і вони почали його вести. Вдень доїхали перші ведучі, і ми почали їх виводити в ефір. Ще тоді не доїхав режисер, режисером працювали теж ведучі зі Львова, вони допомагали, тому що наші ведучі не знали їхнього пульта, їхнього обладнання, нічого цього. І вони одразу буквально забігали, казали — я є, і ми в той же вечір почали робити ще одну сітку мовлення, уже з урахуванням того, скільки у нас є ведучих. До вечора їх було, по-моєму, п'ятеро чи четверо. Розподілили бігом, хто і що веде, хто може читати новини. Людмилу Тягнирядно ми попросили, вона вела новини, і там уже далі було не важливо з якого ти каналу, якщо ти доїжджав до Львова і міг вести програму, ти сідав і вів в студію програму. І з тих пір у нас цілодобове мовлення, з тих пір жодного разу не було такого, щоб в студії Українського Радіо нікого не було. У Львові у нас лежав матрац, поруч зі столом, поруч з пультом, тому що так само в ніч виходили чергувати двоє людей, щоб ведучі могли відпочивати. На початку їх було так мало, що вони вели зранку, потім в обід трошки перепочивали, на вечір знову треба було комусь із них виходити. І сумно, і страшно, тому що перший місяць у Львові наша команда працювала абсолютно без вихідних, ніхто не мав такої можливості, ми всі приходили на роботу зранку, ведучі потім дещо мали можливість перепочити, але знову ж таки вони все одно ходили щодня. Просто колись це був день, колись це був вечір".
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"Мене найбільше в цій історії надихнуло те, як легко ми всі мінялися задачами. Якщо потрібно, ти ведеш ефір, як ведучий чи ведуча. Якщо потрібно, сідаєш за пульт. Потрібно – береш ручку, береш ноутбук і працюєш як редактор ефіру. І це все робилося дуже легко, буквально з півслова, і ми надзвичайно один одного підсилювали".
Музика в ефірах під час війни
Було місце у цій дивній, абсолютно немислимій ситуації і для романтики. Якось проходячи коридорами Львівської філії, журналісти з подивом почули звуки класичної музики. Ідучи на музику, знаходили велику телевізійну студію, у якій грав на роялі Роман Коляда. Це був абсолютно дивний дисонанс
Роман Коляда – ведучий Українського Радіо:
"На нічних змінах ходив коридорами, тинявся. Заходжу - о, велика студія, прикольно – о, рояль. Пощупав, він настроєний, він, як золото, не в концертному стані, як для філармонії, але в абсолютно достатньому, щоб репетирувати. І я крадькома там почав щось собі трошечки награвати в паузах. Тому що звідти ж марафон мовив, і ту паузу ще було піди впіймай, але іноді ці паузи ловилися, і тому я сидів, щось грав. Народ заходив і робив квадратні очі. Тут сирена повітряної тривоги виє, тут якийсь Моцарт, там Андреа Бочеллі, щось іще".
За кілька днів виявилося, що ще у однієї співробітниці Суспільного, Юлії Левчук, є з собою флейта. Так народився дует "Флейта на роялі". Роман з Юлією навіть дали у Львові волонтерський концерт, на якому збирали донати. Та все ж доступ до рояля був обмеженим, і Роман пошкодував не тільки про те, що не заправив заздалегідь машину, а й що не взяв з Києва синтезатор. Але коли інструмент знайшовся, в ефірі Українського Радіо з’явились вечори музичних імпровізацій від Романа Коляди.
Роман Коляда – ведучий Українського Радіо:
"Я почав шукати клавіші, навіть не для того, щоб грати в ефірі, я просто почав їх шукати. А потім, коли мені за допомогою Роми Києвицького знайшли цей древній взагалі синтезатор, я ні до того, ні після того такої моделі не бачив, що це за "іскопаємоє" було. Я приніс його нашим хлопцям-інженерам і якось так само собою кажу: "Слухайте, а можна до цього шнур, щоб воно в пульт підключалося?" То вони кажуть: "Так, немає питання". Через 5 хвилин приносять мені шнури, і тоді вже дивлюся: о’кей, є клавіші, є шнури, як у Хайнлайна, є скафандр, я готовий мандрувати.
Під час однієї з нічних змін, я пам'ятаю, що вперше це ще було з Оленою Гусейновою, я ще тоді не свої вірші читав, я просто грав музику, а Оленка читала якихось крутих модних українських і перекладних, по-моєму, поетів. А потім, коли ми почали ходити вже по одному в ефір, то я вже читав своє, з Оленою Зелінченко, я пам'ятаю, що теж читав свою поезію і грав свою музику, бо Оленка мене фотографувала, є пара фоточок, вона зафіксувала цей момент для історії. І якийсь час це тривало на моїх змінах, потім я подумав: може, вже не на часі, може, вже досить. І на одну із нічних змін вже не став підключати клавішу. А для цього треба було там її винести з кутка, один із мікрофонів відключити від пульта, ввіткнути туди, значить, клавішу - там цілий такий ряд операцій треба було зробити. І от один раз я їх не зробив. Приходить час, в який я зазвичай грав ці нічні свої колисанки, і тут приходить повідомлення, я пам'ятаю, що це була слухачка, яка в Німеччині, з наших, на той момент: а де твоя колисанка? Кажу, та ну типу, може, вже… Каже, ти знущаєшся? Ми тут сидимо, чекаємо. Оце було таке дуже сильне враження, один із тих фідбеків, коли ти розумієш, що ти і так розумієш, що ти робиш щось важливе, але цим тебе ще раз носом тикає. Відповідно підключив, знову пограв, але потім воно все ж таки зійшло тихенько зі свого ефірного місця".
"Голос останньої надії"
До будь-якої роботи звикаєш, і в якийсь момент починаєш сприймати як буденну. Радійники іноді навіть не усвідомлювали значення інформації, яку подавали в ефір, для людей.
Роман Коляда – ведучий Українського Радіо:
"Це теж була історія, яка мене вразила, коли мені додзвонилися якісь знайомі знайомих і кажуть, чому ви не кажете прогноз погоди? Я такий: люди, війна на дворі, кому потрібна погода? Мені кажуть, Коляда, ти не розумієш, ми сидимо тут в Ірпені, і нам треба знати — чи сніг збирати, чи дрова рубати, що буде завтра, ми тут в первісних умовах.
І була відмашка: терміново повертайте прогнози погоди в ефір. Бо тоді нас слухали от теж з древнього приймачика на батарейках. І окрема історія, звісно, це Маріуполь. Я пам'ятаю, що ми виводили в ефір, інформували про шляхи евакуації. І коли до мене дійшов весь жах того, що відбувається, коли ти розповідаєш дослівно на якому розі, біля якої крамниці людям треба зібратися, бо це буде єдиний автобус, щоб виїхати з цього пекла, а через 20 хвилин ти кажеш: люди, не йдіть, автобуса не буде — це кошмар. І водночас ти розумієш, що от ти чи хтось із твоїх колег — це голос оцієї останньої надії, щоб люди звідти вийшли. Це, м'яко кажучи, вражало дуже сильно".
У перші ж дні на радіо почали звертатися багато людей і партнерських організацій, готових допомогти. Всі рішення ухвалювалися "ad hoc" і критерій для них був лише один – доцільність для ефіру. Наприклад, у перші дні не вистачало журналістів, які б могли щодня готувати інформаційні дайджести англійською. Про це дізнався музикант та художник Борис Корнецький і запропонував свою допомогу. Борис ще близько пів року був волонтером Українського Радіо. Так само неочікувано з’явилась в ефірі і щоденна добірка розвінчаних фахівцями "Детектора медіа" російських фейків. Спочатку це були включення у прямий ефір, які згодом трансформувалися у рубрику "Рускій фейк…".
Вадим Міський – програмний директор "Детектор медіа":
"Кінець 2021-го року, Путін продовжує тупцювати своїми військами на кордонах із Україною. Тоді ця ескалація вся, очевидно, що готується щось. Що саме — ще ніхто достеменно уявити собі не може, але інформаційні російські війська були вже далеко попереду, вони вже були повністю на території України.
Тоді "Детектор медіа", де я працюю, організація, яка тривалий час займається боротьбою з дезінформацією в Україні, вирішили, що ці всі фейки, маніпуляції, вкиди, які продукує російська пропаганда, повинні бути задокументовані для історії.
І так сталося, що дозріли ми з цією ідеєю вже до її реалізації і запланували запустити таку окрему веб-сторінку, "Хроніки дезінформації", саме на 24 лютого 2022-го року. Зрозуміло, що ми прокинулись тоді вже зовсім з іншим думками, але оскільки сторінка включалася автоматично, так вона в той день і з'явилася, а журналісти, наші аналітики, продовжували її наповнювати. І там щодня з'являлася вже не запланована нами кількість, як два-три фейка, а просто вал, тому що зі вторгненням їх в рази більше стало.
І розуміючи, що велетенська кількість людей просто не має змоги отримати інформацію від Генштабу (тому що вона в дорогу виїжджає зі своїх звичних місць проживання, зв'язок, по-перше, не всюди працює, телевізор ти з собою з "Єдиним марафоном" не поставиш в машину і не підключиш кудись), ми мали розмову з радійниками Українського Радіо про те, що в нас кожного дня є така підбірка фейків, уже спростованих, можна готувати певні матеріал із цього і ставити в ефір. І так сталося, що саме в ці дні Українське Радіо переїжджало із Києва до резервного центру мовлення у Львів, і це було просто неможливо, не було кому сісти і на основі цього зробити матеріал для ефіру, начитати його, вникнути в нього. Тоді сказали мені радійники, що якщо ви самі зробите аудіофайл, ми його поставимо в ефір. Самі —це хто? Це мені так само і в "Детекторі" нікому це було делегувати. І ми якось своїми зусиллями вирішили, що так, це потрібно робити, включатися в ефір Українського Радіо і давати.
Ми зрозуміли, що це саме той контент і та інформація, яка потрібна слухачам дуже і дуже саме в цей історичний момент часу України. Я радий, що ми зрештою змогли цей проєкт тоді зробити, дуже багато відгуків з усіх куточків України лунало про цей проєкт. Є, наприклад, слухачка, яка у Херсоні пережила окупацію і розповідала про те, що фактично ця передача, а її, як вона каже, слухало усе населення Херсонщини на той час, була єдиним зв'язком з реальністю для них. Бо з усіх місцевих прасок транслювалося тільки російське радіо, тільки російські телеканали, зв'язку не було, у її односельців і в неї самої не було супутникового телебачення. Все це якраз підводить нас до того, що роль радіо тоді була критичною".
Символічні проєкти Радіо Культура
Всі три радіоканали Суспільного на час евакуації об’єднали зусилля. При чому виявлялося це не тільки у розподілі задач, але і у наповненні ефірного часу.
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"Один із перших прикладів саме культурного контенту, який команда Радіо Культура додала до спільного нашого марафону в ефірі, це було те, що ми готували на 9 березня на день народження Тараса Шевченка. Для Радіо Культура – ця дата надзвичайно важлива, ми кожного року щось готуємо. В умовах повномасштабного вторгнення, скажу чесно, я сумнівалася, чи варто щось готувати, але все ж таки ми це зробили всі разом, і я сьогодні пишаюся цим проєктом. Ті, хто нас чули 9 березня 2022-го року, це пам'ятають. Кожної години ведучі, які працювали в ефірі, ведучі Українського Радіо, зокрема, мали змогу і бажання прочитати декілька рядків з Тараса Шевченка на початку чи в кінці години. А по-друге, ми змогли дистанційно, абсолютно з коліс, створити те, що ми між собою називаємо міжпрограмку, аудіо контент, де відомі українці-українки читають декілька рядків з Шевченка. І ці записи виняткові, я іноді їх переслуховую, тому що вони записувалися в таких реаліях, в яких були ці люди: хтось вдома, хтось у ванні — йшли обстріли, хтось вже на передовій. Переважно це були записи, зроблені на смартфон, які потім були опрацьовані вже інструментами postproduction, змонтовані і випущені в ефір. Чому я про це окремо розказую, тому що, коли уже минуло декілька місяців після того березня, раптом прийшло сповіщення від однієї з наших слухачок, яка пережила з нами у приймачу окупацію в одному з населених пунктів. І вона сказала, що саме той проєкт, в момент обстрілу, коли вона лежала на підлозі своєї квартири, закривши голову руками, і знову таки, не знаючи, чи виживе вона, чи ні, саме цей проєкт в той момент додав їй сил. Тому що коли ти чуєш в таких реаліях не тільки голоси улюбленого радіо, але Тараса Шевченка, то весь можливий пафос тут — він не порожній. Ти просто реально згадуєш, для чого це все і як це тебе підсилює".
Деякі проєкти зі сфери культури були надзвичайно символічними, і мали потужний вплив не тільки на українських слухачів, але і на закордонніаудиторії в особі слухачів радіостанцій Європейської мовної спілки.
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"Серед тих концертів, які ми транслюємо, звичайно, є і історичні, і один із них — це концерт для України, який відбувся 18 березня 2022-го року в Метрополітен Опері. І це був перший настільки великий, настільки міжнародний захід, він був особисто директором Метрополітен опери ініційований, і цей концерт мали честь транслювати Українське радіо та Радіо Культура, теж один із прикладів нашої такої спільної співпраці. В березні 2022-го року ще не деокуповано Київщину, ще не деокуповано Чернігівщину, вторгнення всього аж до трьох тижнів триває, ще не дуже зрозуміло, що буде і як, але такий концерт транслюється з укриття, для такого концерту пропрацьовуються всі можливі плани "Б", якщо раптом не стане трансляції, то що може звучати. Для мене ця подія і особисто дуже така бентежна, бо, скажу чесно, це перший концерт, який я вела як коментаторка саме з радіостудії, зазвичай цим займаються колеги з музичної редакції Радіо Культура. До того я ніколи раніше не коментувала радіоконцертів, і був цікавий досвід — з Дмитром Хоркіним було цікаво вперше поплавати в цих водах. Дмитро, досвідчений коментатор таких програм, я — зовсім ні. І по-друге, це із тих концертів, про які ти думаєш, от що ми скажемо, що я скажу людині, яка слухає нас, наприклад, в окупації, навіщо їй цей концерт, навіщо їй цей Метрополітен опера? Але в момент, коли я побачила програму цього концерту, я все зрозуміла: концерт відкривався гімном України, закривався "Одою до радості", і всередині був надзвичайний хор із Верді "Ва пенсьєро" — це класичний міжнародний гімн, який присвячений темі людей, які думають про свій рідний край і тужать за Батьківщиною. І без сліз слухати це було неможливо, і це із тих трансляцій, де голос тремтить, і це — нормально, так і має бути".
"Досвід роботи Українського Радіо у час війни вивчають за кордоном"
Вже у травні Українське Радіо повернулося у Київ, робота у режимі цілодобового прямого ефіру стала звичною, поступово почали відновлюватися довоєнні проєкти та з’являтися нові. Тепер досвід роботи Українського Радіо у час війни вивчають за кордоном.
Микола Чернотицький – голова правління Суспільного мовлення:
"Ми маємо, самі того не бажаючи, унікальний досвід: як мовити, як працювати під час війни. І цього досвіду ні в кого немає в Європейському союзі. Багато країн, ті ж країни Балтії, Швеція, Фінляндія, оскільки там кордон не так далеко спільний з нашим спільним ворогом, то вони готуються, вони вивчають протоколи та кейси, як це все відбувалося. І саме в цьому цікавість сама, перше — це в принципі управління компанією в такий час. Виробництво, як переносити, люди, хто що заміняє. І друга частина — самі принципи цієї роботи. Як ми висвітлюємо ті чи інші теми, кого ми запрошуємо, про що говоримо, які є обмеження в цьому всьому — цього досвіду ні в кого нема, крім нас. І це по суті, як називають, війна в прямому ефірі, є велика зацікавленість в цій експертизі. І я вважаю, що це є одна із нашої місії — ділитися цими знаннями з нашими колегами".
Українське Радіо з перших днів великої війни почало отримувати відгуки від слухачів. Хтось дякував за підтримку і важливу інформацію, хтось підказував, чого не вистачає в ефірі, хтось навпаки, закликав бути обережнішими, аби не давати навіть найменших підказок ворогу. Але по-справжньому оцінити роль радіо у цій війні стало можливо, коли почали звільняти окуповані землі, і свої історії розповіли слухачі, яким довелося разом з Українським Радіо пережити найгірше.
Фото: Пресслужба гурту Schmalgauzen
"Сьогодні ми презентуємо вам нашу нову ліричну композицію під назвою "Крок". Ми обрали цю назву, оскільки вона дуже чітко описує історію, яку ми створили. Вона символізує ті кроки, які кожен із нас робить назустріч до питань, котрі переслідують нас самих. Новий сингл побудований на трьох хуках, трьох кроках в циклічній історії. Вона починається з кохання, розгортається через зустріч із леді долею, через мить самою хазяйкою життя і, зрештою, повертається до кохання. До речі, це перша пісня, в якій куплет виконує Михайло Матюхін, а приспів я – Владислав Дід Михальчук. А ще в цій композиції ви вперше за довгий час почуєте звучання баяну", — розповів вокаліст гурту Schmalgauzen Владислав Михальчук в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у вересні Schmalgauzen випустив мініальбом "Втомлена Стріт".
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
СМС-повідомлення, яке викликало хвилю емоцій
Світлана Остапа – голова Наглядової ради Суспільного мовлення:
"Коли була зареєстрована юридична компанія, мені надіслав СМСку Олег Наливайко, що зареєстровано Національну суспільну телерадіокомпанію. І це правда, це було щось таке… в мене от троє дітей, це було щось таке, як народження дитини. Щось таке відбулося, дійсно дуже важливе особисто для мене, я добре пам'ятаю той день, це було щось неймовірне".
Олег Наливайко – голова Державного комітету з питань телебачення і радіомовлення:
"В Україні працював пан Мортен Енберг, він був послом Ради Європи якраз в цей час в Україні. Він сказав, що от в мене один з моїх найщасливіших днів, це коли ви мені надіслали СМСку, що зареєстрована, створена… (НСТУ – ред.) Це якраз було одночасно, я відправив цю СМСку… Це знаєте, було таке свято, коли чогось в житті досягаєш, ти розумієш: там частинка є і твоєї роботи. Я тоді для себе відчував, що те, що планували, що зробили — воно відбулось".
19 січня 2017-го року на той час членкиня Наглядової ради Суспільного мовлення Світлана Остапа та Глава офісу Ради Європи в Україні Мортен Енберг отримали від голови Держкомтелерадіо Олега Наливайка коротке, але таке довгоочікуване СМС-повідомлення. Повідомлення, у яке була вкладена багаторічна праця цілої команди активістів: "Національна суспільна телерадіокомпанія зареєстрована!". Розпочався новий етап в історії українських національних медіа, зокрема і Українського Радіо.
Суспільне мовлення – одна з найважливіших ознак справжньої демократії. Воно особливе тим, що не підвладне жодним політичним силам і жодним фінансово-промисловим групам. Не зважаючи на те, що фінансується воно з державного бюджету, система управління побудована таким чином, що влада не має впливу на зміст повідомлень мовника. Інформаційна політика Суспільного повністю незалежна і визначається самою компанією. Вона базується на ключових журналістських стандартах, серед яких — повнота, об’єктивність інформації та представлення різних точок зору. А в нашій державі місія мовника починається зі слів "Захищати свободи в Україні".
Чому ж мовник — суспільний? Тому, що все суспільство бере участь в управлінні Національною суспільною телерадіокомпанією України через формування наглядової ради. Меншу частину членів цієї ради складають представники кожної з парламентських фракцій і груп, а більшу частину — представники громадських організацій у різних сферах: освіти та науки, культури, журналістики, спорту, місцевого самоврядування, а також захисту прав людини загалом та окремих груп: дітей та молоді, людей з інвалідністю, національних меншин.Саме так забезпечується незалежність від впливу влади. Наглядова рада обирає правління, яке керує компанією на щоденній основі.
"Актуальність постала відразу після проголошення незалежності"
Процес створення Суспільного в Україні був довгим і не надто гладким. Його кульмінаційна частина припала на період між 2014-им і 2017-им роками, але насправді все починалося задовго до цього.
Вадим Міський – член Наглядової ради та секретар Наглядової ради Суспільного мовлення,дослідник історії радіо:
"В перший же місяць після проголошення незалежності у стінах Верховної Ради з трибуни, Микола Охмакевич, він уже 12 років тоді очолював держтелерадіо і буде ще очолювати наступні чотири роки Українську державну телерадіокомпанію, говорив з трибуни про те, що потрібно суспільне мовлення. Що суспільне мовлення від державного повинно зокрема відрізнятися тим, що громадськість долучена до прийняття найважливіших рішень в житті цього мовника. Він тоді пропонував створити певний наглядовий орган, який буде в себе включати представників громадськості і представників самого мовника. Це власне те, що дійсно вирізняє суспільне мовлення від державного мовлення. Що не держава ключовий замовник і контролер, а саме суспільство бере участь у прийнятті найважливіших рішень в житті компанії, зокрема стежить за тим, щоб його редакційна політика відображала спектр думок усього суспільства, а не представників чинної влади".
Втім, на початку 90-х головними були економічні проблеми. Все інше відійшло на другий план. Як тільки була подолана гіперінфляція, і українці змогли думати про щось інше, ніж засоби для виживання, питання суспільного знову вийшло на порядок денний.
"Перші рішення законодавчі, які парламент все ж таки ухвалив, це був аж 1997-й рік, коли ухвалили перший закон про систему суспільного телебачення і радіомовлення в Україні. Цей закон був абсолютно непрацездатним, він так ніколи і не запрацював: як до цього керівництво держави призначали керівників державного телебачення і державного радіомовлення, так і продовжили призначати, і дискусії продовжували тліти в громадському середовищі, іноді вони виходили на рівень державних концепцій".
Революція гідності як поштовх до створення Суспільного
Наступного разу нагадали про необхідність створення суспільного два Майдани. Щоправда після першого питання швидше заговорювалося, ніж робилися реальні кроки. 2003-го Рада Європи вперше висунула рекомендації для України перетворити державні телеканали і радіостанції в суспільні. Ця резолюція виконана не була. Після Помаранчевої революції, 2005-го року пролунав ще один заклик європейських інституцій до української влади. Але це також не спрацювало.
У Верховній Раді періодично реєстрували законопроєкти, які мали запустити реформу державних телерадіокомпаній у суспільні, але до ухвалення вони не доходили аж до Революції гідності. Один із таких законопроєктів розробляли і за часів Януковича. Він міг би стати черговою спробою імітації діяльності, залишитися так і не ухваленим. Якби не втеча Януковича…
Вадим Міський – член Наглядової ради та секретар Наглядової ради Суспільного мовлення, дослідник історії радіо:
"Так за іронією долі склалося, що одразу після Революції гідності прийняли закон про суспільне телебачення і радіомовлення. Проєкт цього закону розробляли за часів Януковича. Зрештою цей проєкт і прийшовся в нагоді активістам і тим прогресивним парламентським депутатам, які одразу після перемоги Революції гідності вирішили, що це саме час. Взяли і ухвалили. Майдан ще не до кінця розійшовся, стояв квітень 2014-го року. Я дуже пам'ятаю ці дні, як ми з плакатами стояли перед Верховною Радою, вимагали ухвалення цього закону. Інфографіку я тоді створив таку, де пояснювалися ключові відмінності, я навіть сам ще їх до кінця всі не розумів, і ті люди, які писали цей закон, вони також до кінця ще не розуміли. Це були достатньо романтичні уявлення, що державне телебачення і радіо — вся ця махіна раптом повинна переорієнтуватися і слугувати суспільству".
"Ми не шукали легких шляхів і вирішили створити Суспільне на базі 30 каналів"
Загалом за роки незалежності обговорювалося багато ідей як саме створювати Суспільне. В результаті було вирішено створювати на базі державного мовлення. Зрештою, такими були зобов’язання перед Радою Європи.
Світлана Остапа – голова Наглядової ради Суспільного мовлення:
"Таким чином намагалися вбити двох зайців, позбутися совкового спадку державних мовників і створити на їх базі суспільне. Це був дуже важкий шлях, це було щось безпрецедентне, тому що в Європі жодна країна не йшла таким шляхом. Звичайно набагато легше було створити суспільне на базі одного телеканалу і одного радіоканалу — і все. Але ми, знаєте, не шукаємо легких шляхів, і ми вирішили створити Суспільне на базі 30 каналів".
Вадим Міський – член Наглядової ради та секретар Наглядової ради Суспільного мовлення, дослідник історії радіо:
"Вони всі приєднувалися, всі 30 компаній. Це було дуже велике господарство, вони одна за одною приєднувалися до національного телебачення, таке поглинання відбувалося. Повністю штат переводився, всі балансові речі також передавалися на баланс телебачення. І зрештою телебачення, Національна телекомпанія України мала перетворитися з державного підприємства в акціонерне товариство з іншою назвою. Від того моменту мала би вже запрацювати і Наглядова рада, і інший спосіб призначення, і за іншою моделлю мало би йти фінансування цієї компанії".
Микола Чернотицький – голова правління Суспільного мовлення:
"Суспільне — по-перше, ніхто не розумів що це. По-друге, кожен регіон працював по-різному взагалі. Кожна філія, а це колишні обласні державні телерадіокомпанії, мала якусь історично складену ситуацію: хтось був багатший, хтось був бідніший, у когось було 100 людей, у когось було 400. Не зрозуміло, чому так склалося. А по-третє, люди довго працювали в цій всій системі, і вони звикли працювати на одного глядача, який працював в обласній адміністрації. У кожного він свій був, але це був головний клієнт, не суспільство. Тому в багатьох речах це було складно".
Світлана Остапа – голова Наглядової ради Суспільного мовлення:
"Уявіть собі, треба було порахувати там все майно, оцінити його. Коли це почали робити, виявилося, що в частині обласних телерадіокомпаній приміщення не оформлені, земля не оформлена. І тоді ж уже війна тривала, у нас кілька телерадіокомпаній були — анексована Кримська і захоплені в Донецьку і в Луганську. А в законі прописано, що і на базі цих телерадіокомпаній має відбутися об'єднання і створення. А як провести аудит того, що там, на захоплених територіях? Це було неможливо, тому тут і податкова була залучена дуже щільно, ми обговорювали конкретно, як це все зробити, але в рамках законодавства, щоб потім не було претензій, і хтось в судовому порядку не відмінив це. Були внесені ще кілька змін до закону уже останньої нової редакції, наприклад, вони стосувалися іномовлення. Ми попросили вилучити іномовлення від нас, тому що ми не могли подужати об'єднання 30 компаній, плюс ще й іномовлення реформувати. Потім була внесена зміна, яка стосувалася студії Укртелефільм, яка також мала увійти до складу. Тому що там страшенний був спротив".
Але Суспільному мовленню, можна сказати, ще пощастило. Оскільки на голосування 2014-го ставилося одразу два законопроєкти. Один про реформу преси, а інший про реформу телебачення і радіомовлення.
Світлана Остапа – голова Наглядової ради Суспільного мовлення:
"Закон про реформу преси провалили, тоді "свободівці" не дали за них голосів, а закон про Суспільне проголосували. І я тоді була в парламенті, я пам'ятаю це відчуття, коли ти 10 років за щось борешся, щось відстоюєш, і тут воно здійснилося. У нас тоді були в партнерах профільний парламентський комітет з питань свободи слова та інформаційної політики, який тоді опозиція очолювала, і в наших партнерах опинився керівник Держкомтелерадіо, Олег Наливайко, який прийшов сюди з НСЖУ, і він також підтримував всі медіареформи, це теж було дуже важливо тоді".
Українське Радіо у складі Суспільного
Після переобрання парламенту 2015-го року закон був ще раз допрацьований. Було прописано фактичний механізм перетворення 30 різних компаній в одну. Кабмін створив комісію з перетворення, яку очолив голова Держкомтелерадіо Олег Наливайко. Але реалізація задуму виявилася складнішою, ніж здавалося.
З переведенням працівників та активів більшості державних підприємств попри проблеми все ж впорались. Аж поки справа не дійшла до Укртелефільму. Колектив підприємства виступив категорично проти приєднання, що призвело до термінових змін законодавства. І гальмування всього процесу створення Суспільного.
Цікаво, що розглядався альтернативний варіант, не з одним, а кількома окремими суспільними мовниками. І Українське Радіо мало всі шанси працювати як окрема структура.
Вадим Міський – член Наглядової ради та секретар Наглядової ради Суспільного мовлення, дослідник історії радіо:
"Дійсно на певному етапі Микола Томенко запропонував зміни до закону, яким передбачити після створення Суспільного мовлення, як єдиної юридичної особи, шляхом виділу з неї створити знов Національне телебачення, Національне радіо. І це, може, ще й пройшло би, але він запропонував створити так само шляхом виділу кожну з обласних державних телерадіокомпаній, і якщо по телебаченню і радіо дискусія ще могла мати місце, то відпускати обласні мовники, які відверто перетворилися, особливо в роки Януковича, на камеру, яка просто ходила будь-де за губернатором; це набувало абсолютно карикатурних форм в регіонах. Ми були, наприклад, на львівському телебаченні у 2015-му чи 2016-му році, і в ньюзрумі у новинарів телебачення висіло: листочок з обов'язками, що ти повинен зробити, коли приходиш на роботу. Подивитися, які події сьогодні в обласної державної адміністрації. Тобто, вочевидь, це не так мало би працювати. Ми зовсім іншу якість сьогодні бачимо на Суспільному мовленні, якість роботи новинарів, взагалі інформаційного мовлення, та й будь-якої сфери, з якою Суспільне мовлення працює. І розуміючи це, тоді громадськість була абсолютно єдиною в тому, що не потрібно ніяким виділом нікого відроджувати знову. Тільки те, що ми принципово домоглися цього рішення від парламенту, щоб все-таки була одна юридична особа. Інша ситуація, що накладається на це, довіра до тодішнього керівника національного телебачення Зураба Аласанії, якого призначили теж на початку 2014-го року одразу після перемоги Революції гідності. І в цілому громадськість мала розуміння, що є людина, якій можна довірити цей процес, і яка напевно зробить його таким, що унеможливить відкат назад до практик державного мовлення. Я думаю, що попри все, попри всі побоювання, які мали радійники, процес для Українського Радіо закінчився добре, тому що Українське Радіо продовжує розвиватися в складі Суспільного мовлення, продовжує жити повноцінним життям, освоює нові формати, стрімко розширилася FM мережа".
В’ячеслав Козак – член Наглядової ради Суспільного мовлення:
"Ви знаєте, я приємно здивований, я чесно не знав, не очікував таких результатів. Я і мій колега Валентин Щербачов, ми ходили до Верховної Ради, коли ухвалювали закон про Суспільне, і ми просили депутатів голосувати за телебачення окремо, радіо окремо, тобто за дві різні юридичні особи, тому що ми вважали, що радіо дуже успішне, радіо самодостатнє, ми отримували дуже багато грошей від реклами, тобто ми не працювали в збиток. Ми боялися, що телебачення поглине радіо, а оскільки я віддав своє життя Українському Радіо, свою душу, своє серце, то все ж таки я хотів, щоб радіо далі продовжувалося як самостійна одиниця, але я зараз приємно здивований, у нас нові формати, нові голоси. Ми дотримуємося принципів BBC, які в нас прекрасні гості, які в нас прекрасні журналісти, тобто я в захваті".
Реєстрація НСТУ і Євробачення
У січні 2017-го року Національна суспільна телерадіокомпанія України нарешті була зареєстрована. Наглядова рада на той час вже рік як діяла, але поки без повноважень. Члени наглядової знайомилися та розробляли необхідну документацію. Було напрацьовано близько 30 варіантів проєкту Статуту Суспільного.
Світлана Остапа – голова Наглядової ради Суспільного мовлення:
"Була така ситуація, навіть трохи кумедна, коли я дзвонила в 2016-му році в кінці грудня Юрію Стецю, який був тоді міністром інформації, і казала, що "Юрію, допоможіть ухвалити статут, тому що якщо не буде ухвалений статут зараз, то в наступному році ми не зможемо створити Суспільне". Він каже: "Я скажу на засіданні". І от іде пряма трансляція засідання, я її не слухала, слухала моя колега. І вона починає в навушниках просто кричати: "Ой-ой-ой, тут зараз про вас говорять! Стець сказав Гройсману, що тут журналістка Світлана Остапа дуже просила затвердити статут Національної суспільної телерадіокомпанії, бо це дуже важливо, бо якщо не затвердити, то наступного року реформа знов буде відкладена". І Гройсман каже: "Раз журналістка Світлана Остапа просить, значить ми зараз поставимо на голосування." І вони таким чином 30 грудня проголосували цей статут, і в січні було створено. Чому важливо було саме на стику років це робити, тому що це бюджетне фінансування, важко було створити компанію і фінансувати її посеред року, треба було саме з січня починати, тому це так було тоді важливо".
Але організаційні проблеми були не єдиними, які стояли на заваді створенню Суспільного. На перехідний період наклалась, здавалося б, радісна і приємна подія – на пісенному конкурсі Євробачення перемогла українська співачка Джамала. А це означало, що наступне Євробачення 2017-го року мало відбутися у Києві. І організатором його мала бути Національна телекомпанія, яка саме перебувала у стадії перетворення на Суспільне. Євробачення – це грандіозний проєкт, який починає готуватися наступного ж дня після закінчення попереднього, і передбачає величезну кількість документації, в тому числі міжнародної, рахунків на оплату послуг, які мають пройти вчасно, без затримок.
Олег Наливайко – голова Державного комітету з питань телебачення і радіомовлення:
"Кожна апаратна нарада — і кожен раз здавалося, що це все якось зупиниться, що невідомо, коли відбудеться, і песимізму вистачало. Неочікувано для мене, я не думав, що все-таки бюрократичні проблеми настільки затримають і настільки створять проблему. Ми працювали єдиною командою: це команда Зураба і відповідно наш комітет. Вважаю, що душа в душу, єдина мета. Але коли прийшов Зураб за день до свого рішення і пояснив мені, що вимушений написати заяву і піти, я, чесно кажучи, навіть образився. Трошки ми там наговорили один одному, але час розставив, він все правильно в той момент зробив, і по-іншому було не можна зробити. Але коли втрачаєш ту людину, з якою вдвох в принципі йдеш і лишаєшся сам-на-сам, то було трошки лячно. А ще більше було лячно, що на той момент в системі менеджменту вже об'єднаної телерадіокомпанії були протиріччя, непорозуміння. І ми почали шукати, хто б міг стати керівником, не могли знайти, і час йшов. А головна ж причина – на нас тисло Євробачення. Так сталося, що в найбільш вирішальний для створення Суспільного мовника момент ми мали в той же час зорганізувати і провести Євробачення. І коли Євробачення мало таку державну вагу, його оргкомітет очолював прем'єр, то ми, розуміючи наскільки це складно (надходило багато пропозицій, що от Євробачення, треба перенести на якийсь час, тому що ми завалимо, не проведемо, це буде ганьба), але тут воно вже була відповідальність. Розуміючи, що ми в травні маємо прийняти таку подію, і в який спосіб, щоб її провести, зорганізувати, коли є ці проблеми, — це такий був для мене критичний момент, і чесно кажучи, сумніви в той момент були, чи вдасться. Адже тоді проведення Євробачення накладалося на наші внутрішні задачі. Але якось знову всі сконцентрувалися, і ми пройшли цей шлях, і все відбулося. Але це, на мій погляд, був найбільш критичний момент".
"Українське Радіо зазвучало по-новому"
Та поки телевізійна частина Суспільного вирішувала проблеми з Євробаченням, у радійників були свої виклики. Від Суспільного всі чекали негайних результатів. А найбільше – від радіо. Ось фрагмент виступу на той момент кандидата на посаду першого Голови правління Суспільного Зураба Аласанії на засіданні Наглядової ради тих часів.
"Вже зараз виходить так, що радіо буде абсолютно самостійним у вирішенні, як саме воно тактично діє. Людина, яка працюватиме генпродюсером на радіо, матиме абсолютно рівний голос там, і вона вирішуватиме долю телебачення так само, а не тільки радіо. Радіо, в мене є надія, що воно локомотивом виступить, бо воно більш мобільне, ніж телебачення, воно потребує менше грошей, і воно дійде до кожного українця скоріше, ніж телебачення, так скажу".
Зураба Аласанію з цією концепцією Наглядова рада обрала Головою правління Суспільного мовлення. Генеральним продюсером радіо призначили Дмитра Хоркіна, і для членів Наглядової та значної частини колективу це була гарантія того, що інтереси радіо в об’єднаній компанії будуть дотримані. Дмитро до того працював ведучим Українського Радіо, Радіо Культури, Голосу Донбасу, мав досвід роботи і на комерційних радіостанціях. Він знав всі потреби радіо, його сильні сторони та зони росту, над якими ще треба було працювати, і мав чіткий план дій.
Хоркін поставив амбітне завдання новому керівництву Першого каналу за 2 з половиною місяці вийти в новому сезоні максимально оновленими і ще за 3 місяці після цього першими з усіх платформ і каналів Суспільного показати результат, який би виявлявся у конкретних цифрах рейтингу.
Запорукою успіху, за його задумом, мало стати чітке форматування каналу за принципом найуспішніших європейських мовників та посилення команди новими талановитими ведучими. При чому Дмитро не лише розробляв стратегію, але і сам брав активну участь у багатьох процесах та навіть взявся вести ранкові ефіри.
У червні 2017-го почалася активна робота, команда Українського Радіо була розділена на 2 частини: одна забезпечувала мовлення за старою схемою до кінця літа, а друга готувала новий сезон, який мав початися з вересня. Сітка мовлення була не просто оновлена, а складена з нуля, перед чим був врахований досвід інших суспільних мовників, зокрема ВВС Radio 4. В основу лягли три ключових інформаційно-аналітичних блоки "Сьогодні. Зранку", "Сьогодні. Вдень" і "Сьогодні. Ввечері". Відповідно до нового закону, який визначав Перший канал суспільно-політичним, усі, так би мовити, "непрофільні активи" (дитячі, музичні, культурологічні програми) були переведені на Промінь і Культуру, або зовсім припинили існування.
Олена Браілова – у 2017-му керівник Головної редакції програмування Українського Радіо:
"До того часу на першому каналі йшла і музика, і культурні програми, і все на світі. Тут треба було 24/7 заповнити суспільно-політичним контентом, і в цьому полягав в принципі найбільший виклик. Не рахуючи, звісно, повністю музичного оновлення, всіх нових джинглів, нових заставок, їх начитки. Я пам’ятаю ті стоси текстів, коли наш бренд-войс тут теж "вмирав" не одну годину в студії, тому що обсяги були великі, а часу в нас було зовсім небагато. До речі, до цього часу такої теми на Українському Радіо, як brand voice, не було. Хто міг, той і начитував, хто мав з ведучих хороший голос. Музика підбиралась в різнобій і начитували різні люди, і це все треба було привести до якогось одного знаменника для того, щоб Українське Радіо зазвучало по-новому, для того, щоб воно зазвучало сучасно, цікаво. Слухач не задумується, наприклад, що якщо ведучий закінчив прямоефірну програму дещо раніше, або, наприклад, гість зірвався, який був телефоном, або не приїхав, то раніше можна було поставити якусь невеличку музичну програму, на одну чи на дві пісні. Тут ми розуміємо, що немає у нас музичних програм, і ведучий має працювати в прямому ефірі секунда в секунду, незалежно від того є чи немає гостя, і це все треба було продумати, це все треба було зробити красиво, щоб в ефірі все ідеально.
Треба було підібрати ведучих, також виклик. Треба було знайти ту пару, яка буде звучати, скільки ми кастингів проводили, скільки ведучих міняли парами для того, щоб послухати, як вони будуть звучати, чи можуть вони доповнювати один одного, чи відчувають один одного, чи голоси підходять, кого на ранок поставити, хто більше підходить на обідній час, кого на вечір.
Нам для підготування цієї нової сітки видали кімнату, яка називалась "Сім'я – Фортеця моя". Я так розумію, це була назва попередньої програми, яка робилась в тій кімнаті. І от ми цією сім'єю, цією фортецею, зовсім небагато нас тоді було, до 10 людей, в цій кімнаті зранку до вечора, значить, кожен займався своїм. Редактори шукали формати, ведучих, вигадували програми, я паралельно сиділа, писала сітку, і розуміла, що не сходяться секунди, там забагато хвилин, там не вистачає хвилин, але все це було настільки піднесено, цікаво, і кожен з нас розумів, наскільки це відповідально. Певної миті це здавалося неможливим, і команда у нас була така, яка готова була йти за цим викликом. І вночі закриваєш очі і ще думаєш: ага, а ще от про таке у нас програми не було, треба ще завтра обговорити такий варіант, і кожен приходить на ранок, і в кожного вже є цей новий варіант".
Результат виправдав очікування: за перший квартал після нового сезону тижневе охоплення Українського Радіо зросло на 67% за результатами індустріальних вимірювань аудиторії радіослухачів. Але головне, що це було досягнуто з дотриманням найвищих журналістських стандартів. І ми більше цінуємо інший рейтинг, рейтинг довіри. Адже за дослідженням USAID Internews новини на Українському Радіо – лідер за довірою серед усіх радіостанцій України.
Микола Чернотицький – голова правління Суспільного мовлення:
"Це зміна парадигми роботи взагалі, Суспільне мовлення і державне мовлення, відрізняється за своєю суттю. І тут важливо, що Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, люди, які працюють, потроху влилися в цю нову парадигму. І важливо, що саме служіння суспільству є основою, це фокус, це про відповідальність перед своїм слухачем, які питання треба ставити, про що питати гостей. Це нове дихання, і я щасливий, що у нас об'єднана компанія, що в нас всі три платформи представлені, і радіо відіграє в ній помітну роль. Багато спілкуючись з колегами з Європейської мовної спілки, вони кажуть у деяких зараз тільки відбуваються ці процеси. Або раніше це різні компанії були, і багато хто каже: "Ми боїмося домінування телебачення". А я говорю, що у нас цієї проблеми якраз не відбулося, і радіо свою особливу роль займає — і в дистрибуції, і в виробництві.
Радіослухання залишається на тому ж рівні, як і було, і в порівнянні з телевізійним, воно не зменшується, це важливо. Друга річ, що все ж таки виробництво аудіоформатів дешевше ніж відео, і потребує менше ресурсів та зусиль. І власне сама фізика розповсюдження сигналів робить радіо достатньо важливим компонентом, коли на територію, яка тимчасово окупована, немає іншого способу доставки сигналу як радіо. Я тішуся з того, що багато молоді до нас прийшло, і вони допомагали цим змінам, от і багато хто з людей, який мав досвід, повірили все ж таки в цю історію. І багато хто з людей в регіонах, і в центрі працюють, змінюються, вивчають досвід колег в Європі, підвищують якість".
Так Українське Радіо розпочало свою нову епоху. Тоді здавалося, що радіо ставатиме все популярнішим саме за рахунок якісних змін. І справді Українське Радіо невдовзі стало буквально життєво необхідним для багатьох українців. От тільки причина була не лише у високих стандартах... Як змінилося життя в ефірі 24 лютого 2022-го року розповімо в наступному епізоді.
.jpg)
Ілюстративне фото із сайту Pixabay
"Усі будуть змушені накрутити мінімум 5% до ціни"
1 грудня в Україні набув чинності закон про підвищення податків. Як він змінить життя пересічного українця?
Саме набуття чинності цим законом свідчить про те, наскільки він непродуманий. Це закон, який збирає понад 35 мільярдів гривень з чинного бізнесу і кожного громадянина, оскільки військовий збір платитимуть усі працівники й покупці. Якщо за час повномасштабного вторгнення ціни на продукти зросли в середньому на 50%, то зараз буде додатковий стрибок цін, оскільки всі будуть змушені накрутити мінімум 5% до ціни. 5% військового збору із заробітної плати платитимуть лише офіційно оформлені працівники. Але в магазинах товари вже будуть з урахуванням цього підвищення. Тому підвищення військового збору торкнеться кожного. Проєкт закону готували в парламентському комітеті Гетманцева. Питання до процедур, якими нехтують у парламенті останній роки.
"Немає прив’язки, що ці гроші однозначно мають іти на ЗСУ"
Як цей закон корелюється з нормами Конституції України?
По-перше, закон про бюджет на 2025 рік розглядали і голосували, коли закон із податковою базою ще не був підписаний і не набув чинності. Це нонсенс і порушення Конституції. Тобто вони верстали бюджет на тому податковому законодавстві, якого ще не було. По-друге, кошти, які надійдуть у бюджет від збільшення військового збору – немає прив’язки, що ці гроші однозначно мають іти на ЗСУ. І ті попередні 1,5%, які ми платили багато років, так само використовувалися і ніхто за них не звітував. Військовий збір має бути направлений винятково на військові потреби. Водночас жодного звіту протягом останніх трьох років про те, куди ті кошти йшли, ми не мали. Ніхто не просить дати детальний звіт по підрозділах, оскільки це військова таємниця. Безперечно, наших військових потрібно посилювати, але збільшення цих податків, на жаль, не збільшило забезпечення військових.
Бізнесмени говорили, що не можна оподатковувати лише тих, хто працює, потрібно оподатковувати всіх
Чи доцільніше було би збільшити ПДВ замість військового збору? Чи була така дискусія з підприємцями?
Уряд від самого початку ініціював збільшення військового збору. Було також багато ініціатив по конкретних видах бізнесу. Дискусія, чи це має бути військовий збір чи ПДВ, виникла лише в парламенті і її ініціювали саме бізнесмени. Вони говорили про те, що не можна оподатковувати лише тих, хто працює, потрібно оподатковувати всіх. У нас погано працює податкова, яка дозволяє не сплачувати податки. Крім того, прямо зараз відбувається реалізація плану знищення податкових інспекцій. Мінфін і податкова закривають 80% підрозділів податкових інспекцій по Україні. Таким чином ніхто з тих, хто має сплатити податок на нерухомість, на житло, не зможе достукатися і потрапити в ту інспекцію, щоб спитати, що правильно, що неправильно. З іншого боку підвищують податки. Це абсолютно неадекватні речі, які не повинні робитися одночасно. Потрібно розуміти, навіщо підвищують податки. Якщо для того, щоб зараз виплатити кожному по 1000 гривень, то краще було би вкласти ці гроші у виробництво і заробітні плати, коли люди можуть самі щось робити.
Оксана Продан. Фото: facebook.com/Оксана Продан
Наші міжнародні партнери ніколи не кажуть нам, що конкретно робити
Чи справді МВФ вимагав ухвалення такого закону?
Коли бюджет формували на відсутніх податкових нормах, то мабуть усі свідомі люди скажуть, що це неможливо без чинного Податкового кодексу. Наші міжнародні партнери ніколи не кажуть нам, що конкретно робити. Це уряд знаходить найлегші шляхи і безсоромно прикривається позицією міжнародних партнерів. Якщо ти влада в країні і несеш відповідальність за ухвалені рішення, ти маєш право казати, що тобі сказали так зробити. Потрібно казати, чому ти збільшуєш податки для діючого бізнесу, який залишився в Україні – для того, щоб роздати людям по 1000 гривень, які вони все одно втратять в ціні товарів.
Чому Данило Гетманцев і деякі інші депутати на комітеті пропонували дати додаткову пільгу для виробників і продавців пристроїв для куріння. Тобто, всім потрібно підвищити податки, а виробникам електронних цигарок знизити на 20%?
Ця дискусія досі триває в комітеті. Вона не завершена. Одночасно з підвищенням податків запровадили норму по кешбеку. Для чого це і як його використовуватимуть бабусі без телефонів – невідомо.
ГОЛОВА ПАРЛАМЕНТСЬКОГО КОМІТЕТУ З ПИТАНЬ ФІНАНСІВ, ПОДАТКОВОЇ ТА МИТНОЇ ПОЛІТИКИ, ЧЛЕН ФРАКЦІЇ ПАРТІЇ "СЛУГА НАРОДУ" ДАНИЛО ГЕТМАНЦЕВ МАЄ ЗМОГУ ВИСЛОВИТИ СВОЮ ДУМКУ ЩОДО ЦИХ ТВЕРДЖЕНЬ ОКСАНИ ПРОДАН В ЕФІРІ УКРАЇНСЬКОГО РАДІО. І УКРАЇНСЬКЕ РАДІО ЗАВЖДИ ГОТОВЕ НАДАТИ ЧАС ЕФІРНИЙ ЧАС Й ТИМ, ХТО ПІДТРИМУЄ НИНІШНІ ПОДАТКОВІ ЗМІНИ В УКРАЇНІ.
КОНТЕКСТ
Суспільне інформує, що передбачає закон про підвищення податків в Україні:
підвищення ставки військового збору з 1,5% до 5%;
встановлення обов’язку сплати військового збору у розмірі 1% від доходу платниками єдиного податку третьої групи;
встановлення військового збору для фізичних осіб-підприємців — платників єдиного податку першої, другої та четвертої групи на рівні 10% розміру мінімальної заробітної плати (що є еквівалентним 5% від двох розмірів мінімальної заробітної плати).
уточнення строку застосування запропонованих законопроєктом особливостей оподаткування військовим збором – до 31 грудня року, у якому буде припинено або скасовано воєнний стан;
встановлення базової ставки податку на прибуток підприємств для цілей оподаткування прибутку небанківських фінансових установ (крім страховиків) на рівні 25%.
Колаж: Суспільне Запоріжжя
"Програмою єВідновлення вже скористалося майже 100 тисяч українських родин"
У жовтні ми з вами говорили про проблеми з фінансуванням єВідновлення в бюджеті на 25-й рік. Що врешті в остаточному варіанті кошторису-2025 передбачено на цю програму?
Надзвичайна державна програма єВідновлення, яка підтримує людей в кого пошкоджене або зруйноване житло. Станом на сьогодні програмою скористалося вже майже 100 тисяч українських родин. Більше ніж 16,5 млрд грн витрачено на 2 етапи реалізації цієї програми. Це саме ті люди, які отримували компенсації за пошкоджене житло і люди, які отримали компенсації у вигляді житлового сертифікату за зруйноване житло. Не вдалося уряду в цьому році запустити третій етап програми, який би стосувався виплат за зруйноване житло на тимчасово окупованих територіях. Не вдалося з різних причин. Я думаю, що перша причина – це державне фінансування. Друга причина – це те, що не було, скажімо, адвоката або людини, яка б активно працювала з міжнародними партнерами в тому числі для того, щоб залучати відповідні кошти, щоб ця програма розвивалася. У нас міністерство було деякий час, мені здається, місяців 4 без очільника. Лише у вересні був призначений на цю посаду пан Олексій Кулеба. І на сьогодні, попри те, що був втрачений відповідний час у 24-му році, дуже важливо, щоб ті люди, в кого зруйноване житло саме на тимчасово окупованих територіях, все ж починали отримувати відповідні компенсації.
"4 мільярди на єВідновлення – це вже величезна робота"
То вони таки зможуть скористатися програмою єВідновлення?
Вся законодавча база для цього існує. Це буде залежати від того, яку політику прийме для реалізації Міністерство розвитку громад і територій. В нас були дуже серйозні батли з Міністерством фінансів. Я нагадаю, що бюджет на 2025 рік в першому читанні взагалі не передбачав грошей на єВідновлення. І ці 4 мільярди – це вже величезна робота і народних депутатів, і представників Офісу президента. Тому що пані Ірина Верещук також є прихильницею, вона захищає програму єВідновлення, оскільки розуміє, наскільки вона важлива для внутрішньо переміщених осіб. Я впевнена, що ми будемо переглядати ще бюджет 2025 року стосовно того, щоб на програму єВідновлення було збільшено фінансування.
"На реалізацію програми єВідновлення в рік потрібно щонайменше 12 млрд гривень"
На яку суму воно може збільшитися, за вашим розрахунком?
На сьогодні в нас є пропозиції від народних депутатів. Наприклад, ТСК, яку очолює Павло Фролов, робила відповідне звернення до прем'єр-міністра Дениса Шмигаля. Вони просять щонайменше 15 млрд грн. Я подавала правку з розрахунку 10 млрд грн на рік, щоб це було, як той мінімум, який потрібно забезпечити. І думаю, що спільними зусиллями із залученням міжнародних партнерів це реально. Тому що Банк розвитку Ради Європи долучився до цієї програми в 24-му році і планує долучатися в 25-му році. І Світовий банк, який фінансував саме компонент пов'язаний з пошкодженим житлом. Але повторюсь, що 4 мільярди – це дуже мало. На реалізацію програми єВідновлення в рік потрібно щонайменше 12 мільярдів. Будемо сподіватись, що спільними зусиллями ми будемо це робити. І вам величезна подяка за те, що ми піднімаємо ці питання в ефірі. Тому що я отримую кожного дня величезну кількість повідомлень саме від мешканців, в яких зруйноване житло на тимчасово окупованих територіях. Інколи люди залишаються без житла, без роботи, взагалі без нічого і для них мати можливість отримати свою власну домівку – це просто як ковток свіжого повітря. Я нагадаю, що середня вартість житлового сертифікату – 1,5 млн грн. Це та сума, за яку можна придбати гідну домівку, гідне житло. Нехай це буде не в Києві. В нас на сьогодні лідер з реалізації житлових сертифікатів – це саме Київська область. І на сьогодні всі люди, які скористалися такою можливістю, є там дуже щасливими власниками нового житла і можуть розпочати своє життя вже у власній домівці.
Олена Шуляк. Фото: facebook/ShuliakOlena
Перемога. Робота. Житло
Резонанс мала заява вашого колеги, заступника голови фракції партії "Слуга народу" Максима Ткаченка щодо повернення вимушено переміщених осіб на окуповану територію. Він цю заяву відкоригував, але від того проблема не зникла. Тому питання до вас, що саме держава на всіх рівнях робить не так, що є люди, які вважають за краще повернутися додому в окупацію, ніж жити у вільній Україні?
Давайте говорити краще про те, що держава повинна робити так. Для кожного українця, я про це говорила неодноразово, і для внутрішньо переміщеного українця є 3 великих бажання. Перше бажання – це наша Перемога. Це питання, пов'язані з безпекою. Це те, що дасть можливість повертатись людям, які зараз і за кордоном перебувають. Друге бажання – це мати роботу з гідною оплатою праці. Або мати такі умови для ведення бізнесу, щоб хотілося інвестувати і розвивати свій бізнес. І третє бажання – житло. Ми ментально так влаштовані, ми дуже хочемо мати своє житло, свою власну домівку. І в кожному з цих напрямів зусилля всієї влади, разом з народом України, повинні бути об'єднані і спрямовані на те, щоб досягти відповідний результат. Якщо з житлом допомагає державна програма єВідновлення, то потрібно її розвивати максимально, говорити з нашими міжнародними партнерами, включати всі рівні. Тому що станом на сьогодні, до речі, ми говорили про ветеранське підприємництво і державні та міські програми, а єВідновлення фінансується лише за рахунок державних програм, за рахунок державного бюджету. Можливо, є міста, які готові профінансувати і частково зі своїх місцевих коштів цю програму. Тому потрібно говорити, долучати їх до такої роботи і забезпечувати максимальну кількість внутрішньо переміщених осіб, які сьогодні не мають свого житла, відповідними житловими умовами.
"Всі соціальні виплати ВПО продовжуються в максимальному розмірі"
Які інструменти, на вашу думку, потрібні і що ще треба зробити для того, щоб внутрішньо переміщені особи не відчували, можливо, якогось тиску і їм було комфортно бути тут?
Протягом 3-ох років повномасштабного вторгнення всі соціальні виплати, які пов'язані з ВПО, продовжуються в максимальному розмірі, наскільки собі це держава може дозволити. Враховуючи, що в нас повномасштабне вторгнення. Чи хочеться більше? Звичайно, хочеться. Але на сьогодні треба не просто видавати кошти, не просто підтримувати виплатами щомісяця, а й створювати відповідні умови і для того, щоб внутрішньо переміщені особи були працевлаштовані. І тут, до речі, величезна роль сьогодні органів місцевого самоврядування, наших громад. Тому що є громади, які на сьогодні прийняли таку велику кількість внутрішньо переміщених осіб, що в них населення громади збільшилося на 20%, на 30%. І тут залежить від того, як громада вже на місцевому рівні надасть можливість інтегруватися внутрішньо переміщеним особам, щоб вони себе почували як вдома. Щоб вони мали і відповідну роботу, і житло, і користувалися державними послугами на якісному рівні.
"До політики в сфері поховання потрібно вносити відповідні зміни. Це очевидно"
Перший заступник голови вашої фракції Андрій Мотовиловець вніс законопроєкти №12188 та 12189, які серед іншого передбачають, що крематорії і кладовища зможуть бути не лише державними, а й приватними. І усі одразу звернули увагу на норму про запровадження ПДВ на ритуальні послуги, які і без того не дешеві. Теоретично ці проєкти прагнуть внести конкуренцію у цю непрозору і монополізовану сферу. Як ви оцінюєте ці ініціативи і чи варто їх реалізовувати саме зараз?
Я очолюю комітет, в якому створена відповідна робоча група, яка займається питаннями щодо реформування похоронної справи в Україні. Вже не один рік працює така робоча група. Ми очікуємо від неї напрацювання у вигляді законопроєкту. Робочу групу, якщо не помиляюсь, очолює народна депутатка Ганна Бондар. Дуже добре, що пан Андрій Мотовиловець зареєстрував такий законопроєкт. Це зрушить, можливо, дасть більше активності і в робочу групу, яка працює при комітеті. Але сьогодні мені дуже важко сказати, які положення і чи саме цей законопроєкт буде вноситись до сесійної зали, чи це буде напрацьована спільна депутатська версія.
Що в результаті буде?
В результаті буде робоча група, буде комітет, буде підкомітет, які будуть розглядати цю ініціативу Андрія Мотовиловеця також і вже народні депутати будуть ухвалювати остаточне рішення, яка саме версія буде виходити до сесійної зали. Станом на сьогодні підкомітет ще не розглядав цей законопроєкт, немає відповідного рішення. Але те, що потрібно вносити відповідні зміни до політики в сфері поховання, – це очевидно.
Чорний лід
В ніч проти 9 березня 1996-го року о 3-тій годині в Будинку Українського Радіо спалахнула пожежа. Вогонь знищив весь мовний блок, сильно пошкодив фонотеку і зробив непридатними для роботи редакційні приміщення. Вперше за всю історію національне радіо замовкло. Мовлення відновили вже за кілька годин, але останні наслідки пожежі ліквідували лише в кінці 2021-го, за 25 років після події.
Анатолій Табаченко – журналіст Українського Радіо з 1973-го року, у 1996-му році керівник Першого каналу Українського Радіо:
"Мені особисто подзвонили десь годині о 5 ранку, підняли по тривозі. Я приїхав на першому метро, і коли вийшов із метро на Хрещатику, мені відразу в ніс ударив такий стійкий запах гару, який стояв на всьому Хрещатику, дим. І коли я увійшов у наш двір на Хрещатику, 26, до центрального входу, я просто своїм очам не повірив. Весь двір заставлений пожежними машинами, і що мене найбільше вразило — чорний лід під ногами. Чорний, тому що заливали водою, і вся ця вода витікала через центральний вхід у двір, а вночі був мороз, і все замерзло. Оце враження від чорного льоду в мене досі стоїть в очах.
Увійшли в приміщення, а завжди освітлені коридори Українського Радіо — темні, все знеструмлено, зі стелі і стін тече вода, під ногами калюжі. Ледве-ледве перейшли по першому поверху, на другий навіть піднятися не можна було, бо там ще працювали пожежні. Було кілька десятків пожежних машин, начальник управління міської пожежної охорони прибув, генерали, підполковники пожежної охорони були присутні. І на другому поверсі, наприклад, поруч була частина фонотеки (50 тисяч магнітних стрічок), яка абсолютно повністю виявилася залитою водою. Приміщення вщент зруйновані на другому, на третьому поверсі, навіть ті приміщення, які були далеко від вогнища пожежі. Мій кабінет — це зовсім інший корпус, але там теж не можна було працювати, тому що стійкий запах гару і чорний наліт на друкарських машинках, на стільцях, на столах.
Що робити? Радіо замовкло, не прозвучало звичне "говорить Київ" о 6 годині, не прозвучав гімн України, телебачення не вийшло в ефір. Народ переполошився, подумали, що щось таке сталося, як було 19 серпня 1991-го року, коли ГКЧП було, і за кордоном теж стривожились люди, бо іномовлення не вийшло в ефір українське".
Причини пожежі досі не зʼясовані
Резервні студії і апаратні терміново запустили у Будинку звукозапису. Але там не міг розміститися весь колектив, тож редакційні приміщення поступово відчищали від попелу, і Хрещатик, 26 почав оживати. Проте така схема роботи також була вкрай незручною. Між Хрещатиком і вулицею Леоніда Первомайського, де розташований Будинок звукозапису – відстань кілька кілометрів. І цю відстань потрібно було щоразу долати, переміщаючись із редакції до студії. Для тематичних передач це ще так-сяк підходило, але про оперативність новин годі було й говорити. Тоді згадали про трансляційний пункт Українського Радіо, обладнаний на 5-му поверсі Будинку профспілок. З нього зазвичай коментувалися паради, оскільки вікна студії виходили прямо на Майдан Незалежності. Із цього маленького приміщення почали виходити випуски новин. Так Українське Радіо працювало ще кілька років, аж поки не відновили резервні студії у підвалі на Хрещатику, 26. У відремонтований і переобладнаний вже новою, сучасною технікою мовний блок, радіо повернулося аж за 10 років – 2006-го. До речі, тоді ж відбувся остаточний перехід виробництва з магнітної плівки на цифрові носії. А велика телевізійна студія чекала ремонту цілих 25 років. Лише наприкінці 2021-го у ній відкрився новий ньюзхаус, звідки зараз виходять телевізійні новини Суспільного.
Щодо причин пожежі, вони досі залишаються до кінця не з’ясованими.
Анатолій Табаченко – журналіст Українського Радіо з 1973-го року, у 1996-му році керівник Першого каналу Українського Радіо:
"Як потім встановило слідство, очевидною причиною був електрочайник, який стояв на дерев'яній тумбочці. Від нього загорілася штора, вогонь пішов далі вгору, а зважаючи на те, що будинок мав дерев'яні конструкції в своїй будові, вогонь швидко поширився на наступний поверх зверху — це була величезна телевізійна студія — і далі на четвертий поверх. І все це відбувалося дуже швидко. Причому що цікаво, що пожежних викликали не працівники радіо, а стороння людина з вулиці подзвонила, в протоколах навіть збереглося її прізвище, громадянин на прізвище Штанько викликав пожежну охорону.
Вогонь розгорався дуже швидко, на другому поверсі опинилися диктори, працівники центральної апаратної, де спалахнула пожежа. Вогонь відрізав їм вихід надвір, тож з допомогою драбини з другого поверху знімали людину. Слава Богу, його врятували, обійшлося без жертв. І остаточні причини пожежі так і не були названі, хоча вважається, що основна причина, — це порушення правил пожежної безпеки. Але згадаємо, що перед цим було 8 березня, подумали, може це наслідки святкування Міжнародного жіночого дня, а інші казали, це могла бути провокація, бо в наступний день 9 березня — день народження Шевченка. До речі, на радіо раніше надходили дзвінки про замінування, з погрозами, тому ця версія теж не виключена. Але, як би там не було, ми надзвичайно вдячні працівникам пожежної охорони, які зуміли врятувати наш будинок".
В Інституті журналістики нас цьому не вчили…
За таких обставин Українське Радіо готувалося зустрічати нове тисячоліття. Яке одразу розпочалося неспокійними політичними подіями. У 2000-х роках гострих тем для програм не бракувало. Дві революції, перманентна політична нестабільність і зрештою початок російсько-української війни. Але почалося все з акцій "Україна без Кучми".
Світлана Мялик – журналістка Українського Радіо:
"2000-ний рік, це був листопад. В Україні, зазвичай, якісь активні події, важливі для держави, відбуваються під кінець року. Олександр Мороз оприлюднив так звані "плівки Мельниченка". Там був голос, схожий на голос Леоніда Кучми, про те, що Кучма і силовий блок дотичні до зникнення і вбивства відомого журналіста Георгія Гонгадзе. Люди почали виходити на вулиці, а так як Українське Радіо знаходиться в центрі, наш будинок Хрещатик,26 біля Майдану, то ми одразу опинилися в центрі всіх цих подій. І спочатку, я пам'ятаю, були на Майдані намети, хода вулицями, тобто люди вийшли на акцію. Я тоді була журналісткою, яка ходила на події з диктофоном, і мене відправили на ці акції. Очолювали їх Юрій Луценко, в майбутньому міністр внутрішніх справ і генпрокурор, і Володимир Чемерис. Люди йшли з плакатами, і тоді я вперше як журналіст стикнулася з тим, як працювати в таких умовах непростих, тому що ці акції розганялися правоохоронцями. В Інституті журналістики нас не дуже то вчили цьому. А, по-друге, як висвітлювати? І тоді було ухвалено рішення, що з таких подій варто робити репортаж. Репортаж — це найулюбленіший взагалі мій жанр і жанр номер один для радіо. І ми робили репортаж: я давала кількох учасників, звуки оці, вигуки, акції, тобто що люди хотіли, як хотіли. У нас була і друга думка — думка влади. Тобто ми намагалися, щоб все це було об'єктивно".
Політична агітація в "день тиші"
Леоніду Кучмі тоді вдалося втримати владу, та плівки Мельниченка не минулись безслідно. Після касетного скандалу суспільство було "наелектризованим". І хоча Кучма одразу зрозумів, що з третім терміном краще навіть не намагатись, провладний кандидат Янукович викликав аж ніяк не кращі емоції у більшості населення. Мало того, підкреслено акцентувалося, що він виходець зі Сходу. Активно поширювалася вкинута з Росії технологія поділу України. Було очевидним, що президентські вибори 2004-го будуть непростими і зовсім не схожими на всі попередні. Політичний вибір переріс у світоглядний, на цьому підґрунті сварились друзі і розпадались сім’ї. Була неділя 21 листопада, коли у другому турі президентських виборів мало вирішитися майбутнє України. Це також був "день тиші", коли законом заборонена будь-яка агітація.
Анатолій Табаченко – у 2004-му році – віце-президент Національної Радіокомпанії України:
"У повторі в неділю, десь після 12 дня, йшла музична передача, концерт на замовлення, в яку була вмонтована політична реклама Ющенка. Вона звучала тиждень тому, це була проплачена політична реклама, на яку було укладена угода, відповідно за законодавством все було нормально. І вона мала прозвучати один раз за тиждень до виборів в неділю в музичній передачі. Коли ця передача повторювалася, було допущено грубе порушення технології передач. Будь-яку передачу перед ефіром, навіть якщо вона вже звучала раніше, обов'язково треба прослухати, від початку і до кінця. Цього не було зроблено і приблизно на 15 чи 20 хвилин прозвучала в повторі політична реклама одного із кандидатів в президенти — Віктора Ющенка. Я коли почув її по радіо, якраз сидів в кабінеті і слухав цю передачу, мене як електричним струмом пронизали. Ну, це ж підсудна справа. Перший канал Українського Радіо, розпал голосування, максимум людей в цей час на виборчих дільницях — і йде політична реклама. Скандал був надзвичайно великий! По-перше, всі це помітили, інформація стала з'являтися моментально в засобах масової інформації, на різних інтернет-сайтах. Для багатьох це був просто як подарунок: ось подивіться, яке грубе порушення технології, порушення виборчого законодавства демократичним кандидатом в президенти. Ясно, що він до цього не мав жодного відношення, це просто сталася груба помилка".
До Центральної виборчої комісії та у штаби обох кандидатів у президенти були негайно надіслані роз’яснення. Ситуацію вдалося залагодити. Обійшлося і без кадрових рішень. На підтримку ведучої Олесі Білаш, у програмі якої сталася ця прикрість, виступили журналісти й творча інтелігенція.
Анатолій Табаченко – у 2004-му році – віце-президент Національної Радіокомпанії України:
"Якась частина поважних людей, яка просто боялася за її подальшу долю, що її можуть звільнити з роботи, давай організовувати листи на захист, брати ледве не на поруки, організовувати якусь підтримку, щоб якимось чином залагодити цю ситуацію. Ситуація насправді була залагоджена. Це ніяким чином не могло вплинути і не повпливало практично на результати виборів, але те, що це вкоротило віку працівникам Українського Радіо, які до цього були причетні, то це очевидно".
"Або радіо замовкне, або буде говорити й те, що вважають за потрібне журналісти"
Ця ситуація не мала впливу на результати виборів ще й тому, що вони були наперед визначені. Дані, оприлюднені ЦВК, не відповідали екзитполам та очікуванням активної частини суспільства. Тож на Майдані знову стало людно. Розпочиналася друга за історію незалежної України революція.
Світлана Мялик – журналістка Українського Радіо:
"Це вже були дуже великі акції, сотні тисяч людей, і ми як журналісти, були в центрі цих подій. І фізично, і морально ми підтримували ці акції. От як ти можеш підтримувати? Ти — журналіст, маєш бути об'єктивним, але суб'єктивно ти підтримуєш ці акції. Я пам'ятаю, що все більше наших колег почали носити помаранчеву символіку. Ми так само носили чай, варили якусь їжу гарячу протестувальникам, ковдри передавали, тому що ми якось були як одне ціле, ми в цьому всьому жили".
Оксана Маловічко – у 2004-му заступник головного редактора головної редакції новин, голова страйккому Українського Радіо під час Помаранчевої революції.
"В 2004-му році, коли почалася Помаранчева революція, тут у нас на Українському Радіо було сформовано так званий "страйкком". Я пам'ятаю людей, які до нього увійшли, не пам'ятаю точно кількість, але серед тих колег, які сьогодні працюють на Українському Радіо, це, наприклад, Ніна Гончарук, Оксана Петрова, ми пам'ятаємо Ярину Скуратівську, яка ще не так давно працювала, вона теж була. Все-таки оці шори і ці обмеження, які існували на той час, не давали можливості на повний голос розказати те, як би ми хотіли. Але створення цього страйкому насамперед розв'язало руки нашому керівництву. На них же ж, напевно теж насідали, їх до чогось зобов'язували і їм щось наказували. А таким чином в них було пояснення: що от, мовляв, вони самі взяли владу в свої руки, і ми з цим нічого зробити не можемо. Вибір був дуже простий: або радіо замовкне, як сказали на зборах страйккому всі, хто зібрався, або воно буде говорити, але не лише те, чого хоче влада, а й те, що за потрібне вважають журналісти. От така ситуація склалася на той час".
Державне радіо, а всі в помаранчевих шарфах
Діяльність страйккому полягала не лише у дотриманні журналістських стандартів. Команда Українського Радіо навіть виступала зі сцени Майдану.
Оксана Маловічко – у 2004-му заступник головного редактора головної редакції новин, голова страйккому Українського Радіо під час Помаранчевої революції.
"Хтось із страйккому, не знаю хто, сконтактував з Миколою Томенком і ми були запрошені до виступу на Майдані Незалежності. Там вже стояли мільйони, десятки, сотні тисяч людей, і там трибуна була, і на цій трибуні постійно виступали політики, артисти, журналісти і так далі, тобто всі по черзі. І от в один прекрасний момент дійшла черга і до нас, і ми ввечері всі туди — страйком у повному складі, і ще кілька людей пішли сцену. І ми в цей час виступали перед десятками, сотнями тисяч – це, звісна річ, незабутні враження були.
Хочу згадати Тараса Курчика, співака, який зараз працює в львівській філармонії, здається. На той час він організував і нам всім привезли на радіо сотні помаранчевих шарфів. В нас всі на радіо ходили в цих шарфах, попри те, що це все було заборонено, це було державне радіо. І от ми виступали на цій трибуні.
Найцікавіше відбувалося після цього насправді. Коли ми повернулися, це був вже вечір, одразу нас викликали до Набруска, тодішнього керівника, в кабінет. Ми туди прийшли і там був він, Віктор Набруско, Валерій Колінько і ще чимало людей. І Віктор Іванович так і каже: от як нам не пощастило. Я кажу, що таке? Він каже, ну коли ви виступали, йшла реклама, і ми не змогли подивитися, що ви сказали українському народу. І їм справді було це прикро, тому що вони були раді за те, що там були представники від радіо. Тому що попри те, що вони сиділи тут на Хрещатику, вони хотіли бути з нами, це я знаю точно і можу це з упевненістю говорити".
"У вільний час всі журналісти були на Майдані"
Як з’ясувалося, друга революція була не останньою. Раптова зміна європейського курсу України та орієнтація на Митний союз з Росією і Білоруссю була абсолютно неочікуваною для українців. Але, схоже, лише для українців.
Світлана Мялик – журналістка Українського Радіо:
"Я якраз була в уряді в той момент, висвітлювали засідання уряду, це був уряд Азарова, коли було ухвалено рішення, що ми повертаємо курс не на Європу, а ідемо до Москви. І я пам'ятаю, що ми з колегами якраз чекали кінця засідання уряду, пили каву в кав’ярні Кабінету міністрів, і журналістка, яка з нами була з РІА-новості каже: "А от в мене така є інформація, що на уряді щойно ухвалили це рішення". Ми кажемо, що не може такого бути. Вона каже: "Ну, я не знаю, ось мені прийшло повідомлення". Тобто РІА-новості, це в них штаб-квартира де – ви ж розумієте… і ми побігли, щоб з'ясувати, стояли під дверима, і власне переконалися в тому, що це так, що це рішення було ухвалено".
На Майдані знову зібралися люди. Мирна акція через низку провокацій швидко переросла у силове протистояння, жертвами якого стала Небесна сотня. Журналісти Українського Радіо знову опинилися у центрі подій. В ефірі намагалися подавати обидві точки зору. Але як громадяни, більшість радійників, звісно, підтримували Майдан. За певний час, коли було перекрито рух автомобілів у центрі, користуючись службовими посвідченнями журналістам радіо вдавалося проїхати машинами аж на Хрещатик, і з собою провезти теплий одяг, ліки та інші необхідні протестувальникам речі.
Ніна Гончарук – журналістка Українського Радіо з 1971-го року:
"У вільний час, я точно можу сказати, всі журналісти були на Майдані. Зробили — пішли туди, зробили — щось допомогли, щось принесли. Моя улюблена — четверта барикада. Це тут, навпроти Українського Радіо прямо стояла та козацька залога. Потім з багатьма хлопцями ми подружилися, і майже всі вони звідти пішли в 2014-му році на фронт".
Литвин — історик, Тягнибок — психіатр
У той час на Українському Радіо вже кілька років звучали лінійні програми, у яких висвітлювалися найважливіші події: "Житейські будні" соціально-побутової тематики, "Український вимір", орієнтований здебільшого на культуру і громадський сектор, та суспільно-політичний "Порядок денний". Дотриматись балансу в останній у період Майдану було найважче, та все ж і в цю програму запрошували опозиційних політиків, експертів та громадських активістів. В той час як у ведучого "Українського виміру" Романа Коляди була своя тактика.
Роман Коляда – ведучий Українського Радіо:
"У 2010-му році я отримав повний тематичний і гостьовий карт-бланш від Тараса Аврахова, який сказав: "Ось тобі лінійка програм, шукаємо український вимір у всьому. Ти вільний, окрім закликів до повалення конституційного ладу". Ну тобто все, що не заборонено законом, будь ласка. Ця програма вийшла такою з одного боку загальногуманітарною, а з іншого боку вона була гостро проукраїнською, але майже без жодного слова про політику. Я, коли сьогодні ставлю собі запитання, як в мене це вийшло, не розумію. От це якийсь феномен, який виник просто, тому що я брав теми від інженерії, науки до якихось вузьких гуманітарних проблем".
Одного разу керівництво доручило Роману Коляді взяти інтерв’ю у тодішнього Голови Верховної Ради Володимира Литвина. А це повністю руйнувало концепцію аполітичної програми. Тоді Роман знайшов вихід: він почав розмову з Литвином не як з політиком, а як з істориком, чим немало здивував спікера. Згодом цей прийом допоміг запрошувати в "Український вимір" багатьох знакових людей у час Майдану.
"Там були знакові речі. 2 грудня після гігантського віче Любомир Гузар був у мене в студії, і ми спілкувалися, він був разом з Євгеном Сверстюком. Потім уже в мене могли з'являтися Олег Тягнибок, Андрій Садовий, хоча з ними я використовував майже той самий метод, який я намацав в розмові з Литвином. Я з Тягнибоком говорив як з лікарем-психіатром, використовуючи його профільну освіту. Він теж ржав на початку, коли я поставив перше запитання про психічний стан нашого політикуму. Він реготнув — і далі на всезагальний подив не поліз на свого традиційного "броньовика", значить – "товариство", там і ці всі речі. Нормальна сорокахвилинна спокійна розмова була в студії.
Коли розстріли почалися, це була страшна ситуація для мене, це був такий шок. Я в цей момент стояв у Гени Ракуленка в кабінеті, я з чимось зайшов. Повертаюся в телевізор – і там просто в прямому ефірі чую з вулиці, що швидкі ревуть, а він каже: "Слухай, там стріляють". Кажу: "В значенні стріляють?" І ми так дивимося обидва цими квадратними очима, і тільки потім в голові починає проступати жах. Це психічно дуже був важкий момент".
Як потім з’ясувалося, скориставшись моментом, коли вся увага українців і світової спільноти була прикута до центра Києва, Росія вже готувала анексію Криму. 2 березня 2014-го року, коли Рада Федерації дала дозвіл Путіну на введення військ, стало зрозуміло, що на півострові ніякі не "зєльониє чєловєчкі". Українське Радіо одразу розпочало марафон, учасниками якого стали тодішні ключові політики, активісти, кримські військові, які, не маючи чітких наказів з центру, намагалися хоч якось чинити опір. Згодом цей марафон трансформувався у щотижневу програму, одним із героїв якої, наприклад, став капітан тральщика "Черкаси".
З початком війни на Українському Радіо з’явилася низка нових проєктів. Зокрема "Донбас.UA", автором ідеї і ведучим якого був Дмитро Хоркін. Тоді українці, поляризовані політичними баталіями попередніх років та під впливом нав’язаної ідеології "різних сортів українців", не усвідомлювали, наскільки важлива єдність, і що ворог насправді один – зовнішній. Програма "Донбас.UA" була однією із перших в українському медіапросторі, яка прокладала містки між українцями з різних регіонів. В майбутньому це дозволило створити опір російській окупації у східних та південних областях і вже у 1922-му тримати російський удар єдиним фронтом.
Невдовзі розпочався ще один проєкт, який виходить в ефір уже 10 років – програма "Герої". Першим її ведучим був В’ячеслав Козак, потім справу продовжила Ніна Гончарук.
Ніна Гончарук – журналістка Українського Радіо з 1971-го року:
"Це були хлопці з Майдану, які звідти пішли воювати. От один із них — Олекса Сокіл, він наразі капелан — встановлював прапор десь там, на Донеччині, під ДАПом, і в серце потрапив осколок, під серце, так він з ним. Але людина патріотична, дуже така ідейна. Всі ці роки він продовжує воювати, як капелан уже. То це мій перший був.
Я намагаюся, щоб це були хлопці з різних підрозділів. Я їх дуже всіх люблю, я їх всіх пам'ятаю, ще тих, які в 2014-му, і вже потім в 2022-му році. На жаль, довелося поплакати не раз уже на цій широкомасштабній війні, із тих моїх героїв десь близько 20 чоловік загинули, уже зараз це були дійсно справді герої. А герої вони в тому, що вони всі добровольці, що вони всі не примусово прийшли, вони прийшли в перших лавах. От, приклад, недавно в мене був хлопчина, йому 26 років, він командир батальйону, 24-ї короля Данила. Він в дев'ятому класі вже пішов в Мукачівський військовий ліцей. Або ще один комбат, йому 31 рік було в 2022-му році, він сам інженер-будівельник, в 2014-му році він пішов добровільно, був мінометником біля ДАПу, потім працював тривалий час в Чехії. Почалася війна, він їде назад на Львівщину, забирає маленького сина, дружину, відвозить туди, де працював, і повертається в бригаду знову. От такі хлопці, я їх дуже всіх люблю, безмежно люблю, пишаюся ними".
Війна розпочалася не лише для окремих учасників програм та слухачів, але і для журналістів Українського Радіо. Першим ще 2014-го року був мобілізований і пішов воювати ведучий і спортивний коментатор Радіо "Промінь" Олександр Монзолевський. З часом війна була локалізована на Донбасі і склалося хибне враження, що найгірше позаду. Але, як ми знаємо, справжні випробування були попереду.
Втім, 2014-тий рік приніс і хороші новини. Український політикум розумів, що гасла Майдану таки доведеться виконувати, громадські активісти відчули, що це шанс таки провести справді демократичні реформи. І в цьому контексті нарешті зрушилось з мертвої точки створення Суспільного мовлення, частиною якого стало і Українське Радіо. Як це відбувалося, читайте у наступному епізоді "Життя в ефірі".
Перша реклама на радіо тривала 10 хвилин, а зараз — секунди
Сучасне радіомовлення неможливо уявити без реклами. На відміну від друкованих чи телевізійних ЗМІ, радіо не може показати споживачам товар чи послугу, тому вирішальне значення має слово. Музика, текст, звукові ефекти повинні заповнити візуальний образ продукції, яка рекламується, і зробити його довершеним і переконливим. Реклама на радіо набуває різних форм – оголошення, яке зачитується диктором, рекламні ролики – короткі, спеціально підготовлені в інформаційній чи ігровій формі сюжети, або навіть пісня з рекламним змістом. Оскільки рекламодавці усіляко намагаються привернути увагу саме до свого продукту, бути помітнішими за конкурентів, над кожним роликом ретельно працюють, іноді він перетворюється на справжній витвір мистецтва.
Перша радіореклама з'явилася у Сполучених Штатах Америки. Спочатку вона лунала в ефірі аматорських радіостанцій Нью-Йорка. 1916-го року під час трансляції на одному з радіоканалів озвучили назву компанії, яка виготовляла грамофонні платівки і саме ці грамофонні платівки ставили в ефір радіостанції. Тобто диктор оголошував композицію, виконавця і назву компанії, яка надала носії. Це була перша своєрідна бартерна реклама. Мовлення у США розвивалося досить стрімко, радіостанції ставали все більш прогресивними. Згодом у радіоефірі з'явилися і перші повноцінні рекламні оголошення.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"Радіомовлення як засіб масової інформації з'явився у Сполучених Штатах у 1920-му році, в Пітсбургу. Перша радіостанція вийшла в ефір 2 листопада 1920-го року, цей день вважається початком радіомовлення у світі. І відразу виникло питання: хто має платити за радіомовлення, хто має фінансувати цю роботу? І відповідь на це запитання прозвучала досить швидко, 28 серпня 1921-го року Нью-йоркська радіостанція WAF передала в ефірі перше комерційне повідомлення, це було повідомлення про продаж квартир в Нью-Йорку на Лонг-Айленді, де мешканці міста могли жити, як було сказано в рекламі, "в умовах здорового і вільного життя". Перша реклама транслювалася, уявіть собі, 10 хвилин. Сьогодні реклама звучить 30-40 секунд, а тоді перша реклама прозвучала 10 хвилин. Вона звучала у денний час і принесла суму невелику — 50 $, але по тих часах це, можливо, була і нормальна плата за цю рекламу. А от уже вечірній повтор виявився вдвічі дорожчим, і за два місяці ця компанія отримала 550 $".
Власники радіостанцій зрозуміли, що за допомогою реклами можна отримувати великі гроші. Це стало визначальним для розвитку мовлення — як на радіо, так і потім на телебаченні. У Сполучених Штатах почався справжній радіобум. Якщо у кінці 1921-го року у країні було 30 радіостанцій, то за два роки їх налічувалося вже понад 500. У багатьох домівках саме радіо було одним із перших електроприладів, який під’єднували до електромережі. Разом з мережею радіо так само стрімко розвивалась і радіореклама. Втім, американські медіакомпанії вводили досить жорсткі правила щодо неї.
Від сигнала лиха з "Титаніка" до мережі комерційного радіомовлення
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"Наприклад, заборонялося не лише називати ціну товару, але й навіть давати його словесний опис. Я не можу уявити, що це була за реклама, де не можна було називати ні опис товару, ні ціну. І навіть в такому випадку реклама зубної пасти могла викликати сумніви і суперечки, але промисловці відчули смак радіореклами і прагнули вийти на загальнонаціональні простори. Але від них не відставали і радійники, і керівник компанії RCA, Давид Сарнов. Це той самий Давид Сарнов, який колись у 1912-му році в юному віці прийняв сигнал лиха з "Титаніка" і прославився цим. Потім він став одним із керівників компанії RCA і зрозумів, що треба зібрати всі станції, усіх власників в одну мовну компанію, яку можна зробити не лише самоокупною, а й навіть прибутковою. І йому це вдалося: у 1926-му році в рамках очолюваної ним кампанії RCA з'явилася перша у Сполучених Штатах мережа комерційного радіомовлення, яка утримувалася виключно за рахунок реклами".
Лише народившись, американське радіомовлення швидко перетворилося на комерційне. Але тогочасні слухачі цього навіть не помічали. Реклами в ефірі було досить небагато і вона не була нав'язливою. Спочатку найбільш популярною формою радіореклами було спонсорство. Рекламодавці фінансували музичні, комедійні програми і ток-шоу. До 50-х років у США радіостанції стали більш форматованими, розрахованими на певну аудиторію — за географічною ознакою, віком, музичними вподобаннями чи іншими критеріями. Тож і реклама набувала нових форм.
В СРСР не було потреби в рекламі через дефіцитність більшості товарів
Тим часом у Радянському Союзі проявів саме комерційної реклами не було. Планова економіка її не потребувала. Оголошення, які лунали в ефірі, скоріше нагадували соціальну рекламу або агітаційні ролики.
Юрій Натальчук – начальник управління радіо департаменту з комерційної діяльності Суспільного мовлення:
"З часів заснування Українського Радіо в 1924-му році, якісь елементи реклами звучали так: "пийте томатний сік", або "п'ять яєць заміняють кілограм м'яса", або "купуйте приймачі "Родіна". Тобто це є елементи реклами, виходячи з сьогоднішнього законодавства про рекламу, але по факту це була агітка, елементи агітацій радянської і української влади. Чому не було реклами? Перш за все, через планову економіку, дефіцитність більшості товарів вжитку. Звідси і відсутність потреби реклами. Якщо якийсь товар з'являється, він має попит за будь-яких умов, що б на ринок, в магазин не викинули — за ним будуть черги".
Реклами за радянських часів не те, щоб не було зовсім. Вона існувала, але це були радше оголошення та, висловлюючись сучасною мовою, іміджеві програми. Звучали вони і в ефірі Українського Радіо протягом усього його існування аж до часів Незалежності. Замовниками були здебільшого промислові підприємства. Зокрема, у такий спосіб вони розповідали про свою діяльність і шукали працівників. Ця практика була дуже поширеною.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1973-го року:
"Мій перший вихід в ефір, в прямий, був у Миколаєві, коли мені довірили в прямому ефірі прочитати оголошення: "Миколаївському міськмолокозаводу на постійну роботу потрібні вантажники". Оце був мій перший вихід в прямий ефір на Миколаївському обласному радіо, але це по суті була теж реклама. Зважаючи на те, що це була єдина система соціалістичної економіки і треба було її підтримувати, це могло теж розглядатися просто як частина економічних передач. Якщо ми розповідали про те, що відбувається в економіці, розповідали про життя трудових колективів, то чому не могла прозвучати інформація про те, що якомусь підприємству потрібні робітники? Тим більше, що такі оголошення постійно розміщувалися в газетах та біля прохідних підприємств".
У 80-х роках підприємства платили за озвучення в ефірі своїх оголошень. Працівники Держтелерадіо, які відповідали за рекламу, укладали договори про співпрацю з заводами, які були у цьому зацікавлені. Віталій Науменко, нині ведучий і парламентський оглядач Українського Радіо, почав свою кар'єру 1983-го року як стажер саме такого підрозділу.
А для співробітників радіо діяла ціла система заохочень. Тим журналістам, хто приводив рекламодавця, належало виплачувати премії у вигляді відсотка від суми контракту. І ось Віталій Науменко, вже працюючи кореспондентом радіо, застосував навики, здобуті під час стажування.
Віталій Науменко – журналіст Українського Радіо з 1983-го року:
"Перше відрядження було таким кумедним. Я поїхав на південь України. Натхненний тим, що нам будуть платити 10% від привезених контрактів, був в Херсоні, в Миколаєві. Привіз. Тодішній головний редактор Володимир Петрович Резніков, подивився, ледь не впав зі стільця: скільки тисяч? Я кажу: десятки, 60 тисяч радянських карбованців. Це укладені договори на передачі на програму Українського радіо. Це ми тобі повинні платити 6 тисяч? Я кажу, можете платити, можете не платити. Заплатили 6000, потім у вигляді податку все вирахували. Зараз цікаво згадувати, 6 тисяч – це 6 тисяч було. Правда, їх виплачували частинами. Я думаю, на пару колес до тодішніх радянських автівок…"
Перша комерційна реклама на Українському Радіо вийшла у 1989 році
Очевидно, що замовниками рекламних оголошень та передач у ті часи були державні підприємства. А наприкінці 80-х почала з’являтися перша комерційна реклама. Процес був достатньо хаотичним, бо рекламна діяльність тоді ще не була врегульована на законодавчому рівні. Рекламодавці перераховували гроші напряму на рахунок бухгалтерії Українського Радіо, і ці кошти йшли до загального бюджету організації. Водночас правило про 10% для працівника, який знайде рекламодавця, діяло. І хоч податок все ще був високим, але і журналісту залишалося не мало. Це призвело до того, що деякі радійники всі сили спрямували на пошук реклами. Комерційна успішність була ключовим критерієм при виборі теми і гостей, соціальна тематика з’являлась в ефірі все рідше. Тому згодом норму про рекламну премію довелося скасувати. Але це було аж на початку 2000-х. А перша у традиційному розумінні комерційна реклама на Українському радіо вийшла у грудні 1989-го року. Вона прозвучала в інформаційно-музичній програмі "Бліц".
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"Це якраз той період, коли радіо переживало активні перетворення, демократичні процеси. А які ж демократичні процеси без реклами на радіо? І ось перша реклама прозвучала в рамках молодіжного мовлення. Була така радіостанція "Молода гвардія", це редакція мовлення для молоді, але в ефірі для солідності вона називалася "радіостанція "Молода Гвардія". У цієї радіостанції "Молода гвардія" була програма "Бліц", де вийшла перша реклама на Українському Радіо".
Відносна вологість повітря зараз 78%, надійність банку завжди 100%
Першими рекламодавцями були комерційні банки, великі харчові компанії, медичні центри, а також фармацевтичні підприємства. На початку 90-х до України почали заходити крупні іноземні компанії, які також почали замовляти рекламу. Якщо зараз рекламні матеріали виготовляють спеціальні продакшстудії, то тоді радійники створювали її власними силами.
Микола Аммосов, багаторічний ведучий радіо "Промінь", у 90-ті роки був також заступником директора цієї радіостанції. Він захоплювався рекламою як наукою, та працював над створенням рекламних кампаній. Одного разу він познайомився з бізнесменами з Дніпра, які організували свій банк.
Микола Аммосов – заступник директора Радіо "Промінь" з 1993-го до 2001-го року:
"Я їм запропонував рекламу їхнього банку, пов'язану з прогнозом погоди, на "Промені". Було таке там в кінці кожного прогнозу погоди. В будь-якому випуску новин були так звані три цифри: температура, відносна вологість і атмосферний тиск називались. І я придумав так, що після оцих трьох цифр різних, інтонаційно ведучий ставить не крапку, а кому і вимовляє якусь… рекламну фразу. Таких фраз у мене було 38. Ну, скажімо: відносна вологість повітря зараз 78%, надійність банку завжди 100%. І отак все це обігрувалося".
Рекламна кампанія для банку тривала півтора роки. Згодом він став одним із найбільших і найвідоміших в Україні. Він і зараз серед лідерів ринку.
Микола Аммосов – заступник директора Радіо "Промінь" з 1993-го до 2001-го року:
"Вони сплачували мені фактично royalty за право використання цих ідей. Крім того, вони сплачували весь той час, який вибирали у нас на «Промені», по 10 секунд в усіх випусках новин, тобто протягом усієї доби".
"Пан або пропав"
Завдяки коштам, які надходили від реклами, радіо могло розвиватися і експериментувати з програмами. Згодом на Радіо "Промінь" з'явилася перша гра на гроші, яка називалася "Пан або пропав". Це був новий формат передач на Українському Радіо. Автором ідеї, ведучим і першим спонсором цієї гри був також Микола Аммосов. Програма швидко стала популярною, до неї залучили рекламодавців, і тоді грошові призи слухачам надавали вже з рекламних надходжень. До речі, ведучими програми були Сергій Філіпенко і майбутній народний депутат Євген Рибчинський.
Микола Аммосов – заступник директора Радіо "Промінь" з 1993-го до 2001-го року:
"Я сказав: хлопці, ну добре, ідея добра, гарна, все гарно, гроші — будете грати на мої, кожного дня 1 долар. Так став я фінансовим двигуном оцієї гри протягом місяця чи двох, потім хлопці розкрутилися, познаходили спонсорів. А перевірка — там вкрасти було просто неможливо нічого. Раптом хтось щось там собі задумав, оті радіослухачі постійні, вони були, як то кажуть, народним контролем. В день розігрувався один долар. Завтра, якщо сьогодні ніхто не виграв, — два, післязавтра — три, після- після… ну і так далі. А зарплати тоді були, 20 доларів, скажімо".
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"Ведучий ставив запитання радіослухачам, і вони мали відповісти на ці запитання. Там, три запитання, одне, друге, третє, якщо радіослухач доходив до кінця цих запитань успішно, він міг розраховувати на грошовий приз. А грошовий приз надавала страхова компанія, яка була спонсором цієї передачі. І за те, що в ефірі як спонсора називали цю страхову компанію, вона оплачувала приз учасникам цієї гри. Призи були символічні, і гроші невеликі зовсім, але людям дуже подобалось. Там вирували такі емоції… Я ніколи не забуду запитання, яке поставив Аммосов. Він каже слухачам: "Я зараз буду називати логічний порядок цифр, а ви скажіть, що це таке 1.47, 2.87, 3.07, 4.60", і так далі, і перший же радіослухач – "Так це ж ціни на горілку!".
На початку 90-х років приватний бізнес активно розвивався і був готовий платити за рекламу чималі гроші. Тоді ж в Україні почали з'являтися перші комерційні радіостанції. Реклами було багато і у різноманітних формах. Клієнти відзначали, що реклама на радіо справді спрацьовує і є ефективною. На Українському Радіо її також було чимало.
Юрій Натальчук – начальник управління радіо департаменту з комерційної діяльності Суспільного мовлення:
"Ринок був достатньо дикий, він зростав у 90-х на понад 500% на рік. А для того, щоб регулювати ці рекламні, комерційні, правові відносини, Верховна Рада в 1996-му році ухвалює перший закон про рекламу.
А наша найстаріша програма «Аграрний колос» була повністю забита рекламодавцями, робилися рекламні довгі програми — 10-хвилинні, 15-хвилинні. Тож ринок рекламний, як то кажуть, квітне і буяє".
Максимум 72 хвилини на дому
1995-го року на Українському Радіо з'явився рекламний відділ, робота з комерційними замовленнями стала упорядкованою. Підхід до реклами суттєво змінився зі створенням Суспільної телерадіокомпанії. Суспільний мовник відповідальний за контент, який поширюється в ефірі. Цей принцип втілений і в рекламній політиці. Загалом реклама на радіоканалах Суспільного становить не більше 5% від обсягу контенту, це 72 хвилини на добу. Її максимальний обсяг в чотири рази менший, ніж можуть собі дозволити комерційні мовники. На Українському Радіо немає прихованої політичної реклами, реклами алкогольних напоїв, тютюнових виробів, азартних ігор та інших сумнівних бізнесів.
Юрій Натальчук – начальник управління радіо департаменту з комерційної діяльності Суспільного мовлення:
"Ми не дозволяємо собі ні в якому вигляді рекламу казино, рекламу азартних ігор, приховану рекламу алкоголю. На інших станціях можна почути як якась алкогольна компанія на виставці отримала якусь медальку. Це дуже важлива інформація, мабуть, для слухача, але не для нашого. Ми не дозволяємо собі недозволеної політичної реклами поза межами передвиборчого процесу, ніякого чорного піару, ніякої реклами релігійних організацій різного штибу. Також ми не допускаємо в рекламі сексизму, ейджизму, дискримінацій різних типів. З початком війни Росії проти України ми не співпрацюємо з замовниками, які співпрацюють з країною агресором і з тими країнами, які підтримують її в цьому, також ми не співпрацюємо з тими компаніями чи фізичними особами, на яких накладені санкції".
Як не дивно, реклама викликає чи не найбільше дискусій і обговорень слухачів з-поміж усього контенту Українського Радіо.
Юрій Натальчук – начальник управління радіо департаменту з комерційної діяльності Суспільного мовлення:
"Через те, що найбільш часто в ефірі наших радіостанцій звучить телефон саме рекламного департаменту, то я отримую дуже багато відгуків і зворотної реакції наших слухачів. Не тільки на ефір, а й на рекламу. Слухачі дуже уважно і активно реагують на рекламу, вони телефонують, інколи радять, як краще прорекламувати той чи інший товар, критикують, виправляють наголоси і відмінювання. Буває сваряться на рекламу, яка звучала в нас років 15 назад, вони її пам'ятають, і вони так пальчиком через телефон мені, "ай-яй-яй, ви там щось робили не те". Вони інколи пропонують віршовані тексти реклами. Був один улюблений слухач, який щотижня телефонував і хотів замовити рекламу з особистим зверненням до президента, був слухач, який пропонував новаторські ідеї, які стосуються роботи Служби безпеки України в боротьбі з ворогом. Є люди, які телефонують і пропонують, щоб ми прорекламували, що у людей є квартири, які вони хочуть передати переселенцям чи впустити їх туди жити. Ми всім стараємось допомогти, знайти контакти відповідних служб, телефони гарячих ліній і дякуємо за те, що вони слухають Українське Радіо".
Маркетологи визнають, що реклама на радіо досі залишається однією з найбільш ефективних. Ролики, які лунають в ефірі, привертають увагу і формують інтерес у слухача. До того ж, особливістю радіо є його різнобічна аудиторія, яка має різні смаки і уподобання. Тож навіть у статусі суспільного мовника, Українське Радіо дозовано пропонує слухачам комерційну інформацію. Як зрештою, і багато інших суспільних мовників світу. Щоправда, відібрану за жорсткими правилами і чітко відділену від основної інформації.
Фото: Обкладинка синглу "Опіки"
"Пісня "Опіки" про емоційність та важливість наших думок і внутрішнього стану. Новий трек поєднує в собі речитатив та мелодійний приспів, саморефлексію та моментність теперішнього. У тексті йдеться про те, що не потрібно приховувати свої емоції надто довго, бо це нас змінює зсередини. Особливо потрібно бути відвертим з собою. Тоді і люди відчують твою відвертість. Моїм улюбленим рядком з треку є "наше життя – це шум і вічні клопоти". Думаю, тут додати нічого: тут і зміст, і настрій, і характер пісні. Відео на цю пісню ми знімали на локації Ретроленд у селі Глуховичі Львівської області – це ретро музей техніки та місце ідейних і творчих людей. Яка ідея відео? Просто атмосфера, доповнена сенсом та вайбом пісні. Також працюємо із хлопцями над новим треком Botashe, який плануємо випустити вже в грудні – поки без спойлерів", — розповів Білий Бо в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у вересні Білий Бо презентував сольний сингл "Над океаном".
Також читайте інтервʼю Білий Бо: Без мрій наше життя перетворюється на один суцільний довгий день.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Фото: Пресслужба гурту Діти Інженерів
"Наша нова пісня "Тільки тут" про відчуття туги за домом, бо багато хто з нас переживав щось подібне, коли, будучи за кордоном, або просто далеко від дому, починаєш сумувати за цими панельними будинками, за різними відтінками сірого бетону. І ці речі асоціюються у нас із різними моментами життя, і ці моменти можуть бути як хорошими, так і поганими. І саме через слова "тільки тут любили мене своєю дивною, суворою любов'ю", ми хотіли це передати. З цікавих фактів про цю пісню є те, що обкладинку до неї, свою ідею з першого разу запропонував, і ми її відразу погодили, наразі побратим нашого басиста і автора пісень і музики Сергія Пухова – це Нік. До своєї служби він був тату-майстром, а зараз зробив нам таку класну обкладинку", — розповіла вокалістка гурту Діти Інженерів Олександра Копачевська в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Нагадаємо, у вересні Діти Інженерів презентували сингл "Тікай".
Також читайте інтервʼю Сергій Пухов (Діти Інженерів): Люди, які принципово не викидають сміття на вулиці та не дають хабарі, роблять цей світ кращим.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Фото: Валентин Кузан
"Мої вітання слухачам Радіо Промінь з Каліфорнії, де зараз я перебуваю у складі культурно-дипломатичної місії. У мене вийшла нова пісня, яка називається "Бути поруч". Вона дуже особиста для мене, тому що це пісня про повернення додому. Сумна іронія в цій пісні полягає в тому, що я почав її писати наприкінці 2021-го року. І це була пісня про повернення з якихось далеких мандрів, в моєму випадку з гастролей. А закінчив її писати вже як пісню про повернення додому з війни. Тому що моє життя, та як і життя, в принципі, всіх нас, набуло зовсім інших барв, зовсім інших сенсів, писати про гастролі вже було якось, чесно кажучи, недоречно. Це така кантрі блюзова балада, записана разом із моїм товаришем Андрієм Пілатом, який зіграв на лепстіл гітарі – це інструмент, який в Україні досить рідко можна почути. Можна сказати, що це пісня, яку я писав безпосередньо для своєї дружини. І, сподіваюсь, вона прийде до вподоби не лише їй, а сподобається і вам, моїм слухачам. Вже в січні, коли я повернусь зі Сполучених Штатів, я вирушаю в тур і запрошую всіх приєднатися до мене. 17 січня я зіграю в Івано-Франківську, 18-го в Тернополі, 19-го у Львові, 22 січня в Києві, 23-го у Вінниці і 24 січня у місті Дніпро", — розповів Sasha Boole в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Нагадаємо, у жовтні Sasha Boole випустив сингл "Складні часи".
Також читайте інтервʼю Sasha Boole: "Без гумору та самоіронії складніше переживати труднощі війни".
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Фото: Пресслужба гурту NAZVA
"Трек "Ток Ток" – це перероблена казка "Котик і Півник". Є навіть такий мультик, який я дуже любив дивитися в дитинстві і зараз інколи передивляюсь. Тому після того, як послухайте наш трек, обов'язково ще й почитайте казку і подивіться мультик. І почуєте схожості, а інколи навіть не схожості з нашою піснею. Тому що це народна казка, яка все життя має видозмінюватися і ми цим теж дуже тішимося, що змогли трошки видозмінити дитячу казочку. Пісня писала супер швидко, супер легко. З Артемом Пивоваровим була максимально комфортна співпраця, хоча до пісні слово комфорт не дуже підходить, скорше жвавість, драйв – ну ви все побачите і почуєте. Почути ще цю пісню можна буде вживу. У Львові можна буде почути її 7 грудня, в Києві 28 листопада на презентації нашого альбому "Паросток"", — розповів учасник гурту NAZVA Павло Гоц в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Нагадаємо, у листопаді гурт NAZVA видав альбом "Паросток".
Також читайте інтервʼю NAZVA: "Ми не граємо те, що нам не подобається".
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Фото: Пресслужба Kutovyi
"Альбом "25" про шлях через боротьбу з травмами минулого, накрутами, неприйняттям своїх якостей і до знаходження балансу та любові до себе. Відразу хочу зазначити, що назва "25" – це не через мій вік, а вся справа в тому, що альбом побудований в форматі сеансу психотерапії. Там є п'ять монологів терапевта і п'ять пісень. І такою назвою я хотів показати, що альбом потрібно слухати та сприймати, як одну цілісну роботу. Адже ці частини підсилюють одна одну. Поокремо вони можуть і не мати потрібного ефекту. Ще цікавий нюанс в тому, що на альбомі всього п'ять пісень, адже вони відповідають п'ятьом стадіям проживання травматичного досвіду: злість, заперечення, торг, депресія та прийняття. Перша пісня в альбомі і головний сингл – це, звісно, ж "Глиба", це злість. Трек, де ліричний герой просто прагне стати глибою – символом незламності, масивності та впливу. Це трек про бажання бути не таким, яким ти є. І це запит ліричного героя до терапевта. Наступна стадія, наступний трек – це заперечення, пісня про боротьбу між бажанням залишити травматичні моменти позаду. І, звісно ж, страхом, що вони знову наздоженуть тебе. Це історія про складність внутрішнього зцілення і прийняття себе та віднайдення свободи через проживання болю і рух вперед. За стадію торгу відповідає пісня "Накрутив". В ній ліричний герой бореться з почуттям ізоляції, постійного тиску та хибних рішень, які віддаляють його від себе справжнього. Цей трек про те, як травматичний досвід і невпевненість призводять до цих самонакрутів та як це деструктивно впливає на взаємодію людини з її оточенням і отруює її життя. Далі йде одна з моїх улюблених пісень в цьому альбомі – це пісня "Ненавиджу". Це маніфест внутрішньої боротьби та самовідновлення. Незважаючи на розчарування, ліричний герой навчився любити себе. І це як початок нового етапу, де людина відкидає брехню перед собою. Старі речі вже втратили сенс, але є маленька іскра – це надія, яка допомагає рухатися вперед. І останній, але дуже важливий, на мою думку трек – це "Самолюбство". І він про стадію прийняття. Ми проходимо з героєм крізь лабіринти його думок, борючись із самокритикою, тривогами і відчуттям незадоволення собою. Заклик до самоприйняття і самопідтримки, де герою пропонується не оглядатися на минуле, а приймати себе таким, яким він є. Кожна пісня – це емоція. І це дуже особиста та інтимна історія. Але я намагався, щоб цей альбом став дзеркалом і щоб кожен, хто його почує, зміг знайти щось близьке і впізнати себе хоча б в одній пісні", — розповів Kutovyi в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у вересні Kutovyi презентував сингл "Глиба".
Також читайте інтервʼю KUTOVYI: Терапія привела мене до того, що важливо приймати себе зі своїми недоліками.
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіодиктант національної єдності
Розпочнемо зі справді культового проєкту, який вже чверть століття об’єднує українців в усьому світі, щороку створює хвилю ейфорії, дискусій і мемів. Радіодиктант національної єдності.
Юлія Шелудько – координаторка проєкту "Радіодиктант національної єдності":
"Українське Радіо в 2000-му році започаткувало "Радіодиктант національної єдності". Тоді команда українського радіо повернулася з закордонної поїздки, і от у них народилась така ідея: зробити таку об'єднавчу акцію. І що цікаво, писали тоді навесні. Написали люди радіодиктант, проте, мабуть, неправильно розчули правила – і все літо надсилали роботи. Тобто Українське Радіо отримувало роботи аж до осені, і переможців оголосили аж восени, там була дуже велика кількість переможців, але й учасників було багато".
Великій кількості переможців є ще одне пояснення. На початку для радіодиктанту не писалися спеціальні тексти. Бралися вже готові диктанти із підручників. Тож кожен міг їх знайти і переписати. Хоча перевірка знань слухачів ніколи не була метою акції. Головне завдання – об’єднати українців навколо рідної мови і популяризувати її. З часом радіодиктант став подією національного масштабу, про яку знають, і яку чекають мільйони людей.
Юлія Шелудько – координаторка проєкту "Радіодиктант національної єдності":
"Писали уже цілі університети цілими кафедрами, писали школи, писали люди в офісах. А потім, в 2018-му, почала іще ця акція транслюватися і на телебачення, digital платформи. Але найцікавіше розпочалося з 2020-го, тому що в 2020-му почали запрошувати спеціальну людину, яка писала спеціальний унікальний текст, і людину, яка читала. Тобто це були дві окремі людини на відміну від всіх попередніх років. Крім того, цей текст був не просто написаний маловідомою людиною, це були впізнавані особистості, яких знають всі люди, шанують, люблять. І розпочав цю прекрасну традицію Іван Малкович у 2020-му році, який написав свій текст, його прочитала Рима Зюбіна".
Текст радіодиктанту ретельно готується протягом тижнів, а то і місяців. Авторів консультує професорка Лариса Масенко. Текст тримається у суворій таємниці аж до моменту публікації. До прочитання по радіо його бачать лише кілька людей. Таким чином кожен наступний диктант стає окремою неповторною подією, яка викликає живий інтерес та залишає по собі безліч мемів.
Юлія Шелудько – координаторка проєкту "Радіодиктант національної єдності":
"Я люблю потім дивитися ці меми, розглядати, намагаюсь собі зберігати, прямо цілу папочку збираю таку. Найцікавіший мем для мене був з Юрієм Андруховичем пов'язаний, тому що у 2021-му році Андрухович написав текст і сам його читав. І от була неймовірно велика кількість мемів про те, як швидко він прочитав. Були картинки, на яких порівнювали гіперзвукові ракети, літаки, швидкість світла, але найшвидший у цьому рейтингу був Юрій Андрухович. Були картинки там, де дружина, каже чоловікові: ну не засмучуйся, що так швидко, Андрухович однак швидший за тебе. Потім були різні меми сумні, тому що коли, наприклад, у 2022-му році Ірина Цілик написала свій текст радіодиктанту про мій дім, про людину, яка подорожує, і фактично дім носить з собою, як той равлик на спині. І один із мемів був такий: батько запитує сина: сину, чому в тебе червоні очі? Син каже: тато, я курив траву. Батько каже: не бреши мені, ти плакав, коли писав диктант національної єдності. Це теж смішний мем. Але насправді в той день, коли радіодиктант писали, в той момент, коли читала його Ада Миколаївна Роговцева, Роман Коляда, який був тоді ведучим, не стримався в прямому ефірі і заплакав, тому що це був тільки перший рік повномасштабного вторгнення, перший рік війни, і якраз йому додому теж прилетіло, в нього вибило шибки, і було страшно, і була руйнація, і от коли він слухав ці моменти в тексті, то він не стримав сльозу".
Вже кілька років поспіль на День української писемності та мови "радіодиктант" – це найпопулярніший запит в українському сегменті пошуковика Гугл. А після події слухачі надсилають на адресу Українського Радіо десятки тисяч листів.
Юлія Шелудько – координаторка проєкту "Радіодиктант національної єдності":
"Найбільше завжди вражають листи, коли люди не просто присилають текст радіодиктанту, а ще й розповідають про себе. Вони прямо іноді цілу біографію описують: як вони жили, як вони працювали, як вони любили, створювали сім'ї, і як вони робили це разом з Українським Радіо, вони слухали і вони писали радіодиктант. І от минулого року була дуже зворушлива історія: написала молода жінка про те, що колись вона була ще школяркою й писати радіодиктант — це було вдома свято. Вона писала з її мамою, минуло багато років і мама вже в неї літнього віку, хворіє. А ця жінка — вона вже доросла, вже ходить на роботу, ухвалює важливі відповідальні рішення в своїй сім'ї, але коли приходить радіодиктант, вона допомагає мамі, і вони все-таки разом намагаються писати цей текст. І вона зрозуміла: який відрізок часу і яка хороша, добра традиція є в її родині".
"Колос"
Програма "Колос" в ефірі Українського Радіо вже 60 років, це рекорд. Для того, щоб зрозуміти, чому вона була настільки революційною свого часу, потрібно уявити, в яких умовах у радянській Україні жили селяни. Роки НЕПу і відносної свободи швидко минули. На зміну їм вже наприкінці 20-х прийшла колективізація. Радянська влада з самого початку скасувала паспортну систему, яка діяла у Російській імперії. І в перші роки це виглядало цілком прогресивним і демократичним кроком, але згодом призвело до безправності і закріпачення селян. Більшовики швидко зрозуміли, що якось обліковувати громадян все-таки треба. І тоді запровадили трудові книжки, які фактично заміняли паспорт для працівників підприємств. 1925-го року запровадили інститут прописки, який прив’язував громадян до місця проживання. Паспорти в СРСР повертають лише 1932-го року, у розпал Голодомору-геноциду. І це не випадковий збіг. За офіційними даними, від 13 до 20 мільйонів людей в СРСР у цей період покидають свої домівки, значна частина з них – це українські селяни, яким пощастило втекти від голоду. Такі справи зовсім не влаштовують московську владу, тож у Союзі терміново запроваджують паспорти. Але видають їх тільки мешканцям міст. Селяни ж знову стають кріпаками. Виїхати за межі села вони не можуть без спеціальної довідки від колгоспу. Такий же по суті рабовласницький режим зберігається і після війни: і в 40-х, і в 50-х, і в 60-х роках. З часом, хлопці могли отримати паспорт, відслуживши в армії, а дівчата – якщо виходили заміж за міського. Це був шанс, яким користувалися, аби виїхати із села. Розуміючи це, 1958-го року Міністерство внутрішніх справ СРСР видало закрите розпорядження: не допускати направлення непаспортизованих селян на сезонні роботи за межі області.
Більше того, до 1964-го року селяни не отримували пенсій. Точніше, державних пенсій. Життя літніх людей мали забезпечувати колгоспи. Але в реальності це забезпечення було дуже нерівномірним і залежало від того, наскільки багатим був колгосп. А більшість, як нескладно здогадатися, були бідні. І лише в липні 1964-го ухвалили закон, за яким всім селянам видавали державні пенсії. Їхній розмір становив… 8 рублів на місяць.
А паспортів у селян все ще не було. Лише 1974-го року внесли законодавчі зміни, які урівняли мешканців міст і сіл, а діяти ці зміни почали ще пізніше – у 1976-му. І от на цьому фоні 1964-го року на Українському Радіо з’являється перша програма про селян і для селян, для абсолютно безправної, закріпаченої у колгоспах частини населення.
Віктор Пасак – журналіст Українського Радіо у 60-х роках, генеральний директор Українського Радіо на початку 90-х:
"Був відділ сільського господарства, де були потужні аграрники-журналісти. Був Володимир Киванашвілі, який був редактором дивізійної газети на фронті. Євдокія Болюта була редактором суботнього радіожурналу «Колос». У цьому відділі сільського господарства був радіожурнал "Колос". Там були картинки про хліборобів, такі приємні замальовки і все. І туди потрапити зі своїм матеріалом було дуже важко. По нашим програмам ЦК партії приймали постанови. "Схвалити досвід такий-то, такий-то, такий-то" — це було в історії несподівано. Вперше".
Невдовзі виникла ініціатива журналістів розширити мовлення. І так радіожурнал став радіостанцією.
Володимир Пищик – журналіст Українського Радіо з 1980-го року:
"Я знайшов наказ із архіву голови державного комітету Ради міністрів УРСР по радіомовленню, телебаченню. Це листопад 1966-го року. "Два роки тому сільськогосподарська редакція громадського-політичного мовлення створила радіожурнал "Колос". За цей час вийшло в ефір 100 номерів". І тут розказується, як показала практика, що така форма повністю себе виправдала. Скачко був тоді головою комітету і після цих двох років він прислухався до ідеї Охмакевича і до ідеї Віктора Пасака, вирішили, що так, журнал – це гарно і все, але треба б якось показати, що на радіо вже можна і треба говорити про аграрні справи, про сільське господарство, про те, що робиться у нас не тільки, скажімо, там в соціальній сфері, в культурному житті, а й в виробничому плані".
"Колос" у форматі радіостанції вийшов в ефір 30 квітня 1966-го року. За сучасною класифікацією ми б назвали цей проєкт лінійною програмою. Але тоді була використана саме назва "радіостанція". І ось чому.
Віктор Пасак – журналіст Українського Радіо у 60-х роках, генеральний директор Українського Радіо на початку 90-х:
"По-перше, змінились масштаби нашого мовлення. Замість півгодини у день ми мали різні програми. Програма для працівників тваринницьких ферм в понеділок звучала півгодини. Друге – суботній журнал — само собою. Ще програми пішли на економічні теми, про людей села. Кожного дня ми йшли в ефірі, в ефірі, в ефірі. Дали всі команди по всіх областях, обласних телерадіокомпаніях, які були підзвітні Києву, щоб приділити увагу цим програм, надсилати матеріали з областей".
Володимир Пищик – журналіст Українського Радіо з 1980-го року:
"Вона мала шість працівників, які по черзі і по тематиці кожного тижня готували спеціалізовані тематичні передачі. Радіостанція мала статус виїзної і навіть мала закріплений транспорт за радіостанцією — позашляховик, такий УАЗик з магнітофонами. Кореспонденти виїжджали по полях, по подіях, по всій Україні і готували передачі саме з місця події — з поля, з села, з господарства. Чому вирішили, що це радіостанція? Тому що за штатом і за тим обсягом ефірного часу щоденним, вона мала право так називатися".
В’ячеслав Козак – член наглядової ради Суспільного мовлення, журналіст Українського Радіо з 1989-го до 2017-го року:
"У них же і позивні свої були – "гарно нам на полях зорі встрічать". Це рядок із пісні, яка тоді була популярною. От якраз вони використали ось ці позивні на початку кожної програми. Це були креативні люди, вони хотіли змін і зробили це. Вони хотіли захищати селян в своїй програмі від чиновників на місцях, які їх і принижували, і ображали. Ось і була створена ця програма. І це був великий крок тоді, це була подія на Українському Радіо".
У той час дротове радіо було вже у багатьох селах. Надзвичайно популярними стають транзисторні приймачі. Тож чути “Колос” могли якщо не у кожній хаті, то у більшості.
В’ячеслав Козак – член наглядової ради Суспільного мовлення, журналіст Українського Радіо з 1989-го до 2017-го року:
"У нас була дуже-дуже велика аудиторія, це по-перше. А, по-друге, наші теми – не тільки надої, центнери, вибачте, вивезення гною на поля. А ми говорили про захист людей, допомагали. Ми запрошували експертів, які радили коли сіяти, що сіяти. Ми запрошували з гідрометцентру спеціалістів, які розповідали який прогноз погоди буде на найближчі 10 днів. Тобто це цікаві були поради, потрібні. Нас любили, тому що ми були дуже щирими, і намагалися говорити правду".
Тематика "Колоса" з часом стала дуже широка. Він почав цілком виправдовувати звання радіостанції.
В’ячеслав Козак – член наглядової ради Суспільного мовлення, журналіст Українського Радіо з 1989-го до 2017-го року:
"Ви запитаєте мене, а як же ж ви могли в "Колосі" розповідати про традиції наші, скажім, щедрівки, колядки, про нашу історію, якщо Колос – це програма, де економіка, соціалка, ремонт техніки, жнива? Так у нас були суботня студія радіостанції "Колос" і недільна студія радіостанції "Колос", куди ми запрошували поетів, істориків, співаків. Ось в мене друг є, Павло Зібров. Так практично всі його пісні, прем'єри звучали в радіостанції “Колос”, як це не парадоксально зараз звучить. Алла Кудлай, Павло Зібров, Віталій Білоножко були постійними гостями радіостанції "Колос" в моїх програмах. Чому? Тому що село ж не тільки живе центнерами, надоями. Ці люди важко працюють, їм потрібна якась віддушина, і ми намагалися запрошувати поетів, співаків для того, щоб селяни відпочивали разом з нами".
У часи Горбачовської перебудови програма стала ще популярнішою. Було дозволено створювати кооперативи, трудові колективи могли самостійно обирати керівника. Селяни хотіли отримувати справедливу ціну за свій врожай і все більше звертались на радіо та скаржились на несправедливість. За лічені тижні до проголошення Україною незалежності, Володимир Пищик підготував репортаж про колгосп Дружба неподалік Маріуполя. Його керівники хотіли отримати від держави взамін на врожай необхідну для роботи техніку, але держава не могла її забезпечити. Тоді голова колгоспу Олександр Куркчі заявив, що продасть врожай не державі, а кооперативу.
Володимир Пищик – журналіст Українського Радіо з 1980-го року:
"Ми підготували передачу на цю тему, і воно прозвучало. Це була бомба, бо це революція, це непокора, це невиконання державного замовлення. Я прийшов на роботу, мене викликає Охмакевич і каже: зайдіть, Володимире Івановичу. Зайшов, і дивлюся, сивенький такий сидить чоловік. Оце Пищик? Оце Пищик. Добре, дякую, ви вільні. Пішов. Потім на другий чи на третій день з'явилася велика стаття в "Радянській Україні", і там Масол написав, що в нас жнива, а якийсь там з Українського Радіо кореспондент Володимир Пищик агітує за те, щоб продавали не державі зерно, а кооперативам. Ну, я ж не агітував, я просто звернення записав цього ж секретаря, записав, тих людей, цього ж Куркчі записав. Ну і вони почали шукати причину, як до мене присікатися".
На державному рівні створили комісію з розслідування інциденту. Її представники поїхали в колгосп розібратися на місці. Відчувши, що запахло смаленим, місцеві керівники повідмовлялися від своїх попередніх слів.
Володимир Пищик – журналіст Українського Радіо з 1980-го року:
"Ми ще ж нічого не продали, ми тільки типу, хотіли дозвіл спитати… Коротше, вийшло так, що вони від того всього, що говорили, відмовилися, і вийшло, що я написав неправдиву інформацію. Викликають мене знову в держплан, кажуть: готуйтеся, хай жінка сушить сухарі. Кажу, ну, то що ж, сушить – то й сушить, то й таке діло. І тут на другий день у Москві ГКЧП. Ну, думаю, невже це мене врятує? І воно врятувало мене від сухарів, розумієте… Це пішло — всі забулись. Пішло — і слава Богу, але це такий був резонанс після цього, що ми вже зрозуміли, що ми можемо тепер все говорити".
Буремні 90-ті принесли селянам нові можливості і нові проблеми. Про них також говорили у "Колосі".
В’ячеслав Козак – член наглядової ради Суспільного мовлення, журналіст Українського Радіо з 1989-го до 2017-го року:
"Ну, наприклад: у людей забирали землю, ділянку землі забрали, місцева влада, і це ж було беззаконня, суди ж не працювали. І тому ми були як четверта влада, тобто це була вже остання інстанція справедливості. Вже в 2000-них, 2008-му, 2010-му, 2013-му, 2014-му у нас інша була проблема, це рейдерське захоплення фермерських господарств. Причому ті, хто захоплювали, були пов'язані з місцевою владою і місцевою міліцією, поліцією, розумієте? Тобто це була мафія, яка у людей, фермерів, які все своє життя, здоров'я поклали на розбудову свого фермерського господарства, приходили люди, показували документ, що ось ця земля вже належить мені, а не вам — і все, і забирали, просто забирали цю землю. І ми боролися, ми ходили на прес-конференції, де все це висвітлювалося. Когось вдалося захистити, когось — не вдалося. До речі, ось якраз вже після 2010-го року дуже багато було вбивств фермерів саме на цьому грунті, саме через землю, саме через бізнес фермерів вбивали, а ми постійно в програмах про це розповідали".
Ще одна причина, чому слухачі любили "Колос", — "живі" репортажі. Володимир Пищик справжній майстер цього жанру. Ще тієї школи, коли підводки до інтерв’ю записувалися не у студії, а на місці події.
Володимир Пищик – журналіст Українського Радіо з 1980-го року:
"Коли я прийшов на радіо, в основному переважали жанри радіозамальовки або нариси, можливо тому, що вони більше оплачувалися по гонорарній сітці. Але я почав займатися таким жанром як репортаж не тому, що він мені лягав на серце, а тому що він викликав довіру в людини, у слухача. От ніби в театрі без акторів, яких ти бачиш, ніби малюється образ, людина собі щось дофантазовує, щось собі уявляє, і це посилює сприйняття. Бо цей шум, цей гам, переміна ситуації… І мені це дуже сподобалося, бо після репортажів приходили відгуки, мовляв, ми слухали вашу передачу: а де це воно, а що, ми хотіли б туди теж поїхати".
"Від суботи до суботи"
До створення Суспільного канали Українського Радіо не були чітко відформатовані. Відповідно, звучали програми різних жанрів, зокрема були і розважальні. Звісно, гумор був на радіо з перших років роботи. Навіть перші радіогазети містили фейлетони. Але першою справді популярною програмою, яка була повністю побудована на піснях і гуморесках, стала "Від суботи до суботи". Найкращі автори країни писали гумористичні твори спеціально для цієї програми, а виконували їх зірки української сцени.
Віктор Герасимов – у 70-х роках завідувач відділу розважальних передач:
"Микола Яковченко, Нонна Копержинська – такі актори. Анатолій Пазенко, Богдан Ступка молодий тоді і теж брав участь. Олег Камаров — він був і ведучим, і багато читав, а також з акторів естрадного плану, це був Анатолій Литвинов, як ви знаєте, пародист Олег Жигалкін, а зараз іще продовжує свою роботу Анатолій Димчук. Анатолій Паломаренко – для нього спеціально писав Павло Глазовий гуморески.
Але була ще інша сторона цієї справи – музична. Тому що все, що звучало у передачі "Від суботи до суботи", носило характер новизни, свіжості і, як кажуть, першопрочитання. Тому що такі композитори, наприклад, як Платон Майборода і поет Андрій Малишко. Потім Білаш і Ткач Михайло. Потім ще одна пара – це Поклад – Рибчинський, які також починали у нас, і всі їхні прем'єри пісень, і в тому числі і Ткача і Білаша, звучали у "Від суботи до суботи".
Олег Комаров – ведучий програми "Від суботи до суботи":
"Вона з'явилася завдяки тодішньому директору програм Українського Радіо Григорію Мельнику. Це йому прийшла ідея назви і те, щоб кожної суботи звучала ця передача. Він був невблаганний у вимозі до того, що ми робили. Записували передачу кожного вівторка о 14:15, а наступного дня худрада приймала цю передачу. Це були важкі хвилини в житті тих, хто творив цю передачу, тому що стільки зауважень… Наприклад, там звучало: поганого смаку гумореска – треба її замінити. Заміняли гумореску, писали нову. Актор не впорався з цією гуморескою — замініть актора. І це було кожного разу, це було дуже важко пережити. Всі, хто творили, виходили мокрі, спітнілі. Кілограми життя вони там залишали після прийомів цієї передачі".
Гуморески та анекдоти, які звучали у передачі, сучасному слухачу можуть здатися незвичними, але у той час більшість аудиторії була у захваті.
Олег Комаров – ведучий програми "Від суботи до суботи":
"От, наприклад: зустрічаються двоє у лісі, наа стежці, вночі. Один виймає з-під пахви ножа і каже: у тебе гроші є? Інший виймає сокиру і питає: а тобі нащо? Той подивився: розміняти… Чи там, наприклад, значить, теща звертається до зятя: синку, оце скоро буду помирати, подбав би ти, щоб дістали доброго місця на кладовищі. Мамо, для цього потрібно гроші. Дала гроші, приходить ввечері. Мамл, не питайте з ким був, про що говорив, не питайтесь скільки заплатив, але щоб на п'ятницю, мамо, були готові!"
Кожна передача була фактично маленькою театральною виставою. Тож і готувалась вона відповідним чином. Але старання команди щедро винагороджувалися любов’ю публіки. У той час рейтинги радіостанцій не міряли, але навіть за кількістю листів було очевидно – програма мегапопулярна. Час від часу з авторами передачі влаштовували зустрічі, які збирали повні зали.
Олег Комаров – ведучий програми "Від суботи до суботи":
"Кожної суботи о 9 ранку вся країна підіймалася, щоб послухати ту "Суботу". Більш того, коли я виступав на концерті і мене оголошували "ведучий програми "Від суботи до суботи" Олег Комаров", то оплесків було значно більше, ніж переді мною вітали народного артиста України. А в мене тоді не було ніяких звань. Стоси листів приходили в редакцію програми. І, звісно, апофеоз популярності і народної любові радіослухачів – це було святкування 25-ї річниці у палаці "Україна".
Лише уявити: радіопрограма, яка збирає палац "Україна" на свою річницю. Але будь-який проєкт може залишатися популярним лише за умови постійного розвитку. Якщо оновлювати анекдоти ще можна було щотижня, то довгі гуморески, які писали українські класики, а виконували відомі актори, щотижня не народжувалися. В якийсь момент стало очевидним, що деякі твори слухачі вже вивчили напам’ять. І не всім подобається слухати їх знову і знову. До того ж, змінювалися уявлення про гумор у медіа, стиль і подачу розважальних програм. 2010-го року "Від суботи до суботи" припинила своє існування. Українське Радіо все більше тяжіло до серйозних суспільно-політичних тем. Натомість, традиції українського гумору мають продовження на Радіо Промінь.
Фото: Кадр з кліпу "Дамоклів меч"
"Нещодавно ми долучилися до величезного і, на мою думку, легендарного проєкту "Епоха" від Третьої Штурмової і написали трек, який власне задонатили. Називається "Дамоклів меч" – це трек про постійне відчуття повсюдної смерті, про бажання повернутися до наївнішого юнацького світосприйняття та про неможливість такого повернення. Трек також про те, що навіть попри біль і морок, треба брати зброю до рук і докладати зусиль до спільної справи. І тут мова не тільки про зброю буквальну, це може бути будь-яка сродна праця. Якщо ще простіше, то ми всі втомились і те життя, яке було раніше, уже не повернути. І важливо думати, як бути корисним саме сьогодні", — розповіла вокалістка гурту Renie Cares Іра Панчук в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у жовтні Renie Cares презентувала сингл "Кричу".
Щоб не пропускати найкращі українські новинки, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
"Стереофонічна програма" — прабатько Радіо Культура
Історія появи третього каналу Українського Радіо починається у 70-х роках. На той час працювали два республіканських радіоканали: власне, Українське Радіо та Промінь. Обидва мовили у монорежимі, оскільки поширювалися через дротову мережу на довгі та середні хвилі, які дозволяли передавати лише монозвук. Але у 70-х набувають популярності стереоприймачі, які можуть працювати у діапазоні ультракоротких хвиль і в 1973-му році у Києві, Дніпрі, Донецьку і в Криму на УКХ починає працювати окремий канал радіо, який кілька годин на добу передає музичні і літературні записи у стерео. Він не мав конкретної назви і був відомий як «стереофонічна програма». Наповнювали його журналісти тих самих редакцій, що і Перший і Промінь. Буде справедливо саме цю радіостанцію вважати прабатьком сучасного Радіо Культура.
1993-го року окремий канал культурно-мистецького спрямування уже не тільки з музичними та літературними творами, але і розмовними передачами, з’являється і у проводовій мережі.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"Після здобуття Україною Незалежності в 1991-му році постало питання розбудови трьох повноцінних радіоканалів українського радіо. Перший канал став абсолютно українським, з якого вилучили московські передачі; другий канал і так був українським, він і залишився українським; і замість програми Всесоюзного радіо "Маяк" на цьому каналі з'явився канал УР3. Це канал культурно-мистецького спрямування, а до назви каналу УР3 додалося ще "Радіомуз". Для створення цього каналу не було передбачено додаткове фінансування, тому що його штат було сформовано в основному зі штату працівників головної редакції літературно-драматичного мовлення та інших підрозділів Українського Радіо. Канал мав на меті знайомити слухачів із надбаннями української культури і насамперед з постатями раніше замовчуваних діячів української культури, маловідомими досі сторінками вітчизняної історії. А значний обсяг ефірного часу, який відкрився перед працівниками цього каналу, дозволив надзвичайно широко представляти багатство художнього фонду Українського Радіо. І водночас на цьому етапі розвитку третього каналу Українського радіо бракувало сучасних форм мовлення. Насамперед прямоефірних, які в цей же час активно впроваджувались на першому каналі Українського Радіо та на Промені. А третій канал, оцей культурно-мистецький, був трошечки архаїчним за своєю формою. Тобто по наповненню, по змісту — там були цікаві, хороші, високої якості художні програми, а от по формі подачі, по "одягу" цього каналу — він відставав!"
Канал духовного відродження
Тож через 10 років було вирішено осучаснити та провести ребрендинг Радіомуз. З тих пір він отримав назву Радіо Культура, до якої у перші роки обов'язково додавалося "канал духовного відродження»", чим підкреслювалася головна місія радіостанції. Адже це був час активної зацікавленості українців своєю культурою, яка знецінювалася, замовчувалася і частково заборонялася в радянську та російську імперську добу.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"У цей час, після 2003 року, канал Культура помітно змінив формат мовлення. По-перше, туди прийшли працювати ціла команда молодих, енергійних, завзятих ведучих, серед яких, до речі, був і Дмитро Хоркін, нинішній очільник українського телебачення і радіо на Суспільному мовленні. Тоді ж запровадили прямоефірний інтерактивний ранковий блок, який давав можливість радіослухачам виходити теж у прямий ефір, і була ціла когорта радіослухачів, які регулярно чекали цієї передачі, щоб заявити про себе. З'явилися дискусійні передачі на Радіо Культура, причому з дражливих тем української історії, з питань розвитку культури, національного відродження. Ще одне нововведення: активно запрацювала наша потужна локація в будинку Радіомовлення і звукозапису. Ця велика концертна студія стала активно використовуватися для прямих ефірів. Там відбувалися зустрічі з відомими діячами української культури, з поетами, письменниками, їхні творчі вечори, причому так само при повному залі. Запрошували людей, 400 радіослухачів, які сиділи на цій зустрічі, трансляція йшла в ефірі, подзвонити можна було в студію під час цієї передачі. Звичайно, це був прорив і для Українського Радіо, і для Радіо Культури. І було дуже багато таких потужних акцій організовано на цьому каналі, наприклад, до 75-ї річниці Голодомору було проведено записи свідків трагедії, які потім були передані до Інституту Національної пам'яті".
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"З’явилась окрема хвиля, де можна було почути лише контент Радіо Культура. Не було потрібно чекати в сітці мовлення, коли на Українському Радіо почнеться година, де можна послухати розмову з письменником, припустімо, або на Радіо Промінь почути щось з класичної музики. Була окрема радіостанція, яка дозволяла саме це слухати.
І так зібралися до купи наші редакції, які сьогодні діляться на великі три ріки: редакція, котра опікується прямим ефіром і просвітницьким контентом, насамперед нашими флагманськими форматотворчими програмами, інтерв'ю; редакція, котра опікується літературним контентом, радіотеатром; і редакція, котра опікується музикою з великим акцентом на класику. 2003-го року на Радіо Культура грало більше розмаїття музики, якщо так можна сказати: можна було почути і естраду, і народну музику, і сучасну навіть музику можна було почути, класичну музику, звичайно. Сьогодні у нас є розкіш працювати у великій компанії, і ми можемо поділити між собою те, що може зацікавити слухачів, слухачок на різних радіостанціях".
"Ми виробляємо ту музику, яку крутимо"
Десятиріччями фонотека Українського Радіо накопичувала записи класичної, естрадної та народної музики, в тому числі у виконанні своїх же колективів. Згодом українському слухачу стали доступні фонди Європейської мовної спілки. Але розмістити все це багатство в ефірі одного каналу широкого формату, яким раніше було Українське Радіо, просто неможливо. Тож з появою Радіо Культура, слухачі нарешті отримали можливість частіше насолоджуватися найкращими зразками європейської класики.
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"В ефірі Радіо Культура звучить лише та музика, яка має свій паспорт: ім'я, прізвище режисера і людини, яка це монтувала, робила постпродакшн і так далі. Я маю на увазі, що там звучить лише музика з наших фондів і також музика з обмінів Європейської мовної спілки. Ви, ввімкнувши Радіо Культура, якщо це музика, почуєте або щось таке, що ми дістали зі своєї фонотеки з художнього фонду Українського радіо, Радіо Культура, або те, що нам надсилають і пропонують до ефірів колеги, припустімо, Симфонічний віденський оркестр, або радіоансамблі французького суспільного мовника, чи BBC, чи інших радіостанцій світу, які входять до Європейської мовної спілки. І це — найбільша відмінність Радіо Культура від будь-якої іншої музичної радіостанції, яка працює в Україні: ми виробляємо ту музику, яку крутимо переважно. Тобто в цієї музики є місце створення — Будинок звукозапису українського радіо, і творять її своїми руками режисери, які працюють на базі Будинку звукозапису Українського Радіо, а також наші колеги, які працюють тут, на Хрещатику, 26".
У фонотеці Українського Радіо містяться як фондові, тобто еталонні версії виконання музичних творів, так і трансляційні записи, тобто записи живих концертів — з шумом залу, оплесками та деякими неточностями виконання, які іноді трапляються на концертах. І такі записи мають свою особливу родзинку.
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"Оці трансляційні записи мають безцінну емоцію: ти можеш почути, де люди були зворушені, дізнатися, що раптом хтось почав плескати не в тому місці, бо якийсь зіграний фрагмент симфонії, припустимо, когось дуже сильно вразив, і можеш реально зрозуміти, почути це, коли зала була охоплена відчуттям, яке може настати тільки тоді, коли відбувається масове слухання якоїсь надзвичайної музики, такий стан потоку, як би його можна було так назвати. Я дуже це ціную".
"Кобзар" Шевченка та єдиний запис голосу Василя Стуса
Однак радіоефір – не єдина можливість почути записи з фонотеки Українського Радіо. Починаючи з 2001-го року було видано сотні компакт-дисків як з музичними так і літературними творами.
Микола Аммосов – продюсер аудіовидань Українського Радіо:
"Володіючи записами, живою звуковою енциклопедією нації і всього того, що було зроблено вже за століття і більше, було просто шкода це не використати. Було видання з живим голосом Василя Стуса. Його син Дмитро просто розповів мені, що чудом зберігся запис голосу батька, який він схитрував і записав на бобіні, де був запис опери "Орфей і Евредіка". Десь всередині, посеред цього запису, він записав кілька віршів у виконанні батька на старому магнітофоні "Астра". Він приніс цей запис, ми відреставрували, і видали оці записи Василя Стуса. Більше записів його голосу немає. А потім після цього, звичайно, було видання "Живі голоси класиків української літератури", і отут з наших фондів все було: і Марко Кропивницький, Павло Тичина, і Максим Рильський, і Микола Бажан, і Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Платон Воронько, Олесь Гончар. Василя Симоненка ми окремо видали, їздили по всій Україні, збирали ті записи. Частина була записана в Черкасах і в Полтаві, і частина, найбільша частина якраз в Києві, у 60-ників, в тих колах".
Але, напевно, найбільш вражаючим був один із перших дисків Українського Радіо – "Кобзар" Тараса Шевченка. Він містить твори з першого видання книги 1840-го року у виконанні відомих акторів та співаків. Найстаршим на цьому диску і взагалі найстаршим у фонотеці Українського Радіо є запис Марка Кропивницького, який декламує вірш "Думи мої, думи…"
Микола Аммосов – продюсер аудіовидань Українського Радіо:
"1906-тий рік, Київ – уже європейське місто. Тут було кілька артелей, які робили оті записи, видавали пластинки на 78 обертів. Ми тут знайшли три екземпляри отієї пластинки. Я згадав ще одну видатну людину. Це Олексій Васильович Богатирьов, він очолював спеціальну лабораторію в інституті при заводі "Маяк". Олексій Васильович був величезний патріот і просто фанат своєї справи, і він створив цілу студію, акустичну аналогову студію, на рівні найкращих сучасних цифрових. В 1970-му році він реставрував голос Леніна. Те, що він зробив, — це була просто фантастика: з отих старих пластинок він зробив чистий абсолютно голос. Ці три пластинки ми привезли до нього додому. Первісну реставрацію зробив саме Богатирьов, потім ми вже на цифровій апаратурі трохи підчистили".
Радіопостановки 3D
Окрема категорія у фондах Українського Радіо та в ефірі Радіо Культура – театральні постановки. Свого часу "Театр перед мікрофоном" був надзвичайно популярною програмою, і давав можливість слухачам навіть із найдальшого села віртуально побувати у глядацькій залі. Зараз Радіо Культура продовжує фіксувати найкращі зразки театрального мистецтва для майбутніх поколінь.
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"І насправді тільки в наших фондах можна побачити такий зліпок того, на що був схожий український театр 70-х, 80-х, 90-х, нульових, 10-х, а тепер і 20-х. Я пишаюся тим, наприклад, що ми записуємо не тільки речі, які відбуваються на великих українських сценах, з ким ми працюємо. Очевидно — з нашими великими академічними національними театрами, головними сценами України, вони не тільки в Києві знаходяться. Але також ми останні 6-7 років не боїмося працювати з невеликими проєктами, з більш незалежними театрами. Або з театрами, які не мають свого місця, але працюють на різних майданчиках, припустімо, як “Сцена 6” на базі Центру Довженка в Києві. Або взагалі це можуть бути невеликі незалежні постановки в якихось навіть любительських локаціях, які дозволяють нам зафіксувати якісь інновації документального, скажімо, театру".
Світлана Свиридко – завідувачка редакції циклічних та спеціальних проєктів Радіо Культура:
"Іде спочатку редактор: дивиться цю постановку, наскільки це радійний варіант, наскільки його можна потім перевтілити. Тому що не все те, що йде в театрі, можна відтворити у радіоефірі. Бо там якісь паузи, де актор може рухами замінити — так би мовити сценічна мова це. Чи грати там своїми емоціями на обличчі, ходити… Тобто це все в радіоефірі не покажеш. А розповідати, як колись там в 50-х — 60-х читали ще авторські ремарки — це вже не наші новітні можливості. Тобто ми все намагаємося перетворити у таку звукову картинку, у звуковий музичний ряд, щоб затягнути слухача і збудити його уяву, показати оце все, що навколо. Це, так би мовити, радіопостановки 3D".
Радіодетективи та аудіокнижки
Ще один унікальний формат – літературні програми. Адже Радіо Культура — ексклюзивний виробник і ексклюзивний дистриб’ютор такого контенту в українському радіоефірі.
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"Говорила з колегами з Суспільного мовлення на фестивалі подкастів минулого року, і вони розповідали про свій суперновий формат, який може допомогти витягнути жанр "true crime", оцих документальних детективів, які зараз модні в усьому світі. І колеги кажуть: напевно ця мода колись занепаде, але ми зробимо крок на випередження, будемо робити "фікшн детективи»". А я кажу: так, у нас уже є радіодетективи, ми самі їх створюємо, і сценарії пишемо, і постановки робимо. І виявляється, що такі ідеї з одного боку очевидні, але, з іншого боку, для когось це буде інновація. Так от: в нас вона уже є".
Світлана Свиридко – завідувачка редакції циклічних та спеціальних проєктів Радіо Культура:
"Коли я читаю сценарій, я уже розумію: хто має мені це прочитати і створити цей образ. Тобто кастинг у мене найбільше в моїй голові: я уже чую, це просто ти уже знаєш, розумієш, що ти хочеш отримати в кінцевому результаті. Тоді запрошуються ці актори, кожен має свій текст, він уже попередньо надісланий, можемо робити кілька дублів, ми проговорюємо це, а потім уже записуємо і маємо ось такі окремі сцени. Тобто це радіопостановка, у радіодетективі ми працюємо із звуковим матеріалом, це обов'язково всі звуки, які нашого слухача поведуть в ту атмосферу злочину чи кари, чи там самої підготовки, які сприятимуть уже уяві. В телебаченні картинку готову дивляться, а тут слухач має сам уявити, де він і що".
Ширший літературний формат – "Аудіокнижка". На відміну від детективного жанру, тут вся книга начитується одним актором, а з додаткових звукових елементів – лише фонова музика.
Світлана Свиридко – завідувачка редакції циклічних та спеціальних проєктів Радіо Культура:
"Це велика, важка робота, тому що це не просто читання букв. Ні, це — художнє читання, потрібно передати і саму атмосферу тексту, і створити навіть образи героїв, їхні характери. Інколи з мовою побавитися і відтворити особливості мови, навіть спробувати трішечки тембром голосу, темпом мови змінити і створити такий радіоперсонаж. У нас були з 2017-го року власні напрацювання і ми зрозуміли, що коли ти пишеш аудіокнижку, це потрібно акторові дати дві-три години, тому що актор втомлюється. Якщо він іще має життєві сили, то голос втомлюється, і втрачається ота нитка. Коли ми ставимо крапку, коли у нас уже весь матеріал начитаний, ми переходимо до того, що створюємо початкові, кінцеві джингли, перебивки всередині, музику особливу підбираємо, щоб передати не тільки динаміку, красу голосу, але і створити атмосферу, передати атмосферу тексту.
Аудіокнижку начитувала і Рима Зюбіна, і Петро Панчук. Ми співпрацюємо із акторами театру Франка та Лесі Українки, театр на Подолі. Ось Лариса Руснак, ми співпрацюємо і з нею, Анатолій Гнатюк, Сергій Калантай".
Загалом у межах проєкту "Аудіокнижка" записано уже понад пів сотні книжок. Послухати їх можна у додатку Суспільне радіо, або на подкастингових платформах у серії "Наша класика".
"Коли тривало прощання з поетом, хтось з нашого сайту увімкнув у гучномовець поезію і всі присутні змогли почути голос покійного Кривцова"
Кожен історичний період залишає свій культурний відбиток. Час, у який ми живемо, пронизаний болем втрат, і багато героїчних історій обриваються на півслові. Деякі з них залишаються навічно у фондах Радіо Культура і Українського Радіо.
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"Я про це не думала до 2022-го року, хоча війна з 2014-го триває, але через те, що ми так активно фіксуємо все найновіше і найцікавіше в сучасній українській культурі, на жаль, нам трапляється робити останні прижиттєві записи митців. І я ніколи не забуду момент, коли в січні ховали Максима Кривцова, українського поета, в нього в той момент щойно вийшла дебютна збірка, "Вірші з бійниці", і він з цієї збірки встиг у нас незадовго до смерті почитати тут в сусідній студії на Хрещатику, 26. І коли йшла процесія, коли тривало прощання з поетом, от буквально з нашого сайту хтось увімкнув у гучномовець поезію, яка у нас звучала в ефірі, і всі присутні змогли почути голос покійного Кривцова… Ну, реально – це просто до мурашок по шкірі, це показує наскільки важливо те, що ми робимо".
Знакові культурні діячі залишають свій творчий спадок не лише як учасники програм, але і як ведучі. У 90-ті та на початку 2000-х на Радіо Культура став надзвичайно популярним жанр авторських програм. Їх вели знакові особистості, лідери думок, серед яких були зокрема Іван Драч і Володимир Яворівський. У кожної такої програми з часом утворювалась армія фанатів, які писали листи і полемізували з автором.
Світлана Свиридко – завідувачка редакції циклічних та спеціальних проєктів Радіо Культура:
"Наприклад, авторська передача Петра Осадчука, і мовні передачі Івана Ющука, який був автором підручників української мови. Передача Леся Танюка, який і політик, і політика в культурі, і культура в політиці, це була передача і Миколи Єдомахи. Це такі культові особистості у мистецтві, які власне були рупорами часу, носіями культури, і до їхньої думки прислухалися. Такі знакові постаті, які несли з собою цінну думку, несли з собою досвід, несли з собою культуру. І звичайно, що у цих авторів завжди були свої редактори. Я, наприклад, була редактором у Сергія Анастасевича Гальченка, який вів передачу Музеї України, потім і Таємниці музейних манускриптів. І звичайно, що ми з ним проговорювали: хто саме прийде, яка тема — на рівні нашому особистому".
Сучасний світ вимагає сучасних форм спілкування і подачі інформації. Радіо вже давно перестало бути просто динаміком, з якого звучать програми. Доводиться іти назустріч слухачу в буквальному сенсі цього слова. Тож Радіо Культура працює не лише у студіях. Новий час, його динаміка, вимагає вийти за межі редакції.
"Ми конкуруємо за одне, хоча не є конкурентами"
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"На Конгресі культури у Львові 2018-го року, я познайомилася з колегою з Берліна, очільником одного з німецьких музеїв. І ми почали говорити про нашу роботу: я — про нашу на Радіо Культура, він – про свою музейну працю. І ми дійшли висновку, що насправді ми всі, культурні інституції, конкуруємо за одне, хоча ми між собою не є конкурентами. Ми конкуруємо за увагу і час нашої аудиторії. Бо коли в людини є можливість приділити увагу чомусь неробочому, необов'язковому — це, припустімо, година в день. І ти мусиш обрати: чи ти хочеш подивитися серіальчик на онлайнплатформі, чи вийти погуляти, спортом зайнятися, наприклад, радіо послухати наживо чи запис якийсь увімкнути. Можливо, сходити в музей, сам чи з дитиною, чи якось іще. Раніше я собі це запитання в такому ракурсі не ставила і більше думала про контент Радіо Культура як про один з багатьох різних медіаконтентів, і уявляла собі, що це — радше конкуренція з іншими медіа, за те, кого вони почитають або послухають, у нашому випадку.
Коли я вперше замислилася про дозвілля як ресурс і про час як ресурс, який нас цікавить, я зрозуміла, що форми присутності і взаємодії оффлайн з нашою аудиторією, — це насправді надзвичайно цікавий напрямок, який допоможе нам краще познайомитися один з одним. І так Радіо Культура почало більш мандрівне життя. Сьогодні дуже легко знайти наші виїзні студії на великих міжнародних фестивальних, і не тільки фестивальних, майданчиках України. І віднедавна ми почали також партнеритися з різними культурними інституціями, які не обов'язково роблять якісь фестивалі або інші події, але радше є нашими партнерами як локація. Із свіжих прикладів — книгарня Сенс на Хрещатику, або з фестивальних форматів — Книжковий арсенал у Києві, або Букфорум у Львові або інші міста, інші українські регіони. Навіщо ми це робимо? Для того, щоби працювати там, де наша аудиторія. Я абсолютно впевнена, що людина, яка слухає Радіо Культура, знаходить можливість приїхати на букфорум, або знаходить в собі потребу і ресурс прийти в якусь із книгарень, купити книжку, або піти на концерт у філармонію чи в консерваторію, або прийти ногами на якийсь інший культурний майданчик, щоби там зустрітися з культурним контентом і, наприклад, з нами — з Радіо Культура".
Вийти за межі
З часу оновлення у 2017-му році Радіо Культура пропонує слухачам ширший набір тем. Стали популярними розгорнуті інтерв’ю, причому не тільки на теми культури.
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"Ми почали дивитися на культуру не лише як на мистецтво і раптом збагнули, що культура – це і культура нашого повсякденного життя. Культура кермування — це культура, культура турботи про себе — це культура, культура спілкування — це культура, культура ходити на концерти, в музеї і так далі, купувати книжки — це теж культура. І навіть політична культура – це культура. Ми, з одного боку, намагаємося не переходити цієї межі з суспільно-політичною тематикою. Розборів, скажімо, парламентського дня в Верховній Раді ми не будемо робити. Але, так, ми зробимо аналіз державного бюджету України, але в тій частині, яка стосується культурної тематики. Ми подивимося, скільки грошей заклали на освіту, скільки грошей заклали на культуру включно з цирком, наприклад, і всіма іншими. І цього раніше, до реформи Суспільного, Радіо Культура не робила. Тепер ми це робимо, і мені видається цікавим зсувом, який і аудиторію цікавить, і для команди ставить нові виклики, і мені здається, що з цим дуже цікаво працювати. Зрештою, слово "політика" з грецької означає саме мистецтво жити разом у полісі, а культура сьогодні — це щось таке, що нам допомагає комфортніше жити у нашому полісі".
Контент суспільного радіомовлення України затребуваний за кордоном. Це підтверджує статистика обміну з мовниками Європейської мовної спілки.
Ірина Славінська – виконавча продюсерка Радіо Культура:
"Радіо Культура, як частина Суспільного, для Європейської мовної спілки, є контриб'ютором, тобто надавачем великої кількості різного контенту, насамперед класичної музики. І ця робота непомітна, тому що насправді ззовні не видно, скільки пропозицій, оферів — як це називається локальною, скажімо так, таким сленгом ЄМСівським – готується в складі редакції Радіо Культура. Це майже десяток щороку, це величезна робота. І здавалося б, що такого в класиці, яка пропонується назовні для радіостанцій світу? І ми самі могли би поставити собі це запитання, якби не початок повномасштабного вторгнення. Тому що з лютого 2022-го року ми раптом виявили, що всі наші за весь час подані пропозиції з боку Радіо Культура для Європейської мовної спілки понад 170 разів прозвучали в ефірах різних світових радіостанцій. Хтось, як ірландський суспільний мовник, зробили тиждень української музики і щотижня в великій годинній програмі розповідає про українську класику різних часів; хтось, як, припустімо, французи, зробили одну передачу, але вибрали з різних наших пропозицій якісь найцікавіші імена, щоб можна було їх своїй аудиторії запропонувати. І раптом ми бачимо, що загострений інтерес до країни з такого трагічного приводу як війна, допомагає пробудити інтерес до української культури. І навпаки, українська культура, запропонована нами для колег іноземних радіостанцій, допомагає їм краще розповісти про нас, ну і зокрема про цю війну. А що ж ми беремо натомість? Ми так само звертаємо увагу насамперед на контент класичної музики і дозволяємо нашій аудиторії почути найкращі взірці класики, виконаної найкращими світовими колективами: Віденський філармонійний, Французський симфонічний оркестр, зокрема радійний оркестр, дуже хороший в національних масштабах колектив, Лондонський симфонічний. Можна через кому багатьох перераховувати, але я точно знаю, що щонайменше один такий контент точно всі чули, хто слухає радіо. Це традиційний Віденський новорічний концерт. 1 січня, як правило, приблизно о 12 годині за київським часом, в ефірі Українського Радіо і Радіо Культура звучить трансляція цього, ну, без перебільшення - головного заходу початку року, і у Відні він відбувається вже багато років. Це концерт, на який квитки розкуплені на декілька років вперед, туди потрапити просто неможливо. І це одна з найбільш трансльованих музичних подій у світі кожного року, кожного першого січня, чотири десятки, щонайменше, суспільних мовників будуть це транслювати як телеверсію або радіоверсію в свій ефір".
Трансляція триває всього дві години, але підготовка до цієї події на радіо триває близько місяця. І хоча, як це часто буває, деякі моменти узгоджуються і міняються в останній момент, але саме ретельна підготовка та експертність ведучих Українського Радіо і Радіо Культура гарантують, що і для вас трансляція Віденського концерту буде справжнім новорічним святом.