Результат пошуку: Життя в ефірі
Фонд, який налічує понад 110 000 годин записів
У центрі Києва, на вулиці Леоніда Первомайського 5б, в середині кварталу розташований достатньо непримітний будинок. Випадковий перехожий навіть не здогадається, чим унікальна ця споруда. Зовні про її особливість і культовість натякне хіба що меморіальна дошка: "У цьому будинку в 1974-1976 роках записував свої твори один з основоположників української естрадної музики, відомий пісняр Володимир Івасюк".
Це Будинок звукозапису Українського Радіо. Будинок, у якому записувалися хіти української естради 70-х, деякі альбоми нинішніх кумирів публіки, зокрема гурту "Океан Ельзи", еталонні зразки звучання творів академічної класики. Будинок, у якому проводять репетиції, записують твори та дають концерти художні колективи Українського Радіо. Саме тут поповнюється фонд і фоноархів Українського Радіо, який налічує вже більше 110 000 годин записів.
Галина Бабій – ведуча Українського Радіо:
"Коли я прийшла на радіо в 1987-му році, знайомилася зі своїм майбутнім головним редактором Романом Михайловичем Стецюком, я йому сказала: "А в мене хороша фонотека". Він сказав: "Навіть не думайте її використовувати в ефірі. Українське Радіо має фонд, затверджений художньою радою. За ці твори виконавцям і авторам заплачено гонорар, і цей фонд, оцей ресурс ви можете використовувати для виготовлення музичних програм". Розумієте? І для цього існували наші колективи, які цей фонд наповнювали".
Але щоб потрапити на запис на Українське Радіо у той час потрібно було добре постаратись. У 70-х Будинок звукозапису був фактично монополістом, однією із двох у Києві професійних студій.
Галина Бабій – ведуча Українського Радіо:
"Яким чином будувалися відносини? Музична редакція як структура, яка виготовляла музичні програми для ефіру, замовляла нашим колективам, які були в її розпорядженні, запис того чи іншого твору, який їм потрібен для того, аби робити ті чи інші програми. І таким чином ці колективи існували при радіо.
Записувалися до фонду в академічній музиці тільки твори членів спілки композиторів. Це також було обмеження тоді, ну принаймні за Радянського Союзу. З естрадних діячів всі пісні приймалися на худраді. Кожну середу в музичній редакції була художня рада, куди можна було прийти музикантам, які писали і виконували пісні. У нас було фортепіано в музичній редакції, людям призначали на певний час, вони приходили і демонстрували свої пісні під фортепіано. Або сам автор, або приводив з собою майбутнього виконавця. І казав: "Я пропоную до фонду радіо таку пісню". Ми слухали, літературний редактор дивився текст на предмет грамотності, чи там немає русизмів, чи там немає якихось неоковирних фраз. І якщо ми казали: "Так, симпатичний твір, давайте запишемо до фонду". Якщо автор приводив з собою виконавця, ми також дивилися на його виконавські можливості. Якщо не приводив, у нас для цього були солісти: Алла Кудлай, Віталій Білоножко, Тріо бандуристок Українського Радіо, і для цих виконавців дуже часто самі автори писали пісні. Тому що вони знали, що це вже було пів гарантії того, що твір буде записаний до фонду радіо. Але я наголошую, що тоді система працювала так, що за записаний твір ми сплачували гонорар автору, відповідно цей твір зберігався в фонді, він ніде більше не поширювався".
Тернистий шлях Володимира Івасюка на Українському Радіо
Вигідно представити свій твір, вдало зіграти перед художньою радою було дуже важливо. Іноді навіть майбутні хіти не з першого разу проходили відбір. Завідувач відділу художніх колективів Українського Радіо у 70-х роках Віктор Герасимов, стверджує, що саме так сталося і при першому знайомстві з Володимиром Івасюком. Він переказує, як відбувалося прослуховування "Червоної рути" зі слів своїх колег, які працювали у попередньому складі художньої ради.
Віктор Герасимов – завідувач відділу художніх колективів Українського Радіо у 70-х роках:
"Івасюк зі своєю "Червоною рутою" не пройшов художню раду. Він прийшов туди і показав, і його "зарубали", як кажуть, на корню. Бо там сиділи маститі автори, члени спілки композиторів. Це була сильна художня рада, звичайно, і треба було показувати, як кажуть, у всій красі. А Івасюк не мав музичної освіти. Він закінчив п'ять класів школи по скрипковому альту і дуже слабенько володів фортепіано. І він, коли показував свою "Червону руту", звичайно, не показав її так, як потім вона почала звучати. І вперше по Українському Радіо, от це дуже знаковий символ, прозвучала саме у "Від суботи до суботи". Чому? Тому що я, наприклад, тоді говорив з Іваном Панасовичем Хропком, який керував Українським Радіо, він був заступником голови Держтелерадіо України, і я сказав, що прекрасна пісня, є вже запис Яремчука і Зінкевича. І він каже: "Хай вона йде, як інформація". Тобто йому сподобалась пісня. І це йшло у нас поза художньою радою. Тоді це викликало такий шалений тиск з боку музичної редакції, що як це так, не пройшла художню раду, пісня прозвучала і так далі".
Але справжня історія співпраці Володимира Івасюка з Будинком звукозапису була ще попереду. У середині 70-х ВІА "Смерічка" зокрема завдяки пісням Івасюка була вже мега-популярним колективом. "Червону руту" і "Водограй" співала не тільки вся Україна, а весь Союз, і навіть країни соцтабору. Але така популярність тільки посилювала холодні стосунки зі Спілкою композиторів. І аж ніяк не полегшувала запис нових пісень. Проблема була не тільки у національному питанні, але і у фінансовому. Адже у 60-80-тих роках у Радянському Союзі достатньо суворо працювала система дотримання авторських прав. Наприклад, всі ресторанні музиканти в кінці дня заповнювали і здавали так звані рапортички, у яких вказували які твори зіграли та хто їх автор. Щомісячно ресторани сплачували авторам пісень винагороду. І нехай це навіть були невеликі гроші, але помножте ці роялті на кількість ресторанів у Радянському Союзі і на частоту виконання хітів. Далеко не всі члени спілки композиторів заробляли так як самодіяльні, але популярні пісняри. Це викликало заздрість. 1975-го, після фільму естонського телебачення про ансамбль "Смерічка", його учасників почали цькувати. На партзборах у Чернівецькій філармонії почалась чергова хвиля критики, колективу створили складні умови роботи та незручний графік гастролей. Під тиском ансамбль покидає Василь Зінкевич, за ним Назарій Яремчук і зрештою Левко Дутківський. Ще за рік, 1976-го відрахували з консерваторії і самого Івасюка, за те, що він пропускав заняття під час зйомок фільму "Пісня завжди з нами". І ось у цей час Володимир Івасюк приходить на Українське Радіо. Розмову із ним пригадує Віктор Герасимов.
Віктор Герасимов – завідувач відділу художніх колективів Українського Радіо у 70-х роках:
"Мене з ним познайомили, і він мені каже: "В мене є проблема". Я кажу: "Яка у вас проблема?" Він каже: "Проблема запису моїх пісень". Я кажу так: "Але ж вони не пройшли художню раду". А тоді це було дуже строго. І кажу далі: "Так ти знаєш, вони, мабуть, і не пройдуть художню раду, тому що ти ж колись вже був там на ній. Він каже: "Я був". А я йому кажу: "Володя, добре… Ау нас же проблема з оркестровками. Оркестр є Бабича, але проблема з оркестровками". Каже: "Це хай Вас не хвилює". І через три дні він мені приніс 12 партитур, значить 12 пісень. І я кажу: "Добре, зрештою я візьму гріх на душу". І я взяв гріх на душу, як кажуть, але цей гріх виявився благородним, тому що все було записане. Там були прекрасні записи, але там не було "Червоної рути", до речі, це були зовсім інші пісні, але дуже гарні".
""Записано у БЗЗ" дорівнювало знаку найвищої проби"
1977-го року ці записи фірма "Мелодія" видала на платівці-гіганті "Софія Ротару співає пісні Володимира Івасюка". Платівка була надзвичайно популярна і одразу стала дефіцитом.
Разом з тим жорсткий відбір музичних творів і такий же контроль виконання гарантував найвищу якість фондових записів. "Записано у БЗЗ" дорівнювало знаку найвищої проби.
Галина Бабій – ведуча Українського Радіо:
"На кожен твір давався наряд, який підписували члени художньої ради і головний редактор музичної редакції. Тобто ми несли повністю відповідальність за те, що ми беремо до фонду Українського Радіо. І ми так працювали: ми слухали спочатку, потім те, що відбиралося, подавалося в Будинок звукозапису на запис. Потім , коли нам сигналізували звідти редактори, що запис здійснено, ми приїздили в певний час на другу художню раду. Тобто ми слухали наскільки якісно це записано, і якщо там, скажімо, естрадна музика, пісні, народна музика, то ми слухали, фактично так – емоційно. Якщо ж то класична музика, то Роман Михайлович Стецюк завжди брав партитуру — і ми слухали все відповідно до того, як написано в нотному тексті. І я була свідком, коли ми завертали записи. Казали, вибачте, тут несинхрон у скрипок, або тут ударні вступають запізно, або тут не той темп".
Вимоги до якості були надзвичайно високі. І переписувати змушували навіть народних артистів. У Будинку звукозапису записувалися в основному власні колективи. Але Українське Радіо мало вести літопис музичного культурного процесу. Тому час від часу робили записи кожного знакового колективу. Періодично записувався Державний (нині національний) симфонічний оркестр, капела "Думка". Записували і самодіяльні колективи, при чому записи проводили не тільки у студіях, але і на виїзді.
Галина Бабій – ведуча Українського Радіо:
"Згадайте нашу знакову серію. я вважаю, що їх можна подавати на статус нематеріальної спадщини Юнеско. Це наші "Золоті ключі". Це ж аматорські колективи по всій Україні. І це наші редактори в 70-х роках об'їздили всю Україну по селах і записали практично кожне село із аматорським колективом".
Унікальна споруда Будинку звукозапису
Як підприємство Будинок звукозапису Українського Радіо було засновано 1952-го року. Але самого будинку ще не було. Колективи частково працювали у студіях самого радіо, а частково розміщувалися у будинку Метробуду на Прорізній, поруч із Хрещатиком, 26. У нинішній Будинок звукозапису на вулиці Леоніда Первомайського у Києві хор і оркестри Українського Радіо переїхали 1972-го року. Це справді унікальна споруда, унікальна інституція, і в ній працюють унікальні фахівці.
Андрій Мокрицький почав працювати у Будинку звукозапису наприкінці 80-х. Вперше він потрапив до БЗЗ, коли служив в армії. Ансамбль пісні і танцю Київського військового округу саме приїхав на запис. Андрій мав консерваторську освіту, але не був у складі ансамблю. Юний новобранець напросився поїхати разом з артистами ансамблю.
Андрій Мокрицький – звукорежисер Будинку звукозапису Українського радіо з 1988-го року:
"Я прямо в замасляному хб, в кірзових чоботах пішов разом з артистом. Було цікаво дуже, і коли я вперше потрапив у велику студію, коли побачив в апаратній той здоровенний, аж на всю кімнату, чорний мікшерний пульт фірми "Тесла", я просто був вражений. І подумав, що оце — моє місце роботи, я тут мушу працювати, виявилось, що я все життя мріяв про це".
Після демобілізації Андрія Мокрицького взяли на роботу звукорежисером. Виявилося, що технології тут істотно відрізняються від усього, що він бачив і знав раніше. Просто так, без підготовки, не можна було потрапити навіть на стажування в Будинок звукозапису. І кожен режисер, якому таки пощастило стати частиною цього колективу, обирав свою вузьку спеціальність, з якою далі працював.
Андрій Мокрицький – звукорежисер Будинку звукозапису Українського радіо з 1988-го року:
"Спитав, яка в мене освіта. Я кажу: "Консерваторія, піаніст, класична, музична освіта". І питає: "До якої музики, до якого жанру ви тяжієте більше?" Я кажу: "До класики". "Добре, — каже, — тоді вам до Леоніда Антоновича Бельчинського". Леонід Антонович Бельчинський — це патріарх нашого звукозапису, можна сказати, людина, з якої все пішло, весь український звукозапис. І я от до нього потрапив, і я за ним ходив по п'ятах дев'ять місяців, дивився просто постійно, що він робив".
Запис як окремий вид мистецтва
Найвищий рівень майстерності – запис у великій концертній студії. При слові "студія" ви, напевно, уявляєте невелику кімнату з оббитими поролоном стінами і одним чи кількома мікрофонами. Велика концертна студія Будинку звукозапису Українського Радіо повністю руйнує цей стереотип. Хто потрапляє сюди вперше, і не читає табличку при вході, навряд чи здогадається, що це і є "студія". Відчиняються важкі двері, і ви опиняєтесь у величезній концертній залі. Понад 400 глядацьких місць, сцена, на якій вміщаються симфонічний оркестр і хор у повному складі. Стіни і стеля оздоблені чудернацькими конструкціями, схожими та сталактити у печері, а безпосередньо над сценою величезні, площею десятки квадратних метрів, вигнуті у формі вітрил площини. Все це заради ідеальної акустики. Якщо зайти до цієї студії одному, зачинити двері і затамувати подих, виникає відчуття "тиску на вуха" - ефект, який важко відчути деінде, адже тут панує повна тиша, ідеальна звукоізоляція. Для того, щоб її забезпечити, студія має подвійні стіни. Між внутрішніми і зовнішніми – майже метрова порожнеча. Більше того, у студії свій, окремий фундамент. По суті, це будинок у будинку. І важко уявити, що прямо під ним проходить гілка метро. Коли вона укладалась, метробудівців попередили про особливість об’єкта нагорі, і на цій ділянці вони застосували спеціальні гумові підкладки під рейки.
Андрій Мокрицький – звукорежисер Будинку звукозапису Українського радіо з 1988-го року:
"Це, так би мовити, окремий вид мистецтва. Як кіно знімати. Коли приходять музиканти до тебе в студію із якимись своїми ідеями, своїм уявленням про музику, демонструють своє бачення, своє виконання, а ти, як звукорежисер, мусиш це все зафіксувати на плівку — чи тепер уже не на плівку, а на інший носій — але повинен виникнути музичний твір, який є результатом нашої, так би мовити, спільної діяльності".
Пульт Великої концертної студії, про який розповідав Андрій Мокрицький, мав 48 мікрофонних входів. Адже кожна група інструментів має бути добре і рівномірно чутна.
Андрій Мокрицький – звукорежисер Будинку звукозапису Українського радіо з 1988-го року:
"Якщо класична музика, симфонічний оркестр, не дивлячись на те, що застосовувалося багато мікрофонів (30, може, і більше), але все це сумувалося під час запису, і писалася на вузьку студійну плівку одразу стереосума. От естрадні жанри і естрадно-симфонічний оркестр писалися на багатоканальний магнітофон, був у нас такий знаменитий магнітофон фірми "Атарі", японський.
Я думаю, що молоде покоління і звичайного магнітофону не бачило ніколи. Студійний магнітофон, який працював із вузькою стереоплівкою — це досить така велика тумба. Він важив кілограмів 50. На ньому ставились великі рулони цієї плівки, по кілометру плівки на кожному, і плівка завширшки 6,25 мм, чверть дюйма. А ось цей багатоканальний магнітофон працював з плівкою шириною 2 дюйми, а це 5 см ширина, уявляєте собі? І рулон такої плівки важив кілограм п'ять, мабуть. Саме в нашого магнітофону було 16 каналів. Такі магнітофони були і на більшу кількість каналів і на 24, от може і на 32, в нашому було 16. Ну, тут така залежність, знаєте, чим більше каналів - тим гірша якість запису, це такий от баланс, бо тому що вужча доріжка, кожна доріжка, ширина доріжки менша, і менше інформації на неї влазить. В нашому було не так багато каналів, але якість запису була дуже-дуже висока, а для такої технології багатоканального запису — це якраз дуже важливо".
Чому був важливий запас якості? Бо поканальна технологія передбачала багатократний перезапис. Оркестр записували окремими групами. Наприклад, спочатку духову секцію, потім струнну, потім ритм-секцію, і в кінці записували солістів. Також по черзі. Щоразу в навушники музикантам подавали вже зроблений раніше запис попередньої секції, щоб вони могли грати синхронно. Потім все зводили. Виникає питання, навіщо було так ускладнювати, чому не можна було записати весь оркестр одночасно?
Андрій Мокрицький – звукорежисер Будинку звукозапису Українського радіо з 1988-го року:
"Коли це естрадний оркестр, там досить велику роль відіграє духова секція і ударна секція, ритмічна. Якщо весь склад оркестру посадити в одній студії і доручити їм грати одночасно, то за рахунок того, що дуже-дуже різна гучність цих інструментів, то ці духові і ударні інструменти просто заглушили би струнну групу, і було би неможливо досягнути потрібного музичного балансу. Тому використовували оцю техніку, писали окремо струнну секцію, окремо ударну, окремо духову, щоб можна було все це збалансувати.
У залі спрацьовує просто візуальний ефект і ефект, так би мовити, присутності, коли людина сидить в залі, бачить цей живий оркестр. Звісно, що є там цей дисбаланс, але він не сприймається настільки критично, якби це було в записі. Тому живий концерт такого оркестру дуже складно, фактично неможливо якісно записати, коли всі грають одночасно в одній студії, в одному приміщенні".
Мало того, що оркестр часто пишеться окремими групами, то ще і не повністю весь твір, а частинами. В результаті перед режисером опиняється ціла мозаїка.
Галина Бабій – ведуча Українського Радіо:
"Я була нещодавно, буквально пару років тому, ще якраз перед війною, присутня, коли Михайло Тутковський, наш звукорежисер, записував скрипковий концерт Макса Бруха із відомим американським скрипалем українського походження Олегом Крисою. Вони писали по такту. От він сидить, Михайло, в нього партитура, і в нього навушники і мікрофон. І вони пишуть від цифри такої-то (партитура поділена на певні сегменти, і там цифра А, цифра В, цифра 3 цифра 4, і вони пишуть чотири такти. Він говорить в мікрофон: "Записано, пишемо далі". "Від цифри D до цифри E переписуємо". І потім все це монтує. Коли записується до фонду, все це має бути ідеально".
А тепер уявімо, що так само твори писалися і 30, і 40 років тому, тільки не на цифровий носій, а на плівку. І всі склейки (якщо йдеться про стереозапис) робилися вручну, скотчем, щоб не втрачати якість на перезапису.
Андрій Мокрицький – звукорежисер Будинку звукозапису Українського радіо з 1988-го року:
"Знаєте, довгий час, коли потрапив на роботу в Будинок звукозапису, я вчився цьому мистецтву монтажу у Леоніда Антоновича Бельчинського. Він віртуозно цим володів і мене навчив це робити. І я довгий час не міг звикнути, як із таких шматочків можна скласти цілісний твір, бо для мене цілісний твір — скажімо, частина симфонії чи будь-що – це як жива істота. Правда, це як організм живий. А тут ти береш шматочок звідси, шматочок, це як взяти зшити людину. Там взяти палець в когось, в когось там ногу, потім вухо пришити, ну як це так? Я от чесно кажу: я років 20 не міг до цього звикнути, я завжди до цього підходив, як хірург.
Якщо ти береш, робиш якусь склейку, якийсь монтаж — має бути перед тим щось і після того щось, і можна завжди знайти точку, в якій це все можна склеїти, і щоб це не було помітно. Крім цього, бувають різні відмінності у виконанні, які не дозволяють зробити, а склейка повинна бути непомітною. Ніхто не має знати з чого це воно все склеєно. Але буває, що в місці склейки відрізняється темп, там, де він не має відрізнятися.
Бувають ситуації набагато гірші і більш небезпечні. Це коли монтуєш хорову музику Аcapella, коли співає хор. В чому специфіка? Коли грають інструменти, оркестр – там стрій — постійний, залізний. От вони настроїлись на ля 440, і цей стрій до кінця тримається. Інструменти тримають. А от коли співає хор Аcapella, в них завжди у 100% випадків є тенденція трошки плисти в тоні, в тональності. Вони, якщо співають хоча б сторіночку музичного тексту, то виходить, що в кінці сторінки вони вже на чверть тона опустились або піднялись. І от коли починаєш монтувати, коли береш якийсь шматочок, то майже завжди він не співпадає ідеально по тональності, по інтонації з тим, що було до того, і з тим, що було після того. А це викликає відчуття фальші.
Тож коли ми працювали на плівці, не було можливості міняти тон. Як записано — так і записано. Все. Вирізав там з одного дубля шматок, його треба вклеїти, і треба, щоб він ідеально підійшов. То у Леоніда Антоновича Бельчинського була своя методика, і це його, можна сказати, відкриття, наукова розробка, все він вираховував, в якому місці можна так зробити цю склейку, щоб вона була непомітна. Тобто там скачок, скажемо на інтервал квінти вгору, де є по музиці, да, то він дозволяє, щоб цей інтервал був трошки ширший, ніж він був насправді заспіваний, і там можна було от вирівняти це таким чином. Тобто треба було шукати такі місця, це було важко. А інші звукорежисери виходили інакше з цієї ситуації: вони просто не робили монтаж хорових творів, а писали від початку до кінця і все, вважалося, що ніякий монтаж там не допустимий".
Сучасна цифрова техніка дозволяє змінювати тональність, і пробачає виконавцям будь-які помилки. На монтажі можна вирівняти всі фальшиві ноти. У час магнітофонних записів все було інакше.
Андрій Мокрицький – звукорежисер Будинку звукозапису Українського радіо з 1988-го року:
"Щоб не втрачати якість, то просто різалася плівка звичайними ножицями, правда, вони мали бути розмагнічені. Якщо вони намагнічені, вони намагнічують плівку під час розрізання, і там з'являться хлопок. Але різали просто цими розмагніченими звичайними ножицями обов'язково під кутом для того, щоб вона проходила плавно, непомітно. І склеювалася вона скотчем".
Робота з театральними радіопостановками
Не менш копіткою була робота з театральними радіопостановками. Вони також записувалися у Будинку звукозапису. Для цього була інша спеціальна студія.
Андрій Мокрицький – звукорежисер Будинку звукозапису Українського радіо з 1988-го року:
"Була велика студія — літературно-драматичний блок. Це така велика досить кімната, можна навіть сказати, зала. І вона на відміну від нашої музичної студії своїми акустичними властивостями імітувала нібито житлове приміщення, чи квартиру, чи якусь залу невеличку для того, щоб відтворити атмосферу. Крім того, там ще були окремі кімнати, які за прозорими екранами. Там були інші трошки акустичні умови. Були сходи, по яких можна було ходити, щоби ці всі звуки можна було реально відтворити. Ставився мікрофон, або кілька мікрофонів, актори грали. А звукорежисер відповідно їх записував. Але там робота свою мала специфіку. Наприклад, специфіка полягала в тому, що коли актор, навіть найбільш професійний, говорить свій текст, в нього з'являється багато акустичного сміття, оцих "плямків" всяких. І коли слухаєш його в залі, то просто всього не помічаєш. А коли слухаєш запис — це все брак, і звукорежисер це все мусив вирізати. Уявляєте собі? А такий "плямк" займає сантиметр або два на плівці, або навіть менше — пів сантиметра. Ці "плямки" всі знаходили, вирізали, а потім, коли робилася майстер-стрічка цього радіоспектаклю, там живого місця не було, скрізь був скотч, а поряд з робочим місцем звукорежисера стояла корзина для сміття, і вона була повна цих обрізків. Така весела робота. Зараз, коли є цифрова техніка, теж все це робиться, але, на щастя, вже не псується така кількість магнітної стрічки".
Ось чому фондові записи Українського Радіо вважаються такими цінними. Але у нашій фонотеці, окрім фондових, тобто зіграних спеціально, як еталон звучання, є ще трансляційні записи живих концертів, є великий архів літературних творів у виконанні відомих артистів (наприклад, вірші Тараса Шевченка читає Наталя Ужвій) або самих авторів (свої твори читають Остап Вишня, Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра). Є також цінні записи, які не здійснювало Українське Радіо, але які були передані у наш архів. Так, із сімейних архівів на радіо потрапили записи Василя Симоненка та Василя Стуса.
Фото: Пресслужба гурту Гапочка
"Трек "Вечорами тихими" вже був випущений в акустичному альбомі "Дерево", де я граю під гітару і співаю цю пісню — це був 2022 рік, а сама пісня була написана навесні 2021 року. Для мене особисто ця пісня — це як смак або запах, який ти відчуваєш і він одразу тебе повертає у певний період твого життя. І таким для мене є цей трек: він повертає мене в цей момент, який відбувався між двох людей в період до війни, де ці двоє людей ще не знають, що це таке. І вокалом мені хотілось передати вразливість, неідеальність і якоюсь мірою слабкість цих людей. Тому тут присутній і хрип, і шепіт, і нестійкість тону. Радує, що до запису до нас приєднався Олег Пашковський — клавіші і бас-гітарист Олексій Руденко, з яким ми досить давно працювали. Радує, що вдалося зняти кліп на цей трек, радує, що в мене є сили і ресурси щось випускати далі. І, найголовніше, що є ви, слухачі, для яких ми це все робимо", — розповіла вокалістка гурту Гапочка Катя Гапочка в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Нагадаємо, у травні гурт Гапочка випустив максі-сингл "Танцювати/Спати".
Також читайте інтервʼю Катя Гапочка: "Через співпрацю з театром зʼявився кіношний погляд на музику".
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські премʼєри 1-8 листопада: Маша Кондратенко, NAZVA, Kateryna Rohova, Саша Чемеров, Wellboy
Фото: Пресслужба Саші Чемерова
"Я презентую нову пісню "Чай", яка щойно вийшла у рамках мого нового ЕP "Біполярник". Це особлива пісня, що, як і решта треків з альбому, торкається теми внутрішньої боротьби та пошуку себе. "Чай" — це історія про момент, коли ти досягаєш свого особистого нуля. Це стан, де ти розбитий і залишаєшся наодинці зі своїми шрамами, переживаннями і досвідом. Коли навколо пустка, і здається, що нікого немає. Ця самотність стає важким випробуванням. Але саме тоді ти починаєш шукати новий сенс і вчишся долати свою слабкість. Цей трек — гімн для тих, хто проходить темні часи, хто продовжує йти далі, незважаючи на падіння та удари долі. Кожен, хто зіштовхувався із такими моментами, знає, наскільки важко продовжувати свій шлях. І "Чай" саме про це: про боротьбу за себе і своє життя, про той момент, коли ти піднімаєшся і йдеш далі, навіть якщо попереду все ще важкий шлях", — розповів Саша Чемеров в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Нагадаємо, у вересні Саша Чемеров видав сингл "Мовчи".
Також читайте інтервʼю Саша Чемеров: Щоб знайти баланс, треба спершу розібратися з хаосом.
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські премʼєри 1-8 листопада: Маша Кондратенко, NAZVA, Kateryna Rohova, Саша Чемеров, Wellboy
Фото надане Павлом Вишебабою
Під час повномасштабного вторгнення і я, і Марі пережили розставання – і вирішили висловити свої відчуття з чоловічої і жіночої сторони в спільному треці
На початку розмови нагадаємо слухачам, хто така Mari Cheba. Це прекрасна українська співачка, яку ви знаєте за низкою пісень, які часто лунають в ефірі Радіо Промінь, фронтвумен власного проєкту, авторка пісень. Була номінована в категорії "Відкриття року" на YUNA в 2016-му році, зараз чимало їздить на передову до військових підрозділів з туром "Підтримай своїх". Ну а зараз, власне, переходимо до Павла.
Павле, доброго ранку! Раді чути тебе нашому ефірі! Ми нещодавно спілкувались з нагоди твого поетичного туру містами Європи – і це була не вокальна справа. І дуже приємно відкривати інші сторони твоєї творчості, і тепер вже вітати в музичному проєкті Промінь рекомендує. Скажи, як ти обираєш артистів для співпраці в межах таких колаборацій?
Скажу чесно, це часто на якихось особистих знайомствах і симпатіях відбувається. З Марі Чебою ми багато років знайомі і давно планували щось зробити разом. І тут у нас така спільна тема розставання, яка не чужа ні їй, ні мені. Під час повномасштабного вторгнення в особистому житті в нас обох відбулись такі події – і ми вирішили висловити свої відчуття з чоловічої і жіночої сторони в спільному треці.
Від кого цього разу виходила ініціатива?
Ми зустрілися в Києві під час моєї відпустки, довго говорили – декілька годин, – і подумали: ми все те, що проговорили, можемо ще і творчо висловити. Хто перший запропонував – складно сказати, це була спільна ініціатива.
Розкажи, будь ласка, більше про "Відбитки": що ще ми маємо знати про роботу над треком?
Ото якраз ми домовились тоді особисто, але потім я поїхав на фронт і записував свою частину в пікапі, на диктофон. Марі записувалась в студії у Києві. Потім ми це все зводили, Марі також займалася музикою. Так що переважно робота відбувалась онлайн. Звісно, у військових умовах робота довго триває, над цим треком ми працювали місяці чотири, мабуть.
За декілька днів уже стільки переглядів вашого відео на YouTube, пісня крута – і, можливо, були вже навіть розмови про те, що варто створити спільний поетично-музичний тур разом з Mari Cheba?
Справа в тому, що я нещодавно якраз використав свою відпустку і в найближчі півроку нікуди не поїду (сміється). Так що зараз служити і служити, а через півроку будемо думати.
Нам дуже зрезонувала ця родзинка, про яку ми згадали у презентації на початку – про те, що колись тебе не прийняли до музичної школи, буцімто через те, що ти не маєш музичних здібностей. Нашому Денису дуже близька ця тема, бо йому колись сказали абсолютно те саме! Яке формулювання було в твоєму випадку?
Мені сказали, що я геть позбавлений музичного слуху! Але це такий радянський підхід – вже давно доведено, що слух розвивається, як м’язи. Тобто, за бажанням його можна розвинути. І насправді, я це сприйняв як виклик: ага, значить, позбавлений музичних здібностей? І навчився грати десь на 10 музичних інструментах.
Ого! Ну, це як Стіва Джобса виганяли з університету, або як Едісон створив свою лампочку десь на 101-шу спробу. Всі генії світу колись стикались із труднощами і зазнавали невдач на початку… А скажи: нещодавно ти читав Всеукраїнський радіодиктант національної єдності. Як змінилося твоє життя відтоді? Більше впізнаваності чи більше хейту?
Ви знаєте, це як є клуб анонімних алкоголиків, то в нас є клуб неанонімних читачів диктантів (всі сміються). Ми нещодавно зустрілися з Олексієм Гнатковським, Риммою Зюбіною та Юрієм Андруховичем – і обговорювали цей свій досвід. Виявилось, що всім нам писали одне й те ж: що ми не вимовляємо половину звуків (всі сміються). Але насправді, негативних коментарів значно менше, ніж позитивних. Були десятки тисяч подяк за те, що є такий спільний ритуал, в якому люди взяли участь. Але ми посміялися разом над тим, що всі ми це проходили.
Перш ніж ми послухаємо пісню "Відбитки", просимо тебе звернутись до наших слухачів із тим, що тобі важливо нам зараз сказати.
Щоби краще зрозуміли образи, які висловлені в пісні, варто сказати наступне: коли закінчуються стосунки, залишається пам’ять про них. І часто є таке відчуття, що ми бродимо по лабіринтам із спогадів – і виходу не видно. Але на відстані це більше нагадує відбитки пальців, і залишається тільки подяка за все, що було.
Слухати трек "Відбитки" Vyshebaba і Mari Cheba, як і багато інших прем’єр, можна в плейлисті "Промінь Рекомендує 2024" на Spotify.
Фото: Пресслужба Lipatova
"Хочу поділитися історією свого нового синглу "Ліс". Все почалось з того, що я написала демо запис на укулеле. Це було дуже давно, десь два роки тому, я ще тоді була в гурті. І от на поличці пилилася ця пісня, поки ми не стали писати музику разом з Артемом Уманським – це мій музичний продюсер і друг. Одразу через тематику, через звучання ми вирішили, зберегти мінімалістичність і інтимність звучання пісні. В ній дуже багато природних звуків, таке враження, що ти наче сам знаходишся в лісі. Сама пісня про те, як важко відпускати минуле, але це обов'язково треба робити, щоб рухатись далі. Речі не актуальні уходять із нашого життя, бо вони вже не можуть зробити наше життя кращим. Але через те, що люди, або події, або якесь діло могло нам довго приносити щастя у нас складається таке враження неправдиве, оманливе, що ця річ або людина може продовжити приносити нам щастя. Але таке переконання тільки руйнує реальність, яку ти намагаєшся побудувати зараз. Тому ця тема для мене особливо болісна. Пісня виходить не сама, а разом із кліпом у світ – у мене такого масштабного, гарного, казкового, просто неймовірного кліпу ще не було. Режисеркою цього кліпу виступає Юлія Літинська, дуже досвідчена режисерка, майстриня своєї справи, як і оператор Олександр Дробілко. Без цих людей кліп би не був таким, яким він є. Багато кадрів із цього кліпу сприймаються, як картини. Дуже виважений кольоровий настрій – це такий насичено-синій, червоний капелюх, червоні яблука. Ми вже готуємо наступний реліз, я сподіваюсь, він вийде цього році. А поки що я запрошую вас у ліс, маю надію, ви знайдете там щось своє", — розповіла Lipatova в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у червні Lipatova видала сингл "Сум’яття".
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські премʼєри 1-8 листопада: Маша Кондратенко, NAZVA, Kateryna Rohova, Саша Чемеров, Wellboy
Ярослав Кендзьор, травень 2024. Суспільне Львів/Єлісавета Сілаєва
Примірник "Українського вісника" за 1970 рік. Фото: Фаворит
"Хрущовська відлига", шістдесятники і віра в демократію
Позацензурний суспільно-політичний журнал "Український вісник" виходив як самвидав від січня 1970 до березня 1972 (випуски 1–6) у Львові та з серпня 1987 по березень 1989 рр. (Київ — Львів, випуски 7–14). Чому важливо сьогодні згадати про цей журнал? Чому він став цеглиною в фундаменті майбутньої Незалежності України? Що це за явище "Український вісник"?
Здавалося б, це звичайні фрази "позацензурне видання", "підпільне видання", "підпільна дисидентська преса". Насправді пресою це назвати складно, адже виходили окремі випуски — спочатку написані від руки, згодом надруковані на друкарській машинці на цигарковому папері. І лише потім плівки, на які були сфотографовані ці примірники, підпільно передавалися на Захід. Ця історія почалася в часи завершення так званої "хрущовської відлиги", починаючи з 1961 року. Нагадаю, що на ХХ з'їзді партії Хрущов шокував багатьох навіть своїх однопартійців інформацією про розвінчування культу особи Сталіна та його злочини. При цьому в цій кількагодинній доповіді він жодним словом не згадав найстрашніший сталінський злочин – Голодомор, під час якого було виморено близько 10 мільйонів наших співгромадян. Я розумію, що Хрущов пішов на такий крок для того, щоб зробити винним одну особу. Вся його "розвінчувальна" робота полягала в тому, щоб на одного Сталіна звалити всю вину, яка лилася вже через вінця. Але при цьому система управління та ідеологія залишилися непорушними.
Але "гайки" були трішки відкручені, і почалася так звана "хрущовська відлига". Тоді й зародилося українське шістдесятництво. Дуже активно почали проявляти себе молоді українські письменники і поети – Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван Дзюба, художниця Алла Горська. І навколо цієї невеличкої горстки людей почала формуватися і гуртуватися молода українська генерація, яка повірила у те, що все зміниться, і у нас процвітатиме повна демократія. Але вже в 1963 році, коли я повернувся з лав радянської армії, досить активно почала відроджуватися в Україні репресивна машина.
"Ті, хто проявив себе під час "відлиги", потрапили у мордовські табори"
Але 4 вересня 1965 року на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків" вже говорили про масові арешти. Стус, Чорновіл і Дзюба виступили публічно проти офіційно замовчуваної першої хвилі політичних репресій серед інтелігенції.
Так. Ці люди, не ховаючись, публічно говорили правду і вірили, що вони не роблять ніякого злочину. Навпаки, вчиняють відповідно до української радянської Конституції.
В цьому була їхня наївність?
Можливо, була і частина наївності. Але ці люди розуміли, що не один Сталін винен. В 1963 я вже відчував, що ця демократія потихеньку згортається. І в серпні 1965 року, коли до керівництва партії прийшов Брежнєв, він чудово розумів, що ці спроби демократії, яку нібито хотів запровадити його попередник Хрущов, радянську систему до добра не доведуть. І в серпні вже пішли перші "покоси", які вчинило КДБ за розпорядженням ЦК партії.
І багато-багато з тих, хто проявив себе під час цієї "відлиги", потрапили у мордовські політичні табори. По всій Україні пройшли повальні арешти. Були розігнані Клуби творчої молоді, які дуже активно працювали і збирали навколо себе молодь, студентство. В Києві Клуб творчої молоді очолював Лесь Танюк. У Львові клуб творчої молоді очолив Михайло Косів. В цих клубах читали цікаву літературу, яку під час "відлиги" привозили українці з-за кордону. Та й тут вже можна було дещо роздобути. І все це в 1965 році було припинено. Все, що не встигли заховати, чекісти позабирали.
"Слово правди – це колосальна зброя"
Але ця література почала суттєво змінювати свідомість.
Абсолютно. Ця література так само дуже допомогла. І це засвідчує, що інформація – це колосальна зброя. Слово правди – це колосальна зброя. І невипадково більшовики і Московія по цей день витрачають величезні кошти і ресурси на пропаганду та гібридну війну. Після хвилі арештів 1965 року, в травні 1966-го вже почалися судові процеси. В кабінетах було визначено першу шеренгу, яку після цих формальних судів відправлять у мордовські табори. А друга шеренга, як казав В'ячеслав Чорновіл залишиться у "великому таборі". Тобто на свободі, але без роботи або без навчання. Наприклад, мене виключили з університету в 1966 році на передостанньому курсі. Я три роки не міг влаштуватися навіть на найчорнішу роботу. Бо я був "ворог народу, за мною стежили. І коли бачили, що я приходив влаштовуватися на якесь підприємство, туди одразу був дзвінок. Брати мене на роботу було категорично заборонено.
Коли закінчилися суди, ми, за ініціативою В'ячеслава Чорновола, зібрали всю інформацію про засуджених, про причини їхніх арештів і заслання в мордовські табори, про те, за що держава їх карає. Зрозуміло, за що. За правду. На підставі тих матеріалів, які ми зібрали, В'ячеслав Чорновіл видав дві книжки, які вийшли на Заході: "Правосуддя чи рецидиви терору?" та "Лихо з розуму". Вони показали, що у нас відновилися сталінські репресії. В 1967 році, через рік після того, як в Лондоні вийшли ці книги, В'ячеслав отримав три роки заслання за "антирадянську агітацію і пропаганду".
Авантюрна ідея Чорновола
Коли В'ячеслав Чорновіл повернувся у 1969 році, а він не відсидів три роки, бо була амністія, він одразу повернувся до Львова. Він повернувся з ідеєю, яка на перший погляд виглядала авантюрною. Перед тим він ще з'їздив до Києва на квартиру Василя Стуса, де були присутні Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк і сам Василь Стус, як господар хати. І В'ячеслав виклав там свою ідею. Але до Львова він повернувся дещо знічений, адже його ідею підтримав тільки Стус. Він сказав: "Шановні друзі. Тим самвидавом, який ми розповсюджуємо, нехай це навіть сотні примірників, ми Радянський Союз не подолаємо. Нам потрібен повноцінний журнал, щоб про ситуацію в Україні знав цілий світ".
Отже, Чорновіл запропонував зробити повноцінний журнал з різними рубриками: інформація, публіцистика, поезія, проза. Вже були на руках твори розстріляного Відродження. Дуже важливо й те, що в журналі планувалося публікувати літературні твори засуджених в мордовських таборах. Їх вдавалося вивезти родичам, котрі їздили на побачення в табори до своїх рідних.
Іде я не просто авантюрна, а неймовірно смілива.
Іван Світличний на тій зустрічі у Василя Стуса казав Чорноволу: "В'ячеславе, ми нібито нічого особливого не зробили, а й то сиділи. Після першого ж числа журналу, вони всіх познаходять. Треба боротися іншими методами".
Чи правда, що у вступному слові, яке називалося Завдання "Українського вісника" і відкривало перші шість випусків, декларувалося, що видання "не антирадянське і не антикомуністичне", подаватиме об'єктивну інформацію про порушення свободи слова та прав, гарантованих Конституцією СРСР, про судові й позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв'язнів, про акції протесту. Ви таким чином намагалися погратися з тоталітарним режимом?
Загравати з владою не передбачалося.
Не загравати, а притупити їхню пильність.
Висловити свій погляд на цей журнал. Що ми, мовляв, не закликаємо до повалення цієї влади, ми хочемо інформувати світ про цю брехню, яку масово розповсюджує Москва і її підрозділи в межах Радянського Союзу.
Рукописи і секретні плівки – як зміст журналу передавали на Захід
Як Чорноволу вдалося донести думку, що журнал потрібно робити, і хто зрештою доєднався до "Українського вісника"?
Коли В'ячеслав повернувся з Києва, він, як я вже сказав, був дещо знічений, тому що кияни не підтримали його ідею. І він сказав мені: "Я думаю, що знайду тут кілька людей, які допоможуть мені це зробити. Ти, Ярославе, пристаєш на цю справу?". Я відповів йому: "Славко, ти можеш у мене не питати. Звичайно, я пристаю. Можеш одразу мені сказати, що ти мені доручаєш, яку частину роботи я повинен робити". Це було десь в червні-липні 1969 року. І він сказав, що насамперед потрібно знайти місце, де ми зможемо друкувати цей журнал.
Звичайними друкарськими машинками?
Так, спочатку впорядковані рукописи друкувалися на друкарській машинці. Я цікавився фотографією, тому В'ячеслав довірив мені ці друковані примірники сфотографувати на 8-міліметрову плівку. Це був наступний етап роботи. А далі, за задумом Чорновола, цю плівку треба було передати за кордон. Він мав домовленість з Осипом Зінкевичем, учасником українського правозахисного руху в країнах Заходу та США, меценатом, засновником видавництва "Смолоскип".
Ярослав Кендзьор, травень 2024. Суспільне Львів/Єлісавета Сілаєва
Це, зауважте, повноцінний великий журнал на 150-180 сторінок. Цей журнал мав розповсюджуватися серед української діаспори в США та Канаді. А потім ми мали знайти можливість перекладати журнал на інші мови. Бо мало, щоб тільки українська діаспора дізнавалася, що твориться в Україні. Треба було організувати переклад "Українського вісника" англійською, французькою та німецькою мовами. І все це педантично було виконано.
Чорновіл на метеостанції "Плай": "Такої волі, такої свободи я за своє життя ще не мав"
В червні-липні В'ячеслав влаштувався працювати на метеостанцію "Плай" в Закарпатті. Вона функціонує і по сьогоднішній день. 9 вересня цього року з Наталею Фіцич та її чоловіком Володимиром Ар'євим ми були на цій метеостанції. Вони дуже захотіли побувати там, де В'ячеслав Чорновіл збирав матеріал і формував зміст перших двох чисел журналу. Він буквально за тиждень опанував всі операції на цій метеостанції, і його на вихідні залишали одного, бо він відмінно справлявся з роботою. В'ячеслав говорив, що такої розкоші, такої волі, такої свободи він за своє життя ще не мав.
І саме там він до середини листопада 1969 року він сформував два числа "Українського вісника". Найближчою помічницею В'ячеслава була його сестра Валентина Чорновіл, яка зібрала дуже багато матеріалу для "Українського вісника". Журнал звів її з Миколою Плахотнюком, з яким вони прожили щасливе життя. Наскільки можна було прожити щасливе життя в постійних переслідуваннях.
Я двічі відвідував В'ячеслава Чорновола і привозив йому матеріали для журналу. Їх збирала його дружина Атена Пашко, а я відвозив їх на метеостанцію. А в листопаді я вже віз назад сформовані примірники в папках для друку. Киянка Людмила Шереметьєва, яка в 1965 році також була відрахована з університету, переїхала до Львова і влилася у наше товариство. В'ячеслав залучив її до друкування. Вона вправно клацала з закритими очима, як професійна машиністка.
За "Український вісник" постраждали всі
Як формувався зміст журналу? Хто був авторами матеріалів?
Вступ, який ви згадували, писав сам головний редактор В'ячеслав Чорновіл. Далі йшла інформація про переслідування. Ми сформували мережу дописувачів. Основну роботу зробила його сестра Валентина. Вона багато працювала в архіві КДБ, переписувала протоколи допитів. В 10-томному виданні праць В'ячеслава Чорновола, виданому завдяки зусиллям сестри Валентини і дружини Атени, 3-й том присвячений "Українському віснику". Там зібрані всі 6 чисел журналу.
Тобто їх за 2 роки вийшло 6 номерів?
До арешту В'ячеслава світ побачили 5 чисел. Перші три числа друкувалися у мене, в батьківській хаті в селі Солонка. Після того, як я їх перефотографовував, цю мікроплівку я передавав за кордон через Павла Мурашка, головного редактора журналу "Дукля", який виходив в Словаччині. Там велика українська діаспора, для якої видавався цей журнал. Павло Мурашко приїздив у Львівську спілку письменників і міг двічі-тричі на місяць бути в Україні. Я йому передавав плівку, яку в машині заховати було легко. А через Чехословаччину вже легше її було передавати далі на Захід.
До наступних номерів журналу була причетна студентка з Чехословаччини Анна Коцурова, з якою вчилася Валентина Чорновіл і яка вивозила плівку у Пряшів. Адже в якийсь момент Павло сказав, що відчуває стеження за собою і відмовився це робити. Вони потім були арештовані.
Всі постраждали за "Український вісник"
Анна не витримувала цього. Нас добивали, і Валю Чорновіл, і мене. Бо Анна назвала прізвище, від кого вона отримувала плівку. Одного разу ми з Валентиною зайшли в гуртожиток університету, і ті, хто стежив за нами, засікли зустріч із Анною Коцуровою. Вона назвала наші прізвища. І нас на допитах просто добивали ці слідчі. Ми говорили, що вона все вигадала. Тому що крім свідчень Анни речових доказів не було.
В свідомості діаспори Україна воскресла
Самих примірників "Українського вісника" в Україні вони не знайшли.
Так. Далі плівка переправлялася в Париж до Наукового товариства імені Шевченка (англ. Shevchenko Scientific Society in Europe, фр. Société Scientifique Chevtchenko en Europe, підрозділ Наукового товариства імені Шевченка, який діяв у Європі з 1951 року – ред.). Людина, без якої неможливо все це було зробити і реалізувати ідею В'ячеслава Чорновола – це Осип Зінкевич, який проживав у Балтіморі і в своїй квартирі мав видавництво "Смолоскип". Він багато говорив про роль "Українського вісника" в боротьбі з радянською деспотією.
Ярослав Кендзьор в студії радіо Культура
Він зауважував, що велика українська діаспора в США та Канаді зневірилася в тому, що Україна може вижити в тому тотальному тиску і тотальних репресіях. Але коли з'явилися книги В'ячеслава "Лихо з розуму" та "Правосуддя чи рецидиви терору?", а після того – повноцінний літературно-політичний, суспільно-політичний журнал"Український вісник ", який створювала ціла команда, Україна в усвідомленні діаспори почала воскресати. "Український вісник" словом і правдою допомагав розвалювати Радянський Союз.
Рейган на зустрічі з Горбачовим цитував "Український вісник"
Але Чорновіл вирішив припинити видання "Українського вісника" після свого арешту? Чи могла команда працювати без нього?
Коли вийшли два перші числа "Українського вісника", українці, які були в Конгресі і сенаті США та Канади дуже зацікавилися цим виданням. Вони самі звернулися до Зінкевича і сказали, що це унікальний журнал, і про це має знати весь світ. Вони знайшли ресурси і негайно віддали "Український вісник" на переклад англійською, французькою та німецькою мовами. А повністю журнал читали на радіо Свобода. Таким чином "Український вісник" збирав навколо себе сотні мільйонів людей. Це вже був не локальний самвидав. Журналом зацікавилися політики США.
Рейган, коли контактував з Горбачовим, брав багато матеріалів з "Українського вісника". "Український вісник" розвалив оцю колосальну інформаційну завісу. І це було важливо почути не від мене, а від людини, яка мешкала в США, яка дуже тонко відчувала всю атмосферу і настрої. Осип Зінкевич сказав тоді вкрай важливі слова: "Якби не ці журнали, то невідомо, хто б і коли проголошував Незалежність української держави". Ожила українська діаспора. Вона побачила, що Україна є. Україна бореться.
Зробіть все можливе, щоб після мого арешту вийшло ще одне число "Українського вісника"
І найважливіше. Ще до арешту В'ячеслава Чорновола, в 1971 році, ми зібралися разом: В'ячеслав Чорновіл, я, Михайло Косів за кавою. І В'ячеслав каже: "Хлопці, я знаю, що мене посадять, це 100%. І вас, можливо, так само. Але якщо хтось із вас залишиться на свободі, зробіть все можливе, щоб після мого арешту вийшло ще одне число "Українського вісника". Вже згодом, в 2020 році від Євгена Марчука дізнався, що по "Українському віснику" КДБ за дорученням ЦК КПУ порушило кримінальну справу під кодовою назвою "БЛОК". Це було категоричне завдання Щербицького – знайти тих, як він казав, "подонків", які псують репутацію Радянського Союзу. В'ячеслав сказав тоді, що матеріали для 6-го числа заховані в його квартирі у Львові в схованці у підвіконні. Треба було забрати ту папку і написати тільки вступну статтю – повідомлення про нові арешти, і про те, що серед інших, заарештований і редактор журналу В'ячеслав Чорновіл. І на початку квітня 1972 року ми почули в ефірі радіо Свобода, що з'явилося 6-те число "Українського вісника".
Довідка: Після повернення із заслання Чорновіл разом з Михайлом Горинем, Іваном Гелем, Павлом Скочком, Василем Барладяну відновив видання часопису. Серпневий випуск 1987 р був присвячений пам'яті загиблого двома роками раніше поета Василя Стуса. Від 11-го випуску (січень 1988 р.) журнал був органом Української Гельсінської Групи, згодом — органом Української Гельсінкської Спілки. З 5 грудня 1987 р. почали виходити щомісячні експрес-випуски "УВ". З 11 липня 1988 р. — листки пресслужби УГ і невдовзі випуск журналу було припинено.
Фото: Пресслужба Melovin
"Радий представити нову музичну колаборацію — пісню "Зодіак" із талановитою співачкою на ім'я Swoiia. Так-так, це та сама неймовірна дівчина на ім'я Ассоль, яка ще у дитинстві завоювала наші серця. А тепер вона Swoiia — своя для кожного слухача. І я радий, що наша робота зараз може привнести у ваші життя ще більше нових емоцій. Кожен із нас хоча б раз у житті хотів повернути епізод життя із минулого, бути поруч саме із ним або з нею, багато сліз вночі та неприйняття, аж допоки не прийде розуміння й тверезість. Та все відбувається так, як треба. Тож перед тим, як боротися за стосунки, добре подумай, чи треба ця боротьба комусь, крім тебе", — розповів Melovin в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Нагадаємо, у вересні MÉLOVIN та iSKra випустили пісню "Обиратиму себе".
Також читайте інтервʼю MELOVIN та iSKra: Усі помилки та негаразди роблять з нас великих людей.
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Фото: Пресслужба Джонні Дивний і TAB
"Пісня "Моменти" про невпинний рух, експерименти в житті та цінність наших моментів. Вона передає відчуття свободи та бажання втекти від буденності, одночасно наголошуючи на важливості спілкування та спільного досвіду, про прагнення подолати межі часу та простору, знаходячи радість у простих речах, навіть коли світ навколо настільки хаотичний. Життя – це експеримент і кожен момент вартий того, щоб його пережити. Пісню було створено у рамках світового туру гурту Kalush Orchestra, ми записали її у перервах між концертами, інтерв'ю та зйомками. Це вже другий реліз, який було написано у такому форматі, тож обидві композиції будуть об'єднані у спільне ЕP під назвою "Work and travel". Я дуже радий з цієї пісні, яку ми створили, і дуже сподіваємось, що вам так само вона сподобається. Закликаємо слухачів не займатись піратством і слухати музику тільки з офіційних джерел. Таким чином ви підтримуєте не тільки виконавця, а й українську культуру загалом", — розповіли Джонні Дивний і TAB в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у травні TAB і Naimes випустив трек "Малинове сонце".
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Фото: Пресслужба Schmalgauzen
"Наша нова музична історія "Я не прийду" — про втрату. Ми, як завжди, намагаємося давати людям полотно для роздумів. Когось ця пісня може ранити, а для когось стане поштовхом не втратити та цінувати те, що маєш. Ця пісня нагадує нам, що все може зупинитися в будь-який момент. На жаль, ми живемо в реальності, де люди щодня втрачають близьких та коханих людей. Мінорний вокал на фоні позитивної мелодії, гра тіней, де весело, там і пекельно. Ця пісня – інь-янь, як і наше життя, в якому є втрати і кохання", — розповів учасник гурту Schmalgauzen Владислав Михальчук в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у вересні Schmalgauzen випустив мініальбом "Втомлена Стріт".
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Фото: Пресслужба Andrux
"Пісню "Голосами нащадків" я написав одразу після трагічного вбивства відомої мовознавиці Ірини Фаріон. Я часто надихався лекціями пані Ірини, захоплювався красою її мови і тим, як вона все життя безпардонно палала ідеєю українізації на своїй рідній землі. Тому постріл у неї особисто для мене набув символізму пострілу в нашу мову, в спробі її знищити. Пісня "Голосами нащадків" – це водночас сповідь і заповіт. Це надія на те, що голос наших нащадків лунатиме таки українською мовою і ми не станемо в сотий раз на граблі русифікації, яка нічого, крім руйнації та геноциду, не несе. В нас чудова культура і ми заслуговуємо раз і назавжди провести чіткі кордони та гордо сказати: це я, українець, а це моя мова, і мова моя українська. Саме тому попри бажання випустити пісню одразу після трагічної події липня я вирішив залишити її до Дня мови, зберігши свого роду символізм відродження. Бо, як казала пані Фаріон, людське життя дуже коротке, а от ідея, ось ця українська ідея через мову та через культуру вічна. Я закликаю кожного українця полюбити своє коріння, дати змогу йому прорости та радувати усіх своєю красою та унікальністю. Усіх тих, хто за тими чи іншими обставинами опинився в США, я запрошую на свій благодійний концерт. Він відбудеться 10 листопада в місті Сан-Франциско. На ньому у вас буде змога послухати ряд нових пісень, поки що мною не записаних, а також підтримати наших військових. Бо всі гроші з продажу квитків чесно та прозоро будуть передані на ЗСУ", — розповів Andrux в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у лютому Andrux видав пісню "Залишився один".
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські премʼєри 18-25 жовтня: Ivan NAVI, Околиця, Melong, Lida Lee, Gorim!, Stasya, To Eternity
Фото: ДСНС
139 тисяч квадратних кілометрів України, потенційно забруднені мінами та іншими боєприпасами
Чому кампанію "Помічай зміни" продовжено на новий осінньо-зимовий період?
Олександр Хорунжий: За статистикою 23% території України, а це близько 139 тисяч квадратних кілометрів, потенційно забруднені мінами та іншими боєприпасами. Це величезна цифра. Сюди включені і забруднені акваторії, а це близько 14 тисяч квадратних кілометрів. Тому все потрібно буде розміновувати і обстежувати не тільки нашим піротехнікам і саперам, а й іншим операторам протимінної діяльності. Це величезна робота, яка становить небезпеку для людей. Особливо це стосується прифронтових та деокупованих територій. Тому ми маємо продовжувати цю кампанію, особливо в осінньо-зимовий період, коли вибухонебезпечні предмети ховаються під опалим листям або під снігом. І це ускладнює їхнє виявлення. На жаль, продовжують гинути люди. Останні дані щодо загибелі і травмування людей такі: згідно з даними Національного органу з питань протимінної діяльності з початку повномасштабного вторгнення загинуло 312 звичайних мирних людей, які підірвалися від боєприпасів Російської Федерації. З них 16 дітей, переважно хлопчиків. Поранено 748 людей, з них 83 дитини. Тож наше завдання – мінімізувати цю трагічну статистику.
Я завжди думала, що влітку чи навесні, коли триває посівна, ця статистика зростає. А виявляється, що і осінньо-зимовий період становить багато небезпек?
Олександр Хорунжий: Протягом осінньо-зимового періоду ця статистика, порівняно з літом чи весною, дещо зменшується. Це відбувається через меншу активність людей, відсутність посівної та інших робіт на полях і в садах. Статистика зменшується, але саме через такі природні фактори, як сніг чи опале листя, залишається велика загроза від вибухонебезпечних предметів.
42% українців зауважили, що інформації на тему мінної безпеки недостатньо
Чому недостатньо просто сказати людям, щоб вони не ходили лісами? В чому ефективність і особливість саме такої кампанії?
Тетяна Нікітіна: Зараз така велика кількість інформації, що за увагу людей треба боротися. Ми проводили велике соціологічне дослідження по всій Україні на підконтрольних територіях. Адже кампанія "Помічай зміни" базувалася не лише на інтуїції, а й на масштабному соціологічному дослідженні. Так от ми побачили, що тема мінної небезпеки недостатньо актуалізована в українському суспільстві. В переліку проблем, вона – в кінці списку. Хоча це дуже важлива і небезпечна проблема. Також ми виявили, що 42% українців зауважили, що інформації на тему мінної безпеки недостатньо. Коли ми починаємо говорити на цю тему, люди визнають, що вони не знають чітких алгоритмів дій. Вони не знають, що робити, наскільки відійти, чи помічати територію біля підозрілого предмета. Деякі українці певною інформацією володіють, але у них немає чіткого відпрацьованого алгоритму дій.
Якщо говорити про те, якою має бути комунікація, то це мають бути дуже чіткі повідомлення, які з різних платформ розповідають одне й те ж саме. Щоб у людей не було плутанини. Ми всі сприймаємо інформацію емоційно. Тому подача дуже важлива. І саме тому ми не просто говоримо "не чіпай і дзвони в 101", хоча це основні меседжі, а робимо це в більш художній формі. Зокрема, у другій фазі кампанії ми запустили ролики на радіо і телебаченні, безліч постів в соціальних мережах, які зроблені в ігровій формі. Наприклад, ми показуємо касетний боєприпас і порівняємо його з тенісним м'ячиком. Нині кількість загроз збільшується, а інформації недостатньо. Якщо повертатися до цифр нашого дослідження, то 63% українців помилково вважають, що місце поряд з небезпечним чи потенційно небезпечним предметом треба позначити. Його можна позначити, як геолокацію на телефоні, але не встромляти жодних палиць в землю. Це помилкове уявлення.
21% опитаних готові підійти і роздивитися підозрілий предмет, а 15% респондентів декларують, що готові взяти його в руки. Звісно, декларації і реальне життя – це різні речі. Але навіть такі декларації в нашому дослідженні зустрічаються. Тож ми розуміємо, що кампанію треба продовжувати. Тому що тема дуже важлива, і, на жаль, небезпека не зменшується.
Я запитала на базарі у пані, яка продавала гриби, зібрані на Київщині, чому вона туди ходить, адже є небезпека мін. На що вона мені відповіла: "Там стільки кабанів і косуль, що вони вже все розмінували". Чи має підґрунтя ця "народна мудрість"?
Олександр Хорунжий: Знаєте, психологія людини так побудована, що вона думає, ніби з нею це ніколи не станеться. З ким завгодно, але не з нею. Ви навели приклад по Київщині, а у мене є приклад по Ізюмщині, коли сім'я пішла за дровами в опалювальний період. Ті ліси дуже і дуже заміновані ворогом, люди, на жаль, підірвалися і були травмовані. І таких випадків достатньо багато. Ми запустили ролики і про те, чому не можна підходити до тих місць, де збивають "Шахеди". Люди підходять для того, щоб взяти собі на пам'ять уламок, але забувають при цьому, що є бойові частини, які можуть вибухати. Тому в цьому ролику у нас є дійова особа, яка говорить, що від уламків "Шахеда" відходимо тим самим шляхом, бо ще можуть бути поряд вибухонебезпечні уламки.
Також ми в цій кампанії розвінчуємо міфи. Наприклад, міф про те, що, мовляв, якщо ви наступили на вибуховий предмет, він вибухне, тільки-но ви приберете з нього ногу. Це неправда. Більшість з них спрацьовує одразу. Або міф, що можна втекти від вибухової хвилі, якщо швидко бігти. Але у неї колосальна швидкість, і втекти від неї неможливо. І дістануть уламки.
89% постраждалих від мін – це чоловіки
Часто людям, а особливо підліткам, які зараз на канікулах, цікаво прийти на місце прильоту. Хоча там може бути багато небезпечних уламків. Хто найчастіше стає жертвами нехтування правилами безпеки?
Тетяна Нікітіна: Давайте почнемо з фактичної статистики, хто найчастіше страждає від вибухонебезпечних предметів. 89% постраждалих – це чоловіки. Серед дітей страждають переважно хлопчики. Насамперед страждають чоловіки, зокрема, через виконання робочих завдань. Це робоча необхідність. За даними нашого дослідження, чоловіки частіше готові йти на ризик для виконання робочих завдань, ніж жінки.
В суспільстві знизилася норма ризику, і, на жаль, ризик стає новою нормою. Коли люди порівнюють себе з тими, хто на передовій, здається, що ризикувати – нормально. Я хочу підкреслити дуже важливу річ. Не можна героїзувати ризиковану неправильну поведінку. Самостійне розмінування, героїзація тих, хто допомагає в розмінуванні і, здавалося б, робить добру справу, допомагаючи своїм односельчанам, це насправді дуже небезпечна історія. До такої поведінки не можна заохочувати.
Якщо говорити, від чого страждають люди, то найбільше страждають від мін. Але збільшується кількість випадків, коли страждають від гранат. Зараз ще додаються додаткові небезпеки: касетні боєприпаси і дрони. І, на жаль, це стосується всієї території України. Звісно, є території, де ця загроза більша. Під час дослідження ми запитували респондентів, що ви будете робити в тій чи іншій ситуації, коли побачите підозрілий предмет. Ми побачили, що чоловіки більше схильні до того, щоб підійти до них і роздивитися. Жінки менш схильні до цього. Перша реакція у жінок – це паніка і страх, а у чоловіків, швидше, цікавість. Але не має бути жодної самодіяльності. Якщо ми не впевнені, що це місце безпечне, краще туди не йти.
Хочу згадати ще кілька міфів, які ми розвінчуємо в цій кампанії. Наприклад, чи зменшується небезпека з часом? З часом небезпека тільки збільшується. Земля ховає небезпечні предмети. Ще ми виявили, що один з найважливіших факторів ризику, що люди продовжують життя на знайомих територіях. Умовно кажучи, вони думають про те, що в цей ліс вони ходили ще дитиною, вони там все знають. Як це знайоме мені рідне місце може бути небезпечним? Тому назву кампанії "Помічай зміни" я вважаю дуже влучною. Це заклик помічати, що навіть дуже знайоме, дуже рідне, на жаль, може містити небезпеку.
Чи дають результати ваші об'єднані зусилля?
Олександр Хорунжий: Безумовно дають. Кожен пост, який ми робимо в соціальних мережах або відеоролик, який потім транслюється в ефірі, постійно обговорюється нашою робочою групою. Ми активно працюємо і для дитячої аудиторії. До речі, окрім дзвінка на 101, можна зайти в застосунок "Розмінування України", у нас пес Патрон на аватарці, і повідомити про небезпечний предмет.
Пес Патрон нині займається інформуванням дітей про мінну небезпеку
Чим займається зараз Патрон?
Олександр Хорунжий: Якщо раніше він займався безпосередньо розмінуванням, то зараз він більше інформує діток. Діти його дуже люблять, і це допомагає привертати їхню увагу до теми потенційних небезпек. Загалом нам разом з численними партнерами вдалося провести понад 46 тисяч інформаційних та освітніх заходів, якими було охоплено понад 1 мільйон 600 тисяч дорослих осіб і близько мільйона дітей. У нас також створені мобільні класи безпеки, які виїжджають на ті території, де дітки не можуть долучитися до цієї кампанії. Ці класи інформують не тільки про мінну безпеку, а про всі небезпеки воєнного характеру.
Тетяна Нікітіна: Перша хвиля нашої кампанії зібрала близько 17 мільйонів контактів. І я хочу закликати наших слухачів читайте соціальні мережі ДСНС, читайте пости кампанії "Помічай зміни" і пам'ятайте: ваша безпека в ваших руках.
Олександр Хорунжий: Заходьте на освітню платформу "Дія.Освіта", там є і симулятор, і курси з мінної безпеки "Помічай зміни". Дивіться і вчиться мінній безпеці.
Фото: Олександр Шиманський
"Я рада презентувати новий ЕP мого сольного проєкту Melong, який називається Easier. Це новий музичний матеріал, який я вперше спродюсувала сама. Вся робота з програмування та зведення треків зроблена мною. На ЕP ви почуєте чотири треки, два з них записані спільно з українською гітаристкою Анастасією Гaман – це Woke Up Free та My Ukraine. Easier записана спільно з італійським барабанщиком Джуліано. У трекові Woke Up Free ви також почуєте промову В'ячеслава Максимовича Чорновола на львівському стадіоні у 1991 році. Коли я вивчала його життя та біографію, мене дуже вразили його слова, сказані тоді й такі актуальні зараз. Загалом уся робота зайняла приблизно півтора року та виконана на лондонській студії IMW, де я заручилася професійною підтримкою Коліна Сміта – британського продюсера, що працював з величезними світовими зірками, наприклад, такими як Fatboy Slim. Ще одна родзинка Easier – це обкладинка, створена українською художницею та ілюстраторкою Анною Фірсік. Якось на дверях будинку я зустріла равлика – він виліз якраз на висоту людського зросту. Мабуть, щоб його помітили. І я подумала, що якраз зараз це про всіх нас, які теж, як той равлик, мають носити свій дім на собі. Якщо роздивитись обкладинку, ви знайдете того равлика, який заховався у волоссі дівчинки. Тож насолоджуйтесь, слухайте, знаходьте мене в соцмережах і пишіть, що думаєте", — розповіла Alloise в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські премʼєри 18-25 жовтня: Ivan NAVI, Околиця, Melong, Lida Lee, Gorim!, Stasya, To Eternity
Фото: Пресслужба Ivan NAVI
"Автором пісні "Ким ми були" є хороший мій товариш Андрій Осадчук, з яким ми вже давно знайомі, який написав дуже багато крутих пісень і за роки співпраці, я вважаю, в нас виникла вже певна синергія. Тому коли він кинув демку пісні, вона мені одразу сподобалась. Пам'ятаю, як їдучи в машині слухав і розумів, що мурахи просто табунами біжать. Я тоді зрозумів, що це справді моя пісня. Вона про те, що кожного з нас змінила війна. Про думки, які крутяться в голові і часто протирічать одна одній. Досить часто сам собі ставлю питання: чи зможу так радіти, як колись і відчувати життя на повну? Зараз наш внутрішній стан – це як маятник, який постійно змінюється. Лягаючи спати, в голові прокручую різноманітні плани на майбутнє, щось будую, а зранку встаю, читаю новини і розумію, що важко планувати щось, коли за одну ніч все може змінитися. Війна звузила наш емоційний спектр, ми перестали мріяти, планувати, як мріяли і планували колись, вона вибила землю з-під ніг. Нам швидко довелось знаходити нові сенси. Якщо на початку 2022-го ми дуже все гостро відчували, то за час війни наші емоції як радості, так і жалю, співчуття притупились. Потрібно цінувати кожен момент і тих людей, хто поруч з тобою. Мені дуже цікаво почути, а що ви відчуваєте зараз, коли слухаєте цю пісню? Чекаю на ваші коментарі. Щодо планів на майбутнє, готуємо нові пісні і невеличкий тур містами. Тому слідкуйте за моїми соцмережами. Вірю в те, що найближчим часом буде перемога, але кожен з нас має докласти максимально зусиль для цього", — розповів Ivan NAVI в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Нагадаємо, у травні Ivan NAVI представив сингл "Викинути тебе з голови".
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські премʼєри 18-25 жовтня: Ivan NAVI, Околиця, Melong, Lida Lee, Gorim!, Stasya, To Eternity
Фото надане артистами
"Якщо згадати "Гадюкіних", то все одно певною мірою це був тісний проєкт, гурт, який мав багато свого резонансу, але мав і багато обмежень, і музичних в тому числі. Й те, що ми робили з Юлею, — музично мені цікавіше."
Юліє, Андрію, привіт. Розкажіть, як розпочався проєкт "Гавайські гітари"?
Юлія Донченко: Насправді свої перші пісні я почала записувати ще під час роботи в гурті "Брати Гадюкіни", я була бек-вокалісткою. І першу пісню — "Пісню про тракториста" — я записала саме там. Допомагав мені Андрій, продюсував, й Ігор "Ковбаса" Мельничук, бас-гітарист. І це була моя перша пісня, якій насправді вже виповнюється, не побоюсь цієї цифри, 30 років! Але потім, коли ми вже вийшли з групи "Брати Гадюкіни", ми з Андрієм продовжили творчий процес, записали альбом і назвали проєкт "Гавайські гітари". Назва цікава, мультяшна. Можливо, ваше покоління не пам’ятає, але був такий мультфільм про капітана Врунгеля.
"Я цей альбом сам 30 років не слухав, продюсер Віталій Климов зберіг цю музику й замотивував. Каже, треба мастернути, сучасні технології це дозволяють. І коли Телезин це зробив, ми почули звук, і цей звук такий, який до сих пір багато хто не може зробити. І та відвертість, яка вдалась!"
Ми сьогодні якраз згадували. Я хотів дізнатись, чия це була ідея, це просто відсилка на мультфільм?
Андрій Партика: Ні, це не відсилка до мультфільму. Це був такий момент гітарного спорту, як я це називаю. Мені здавалось, що кращого інструменту не існує, що в кожній пісні повинне бути соло на гітарі і драйв-гітара. Якщо цього немає, то це музика, — хочеться сказати англійською, щоб ніхто не зрозумів. Якщо ви звернете увагу, то в альбомі жодного синтетичного звуку немає, клавішного, тобто там виключно гітарна музика і Юлін голос.
Яка концепція? Якщо згадати "Гадюкіних", то все одно певною мірою це був тісний проєкт, гурт, який мав багато свого резонансу, але мав і багато обмежень, і музичних в тому числі. Й те, що ми робили з Юлею, — музично мені цікавіше. Я цей альбом сам 30 років не слухав, продюсер Віталій Климов зберіг цю музику й замотивував. Каже, треба мастернути, сучасні технології це дозволяють. І коли Телезин це зробив, ми почули звук, і цей звук такий, який до сих пір багато хто не може зробити. І та відвертість, яка вдалась! Там Юля ще юна й наївна зовсім, і це чути за текстами пісень, довірлива, легко її надурити було, зараз це все не так!
Юлія Донченко: Вони грали в темпі 140 і я виспівувала все, що вони лабали!
Андрій Партика: До речі, там багато крутих музикантів. Всеволод Дячишин з гурту "Плач Єремії" на бас-гітарі, Андрій Пятаков грав у "Мертвому півні" і в "Клубі Шанувальників Чаю". Там зірковий склад по музиці, дуже гарний! Ми недопіарили цю творчість. Вона не отримала, на мою думку, достатній резонанс, який могла б. Але слухати через багато років кайфово і сформуються люди, які перший раз такі: "О! б***а, невже це можливо? Як це звучить круто!"
"Як ми розійшлись? Нас виперли з групи! Потрібно розуміти, що група "Брати Гадюкіни" — це наркомани. І співіснування, коли ти тверезий, — це складний момент і творчий, і в принципі, соціальний."
Давайте повернемось до моменту появи вашого проєкту, бо прозвучало дуже легко. Ви узгоджували це рішення, що йдете з гурту "Брати Гадюкіни" й одразу починаєте цей проєкт?
Андрій Партика: Як ми розійшлись? Нас виперли з групи!
Юлія Донченко: Потрібно розуміти, що група "Брати Гадюкіни" — це наркомани. І співіснування, коли ти тверезий, — це складний момент і творчий, і в принципі, соціальний.
Андрій Партика: Я думаю, що ми на менеджменті дуже сильно роз’їхались і на творчих процесах.
Юлія Донченко: Це не менеджмент, це прийняття неадекватних рішень.
Ще ніколи наркозалежність не називали менеджментом.
Андрій Партика: Я починав свої перші кроки в менеджменті й не міг зрозуміти, що відбувається. В нас там були такі історії, я вже розповідав Максиму Борисовичу Яковенку [виконавчий продюсер другого каналу Українського радіо — Радіо Промінь — ред.]. Він назвав альбом "Було не любити" — останній, де ми були, — найкращим за історію гурту. Я думаю, що ми зробили великий внесок, я і Юля, по енергетиці туди, по креативу. Ми молоді були й чисті. І змішати, скажімо так, наркотичну енергію і молоду й чисту? Ви самі розумієте, що потрібно для того, щоб музика була енергетичною. І нас виперли на якихось конфліктах. Не можу сказати, що я дуже дружній був, міг бути й хамлом, тому що не розумів, чому так відбувається. Якісь там люди обіцяли 60 концертів, а потім ми приїжджали, а в залі було сім чоловік, серед яких Кузьма і його друзі по Новояворівську, і замість великих гонорарів давали два мішки цукру, і ми такі: "Б***а м**а! Куди я на х**н потрапив?!" Тому давайте ту сторіночку перегорнемо, я розумію, що всім подобається жувати цю жувачку "Братів Гадюкіних". Там є щось смачне, а є трохи зі смаком плісняви. В нас є гарна своя музика.
Це треба для розуміння повноти картини. Я розумію, що все одно головною була мотивація, що хочеться робити свою музику, іти в інший бік, тому що "Гавайські гітари" звучать зовсім інакше.
Андрій Партика: Знаєте, музика — вона з ДНК, вона постійно знаходиться в мені точно, в Юлі, і є певний її дефіцит. Взагалі, думаю, в Україні музиканти не так реалізовані, як могли бути в якійсь більш благополучній з точки зору економіки країні. Це один із болей і одночасно можливостей. Тому музику тоді робили й не розуміли, для чого, це просто інстинкт, це не планово. Я ніколи не робив те, що не розумію, як воно може сподобатись. А "Брати Гадюкіни", до речі, так само починались, ніяких шансів і перспектив не було: музика заборонена, Радянський Союз, якісь там ліві тексти і т.д. Це просто ДНК, це просто в голові весь час звучить, грає.
Ми зараз послухаємо "Пісню про тракториста". Ви казали, що вона для вас була чимось важливим?
Юлія Донченко: Це моя перша пісня, я з неї, власне кажучи, почала. І вона одразу зайшла як хіт на місцевій львівській радіостанції, для мене це був шок.
Андрій Партика: І на Радіо Промінь.
Юлія Донченко: Так. Я просто мислила тоді лише львівськими масштабами, тому навіть уявити не могла, що столиця може це крутити.
Андрій Партика: Це був момент, коли не було жодного національного телеканалу. Львівський телеканал "Міст" — він, типу, розбавляв ефіри УТ-2 чимось відносно сучасним і сучасною музикою. Достатньо було один раз показати якусь пісню на фестивалі "Червона рута" чи на фестивалі "Мелодія", і вся країна знала, бо в країні був один канал і одна радіостанція. Достатньо було Максиму Борисовичу сказати щось у "Гарячому компоті" [музична програма на Радіо Промінь на поч. 90-их — ред.], як всі: "Вау! Що за музика крута!"
"Я 30 років це не слухав і навіть трошки зневажав. Типу, воно вже десь у минулому. Але коли послухав, я, чесно кажучи, дуже здивувався, наскільки це круто звучить, до мурашок! Щоправда, ця пауза в 30 років, для чого вона була потрібна? Вважаю, що ми дуже не допіарили в свій час цей матеріал."
Які емоції зараз викликають у вас ті пісні, це ностальгія чи що це?
Юлія Донченко: Це все, і ностальгія! Насправді дуже такі теплі, комфортні емоції. Як вам пояснити? Це молодість, відвертість, легкість. Напевно, це ностальгія за тим, що вже немає тих почуттів, тої легкості. Відвертість є, але насправді все набагато темнішим стало на сьогоднішній день.
Андрій Партика: Хочу додати, що я 30 років це не слухав і навіть трошки зневажав. А потім, коли мастернули.
Вибачте, зневажали ви?
Андрій Партика: Зневажали ми.
Юлія Донченко: Я не зневажала.
Андрій Партика: Типу, ну зробив собі щось, воно вже десь у минулому. Але коли послухав, я, чесно кажучи, дуже здивувався, наскільки це круто! Я можу поставити авторитетним музикантам, продюсерам, воно нереально круто звучить, до мурашок! Щоправда, ця пауза в 30 років, для чого вона була потрібна? Вважаю, що ми дуже не допіарили в свій час цей матеріал.
А хто займався менеджментом "Гавайських гітар"?
Андрій Партика: Ха-ха-ха! Менеджментом? Є така кінокомедія "Фінгер", і головний герой каже: "Я завжди знав, що ніхто не дасть мені гроші на кіно, тому відкладав по долару в тиждень". І мені довелось самому заробляти всі ресурси для того, щоб займатись музикою, і так потроху я впрягся в менеджмент і музики в мене стало менше в житті. Менеджментом займався я і займався ним погано, скажімо так. Весь мій менеджерський талант пішов в інший ресурс.
Юлія Донченко: Насправді ми переїхали в Київ, де в нас народились діти і з’явилось нове відповідальне життя. Тобто, на жаль, такою музикою ми не могли заробляти, і це правда наших українських реалій.
Андрій Партика: До речі, я чув на Промені "Blue Skies" Анжели Партики. Це наша донька, яка навчається в Америці й на третій місяць бомбардувань написала англійською мовою гарний твір. Він є у вас в ефірі.
Отак от! Я ще хочу запитати, чому саме зараз наважились на ремастеринг альбому?
Андрій Партика: В мене навіть не було носіїв. Віталій Климов їх зберіг. Він каже: "В мене все є, давай мастернемо!"
Як це не було носіїв?
Андрій Партика: Отак не було.
Юлія Донченко: Десь є. Можливо, на львівській квартирі.
Андрій Партика: Дивіться, ми дев’ять разів переїжджали, і це, напевно, не останній раз. Тобто з цими всіма переїздами і з цими змінами Dat касет. Господи, що таке Dat касети? Зараз кому ти це можеш пояснити? Те, на що воно колись було записане, це була інноваційна технологія. Тому десь воно якось існувало. Та й взагалі з мене поганий архіваріус, зберігати файли, пам’ятати, де вони лежать, — це найскладніша для мене робота.
Для цього й існують продюсери й музичні менеджери на кшталт Віталія Климова, правда ж?
Юлія Донченко: Пощастило, дуже дякуємо!
Андрій Партика: Так, дякуємо йому, що він зберіг. До речі, і "FDR" (Кальмук) ще частину треків зберіг, бо навіть у Віталіка не було всього.
Отже, ви для себе закрили цей гештальт. Але я думав про ще один момент: ви розповідали, що надихались творчістю Шеріл Кроу. Можна сказати, що цей альбом — це була ваша відповідь американській співачці? І, до речі, хто з вас слухав Шеріл Кроу?
Юлія Донченко: Насправді дякую за комплімент, так, це моя улюблена співачка. Я її слухала, слухаю і слухатиму. І моя донька маленька лежала в колисці й слухала її. І тепер вона вчиться в Америці в Берклі [в музичному коледжі - ред.].
Андрій Партика: Тут є історія, Юля любить слухати трагічну музику.
Юлія Донченко: Я не люблю слухати трагічну музику. Андрію, припини. В неї є альбоми і серед 12-ти пісень альбому одна пісня виявляється повільною й сумною.
Андрій Партика: Так от, наша молодша донька, яка написала пісню "Blue Skies", плакала весь час в момент, Юля потім вичислила, коли грала одна з пісень Шеріл Кроу. Вона ще тоді не вміла говорити.
Юлія Донченко: Насправді так, Анжела в колисці в шість місяців в один момент починала плакати. Я не могла зрозуміти, що відбувається, бо вона ж не говорить, не пояснює. І через деякий час я вловила цю закономірність, що на певній пісні Шеріл Кроу, повільній і сумній, Анжела починала ридати.
Андрій Партика: Про Шеріл Кроу я не можу пояснити, чому, але в мене приїжджав товариш, ми їхали машиною разом, він пожежником працює в Торонто, зі Львова на Київ я його віз, і він каже: "Слухай, в тебе одна музика 60-их грає." Я часом до кінця не знаю, яка музика й коли створена, але я завжди любив те, що було раніше. В часи моєї молодості була ця попса — Modern Talking, але ми чомусь любили рок. Коли з’явилась Шеріл Кроу, то було таке: "О, Боже! Ковток свіжого повітря!"
Юлія Донченко: Насправді для України це досить незвично, але я пишаюсь тим, що саме такою музикою я займалась, що я її створювала й продовжую створювати. І що ми, можливо, своїм отаким ірраціональним творчо-духовним прискорюємо наш вхід у Євросоюз. Тому що в українській музиці є такі аранжування, що нас із ними туди не пустять!
Хто б міг подумати, що саме проєкт "Гавайські гітари" розпочав вхід України в Євросоюз і НАТО!
Юлія Донченко: Насправді так.
Андрій Партика: Наш вхід у голові починається, інакше ми ні в який Євросоюз не вступимо й нічого не побудуємо. Можна ж побудувати Грузію, і можна побудувати Угорщину. Все це в голові. І мистецтво, і в тому числі Радіо Промінь, мають великий вплив на формування суспільства. Кожна краплиночка грає свою роль. Юля, до речі, ще адаптувала серіал "Леся плюс Рома". Ми тоді вважали, що це теж внесок в українізацію. Хоча на той момент ще неясно було, як по-сучасному жартувати українською.
"В Києві ми вже почали в іншому форматі робити. Коли ми переїхали, то були сумні дуже часи, зовсім бідні. Але вистачало на алкогольні напої. Юля тоді написала свої найхітовіші й найсумніші пісні. Одна з них — "У раю". Тому я знову подзвонив Климову і кажу: "А хто робить класну музику в Києві? Познайом мене." І він мене познайомив з Телезиним, і так ми почали цей альбом Юлії Донченко (проєкт Maxima), який називається "У раю"."
Це було ризиковано, але вдало, я вважаю. І все ж таки, чому закінчились "Гавайські гітари", чому закрився проєкт?
Юлія Донченко: Ми переїхали в Київ і розійшлись із музикантами, з якими працювали. Частина музикантів залишилась у Львові, почалось нове життя.
Андрій Партика: Музиканти були сесійні. Там же крім нас двох три склади є в тому альбомі. А в Києві вже почали в іншому форматі робити. Коли ми переїхали, то були сумні дуже часи, зовсім бідні. В нас було 167 доларів, 100 ми віддали за квартиру й лишилось 67, і до зарплати було скількись там часу. Але вистачало на алкогольні напої. Я колись писав про цей рік, Юля тоді написала свої найхітовіші й найсумніші пісні. Одна з них — "У раю", мені здається. Тому я знову подзвонив Климову, з яким ми тоді спілкувались, і кажу: "А хто робить класну музику в Києві? Познайом мене." І він мене познайомив з Телезиним, і так ми почали цей альбом Юлії Донченко (проєкт Maxima), який називається "У раю".
Проєкт Maxima зараз продовжує свої існування, й Андрій Партика тут яку роль займає?
Андрій Партика: Споглядача.
Юлія Донченко: Зверніть увагу на те ж саме продюсування. В принципі, стиль залишився той самий.
Зараз ви себе почуваєте на своїх місцях? Це запитання до вас обох.
Юлія Донченко: Ні.
Андрій Партика: Ой! В мене стільки місць, стільки життів я прожив і проживаю зараз, що мені складно визначити, де моє найголовніше місце. Якщо ви про Юліну музику, то в неї дуже багато гарної музики, але чомусь вона її не завершує.
Тільки, будь ласка, не сваріться, бо я відчуваю, як запахло скандалом!
Юлія Донченко: Хто знає, що таке сімейне життя, той зрозуміє. А в нас його вже 30 із гаком років.
Юліє, ви сказали, не відчуваєте, що зараз на своєму місці, а чому?
Юлія Донченко: Такий складний досить період. Криза зовнішня завжди, мені здається, породжує і внутрішню кризу. І попри те, що ми намагаємось підтримувати концертами наші ЗСУ, збирати гроші, записувати пісні, все одно, я вважаю, що цей світ, і в нашій країні, більшою мірою патріархальний. І війна — це теж патріархальна історія, і в ній більшою мірою задіяні чоловіки. Й жінки, як би не боролись за емансипацію, ми є залежні. Я залежна в плані створення музики, продюсування, менеджменту. Я не можу одна все робити, в мене ще дві доньки. Тобто я і жінка, і дружина, і мати, і музикант. Написати пісню — окей, але дати їй життя — це досить складний процес і мені важко одній.
Фото: Пресслужба гурту Уляна Дель Рей
"Альбом "Все простіше, ніж здається" — це наш музичний протест проти зайвої драматизації життя. "8 треків, які повернуть вас до простоти і справжніх емоцій. Слухайте та переконайтесь самі! Іноді справді все простіше, ніж здається". До речі, цей текст нам написав чат GPT. Мені здається, вийшло досить вдало. Нє? Досить, досить прикольно!? Так, в цьому альбомі — хочеться про нього декілька слів — буде і перший фіт в історії гурту. Ми записали його з відомим львівським хіп-хоп-реп-артистом Polamav. Будуть і наші класичні пісні в такому характерному для нас поп-панку, додали трохи лірики в пісні "Дрогобич вдень і вночі". Є пісня кавер на один із відомих львівських легенд поп-панку на групу Loozer з піснею "Моя собака". Короче, багато всього класного — експериментуємо, сподіваємося, що вам сподобається. Також хочемо анонсувати наш великий світовий тур, який складається з шести українських міст — буде в кінці листопада і до середини грудня. Відвідаємо Вінницю, Тернопіль, Київ, Рівне, Дніпро і завершимо першу частину туру великим концертом у Львові. Бажаємо вам насолодитися нашим новим альбомом, відвідати концерти", — розповів вокаліст гурту Уляна Дель Рей Коля Капішон в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Нагадаємо, у травні гурт "Уляна Дель Рей" випустив трек "Лавки".
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.