Результат пошуку: Життя в ефірі
Ілюстративне фото: facebook/SecurSerUkraine
"Глобальних змін у прокуратурі було небагато"
Керуючий партнер Національної антикризової групи Тарас Загородній висловив думку, що в ситуації з корупцією у МСЕКах, ймовірно, потрібна була відставка не генпрокурора, а міністра охорони здоров'я, наприклад. Ви згодні чи ні?
Останній скандал із прокурорами якраз показує, що глобальних змін у прокуратурі було небагато. (Генеральний прокурор України Андрій Костін напередодні, 22 жовтня подав у відставку. Це сталося на тлі розслідувань у зв’язку з поширенням інформації про те, що 50 прокурорів Хмельницької області незаконно отримали статус інвалідності - ред.) І тільки після того, як журналіст заявив, що лише в одному регіоні майже всі прокурори мали оформлену групу інвалідності, тільки тоді Офіс генпрокурора заявив про службові розслідування. Але тут залишаються питання і до внутрішніх процедур перевірки доброчесності прокурорів, і ймовірно стосується це не лише Хмельниччини. Є додаткове підтвердження проблем у прокуратурі – історія із заступником генпрокурора, в якого журналісти теж знайшли активів на 52 млн гривень. Його теж було звільнено генпрокурором. Проте, що саме виявила службова перевірка, ми так і не знаємо. Тому проблема залишається в тому, що процедура призначення та звільнення генерального прокурора політизована досі. Бо норми про конкурсний добір на цю посаду, а також посилення гарантії від безпідставного, наприклад, звільнення, було вилучено з проєкту Антикорупційної стратегії, відповідно і Антикорупційної програми. Хоча розроблено достатньо прогресивний комплексний план реформування органів правопорядку за період повноважень цього генпрокурора, який підтримав скасування і "поправок Лозового", і просування теми розслідування міжнародних злочинів Російської Федерації. Але фактично ми не побачили реального реформування, або принаймні очищення власного органу.
На вашу думку, у відставці пана Костіна все-таки більше медійної складової, чи претензії до нього все-таки по суті?
Ми подивимось на наступні кроки, які були оголошені на засіданні РНБО про те, що стосувалося і мандату міністра здоров'я, і реформування МСЕКів. Подивимося, який буде законопроєкт внесений до Верховної Ради про їхню ліквідацію, і чи дійсно вдасться цього разу така цифровізація процесів.
Ефективність НАЗК викликає занепокоєння
Як ви оцінюєте ефективність НАЗК стосовно подібних випадків?
У нас насправді є занепокоєння ефективністю НАЗК, тому що ми бачимо конкретні факти того, що НАЗК, наприклад, оголосило повну повторну перевірку пані Тетяни Крупи (йдеться про колишню керівницю Хмельницького обласного центру медико-соціальної експертизи, звинувачену правоохоронцями у незаконному збагаченні), яка потрапила якраз у заголовки медіа. Хоча перша ітерація повної перевірки декларації за 23-й рік, яка була завершена НАЗК до скандалу, виявила тільки незначні розбіжності адміністративного характеру. Тобто, там навіть на кримінальне правопорушення не назбиралося. Одна з можливих причин цього полягає в тому, що НАЗК "закрило очі" на певні дивні речі, не ринкові, які присутні в декларації і в Реєстрі щодо нерухомості. Наприклад, у 22-му році було набуто декларантом низку земельних ділянок, житлових будинків у Хмельницькій області за досить дивні кошти – 2 тис гривень, 3 тис, 15 тис гривень. І коли прочитати довідку на сайті НАЗК про перевірку цієї декларації, можна побачити, що в принципі НАЗК не розвиває далі цей напрямок. Вони просто вказали, що така сума в Реєстрі нерухомості зазначена як вартість, і все. І НАЗК не зверталося до експертиз, до КНДІСЕ наприклад, як експертної установи, щоби визначити, чи справді коштує земельна ділянка в Хмельницькій області в 2022 році 200 тис гривень. Чи житловий будинок, умовно, 10 тисяч. Тому тут є певні прогалини.
"Потрібно перевіряти і майновий стан дарувальників"
Чому провисає робота НАЗК і багато цікавої та важливої інформації залишається поза увагою? Я припускаю, що це не обов'язково умисно. Може не вистачає ресурсів, кадрів?
Ми звертаємо увагу на низку проблем у функціонуванні НАЗК. Ми бачили інтерв'ю голови НАЗК, який казав, що якраз декларація Тетяни Крупи є першою серед найризикованіших декларацій за результатами логічного та арифметичного контролю, тобто автоматизованої перевірки комп'ютером. Але самі ці правила перевірки, як комп'ютер перевіряє, на жаль, закриті для громадськості з 21-го року. Ми не можемо бачити, чи справді вони ефективні, чи справді вони можуть виявляти належні ризики у деклараціях автоматично. Адже справді трохи дивно звучить, коли декларація керівниці МСЕК одного з регіонів вважається однією із найризикованіших декларацій у країні. Можливо, трошки треба ці правила переналаштувати, але ми не знаємо як, тому що ми їх не бачимо.
Інша проблема. У НАЗК нещодавно з'явилася так звана автоматизована повна перевірка, яка передбачає звірку з реєстрами в автоматичному режимі. НАЗК заявляло, що її можуть успішно пройти до 300 тисяч декларацій, наприклад, якщо переводити в наші масштаби. Ми подивилися інші декларації голів обласних МСЕК і бачимо, що є непоодинокі випадки, коли в декларації міститься, наприклад, готівка в сумі 10-ти, 15-ти, 16-ти тис доларів. Звісно, це не так вражає уяву, як ті суми, які ми чули раніше. Але я все-таки не можу до кінця зрозуміти, як можна було таку декларацію з такими сумами автоматично перевірити. У нас не існує реєстру готівки і нема з чим порівнювати. У нас НАЗК не правоохоронний орган, він і не має таким бути, він не має вдиратися до декларантів у хату і рахувати їхню готівку під матрацом. Це не мандат НАЗК, вони мають робити кабінетну перевірку. Однак дуже дивно, що такі автоматичні перевірки пропускають успішно декларації з такою сумою готівки тощо.
Ми також побачили, що НАЗК не перевіряло. У них на сайті є моніторинговий механізм, де можна побачити, чи були декларації взяті в роботу – в повну перевірку або в контроль повноти заповнення. Жодна декларація, крім пані Крупи, не була взята в роботу НАЗК. Є ще моніторинг способу життя – інший механізм, але він взагалі закритий, там навіть немає сторінки. На сайті НАЗК не можна перевірити, а щодо кого він проводиться і немає жодних довідок опублікованих, наприклад, як у випадку з повними деклараціями. Бо бачачи ці довідки, ми бачимо проблеми не тільки характеру готівки. Наприклад, в одному з випадків є також достатньо систематизована, на жаль, практика НАЗК не перевіряти майновий стан дарувальників чи того, у кого беруться позики. Хоча це потрібно було б робити в цілях декларування, для того, щоб цей інститут функціонував. Бо тут можна виявити і ухилення від сплати податків, і ознаки незаконного збагачення, тощо. Так, у нас є проблеми із законодавством трохи.
Наскільки це трохи?
Було розширено коло суб'єктів декларування на ті ж МСЕК, наприклад. Тобто вони стали новими декларантами нещодавно. Однак, вони не є суб'єктами злочину незаконного збагачення. Цей перелік суб'єктів не був розширений, тому тут теж є несинхронізація, яка мала би бути виправлена.
Звісно, є ще декілька можливих пасток у законодавстві. Наприклад, те, що деякі декларанти можуть витребовувати матеріали своєї повної перевірки від НАЗК і, можливо, вони можуть зловживати такими матеріалами. Тобто, вони можуть бачити, що саме НАЗК перевіряло, що не перевіряло і планувати, наприклад, подачу наступної декларації, виходячи з цієї інформації. Тому тут треба дивитися, наскільки це право буде використовуватися декларантом і чи не буде зловживання.
Олександр Калітенко. Фото: ti-ukraine.org
Брак прозорості і конфлікт інтересів
А механізм автоматичної перевірки декларації – це взагалі закрита інформація?
Щодо логічного та арифметичного контролю так, це закрита інформація. Такі правила були оприлюднені раніше. З одного боку, це логічно, щоб люди не знали, а з іншого – це брак прозорості. Там правил більше сотні і людям, яких перевіряють, м'яко кажучи, досить важко підлаштуватися під ці правила, щоб не попасти під жодне з них. Але наприклад, у тих же МСЕКах, у деклараціях ми бачимо, що багато хто отримує пенсії. Реєстр декларацій не деталізує якого характеру ця пенсія. Можливо, за вислугу років або за інвалідність, ми не знаємо. І тут є конфлікт інтересів. А в цілях декларування є не тільки побачити брехню в деклараціях, незаконне збагачення або необґрунтовані активи. Тут ще й конфлікт інтересів треба бачити. І тут НАЗК теж не доопрацьовує. Бо можна було б запитати, на якій підставі, хто призначив вам таку пенсію? Чи не трапилось так, що ви самі призначили собі таку пенсію, як голова МСЕК?
Наскільки нові декларанти збільшили навантаження на НАЗК?
Я не думаю, що це було суттєве навантаження, тому що у нас і так велика кількість декларантів-чиновників кожного року. НАЗК рапортує про 700-800 тисяч декларацій щорічно. У нас немає такої кількості працівників МСЕК, тому таке додаткове навантаження не було критичним. А те, що в НАЗК перевіряють наразі тільки 23 уповноважені особи і те, що на всю країну саме стільки інспекторів, це теж суперечить нещодавній практиці. Тому що до повномасштабної війни в НАЗК було пів сотні таких перевіряючих. Можливо слід повернутися і також посилити свої ресурси, щоби брати в роботу більше декларацій для перевірки.
"Усі радники і помічники посадовців теж мають потрапляти під декларування"
Тобто, у нас недостатньо перевіряючих, враховуючи, що додалася ще одна категорія декларантів? І чи є ще якась категорія держслужбовців, яким також варто було би стати декларантами?
Зараз перевіряють тільки 23-ри і це звісно, на перший погляд видається, трохи замала кількість на весь цей масив декларацій. Звісно, я би не очікував перевірки навіть половини чи третини декларацій, бо в багатьох країнах Європи, схожих на наш регіон, на перевірку потрапляють тільки 0,5-2% декларації. І це нормально, це відповідає міжнародним підходам. Бо головне – що ти перевіряєш. Тут суть не тільки у перевірці, а й в превентивній функції. Однак, ми давно говоримо про те, що слід повернутися до законодавчого регулювання, наприклад, 19-го року, коли декларування поширили на Патронатну службу. Потім це скасували. Але ці всі радники і помічники посадовців теж мають потрапляти під декларування.
А вони не потрапляють зараз?
Якщо, наприклад, на громадських засадах, і ти не отримуєш за це кошти, то у тебе немає такого обов'язку. Але в рамках тієї форми, наприклад, лобізму, який склався історично в нашому регіоні, в нас багато таких можливих зловживань може відбуватися і на цьому рівні. У нас забагато помічників, наприклад, народних депутатів. У них забагато повноважень, якщо порівнювати з європейськими стандартами. Тому тут теж варто посилювати декларування в цьому напрямку.
НАЗК МАЄ ЗМОГУ ВИСЛОВИТИ СВОЮ ДУМКУ ЩОДО ЦИХ ТВЕРДЖЕНЬ ЮРИДИЧНОГО РАДНИКА TRANSPARENCY INTERNATIONAL UKRAINE ОЛЕКСАНДРА КАЛІТЕНКА В ЕФІРІ УКРАЇНСЬКОГО РАДІО.
"Радянська цензура була рекордсменкою"
"Наказ державного комітету Ради міністрів УРСР по радіомовленню і телебаченню №277 від 28 вересня 1965 р. "Про поліпшення радіомовлення і телебачення в Українській РСР"
Останнім часом в Україні поліпшилась робота республіканського та місцевого радіомовлення. Урізноманітнились форми та посилилась організаторська роль радіо.
Разом з тим слід відзначити, що великі можливості радіомовлення недостатньо використовуються для посилення комуністичного виховання трудящих, піднесення їх трудової і політичної активності, підвищення культурного рівня.
У передачах республіканського радіо і багатьох обласних радіокомітетів рідко розповідається про організаторську і політичну роботу партійних організацій.
Мало створюється передач, які б правильно і повно висвітлювали етапи революційної історії нашого народу, боротьби його під керівництвом комуністичної партії за колективізацію та індустріалізацію народного господарства, здійснення культурної революції за побудову соціалізму і комунізму.
Серйозні недоліки допускаються у підготовці передач на закордон. Працівники Українського Радіо нерідко обмежуються повідомленням про дрібні факти, не розкриваючи величі боротьби українського народу за комунізм.
Голова комітету – Микола Скачко"
І справді, журналісти Українського Радіо не надто переймались пропагандою комуністичного режиму. Тож критика, можна сказати, справедлива. Але поширювати українську мову і культуру, залишатися по суті українським радіо доводилось у різні часи та за різної влади. Тож повністю уникати впливів і вести незалежну інформаційну політику в сучасному розумінні, за радянських часів було неможливо.
Багато людей навіть середнього віку сьогодні не уявляють умови життя в Радянському Союзі. Так само мають достатньо спрощене розуміння тодішньої цензури. Тож коли з’явилися обмеження свободи слова, у чому вони полягали, та як Українському Радіо вдавалося залишатися українським навіть за таких умов?
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Згадують, що всі експерименти на Українському Радіо більш-менш вільні закінчилися тоді, коли після однієї з радіопередач диктор в прямому ефірі поздоровив всіх з Великоднем. І тоді запровадили ретельну цензуру на радіо, вичитку всіх текстів. А взагалі, цензура - вона не є радянським винаходом, вона була в усі часи. Якщо навіть згадати історію релігії, то можна дуже добре простежити історію цензури. А от що стосується потужності і обсягів роботи, то тут радянська цензура очевидно була рекордсменом. Створено у червні 1922-го року декретом російського уряду Головне управління у справах літератури та видавництв, скорочено Головліт. Потім воно стало Головлітом СРСР. До речі СРСР був створений в грудні, в кінці грудня, а сама цензура була створена ще до початку, ще до того, як утворення держави відбулося. Ну і того ж року в Україні теж створили своє центральне управління у справах друку, і в 1925-му році його перейменували в Головліт. Назва установи кілька разів змінювалася, але так завжди і називали Головлітом".
"Контролювалося не тільки те, що виходило в ефір, а й те, що звучало після ефіру"
Тиск наростав поступово, і згодом став всеохоплюючим. Згаданий випадок з привітанням із Великоднем датується кінцем 20-х, початком 30-х років. Тобто всього за кілька років після створення Українського Радіо. Головліту були підзвітні абсолютно всі медіа і всі видавництва. Будь-яка література: чи то Велика радянська енциклопедія, чи дрібна брошурка про садівництво та городництво – все цензурувалося. Багато хто з сучасної молоді уявляє, ніби цензор викреслював зі статей і передач критику радянської влади, але насправді ніхто навіть не намагався писати це прямим текстом. Адже шансів потрапити у друк у такого тексту точно не було, зате були всі шанси потрапити за грати у його автора. Тож насправді функції цензора були дещо інші.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"У нас на радіо, я пам'ятаю сам як працювала так звана цензура. Вона офіційно цензурою звичайно не називалася. А працював редактор, він сидів у невеличкій кімнаті на першому поверсі, на дверях було написано "редактор по охороні державних таємниць у пресі". Звичайно цензура мала два завдання основних – це стежити за тим, щоб не пройшло ніякої секретної інформації, там - розташування підприємств, заводів, наукових установ оборонного характеру, військових частин; і стежити за політкоректністю. Могло бути щось таке, про що міг і не знати сам автор передачі: прізвища якихось людей, яких не можна було згадувати, бо тоді ж було багато "невозвращенців", як тоді казали. Ще анекдот ходив, що на гастролі з Москви їде за кордон Большой театр, а повертається назад Малий театр. І по дорозі співають пісню "Здравствуй, мама, возвратились мы не все". Так що могли бути такі люди, які виїхали за кордон, і могли їхні прізвища зустрітися в радіопередачах, про які редактор передачі міг і не знати. От, наприклад, київський письменник Анатолій Кузнецов, автор роману "Бабин Яр", киянин. Він у сімдесятих роках емігрував, виїхав в Англію, начебто збирати матеріал про третій з'їзд РСДРП, але там так і залишився. А роман його був дуже популярний, він перший по суті написав правду про Бабин Яр. Так от Анатолій Кузнецов виїхав, прізвище його було викреслено, не можна було згадувати, але десь в радіопередачі воно могло проскочити. І от цей цензор мав сидіти, щоб отакий, як Анатолій Кузнецов, не потрапили до радіопередачі. Або прізвища якихось українських патріотичних діячів і таке інше.
В бібліотеках Обллітів було безліч літератури, довідники, карти, атласи – там чого тільки не було. Була довідкова література, там було близько 400 000 назв інформації, яка була заборонена для публікації у відкритій пресі. Іноді воно доходило до смішного. Наприклад, у Києві величезний завод імені Артема, на якому працювали тисячі людей, а в ефірі про нього згадувати не можна було, хоча всі прекрасно знали, що є такий завод Артема. І сиділи там редактори, я їх досі пам'ятаю – Боря і Едік. Сиділи собі, підписували ці передачі, з ними можна було поговорити, постояти десь там у курилці, анекдоти порозповідати один одному. Таким чином здійснювалася цензура. Але контроль був дворівневий, бо контролювалось не тільки те, що виходило в ефір, а й те, що звучало після ефіру".
Наявність цензури не означала, що на радіо не було критики
Як не дивно, розвал Радянського Союзу не став кінцем Головліту. Хоча певні послаблення з’явилися вже у 1985-му році. Першими від цензорського контролю звільнили видання шрифтом Брайля. Потім видання з дуже малим накладом, а потім ті, що протягом років не мали жодних зауважень. Здебільшого, технічні. Але уже при незалежній Україні у 1993-му році Головліт все ще діяв. Тільки називався уже Головним управлінням по охороні державних таємниць. І лише 18 листопада 1994-го року Головліт нарешті було ліквідовано.
Але наявність цензури не означала, що на радіо не було критики. Навіть навпаки, критичних матеріалів виходило багато, і їх боялися.
Віра Чазова – журналістка Полтавського обласного радіо з 1954-го до 2000-го року:
"Особливо ми багато робили на медичну тему, от дуже так співпрацювали з санстанцією. І от разом з санстанцією ми виїздили в рейди – то в ресторан, то в дитячий табір. Колись в дитячому таборі намагалися, щоб відкрили нам холодильник, а вони не відкривають, холодильник на замку. Ну все ж таки домоглись, відкрили нам холодильник, там лежить наверху м'ясо сире, внизу стоїть компот відкритий, і м'ясо капає в компот. Після цього, ну звичайно я вже як могла розкритикувала їх, от після цього зняли з роботи – ну це ж дитячий табір, уявляєте собі – шеф-кухаря зняли. Мені, правда, прийшов лист, який потім Семен Якович відніс в органи, прийшов лист, що приїдуть, мене заріжуть і голову знайдуть у Ворсклі. Він відніс цей лист, потім знайшли того, хто писав, ну він потім повісився".
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Ну, наприклад, радіопереклик Харків-Львів. Тема: дисципліна поставок. Бо постійно зривались поставки, там завод не довиконує план. План не довиконує тому, що поставщик з іншого міста вчасно не поставив такі-то й такі-то деталі. І ось в студії, наприклад, в київській студії, сидить ведучий, в харківській - наш журналіст, і у Львівській - наш журналіст, і запрошують керівників або працівників цього підприємства. І вони між собою в ефірі розмовляють і з'ясовують стосунки, чому не відбувається своєчасна поставка. До речі, мені поза ефіром казав мій начальник, заступник голови держтелерадіо, каже: ти коли будеш оце по цьому ланцюжку йти і шукати винуватців, ти далеко не заходь, бо ланцюжок тебе приведе в ЦК КПРС. Звідти, від планового господарства, звідти йдуть проблеми з дисципліною поставок у радянській економіці".
Критичні матеріали були досить дієвими. Якщо вони виходили в ефір, то не звучали марно. Копію матеріалу направляли у відповідний райком партії, на території якого перебувало підприємство, і протягом місяця звідти мав надійти звіт про виправлення недоліків. Через місяць виходила в ефір передача за результатами критики. Єдиним табу було засудження самої радянської системи. Та як не дбала радянська влада про самозбереження, а іноді все-таки перегравала саму себе.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Класичний приклад. Молодий український журналіст Микола Охмакевич, працівник радіостанції "Колос", в 60-х роках їде у відрядження Миколаївською областю. Перед новим роком бачить поле нескошеної кукурудзи, а між тим місцеве начальство рапортує, що урожай зібрано. Він робить критичний репортаж, він звучить в "Колосі". Але цей репортаж наступного разу виходить через пару днів в програмі Голосу Америки з одним коментарем коротким: ось до чого призводить колгоспний лад. Можна уявити, який був переполох, але в цій історії цікавіше те, що потім через роки Микола Охмакевич став головою Держкомтелерадіо України".
Брежнєвські часи
У брежнєвські часи і слухачі, і журналісти відчували анекдотичність усього цього партійного пафосу, тому між собою підсміювались над ним. Але в ефірі все мало бути офіційно і без помилок.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Головне було не переплутати начальників, оце було найстрашніше. Бо наприклад, відбулася якась подія, на ній були присутні товариші такий-то, такий-то, такий-то, такий-то, їх треба було знати всіх на пам'ять, не дай боже не переплутати посади і прізвища, на радійному жаргоні цей список називався поминальник, кажуть: ти поминальник звірив? І от щоб звірити поминальник, я беру вголос читаю цей список, випусковий редактор із текстом сидить і стежить за мною, правильно чи ні, бо не дай боже помилитися, то буде надзвичайний скандал. Ну слава богу, минули ті часи, які були в 30-х роках, що тоді, бувало, за якусь помилку, але і так нікому не хотілося мати неприємностей та ще й за помилки карали позбавленням гонорару на пару місяців. А жартівники казали про це так: мене покарали, як Тараса Шевченка з забороною писать і молювать.
Або найстрашніша помилка була, коли достроково відкрили з'їзд партії. Ну, з'їзд партії – це взагалі, це подія, 5 років до неї готуються, стільки роботи вкладено, треба висвітлювати діяльність нашої української делегації на з'їзді. А у відрядження не посилають, бо висвітлювало тільки всесоюзне радіо, в готель не додзвонишся, а якщо додзвонишся пізно ввечері, то вже ніхто тобі нічого путнього не скаже. Звичайно ці інтерв'ю записували наперед. Зважаючи на те, що це загальна така політична балаканина, це можна було робити. І от трапилося: в день відкриття з'їзду "перезаклад" - плівка, фонограма, яка мала звучати о 12 годині дня, випадково потрапила на 6:30 ранку. З'їзд відкривається о 10-тій, а воно звучить уже о 6 ранку "сьогодні в Москві відкриється з'їзд, перед мікрофоном делегат з'їзду, директор Київського заводу "Арсенал" товариш такий-то". І він каже, що всі ми з великим натхненням прослухали звітну доповідь, з якою виступив – там всі, всі, всі титули – вражаюча картина впевненого поступу радянського народу, ось у нас Київський завод Арсенал імені Леніна… ну і от таке. 6:30 ранку, з'їзд починається о 10-тій. Який переполох, скандал, неприємність, купа пояснень. Але в цій історії мені найбільше було шкода оцього директора заводу, якого так от виставили на посміховисько. Була дуже чесна, сумлінна, порядна людина. Кажуть, що він потім пару років кореспондентів до себе на гарматний постріл не підпускав".
У Києві, зважаючи на величезні обсяги інформації, відділ Головліту був прямо у будинку радіо. А в областях це могла бути зовсім інша адреса, тож для затвердження сценарію доводилося ще й побігати.
Олександр Подорожко – диктор Харківського обласного радіо з 1983-го до 2017-го року:
"Всі передачі, навіть розважальні, перевірялися. Це цензурний комітет при обкомі партії. Там перевіряли все до словечка. У літ несли підписаний кожен матеріал автором інформації і головним редактором, автором якоїсь розважальної програми і головним редактором. Несли у літ, на кожну сторінку ставили штамп "залітовано". І тільки тоді диктор мав право виходити в ефір з цим матеріалом".
Незгода із цензурою
Були випадки незгоди із цензурою. І хоч виходу програми в авторському баченні це не гарантувало, але і нав’язаних думок вдавалося уникати. У 50-х роках Полтавське обласне радіо очолював Семен Кушніренко – автор ідеї зробити музику "Реве та стогне Дніпр широкий…" позивними Українського Радіо. Ось один епізод з його біографії.
Віра Чазова – журналістка Полтавського обласного радіо з 1954-го до 2000-го року:
"Одного разу, коли він зробив якусь передачу, по-моєму, якась на політичні теми, не пам'ятаю, яка саме. І хтось носив, а тоді носили до цензора, і деякі передачі, от саме такого змісту носили в обком партії. І от хтось там з наших каже: Семене Яковичу, ото в обкомі партії сказали, щоб ви викинули такий абзац, потім, щоб ви на третій сторінці викинули там то-то, і те замінили, і оте – ваш висновок, щоб замінили. Він так стояв-стояв, дивився- дивився, потім каже: дай мені цю передачу. Він: та я отут все відмітив, що вам треба викинути. Він взяв і отак чик-чик-чик, порвав її. Передача не йтиме. Все, давайте переходим до іншого питання. Дуже принципова людина була".
Чергова хвиля обмежень і злам системи
Чергова хвиля обмежень, здебільшого абсурдних, пішла в середині 80-х, коли сталася аварія на Чорнобильській електростанції. Але треба сказати, що не все викреслював Головліт, іноді спрацьовувала і самоцензура.
Галина Бабій – ведуча Українського Радіо:
"От мені розповідали: 1986-й рік, Чорнобиль значить, і моя заввідділом каже – от цю пісню "Повій, вітре, з України" – українську народну пісню, бажано не давати зараз в ефір. Чому? Не зрозуміло. Ну, не так зрозуміють, подумають, що це Чорнобильський вітер, що він щось розносить. Краще не давати її. Я питаю, а багато такого у вас? Ну, у нас постійно таке, Ви не переживайте, в нас так постійно буває. От раніше ми, наприклад, були не дуже в хороших стосунках з Китаєм, так ми не давали народну пісню "Упав козак, утомився, китайкою прикрився". Тому що китайка – це для багатьох незрозуміле слово, а насправді – це така свита українська. Тобто оці от можливо ідеологічні якісь перепони, які ти в нормальному житті поза радіо навіть не подумаєш, що воно може бути тобі якоюсь перешкодою в роботі чи в житті, а вони раптом випливають.
Застала часи коли ця вся система ламалася абсолютно, а залишалися в складі музичної редакції люди, які привикли працювати тільки в рамках системи. Аж раптом з'являється "Червона рута", 1989-й рік, і не дати це в ефір – неможливо. Бо це – явище, про це говорять. Бо це – ну от перші такі якісь були рухи демократичні, навіть у молодіжній музичній культурі. Це ще 1989-й рік, і от що робити: давати чи не давати? Ну, треба давати. Але як давати, якщо гурт називається "Кому вниз"? Пам'ятаю, в нас був один такий старий редактор, він такий був відданий комуніст, і коли він почув цю назву "Кому вниз", в нього очі полізли на лоба: "Та вы что себе позволяете?". Тобто розумієте, злам, коли люди не розуміли, що відбувається, а мовлення – от принаймні музичне – уже відходило від того, щоби в ефір давати тільки те, що у фонді, і тільки те, що затверджено художньою радою, тільки те, що записано в будинку звукозапису".
Часи незалежності
В часи незалежності ситуація кардинально змінилась. На початку 90-х журналісти нарешті відчули свободу. Відкриваючи багато тем для себе самих, автори програм неодмінно ділилися ними зі слухачами. Історія Голодомору, політичних репресій, українських дисидентів системно зазвучала в ефірі Українського Радіо. Політична система стала багатопартійною, і представники всіх цих партій мали доступ до ефіру. В якийсь момент здалося, що "кучмівські темники" можуть продовжити справу Головліту, але час вже було не розвернути. Їх ніхто всерйоз не сприймав. Хоча, людський фактор все ще іноді спрацьовував.
Надія Подоляко – дикторка Українського Радіо з 1968-го до 2015-го року:
"По-різному було, по-різному. Ми робили, наприклад, огляди газет, редакція робила огляди газет. І це залежало від редактора, як він (бо вони читалися пізно, десь після 12-ї ночі). І от одного разу, це коли Ющенка мали обрати, а ще президентом був Кучма, в нього зав його секретаріатом був Медведчук. І от приносять, вночі приносять і ,знаєте, на Ющенка – ну таке поливають, на "Нашу Україну" і на Ющенка. Я кажу: хіба це можна, ну хто це робив? Редактор приніс, він каже це – з адміністрації президента, нам цілком присилають і отак читайте, отак як це… Мабуть, вони не слухали, я не знаю, бо я викручувалася, як могла. Я там не називала прізвища, а може претендент на президентство, потім, і "Нашу Україну", якось так, ну я думала все: мене уже виженуть, але я не буду цього читати, але нічого, не вигнали".
Але тодішнє покоління журналістів Українського Радіо формувалося вже в незалежній Україні, знало і бачило, як працюють мовники інших європейських країн. Тож більшість журналістів вбачали свою місію в подачі повної та об’єктивної картини. Багато з них самі були громадськими активістами. Уявити, яким був ефір Українського Радіо в часи Помаранчевої революції можна з репортажу Катерини Лисенко, який прозвучав у випуску новин на Українському Радіо 22 грудня 2004-го року (зберігся лише текст матеріалу):
"На вулиці Києва вийшли сотні тисяч людей. Незважаючи на мороз, складні умови і численні погрози, ці люди захищають своє право голосу, своє право вибору і своє майбутнє. Цим оптимізмом переймаєшся. Ті, хто так впевнено йдуть до перемоги, безсумнівно, переможуть".
Минуло лише 10 років, і історія повторилася, але у більшому масштабі. На Майдан знову вийшли люди захищати свої свободи. І знову посилився тиск влади на ЗМІ. Як висвітлювалася Революція гідності на Українському (тоді ще державному) Радіо можна уявити з фрагмента ефіру головної суспільно-політичної програми того часу "Порядок денний" за 6 грудня 2013-го року.
Поява Суспільного мовлення
Докорінно змінилася ситуація із появою Суспільного мовлення. Пріоритет збалансованості і об’єктивності тепер прописаний у засадничих документах компанії, і гарантується незалежною від влади формою управління. Втім, не всі і не одразу зрозуміли, що правила змінилися.
Дмитро Хоркін – член правління Суспільного мовлення:
"За час реформи від державного до Суспільного – про це і мої колеги, і керівники, голови правління, казали – про те, що тим чи іншим чином все ж таки на суспільного мовника чинився тиск. Завжди в будь-якій країні влада намагається зробити так, щоб суспільний мовник, який має найбільше покриття, величезний вплив на аудиторію, велику довіру аудиторії, аби все ж таки суспільно-політичне мовлення, новинне мовлення, воно було підпорядковане. Теж свого часу намагалися тиснути, але я скажу, що ми завжди дотримуємося балансу політичних сил, і представників усіх політичних сил. Тобто ми розуміємо, що протягом певного часу, кварталу чи місяця, коли ми підбиваємо підсумки, скільки політиків було в нашому радіоефірі, у нас має скластися баланс політичних сил".
Достовірність, повнота інформації та представленість різних точок зору – зараз пріоритет компанії. І така політика отримала свій результат: за даними досліджень USAID Internews вже кілька років поспіль Українське Радіо – беззаперечний лідер за довірою до новин серед усіх радіостанцій.
Фото: Пресслужба The Unsleeping
"Ми п'ятеро хлопців з Умані та Києва, які роблять щире музло, яке подобається нам та нашим слухачам. У нас вийшов мініальбом "Пиріжок з любовʼю, злістю". Про що він? Дуже просто: про життя людини під час війни, про її буденні переживання, страждання, любов, позитивні сторони, тривогу, спокій, попайку та майже весь спектр емоцій. Мета випуску: по-перше, ми раді ділитись своєю музикою, тому що ми самі від неї кайфуємо. По-друге, ми хотіли б донести дуже простий меседж про те, що варто залишатися простим чуваком і переживати ці емоції як можна щиріше, без всяких пафосів і докрутів. Зараз у нас триває робота над повноформатним альбомом, дату якого я сказати не можу, але скоро ви дізнаєтесь", — розповів гітарист гурту The Unsleeping Іван Смірнов в ефірі Радіо Промінь.
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
6-кілограмовий "Репортер", кілометри плівки і ножиці
Слухачі завжди чують готовий продукт. Чіткий і змістовний, легкий для сприйняття на слух. Мало хто задумується з чого і якими силами він зроблений. Яку історію він пережив на шляху до ефіру. Так само, як у театрі чи в кіно, ви не бачите процес роботи костюмерів, освітлювачів, продюсерів і режисерів, не знаєте в якому настрої прийшов актор і як він готував свою роль. І менше з тим, за лаштунками ще цікавіше, ніж на сцені.
Чим жили працівники Українського Радіо у 60-х і 70-х роках? Як готували програми? На якій техніці працювали? У які пригоди втрапляли? І як відпочивали? Ласкаво просимо за лаштунки радіомовлення!
Почнемо з техніки. На чому працювали. Після війни стає доступною магнітна плівка. І це була революція в радіомовленні. Якщо раніше все відбувалося у прямому ефірі, а запис, з огляду на складність, робився тільки у виняткових випадках, тепер все стало навпаки. У 60-х у прямому ефірі звучали тільки новини. Всі інші програми записувалися заздалегідь. Магнітна плівка намотувалася на тонкі котушки – бобіни. Рулони плівки були до 30 сантиметрів у діаметрі і мали властивість падати і розсипатися. Зібрати і акуратно змотати близько кілометра заплутаної плівки – завдання не для слабкодухих. Рулони зберігалися у футлярах. Які мали властивість переплутуватись. Так плівка з однією програмою потрапляла у футляр від іншої, і в ефір виходив зовсім інший матеріал. Монтувався запис двома способами. Плівку можна було банально розрізати ножицями і склеїти у потрібному місці клеєм або скотчем, або переписати з одного магнітофона на інший. Така конструкція із двох спарених магнітофонів називалася монтажний стіл. Моделі, якими користувалось Українське Радіо, були 40-х років випуску, німецькі, трофейні. Кореспонденти працювали з портативними магнітофонами. Хоча "портативними" — це дуже умовно. Найпопулярніша модель 1965-го року "Репортер-5" з комплектом батарей і мікрофоном важила близько 4 кг. Тому у 70-му році новину про випуск моделі "Репортер-6" кореспонденти радіо зустріли з надією. Але марно. Нова модель у повному спорядженні важила 6 кг.
Ніна Карповець – журналіст районного, Київського обласного та Українського Радіо з 1968-го до 2021-го року:
"Цей важкий "Репортер" я носила на плечах. Колега-журналіст з "Київської правди" Володя Стрекаль, каже: "Ніно, давай мені свою машину!" І це він носить "Репортер", допомагає, бо так поносити його за день — це важко".
Але за певної звички вага – це не проблема. Справжні проблеми починалися, якщо "Репортер" ламався. Загалом ці моделі мали хороший запас міцності, але й умови експлуатації були не прості. Як і кожен пристрій з механічними деталями, рано чи пізно він підносив неприємний сюрприз.
Генрієтта Верба – журналістка Харківського радіо з 70-го до 2000-го року:
"Як і всі молоді, я була дуже самовпевнена. Був у нас на озброєнні магнітофон "Репортер-5". Порівняно з іншими він легенький. Але там всередині був пасік, і він іноді вискакував. Ми навчилися, як його одягати. Я колись приїхала в Барвінківський район, Барвінкове, це дуже далекий район від обласного центру. Приїхала, і в мене цей пасік зіскочив. Я взяла, повідкручувала там все, думаю: "Зараз я його відкрию". Я ж бачила, як це одягають. Потім, як я зрозуміла, що не можу його зібрати докупи, що все повідривалося у мене всередині, викликали якогось умільця з радіомайстерні, хлопця, який три години возився з тим, що я наробила, покривав мене такими "компліментами". Я все це слухала, але це була така мені наука".
Повоєнний автопарк Українського Радіо
Усі матеріали писалися наживо. Ніяких скайпів-зумів-вайберів. Так, технологія телефонного запису була. Але ж страждала якість. Та й традиція була інша, люди надавали перевагу особистим зустрічам. Для столичних кореспондентів доїхати на подію не становило проблеми – міський транспорт їздив справно. А от журналістам з областей іноді доводилося долати десятки кілометрів, аби записати інтерв’ю на кілька хвилин. І логістика цього маршруту часто залишалася проблемою самого журналіста.
Ніна Карповець – журналіст районного, Київського обласного та Українського радіо з 1968-го до 2021-го року:
"Сам їдеш у відрядження і без машини. Сідаєш, береш квиточок — і поїхав собі автобусом у якийсь район. А там уже тебе хто зустріне, а хто й ні".
Олексій Яхно – журналіст Харківського радіо з 1968-го до 1992-го року:
"Були різні історії. І робота під час потужної пилової бурі, це 1969-й рік, з сильними морозами. Лінійкою якраз об'їжджав поля, агроном виділив мені коня. Я на лінійці сиджу, віжки у мене, і я конем їду. Тому що в той час не було навіть "ГАЗ"ика чи "УАЗ"ика". Прив'язав коня, я його майже не знайшов, тому що такий пил був страшний і вітрюган. Зрештою, десь години через три, той кінь відірвався".
Згодом "ГАЗ"и і "УАЗ"и таки з’явилися. Але пригод від того не поменшало. Ось як харківські журналісти у 70-х збирали матеріал для програми "Колос".
Олексій Яхно – журналіст Харківського радіо з 1968-го до 1992-го року:
"Поїхали ми у колгосп "Маяк" Вовчанського району. І що ви думаєте? "ГАЗ"ик застряг прямо серед поля. Холодно. І ми вночі три години там вовтузились. Хтось сказав голові колгоспу, і бульдозером витягли нас нарешті о 12 годині ночі. Ледве не провалився потім на кризі ставка у Сахновщинському районі. І досі пам'ятаю село Дубові Гряди. Крига була. І ми по кризі потихеньку, потім чую – тріщить за нами ставок. Але добрались".
Яким взагалі був повоєнний автопарк Українського Радіо? Які спецавтомобілі використовували? В архівах ми знайшли накази голови українського радіокомітету 1965-го року щодо передачі Будинку радіомовлення і звукозапису автомобіля ГАЗ М-20 "Побєда". А Кіровоградському обласному радіо цього ж року передавався автомобіль ГАЗ 69, що логічно, оскільки це був найпоширеніший на той час радянський позашляховик, який міг пересуватися колгоспним бездоріжжям. Цікаве авто згадується у наказі Комітету радіоінформації 1953-го року. Ним на баланс Київського будинку звукозапису передається (цитую) "спеціальна автомашина Форд-8 з закритим кузовом 1939 року". Про цю модель інформації у відкритих джерелах майже немає.
Володимир Винник – історик:
"Було кілька цікавих, як казали, "хитрих" "Побєд". Біля заднього сидіння було встановлено магнітофон. Тож було пожертвувано майже все заднє сидіння. Біля водія сидів журналіст, репортер, який записував всіх кого треба і що треба на цей магнітофон. Шнур для мікрофона був недовгий, це було досить незручно, але можна було виїхати на будь-яку відстань. Був додатковий акумулятор в машині, і будь-де можна було записатись. І була одна дуже "хитра" машина, яка проходить в двох списках: у списках гаража Українського Радіо і в списку Київської адміністрації при німцях. Це так званий "Ford V8". Що це за машина? В Німеччині, в місті Кельні, підрозділ "Форд" існував з середини 30-х років. Адміністрація Гітлера це вітала, і спеціально для армії німецький "Форд" випускає військовий варіант європейського "Форда" з овальним грилем решітки радіатора, вантажопідйомність 3 тонни, 3,6 л об'єм двигуна, 90 кінських сил. Вантажівочка вийшла непогана. У німців ерзац-паливо було таке собі за якістю, і тому у Вермахті на польові колони намагалися "Форди" брати якомога менше. Тож на них ладнали різні спецмашини, радіостанції, польові кухні, просто кунги, пожежні машини. Автомобіль був обладнаний магнітофоном "Siemens", двома радіотранслюючими гучномовцями, режисерським пультом і довгим шнуром з мікрофоном, щоб кореспондент міг вийти. Такий автомобіль працював в Києві. І працював всю окупацію разом ще з одним фургоном. Це був просто гучномовець на колесах від "Опель Бліца". І коли німців з Києва вигнали, то гучномовець німці забрали з собою, а ось великий функваген (так вони називали) лишився в Києві. І це була основа гаража Українського Радіо. Він міг їздити на велику відстань, хоча трошки був прожерливий. Це був єдиний його мінус, я думаю. А так це була чудова машина".
З автопарком Українського Радіо пов’язані і дитячі спогади харківської журналістки Генрієтти Верби. Автобус звукозапису справив на школярку таке враження, що у дорослому житті вона також обрала професію радіожурналіста.
Генрієтта Верба – журналістка Харківського радіо з 1970-го до 2000-го року:
"1954-ий рік. Я поїхала в табір. І до нас приїхали журналісти розповісти про наше табірне життя. Автобус зупинився не на самій території, бо не можна було підключитися. Якісь шнури, дроти кинули. Нам було дуже все цікаво. Автобус приїхав дещо чудний, ми не бачили таких автобусів в містах. Він був великий, просторий, там стояли магнітофони, на які записувалися. Отакі бобіни великі там стояли. Дуже роздивлятися не можна було, бо приїхала велика бригада ціла технарів, які писали, і журналісти були. І ми розказували, пісень співали про наше табірне життя. По черзі заходили в автобус. Більше враження на мене справив оператор, який там клацає. А журналіст говорив щось...".
Пригоди журналістів та курйози під час запису програм
Радіо – це робота з людьми, і під час цієї роботи іноді трапляються неочікувані або курйозні ситуації.
Олексій Яхно – журналіст Харківського радіо з 1968-го до 1992-го року:
"Була у нас така радіошкола передового досвіду. І запропонували мені про буряковода. Відзначений він двома орденами Леніна. Поїхав я туди "УАЗ"іком, вже 18-та година вечора. І немає механізатора. Хтось із районного управління сільського господарства каже: "То поїхали до нього додому, в село. Це пів години". Кажу: "Нічого собі — пів години. Це туди, а потім назад, а потім ще невідомо, скільки там будемо". Приїхали. Каже голова колгоспу: "Давайте у мене в кабінеті будете брати інтерв'ю". Я ж з цим магнітофоном — Р6 тоді вже був, ще важчий на кілограм, ніж Р5. Влаштувались у його кабінеті. А він каже, що, "якби написати, то воно б краще було". Я ж кажу, що не знаю, про що ви хочете сказати. Це треба ще знати, про що він хотів сказати. Давайте я вам щось буду говорити. Каже: "Ви що самі не можете? Краще ви". Добре. А це десять сторінок друкованого треба. А писаного ще більше. Написали зрештою. "Ну що, будете читати?", — питаю. Він каже: "Ви знаєте, якби ще надрукувати". Так що, надрукувати? Це скільки друкувати? Це 10 аркушів, Бог знає скільки. Діватися нікуди. Треба завдання виконувати. Надрукував я. Це ще більше години минуло. Давайте тоді прочитаємо. Будете читати? Хоч я не прихильник ніколи був, щоб текст начитувати. Але оскільки це відповідальне нібито завдання, давайте. І він сором'язливо так каже: "Ви знаєте що, я вибачаюсь, я не вмію читати". А я вже скільки часу вже згаяв, треба будь-яким способом готувати передачу. Давайте тоді, як кажуть, під зозульку. Я три слова скажу, ви точно з такою ж інтонацією, якщо посмішка — з посмішкою. І ми ще десь години півтори, може, дві, мучили. Він аж мокрий. Голова колгоспу каже: "Вже перша година ночі, що ви там пишете?" Ми щось записали, потім він ще чарочку випив самогонки. Та давайте закусить. Господи, це скільки я намучився. Приїхали ми десь аж під ранок до Харкова. Я закрився у студії, переписав усе і сам змонтував. Сказав, щоб ніхто до мене не заходив. Передача вийшла 20 хвилин, уявіть. І на літучці оглядач говорить: "Звичайно, якби такі співрозмовники були, як у Олексія, так нам і робити нічого". А потім тільки приїхали до Харкова, десь через тиждень мені знову пропозиція: оскільки у вас гарна вийшла передача про вирощування цукрових буряків, то давайте зробимо про запліднення свиней! Я три дні ходив, як його викрутити все це, щоб воно більш-менш по-людському було, щоб зрозуміли. І теж вийшло".
Багато матеріалів Українського Радіо були критичними. І часто це призводило до конфліктів, погроз та навіть нападів.
Олексій Яхно – журналіст Харківського радіо з 1968-го до 1992-го року:
"А доводилось і сатиричну програму "До бар'єру" готувати. Це щотижнева суботня програма, тривалістю півгодини, і де довелося розбиратися із чиновниками міськради, із різними керівниками, що вони мене боялися. Думаю, це я дожив до такого, що мене бояться, треба кидати це все. І потім почав отримувати погрози, і по телефону, і на адресу сім'ї. Я рік так працював. Думав, навіщо воно мені? Така ж сама зарплата, скільки я тут нервів вбив. А люди пишуть і пишуть. В день я один отримував 30 листів. Допоможіть мені там, тим. Там працівники торгівлі обважують, там громадське харчування, непорядки якісь. А якщо лист надійшов, то треба вживати заходів.
Я пригадую, є під Харковом село Комарове, там молокозавод, і несуть відтіля всю продукцію — то масло, то сметану, то молоко. І тут електричка, і вони раз швиденько — і на електричку. Ми причаїлися у кущах із працівниками позавідомчої охорони. І дивлюсь: чоловік троє, несуть дуже важкенькі пакунки. Я кажу: "Ану стояти! Руки вгору!" Так якось вирвалось, хай вони щоб поставили все це на землю. Вони поставили на землю і тікати. А чого тікати? Мікрофон при місячному сяйві заблищав. А вони подумали: а хто знає, може, це зброя чи ще що. І втекли. І залишили тут всю продукцію: і сметану, і молоко, і масло. Позавідомча охорона не знала, що з цим робити".
Критика місцевого керівництва або керівників підприємств завжди сприймалася серйозно. Ніхто не хотів стати негативним героєм передачі, адже перевага майже завжди була на користь журналістів, і недобросовісний чиновник легко міг заплатити за порушення чи недбалість посадою. Але коли питання стосувалося партійного керівництва, ситуація була інакша.
Олексій Яхно – журналіст Харківського радіо з 1968-го до 1992-го року:
"Була ще історія з медвитверезником. Там що тільки не надивишся. Тут же їх миють, стрижуть, укладають. І один так розходився, розбишака. Каже: "Я з ЦК КПРС. Завтра дізнаєтесь". Бігає, скрізь погрожує всім. Я записав, що він там говорив. І мовчки так приїхав додому. Що ви думаєте? Приїжджають троє чоловіків десь до мене додому. Кажуть: "Ви такий то?" Кажу, що такий. "Ви знаєте, є велике прохання, щоб ви зняли цей матеріал, що ви там готуєте, бо це до нас приїжджав якась велика шишка із ЦК КПРС з Москви". Та кажу: "Мені то однаково, я ще й не готував. Зачекайте". Я взяв з кімнати, якраз вдома був магнітофон із мікрофоном, виходжу і кажу: "А тепер ви говоріть". І вони втекли. Звичайно, видно, керівництву нашому хтось зателефонував, мовляв: "Та ні, ви ж так не грайтеся, це ж рівень високий". І мені не дали".
"Всі прекрасно розуміли, у якій системі живуть, але намагалися бути об’єктивними"
Всі прекрасно розуміли, у якій системі живуть, але навіть у цих умовах журналісти радіо намагалися бути об’єктивними, в усякому разі мали сміливість не вестись на відверті маніпуляції. Більшість таких історій залишалися не публічними, але деякі лягали в основу розгромних передач.
Ніна Карповець – журналіст районного, Київського обласного та Українського Радіо з 1968-го до 2021-го року:
"Подзвонила в Поліський район, мене чекають, приїхала. Начальник управління питає: "Що ви хочете?" Я кажу: "Хочу репортаж, як збирають льон. Хочу побачити, а тоді коментар". А він мені: "Та ні, я поспішаю на Київ, то давайте я вам коментар, а тут ви вже будете працювати". І він мені розказує, таку пісню співає, що мало не завтра у нас уже обжинки, льон завершують збирати. І далі ми поїхали по району, попрощалися. А ніде той льон майже не збирають. Як же мені виходить в ефір, що ж мені казать? І як зараз пам'ятаю, я підготувала той репортаж, подзвонила начальнику управління, кажу: "Не забудьте послухати вранці". А тоді дуже прислухались, бо це додаткова інформація з міст і для області, і для самого району. Він слухає. Я включила, як він співає мені, як все в нас ідеально збирається. А потім звучить: "Ось так, сидячи у себе в кабінеті, коментує хід збирання начальник районного управління сільського господарства. А тепер послухаємо, що ж на ділі". І далі розповідаю, де і що. І потім ми були друзі із цим товаришем, він каже: "Ніно, я як почув після моїх слів, що ти сказала, я зрозумів, що не на ту натрапив і не те ляпнув". І після того, скільки б я не приїздила у Поліський район, він казав: "Я нікуди не їду, поїхали, побачимо, а після того я буду вам коментувати".
Дружність колективу, стінгазети та "капустник"
Усі журналісти Українського Радіо 60-70-тих років, з якими ми поспілкувались, відзначають дружність колективу. Слова "тімбілдинг" тоді не знали. Але сам він, тімбілдинг, вже був. Радійники залюбки проводили час у компанії колег і поза роботою.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Українське Радіо завжди славилося дуже хорошим морально-психологічним кліматом в колективі. Люди з великою повагою ставилися один до одного, старші допомагали молодим, створювали прекрасні умови для розвитку, молоді з шанобливістю ставилися до старших. Робота, звичайно, важка і непроста, і коли траплялась можливість якимось чином відпочити — це теж була як єдина сім'я. Скажімо, ми їздили на екскурсію з цією компанією. Наприклад, екскурсія Радіо в Чернігів на колісному пароплаві. Весь колектив "Останніх вістей" виїжджає на колісному пароплаві на Чернігів і назад — це ж такі незабутні штуки. На свято головний редактор відбирав кілька найталановитіших журналістів, звільняв їх від іншої роботи і давав завдання готувати стінгазету. Стінгазета складалася, склеювалася з великих ватманських листів, і метрів 25 була довжиною. Всі стіни великої кімнати, в якій працювали 20 чоловік, всі повністю були у стінгазеті. Там і шаржі, і епіграми, і колажі із фотографій. Весь колектив, який тут працює, на Хрещатику, 26, приходив в цю кімнату подивитися і почитати цю стінгазету".
Крім стінгазети, готували ще й гумористичну радіопрограму. В ефір вона не виходила, виключно для внутрішнього використання. Але працювали над нею чи не більше, ніж над звичайними передачами. За словами Анатолія Табаченка, тодішній голова Держтелерадіокомітету Борис Іваненко зізнавався, що послухав багато програм, але жодна його так не вразила, як капусник редакції "Останніх вістей".
Фото надане артистами
Зрозуміло, що від війни нікуди не дітися. Але вона ж не вічна і колись скінчиться. Тому потрібно вже старатися у творчості, в культурі жити так, наче війни немає. Наближати це майбутнє
Привіт, Оля! Привіт, Алекс! Дякуємо, що знайшли можливість поспілкуватись з нами. Олю, з чого у твоєму житті почалося захоплення музикою? Чи є музиканти у тебе в родині?
Оля: Мій батько грав на гітарі. Він дав мені свою гітару, коли мені було 10 років. Я записалась на уроки і стала ходити займатись. Ось так це було.
Скажи, а ти зараз перебуваєш в Харкові?
Оля: Так, зараз я в Харкові.
Сподіваємось, що ти перебуваєш у безпеці і дай Боже тобі й далі бути в безпеці. Скажи – от ти в дитинстві наче хотіла стати рок-стар. Як ти розумієш це поняття? По яким критеріям визначається рок-стар? Можливо, є зараз в Україні чи світі виконавець, щодо якого можна сказати: оце – рок-зірка?
Оля: В Україні не знаю. Але думаю, що рок-стар – це стан такий. Можливість проживати своє життя як ти хочеш. Робити те, що ти хочеш.
Алекс, а для тебе топ-артист – це хто? За якими критеріями в тебе визначається топовість? Чи можеш ти назвати такого зразкового топ-артиста в Україні?
Алекс: Насправді – якщо говорити чесно – я ніколи не мріяв стати артистом. Музику я обожнював. Але був скоріше автором пісень, ніж артистом. Hitmakers.ua (продюсерська агенція, клієнтом якої є і Little Bubblegum, – прим. ред.) змушують мене випускати пісні (сміється). Мені подобається бути артистом, але – як вже було сказано – дуже легко заплутатися в різних жанрах і стилях. Мені більше подобається продюсування. Ось зараз над Оліними треками працюємо – мені дуже подобається те, що вона робить. Тобто, мені більше до вподоби спостерігати зі сторони, ніж бути учасником цього.
Зрозуміло. Скажіть, на кого з артистів в Україні чи світі ви орієнтуєтесь? Хто прямо зараз у вашому плейлисті, хто вражає новими стилістичними рішеннями?
Алекс: Я насправді не дуже слухаю щось популярне. Для мене те, що зараз є в поп-чартах – то дуже зрозуміла музика. Я не говорю, що вона погана – просто вона для мене нецікава. Мені подобається, коли є складнощі, через які потрібно пробратись. Тому що у такому процесі, такому форматі дійсно можна створити щось унікальне – те, що може здивувати людей.
Мені от подобається артист Kid Cudi і його пісня "Day ‘N’ Night" зокрема. Ну, в нього взагалі багато крутих пісень. Можна сказати, що це мій музичний орієнтир.
А скажи, на честь кого ти Гілмор? Чи, може, це твоє справжнє прізвище?
Алекс: Ні, ні. Насправді, я міг би розказати якусь цікаву історію про цей псевдонім… Але її немає. Є такий фільм – "Щасливчик Гілмор". Це комедія з Адамом Сендлером в головній ролі. Я іноді брешу, що це пов’язане з ним. Бо я Олексій – Алекс, і я шукав ще якесь слово, яке би пасувало поряд. І "Гілмор" здалось підходящим.
Олю, може тоді ти розкажеш цікаву історію – наприклад, про те, як ви з Алексом познайомились?
Оля: Ой, це було ще до війни. Я познайомилась з однією людиною – якраз тоді я почала викладати в ТікТок свою творчість, і мені почали писати і якісь колаби пропонувати. І от ця людина дала мені контакт одного хлопця, який також мешкає у Харкові. Мовляв, прийдеш до нього в студію, спробуєш щось записати. Я так і зробила, познайомилась з ним. А вже ця людина познайомила мене з Алексом. Отакий ланцюжок.
Алексе, а ти також в Харкові чи ви працюєте дистанційно з Олею?
Алекс: Так, я також в Харкові. Я все життя живу у Харкові, і останні три роки не виключення.
Що ми маємо знати про пісню "Сині вогні", перед тим як ми її презентуватимемо в ефірі?
Оля: Я написала історію людей, які просто вирішили жити справжнім життям. Щось легке і вайбове. Я не можу сказати, чому вогні саме сині – просто сподобався образ.
Алекс: Це Оліна пісня. Я просто заскочив туди, коли Оля запропонувала написати куплет. Для мене це проста зрозуміла музика, але в ній я почув якийсь вайб… Я просто відчув якусь легкість, якої дуже не вистачає зараз на українській сцені. Бо навіть у веселих танцювальних піснях є підтекст війни, і це іноді підгружає – хочеться просто щось слухати і отримувати задоволення. Ми намагаємось на цьому робити акцент. Тому що – ну, зрозуміло, що треба казати про війну, треба передавати ці почуття і емоції. Але є велике але. Війна ж не вічна, колись вона скінчиться. Тому, мені здається, треба вже старатися у творчості, в культурі жити так, наче війни немає. Наближати це майбутнє.
Щоб подолати війну і перемогти, безумовно, потрібно знаходити ресурс у інших темах, у інших справах і людях. Наостанок просимо вам звернутись до наших слухачів із тим, що у вас зараз на серці, на душі.
Оля: Я дуже хочу побажати слухачам Радіо Промінь гарного дня і настрою. Слухайте більше класної музики, будьте тими, хто ви є, робіть те, що вам подобається, мрійте та перетворюйте свої мрії на реальність. Цінуйте свій час і своє життя. І особливо зараз бережіть себе та рідних!
Слухати трек Little Bubblegum "Сині вогні" (за участі Alex Gilmore), як і багато інших прем’єр, можна в плейлисті "Промінь Рекомендує 2024" на Spotify.
Фото: Пресслужба Yurcash
"У нас прем'єра студійної версії пісні "Мойдодир", яку записали ми ще перед початком повномасштабної війни, але з цієї причини вона і лягла пилитись в шухляду. Тому презентуємо ми тільки зараз на честь двадцятиріччя гурту, коли вже трішки оговтались і віримо, що все-таки все мине, а музика вічна. Це наша богемна рапсодія, автобіографічна сповідь, переповнена ілюзіями, аллюзіями, що йдуть за нами невидимими тінями впродовж життя. А про що ж тоді ця пісня? А про все. Говорити про музику, що танцювати, про архітектуру", — розповів Yurcash Юрко Юрченко в ефірі Радіо Промінь.
Також читайте інтервʼю Yurcash: "Тікати від війни – дурна справа".
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські премʼєри 11-18 жовтня: Міша Правильний, Wellboy, badactrees, Sichneva, Уляна Дель Рей
Новини як основа сітки радіомовлення
Основою сітки мовлення у 60-х залишались новини. При чому редакція мала поділ за тематичними напрямками, а кожен журналіст мав свою вузьку спеціалізацію.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Були відділи: відділ промисловості, відділ сільського господарства, відділ культури, відділ спорту. І міг ще бути відділ партійного, комсомольського життя. Крім того, був випуск, який складався із чотирьох змін, які працювали по черзі і забезпечували цілодобовий обсяг мовлення. Одна зміна виходить на 14 годину сьогодні на роботу і працює до 14 години наступного дня. Потім друга зміна приходить через добу, третя через добу, четверта, і так вони міняються. І о 14 годині дня — "літучка", на якій присутні обидві зміни, тобто вони між собою стикуються і передають естафету наступній. Головний редактор мав чотирьох заступників — чотири зміни і чотири заступники. У нього кілька випускових редакторів, які формують випуск новин, а галузеві відділи постачають інформацію для цих випусків новин. Крім того, інформація від власних кореспондентів Українського Радіо, які передають інформацію по телефону стенографістці. Вона розшифровує, йде в друкарське бюро, друкує це на папері. Ще інформація від інформаційних агентств: ТАРС, РАТАУ та інших агентств. І ще можуть бути інші джерела інформації від позаштатних авторів".
Зараз майже всі журналісти працюють у штаті. Зрідка може бути укладена угода з підрядником на виробництво якогось окремого проєкту. А в 60-ті роки існувала велика мережа позаштатних авторів, і вона мала особливе значення.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Це була обов'язкова умова тодішніх засобів масової інформації і особливо радіо. Бо згідно із партійною політикою, радіо, як і інші засоби масової інформації, мало бути робітничо-селянським. І автори радіо теж мали бути робітники і селяни. І тому навіть авторський гонорар, який виплачувався журналістам, мав бути поділений у пропорції 40 на 60. 60% — позаштатним авторам, а 40% — штатним авторам, щоб залучити. Звичайно, це робилося формально. Переважно це не були робітничо-селянські кореспонденти, а просто такі ж самі журналісти, які не працювали в штаті редакції, але приходили, приносили свої матеріали і могли таким чином щось собі заробити".
"Дифірамби партії, репортажі з космодрому й високий статус радіожурналістів та дикторів"
Коли переглядаєш сценарії передач 60-тих і 70-тих років, в око одразу впадає кількість згадок комуністичної партії. Однак цей "фетиш" в масштабах всієї країни був гіперболізованим та доведеним до абсурду, і тому не сприймався серйозно. Згадками партії супроводжувалися не лише кожна стаття в газеті, кожен радіо- чи телематеріал. Дифірамби партії та "дорогому Леоніду Іллічу" були обов’язковим елементом передмови до будь-якої книги чи брошури, навіть зовсім аполітичної. Наприклад, про розведення акваріумних рибок чи ремонт мотоциклів. Тож за десятки років народ звик і далі грав у цю гру: журналісти час від часу з необхідності додавали до матеріалів щось про роль партії, а слухачі за звичкою пропускали це повз вуха.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Тут треба сказати про майстерність журналістів. Як розповісти про соціалістичне змагання так, щоб від нього хоча б не нудило, щоб це було більш-менш цікаво? І були такі жанри, як радіонарис — розповіді про людей праці, про передових робітників, селян, вчителів, вчених. Це переважно були чесні, порядні, сумлінні люди, які насправді заслуговували добрих слів про себе. І зробити нарис про людину так, щоб розкрити її характер — це була насправді журналістська майстерність. А провести репортаж! Я коли тільки прийшов працювати, ще вчився в університеті, це початок 70-х років, і була книжка "Радіорепортаж". Автором цього підручника був Володимир Леонтійович Щербатюк, кореспондент Всесоюзного радіо по Україні. Це, до речі, батько Тамари Володимирівни Щербатюк, відомої української тележурналістки, яка вела передачу "Надвечір’я", старше покоління добре знають. І от він випустив книжку "Радіорепортаж", і там навів текст репортажу, який прозвучав на Українському Радіо. 60-ті роки, космос, перші польоти, надзвичайний інтерес до цієї тематики, тим більше український космонавт уже побував в космосі — Павло Попович. І от диктор випуску каже: "А наш наступний репортаж прозвучить із космодрому". І всі нашорошили вуха. Там така звукова картинка, шум, кореспондент каже, що ракета вже поставлена на стартовому столі, починається передстартовий відлік часу, ключ на старт, пуск, спалахує полум'я, вилітає із сопла ракети, вона здіймається в небесну височінь, залишаючи за собою шлейф диму, і… приземляється у сусідньому дворі. А тепер розкриємо адресу космодрому: Київ, Кловський спуск, станція юних техніків". Це ж треба було придумати, записати майстерно, якщо воно навіть потрапило в підручник "Радіорепортаж". І таких майстрів на Українському Радіо вистачало. Микола Ілліч Прокопенко — це був прекрасний радіожурналіст, мій товариш, мій наставник, я мав честь з ним разом працювати і добре його знати".
Статус радіожурналіста у той час був надзвичайно високим. При чому, журналіста будь-якого рівня, хоч обласного, хоч республіканського. Особливою кастою були диктори.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Радіо було монополістом. Я коли почав виступати по радіо і мій голос став звучати по радіо, я зустрічаю своїх знайомих, я бачу, що вони іншими очима на мене дивляться: "по радіо виступає, це ж така солідна людина". Я просто бачив, як ставляться до радіожурналіста, представника такої солідної організації. І зрозуміло, що люди, які тут працювали, пишалися своєю роботою, особливо диктори. Це всенародні улюбленці. Я пригадую, колись був у кіно, був якийсь іноземний фільм, щось про індіанців. І стара індіанка мала голос Олени Дмитрівни Коваленко, нашої дикторки, ведучої. Я вирішив їй зробити комплімент, кажу: "Олено Дмитрівно, був вчора у кіно, і мені так сподобалось, як ви озвучували роль". Вона на мене так подивилася спопеляючим поглядом і каже: "Я? Озвучувала? Я грала!". І потрапити не дуже просто було на роботу на радіо, бо вважалося воно одним із найпрестижніших засобів масової інформації".
Професія, про яку мріяли мільйони
Хоча спробувати свої сили міг кожен. Коли виникала потреба взяти на роботу нових дикторів, по радіо давали оголошення. Ця професія за престижністю та недоступністю була десь в одному ряду з космонавтами, про неї мріяли мільйони. Тому черга на Хрещатику стояла довга. Та відбір був жорсткий і проходили його одиниці.
Надія Подоляко – диктор Українського Радіо з 1968-го до 2015-го року:
"Я не збиралася йти на радіо, а потім почула оголошення, що запрошують прийти на конкурс дикторів. Думаю, що я втрачаю? Я нічого не втрачаю і піду. На другому поверсі велика студія, і там було повно людей: дівчата, хлопці поприходили. Викликали нас, сиділи наші аси, наші корифеї — Андрій Федорович Євенко, Ніна Олексіївна Савицька, заввідувачка відділом кадрів, жінка була славна. Нам треба було прочитати прозу, вірша, провести концерт. Були складні програми. Наприклад, концерт — болгарський композитор Панчо Владіґеров. Або це столиця Мадагаскару Антананаріву. Це треба було знати. Я знала, мені це давалося. І Андрій Федорович Євенко сказав, що не треба вам приходити на другий, на третій тур, ми вас беремо, у вас мова органічна".
Вдосконалювати дикторську майстерність можна, але природні дані мають вирішальну роль. Слухач може і не знати всіх особливостей правильної вимови, але фальш обов’язково відчує.
Надія Подоляко – диктор Українського Радіо з 1968-го до 2015-го року:
"Говорить Київ" — в одній цій фразі могли зробити багато помилок. Говорили "Кіїв", після "К" ставили "і". Дуже багато хто не вимовляв "ї", а цей звук – наша гордість. А потім "фикали" в кінці: якщо людина російськомовна вдома, вона обов'язково буде казати "Киїф".
Був у нас Микола Іванович Погрібний. Це взагалі людина — такої треба було пошукать, такий спеціаліст! Він ні на кого не кричав, не підвищував голосу, усім підказував. Він уклав не один словник з української мови — і орфоепічних, і орфографічних. І в нього треба було повчитися. Ми ж бачили, що він укладає словники, а потім їх з рук не випускає, іде читати в студію. Це була еліта на радіо. Казав Іван Панасович Хропко: "Ви наше останнє сито, ви не маєте пропустити жодної помилки". І люди були дуже цікаві. Ніколи ніякого браку в ефірі не було, всі були підтягнуті, знали кому прийти до мікрофона, коли почати, коли закінчити. Я дуже любила приходити на роботу, летіла, як на крилах! Ні разу за 47 років не запізнилась на роботу, а були ж такі зміни, що на 6:30-7:00 ранку треба було приходити. Ставилися до нас дуже добре, і вимоги були дуже великі, і зарплати у дикторів були найвищі зарплати. Особливо вища категорія дуже гарно оплачувалася".
Так, диктори були народними кумирами. Їх знали, пізнавали за голосом, на них рівнялись. Але і ціна помилки була висока. Недбальство не сходило з рук. Саме тому Українське Радіо і заробило статус еталона правильної мови.
Надія Подоляко – диктор Українського Радіо з 1968-го до 2015-го року:
"Не можна було прийти розхлябаним, хворим. Якщо прийшов — про це ніхто не мусить знати. І за мовою дуже стежили. Тільки десь якийсь огріх — вже всі знають. Не дай бог якийсь придих не туди. У нас були вечорами "Останні вісті" о 21 годині. Так воно вже у голові відклалося. А то була якась трансляція звідкись, чи футбол чи ще щось, і ми прийшли читати о 21:30. У нас завжди жінка оголошувала час, а чоловік перший починав читати. А я ж сідаю і кажу: "Говорить Київ, 21 година". Мене штовх: "Яка 21 година?" Але він уже почав читати. Я після того вступаю і кажу: "Зараз 21 година 32 хвилини". Але це вже нічого не допомогло, премія з мене була знята".
Дмитро Хоркін – член правління Суспільного мовлення, ведучий Українського Радіо та диктор загальнодержавних урочистих заходів:
"Диктор – це наполовину актор, який працює перед мікрофоном, і водночас він і редактор, і журналіст. Він мусить тямити, що він читає. І тоді диктори були зірками, у них були поставлені голоси, впізнавані інтонації, правильна філігранна вимова, знання української мови. Це були еталони, і саме їхня вимова була еталоном української мови. І це ті люди, популярність і запитаність яких, напевно, вимірювалися мішками листів, які надходили на Хрещатик, 26, на Українське Радіо, після їхніх ефірів. Я, коли прийшов на радіо, застав корифеїв, які ще залишилися: Ігор Мурашко, Алла Сологуб, Петро Бойко, Світлана Горлова. Це ті диктори, які справді були свого часу дуже-дуже зірковими. Найбільше перетиналися ми в роботі із Аллою Іванівною Сологуб, і вона тоді була ведучою ранкових новин, а я вів ранкову передачу на Радіо Культура. Це був 2005-й рік. Дуже цінні поради, які від неї чув, що ти маєш читати текст так, щоб слухач розумів, що це твій текст, тобто він має бути твоїм, ти маєш панувати над цим текстом. Ігор Мурашко дуже багато говорив про логіку, математику, логіку самого тексту, читання, як будується фраза, і це було надзвичайно цікаво".
Згодом Дмитро Хоркін став не тільки ведучим Українського Радіо, але і диктором багатьох урочистих заходів, зокрема, парадів до Дня Незалежності. У пригоді став власний досвід роботи на радіо та школа старших колег.
"У 2009-му році, це був останній рік каденції президента Ющенка, мене почала запрошувати служба протоколу і церемоніалу Президента України. Такі президентські різні події. І після того усі Дні Незалежності, найголовніші свята, так виходить, що кликали мене. Відповідальність передусім дуже велика, тому що це все відбувається в прямому ефірі. І те, що мені дала наша дикторська школа із нашими корифеями, — це витривалість, тому що це триває значний час; як не втратити голос, увагу, пильність до всього того; це грамотність; своя інтонація, яка запам'ятовується, тому що це найголовніше. Є певні хитрощі, які я тільки на старості років розкажу".
"Збиралися цілими сім'ями, щоб послухати радіо"
1964-го року з’являється окрема тематична програма про аграрний сектор "Колос", яка виходить в ефір і донині. Ця програма – рекордсмен за тривалістю існування. Точніше, спочатку вона називалась "Радіожурнал Колос", а потім "Радіостанція Колос", хоча, звісно, ні про яку окрему радіостанцію не йшлося. Таких умовних "радіостанцій" в ефірі Українського Радіо було кілька. Цією назвою хотіли позначити вищий статус проєкту. Мовляв, не просто передача, а ціла радіостанція. Щодо радіожурналу, то це була достатньо тривала і комплексна програма, яка містила у собі кілька рубрик різних жанрів: передовий матеріал, репортаж, нарис, замальовка, фейлетон. При чому автори кожної рубрики могли бути різні. Таким чином складалося враження, ніби гортаєш віртуальний журнал. Популярним був жанр радіоперекликів. Вони проводилися між різними містами і мали на меті обговорити спільну для обох проблему. Багато матеріалів були критичними, і їх боялись, але критика стосувалася лише рівня керівників установ та організацій. Виступ проти державного ладу і комуністичної партії у той час був неможливим. Такі спроби в масштабах всієї країни були поодинокими, і неодмінно закінчувалися ув’язненням або смертю.
Разом з тим, 60-70-ті роки були періодом технічного і творчого розвитку Українського Радіо. Кореспондентська мережа була настільки розгалуженою, що окремі корпункти влаштовувалися не тільки у містах (про обласні центри годі й говорити, там були цілі радіостанції), а й на великих підприємствах.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Наприклад, на спорудженні найбільшого в Європі металургійного комбінату "Азовсталь" був корпункт Українського Радіо, там працював кореспондент Українського Радіо Ігор Савич Павляк, який регулярно звідти передавав репортажі про спорудження цього металургійного комбінату. І в нас в музеї стоїть друкарська машинка, на якій написано, що це особиста машинка Ігоря Павляка, який був кореспондентом на корпункті Українського Радіо на спорудженні заводу "Азовсталь".
Робота підприємств була однією з основних тем у тодішньому ефірі. Репортаж чернігівських журналістів з відкриття камвольно-суконного комбінату 1963-го року дає можливість уявити, як це звучало.
Оскільки Українське Радіо до появи "Променя" було єдиним національним каналом, програми були дуже різні. Радіо повинно було закривати всі потреби слухачів: і тих, кому потрібні новини, і хто хоче слухати музику, і тих, хто шукає розваги. Для багатьох українців з далеких міст і сіл радіо було єдиною можливістю долучитись до театрального мистецтва.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Ще немає такого телебачення, як воно вже було в 70-80-х роках. По селах радіо – основний засіб інформації, і цілими сім'ями збиралися люди щовечора, щоб послухати театр перед мікрофоном. Я нещодавно прочитав інтерв'ю Христини Стебельської, відомої в Україні тележурналістки, і ось що вона сказала: "Пригадую, вечоріє, старезні вікна відчинені в сад, коти дрімають, а дідо Іван і бабця Марія сидять коло радіо і слухають театр перед мікрофоном. То була драма Лесі Українки "Кассандра". Занадто складна як для відпочинку, але виглядало так, ніби мої старожили під гіпнозом".
Футбольні матчі українці на початку також не дивилися, а слухали по радіо. До речі, зараз цю традицію відновило Радіо "Промінь". І незважаючи на доступність трансляцій через будь-які платформи (і телебачення, і діджитал), багато уболівальників і зараз надають перевагу саме радіо.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Україна завжди славилася своїм футболом, а "Динамо Київ" – це був такий же бренд, як український хліб, як київський торт. Це те, що можна було класно продавати на експорт. І центральні футбольні матчі по радіо вели журналісти Українського Радіо. Я можу навіть пригадати прізвище: був прекрасний футбольний коментатор Анатолій Георгійович Борчуков. Це, до речі, мій наставник, мій старший товариш, який мене вчив премудростям радіожурналістики. Він працював заступником головного редактора "Останніх вістей", але дуже любив спорт і був прекрасним футбольним коментатором. Його час від часу запрошували вести репортажі для всесоюзного радіо, що було ознакою особливо високої майстерності".
Якими б цікавими не були програми, та найважливішою для слухачів інформацією, в епоху до мобільних телефонів і комп’ютерів, були сигнали точного часу – каже Анатолій Табаченко. А другою за значенням інформацією був прогноз погоди.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Це завжди викликало величезний інтерес радіослухачів, і маса листів приходило на цю тему, і особливо, коли прогноз погоди не відповідав дійсності. І навіть був жартівливий віршик: дощ на дворі аж гуде, завдає нам клопотів, а по радіо гука – без істотних опадів".
"Наслідки журналістських помилок були серйозними"
Не зважаючи на суворий контроль та багатоступеневі перевірки, помилки в ефірі все ж траплялися. Іноді з неприємними для журналістів наслідками. За це вже не розстрілювали, як у 30-тих, але винести догану чи навіть звільнити могли.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо, журналіст Українського Радіо з 1974-го року:
"Найстрашніші помилки були, звичайно, переплутати посади керівників, а потім з цифрами і фактами. До речі, незважаючи на те, що на обкладинці передачі була купа підписів — редактор підписав, завідувач відділу підписав, "прослухано перед ефіром" підписав, головний редактор підписав, заступник голови комітету підписав "до ефіру дозволяю" — все одно помилки траплялися. Чому траплялися помилки час від часу? Бо все друкували друкарки, а друкарки — живі люди, а живі люди час від часу помиляються. Вона, друкуючи, може пропустити, наприклад, нулик, і вийшло не 100 тисяч, а 10 тисяч. Або колись був випадок щодо будівництва Дністровської електростанції. І було повідомлено, що в робоче тіло турбіни опустили чергове робоче колесо. Друкарка друкувала і загубила букву "О", і вийшло "пустили робоче колесо". А редактор Юра Мозолевський подивився, невиразне слово "пустили" закреслив, написав — "запрацювало". Скандал, переполох, адже працювати воно буде лише через два роки. Тим більше, це підігрівалося тим, що заступник голови поїхав на обід в Кабмінівську їдальню, і там зустрівся з працівниками відділу промисловості, а вони давай його під'юджувати: "Знову Українське Радіо щось напартачило". Тож приїхав злий".
Вимоги до журналістів високі ще й тому, що вони весь час на виду, працюють з першими особами і певною мірою представляють країну, особливо якщо йдеться про міжнародні зустрічі. Халатне ставлення до роботи у таких випадках нічим не виправдовується. Ось для прикладу текст наказу по Республіканському будинку радіомовлення і звукозапису від 26 лютого 1963-го року "Про недбайливе виконання урядового запису одним з інженерів".
"25 лютого цього року під час зустрічі Урядової делегації Фінляндії на Жулянському аеродромі інженер виїзної групи т. Стріжевський не забезпечив виведення необхідної кількості мікрофонів на загальну мікрофонну стійку, в наслідок чого був особисто змушений стояти біля виступаючого з протягнутою рукою, тримаючи мікрофон, чим принизив авторитет Українського Радіо.
На підставі вищевикладеного наказую:
1. Інженеру т. Стріжевському Л. М. за незабезпечення якісного розгортання звукозаписуючих засобів на зустрічі Урядової делегації Фінляндії, що призвело до компрометування Українського Радіо, винести сувору догану і попередити, що при повторенні таких фактів він буде знятий з роботи.
2. Цей наказ проробити на зборах виїзної групи РДРЗ.
Директор Республіканському будинку радіомовлення і звукозапису М. Кардаш".
Такі випадки розбиралися дуже серйозно, але за межі компанії не виносились. Як і багато технологічних процесів, веселих історій, а також особистих взаємин журналістів поза роботою. Часто слухачі навіть не здогадувалися, якою ціною давався той чи інший запис та які з ним пов’язані пригоди. Ми розкриємо деякі таємниці. Але у наступному епізоді "Життя в ефірі".
Фото надане артистом
Treskit – це погляд на культурне минуле крізь призму сучасності
Привіт, Ілля! Раді тебе чути в нашому ефірі!
Привіт! Навзаєм!
І найперше хочемо дізнатись – чи дійсно ти залучаєш до запису треків інших музикантів? Чи ти насправді та людина-оркестр?
Це все ж таки one-man band project. Поки що колег немає, але згодом напевне зберемося, щоб давати круті лайви.
Але в звучанні треку чутно, що це не семпли, не синтезовані звуки, а нібито живий інструмент в кожній партії? Це все ти?
Так, це все записано, зведено мною. А якщо брати концепт пісні, то це такий собі симбіоз класики року і більш сучасних стилів. Погляд на культурне минуле крізь призму сучасності.
Давай ми познайомимо тебе з нашими слухачами і, власне, самі познайомимось. З чого все почалося – твоя робота, твоя любов до рок-музики? Як ти формувався як артист?
Я не планував цього всього. Я був залучений до інших проєктів, грав у багатьох кавер-бендах. Ми збирались грати рокабіллі-кавери різних відомих виконавців – Елвіса Преслі, "Бітлз" тощо. Мабуть, це мене і надихнуло, тому що я до цього більше по альтернативі був. А потім подумав: а чого б не спробувати себе в рокабіллі? Спробував – і мене надихнуло, що можна робити якийсь прикольний рок-н-рольчик, щоб він був водночас цікавий, драйвовий і щоб максимально "заходив".
І нам здається, що це вдалось максимально. Але давай відмотаємо ще раніше, до участі в кавер-бендах і музичних тусовках. Яку музику ти слухав у дитинстві? Може, через батьків передалась любов до музики?
Так! Напевно, то музична спадщина (сміється). Бо в мене батько грав у рок-групі. Якщо не помиляюсь, спочатку це був ансамбль, який переріс в групу – називався він "Квітень". Це був кінець 80-х – початок 90-х, десь так.
А чим ти взагалі займаєшся в житті? Ти професійний музикант чи заробляєш на життя чимось іншим, а музика – для душі? Можливо, IT-шник?
Щось з IT пов’язане – інтернет-торгівля. А музика – це хоббі, яке може перетворитись у щось більше. Стати ще й заробітком.
Цього ми бажаємо всім музикантам України! А скажи – твій основний інструмент все ж таки гітара?
Так!
Ти маєш музичну освіту за класом гітари?
Ні, в мене немає освіти, це все уроки на YouTube! (сміється).
А якимись ще інструментами володієш?
Ще бас-гітарою. Це основні мої два інструменти.
Колекціонуєш гітари? Як це спостерігається у більшості гітаристів?
Тільки хотів сказати про це – гітаристам завжди мало! (сміється). Треба ще одну і ще одну.
Це як у нашої Ані з сукнями: от іще одну – і тоді все! Ну і ще одну (сміються). Як ти вважаєш, рок-н-рол – це стиль життя, певна філософія, чи це просто розвага?
Це потроху того і того. Не можна сказати, що це прямо стиль життя. Бо з таким стилем життя люди довго не живуть (сміється). Але, в принципі, я вважаю, що в кожному слухачеві має бути місце рок-музиці. Неважливо якої, бо вона дуже різноманітна і має що запропонувати на різний смак.
Якщо говорити про рок-еталонів – уособлень рок-н-рольного стилю життя, чи є для тебе така рок-зірка в Україні? Або світова?
Щодо України, то тут все зрозуміло. У нас є свої "Бітлз" – "Океан Ельзи". Але на майбутнє у нас є дуже перспективні молоді артисти. Я сам останнім часом немало крутих бендів для себе відкриваю. Можу сказати, що у нас все розвивається в потрібному напрямку.
А щодо світових – то, напевно, це Трент Резнор з Nine Inch Nails. І, до речі, ви з початку круто відмітили Audioslave в якості натхненників – саме після цього гурту я все ж таки вирішив узяти в руки гітару. Тому що це дуже крутий гурт. І якщо брати в рамках цього проєкту, то це ще може бути схоже на Black Rebel Motorcycle Club – вони років 6 тому до нас навіть приїжджали. Був дуже крутий концерт – і ось вони теж на мене досить сильно вплинули. Загалом, мені близька ця лос-анджелеська тусовка – ті ж самі Queens Of The Stone Age, Nine Inch Nails і багато інших.
Перш ніж ми послухаємо пісню "Пісок і каміння" – що ми маємо про неї знати?
Ця пісня про зовнішній вплив на свідомість – здебільшого саме про інформаційний вплив. Тому що в інформаційній сфері користувач відійшов на позиції споживача, а система сама налаштовує необхідний контент – тобто, я маю на увазі таргетовану рекламу, пропаганду – весь цей токсичний контент. Все, що чіпляється за емоційний стан і порушує процеси прийняття рішень.
Оце крута реклама пісні! Після такого опису хочеться прослухати її кілька разів. Бо, по-перше, вона дуже драйвова, а по-друге, хочеться заглибитись у закладені сенси. Дуже цікаво, дякуємо! Ну і наостанок просимо тебе звернутись до слухачів нашої станції з тим, що в тебе зараз на серці.
Слухайте гарну музику і дотримуйтесь інформаційної гігієни!
Слухати трек "Пісок і каміння" Treskit, як і багато інших прем’єр, можна в плейлисті "Промінь Рекомендує 2024" на Spotify.
"Почалося все з пошти і телефонної станції"
Хрещатик, 26 – без перебільшення найвідоміша українська адреса. Сюди десятиліттями приходять листи шанувальників Українського Радіо. Саме тут народилося і українське телебачення, відбулися перші телеефіри і трансляції. Історія цього місця доволі різноманітна і часом загадкова. Під час Другої світової війни, коли весь центр Києва перетворився на руїни, саме на Хрещатику, 26 вціліли стіни. Але і це ще не все. На цій місцевості у центрі Києва ще до приходу радянської влади була розташована пошта, згодом — перша телефонна станція, і саме тут встановили перший таксофон. Тож уже майже два століття це місце є центром радіо і зв’язку.
Місце, на якому споруджена знаменита будівля Українського Радіо, вже більше, ніж 170 років, використовується для засобів комунікації. 1849-го року тут запрацювала головна пошта Києва. До того будинок належав поміщику Онуфрію Головинському. Він був першим, хто придбав землю на Хрещатику і збудував там свій палац.
Згодом влада викупила у Головинського маєток, і в середині 19-го століття у приміщенні садиби відкривають Київську пошту. На подвір’ї колишнього маєтку розмістили поштові карети. Телефонізація Києва теж почалася звідси. На другому поверсі будівлі 1-го квітня 1886-го року відкрили першу державну телефонну станцію. Тоді у Києві було лише 60 абонентів.
Телефоністками на станції працювали лише жінки. Робітниці комутаторів повинні були вручну з'єднувати кабелі, що йшли від абонентських телефонів, стежити за хронометражем розмови, за якістю звуку і своєчасно вмикати й вимикати зв'язок. При прийомі на роботу телефоністки підписували угоду про нерозголошення. Вони зобов'язувалися зберігати в секреті зміст розмов, які мимоволі слухали, адже власники перших, дуже дорогих телефонів, були відомими у місті людьми.
Оскільки поштова і телефонна служби продовжували розвиватися, влада вирішила збудувати нове приміщення. Будівництво розпочалося 1912-го року під керівництвом архітектора Олександра Кобелєва. За його проєктами збудували також Національний банк України та Київський політехнічний інститут. Тож палац Головинського на Хрещатику розібрали і на його місці, в глибині подвір'я, побудували чотириповерховий корпус з операційними залами і телефонною станцією.
Валерій Лисенко – історик, києвознавець:
"Телефон-телеграф всім треба — і для розвитку економіки, і просто для спілкування між людьми. Від колишньої поштової станції в 1914-му році будуть нову велику телефонну станцію. В роки Першої світової війни — все це збереглося. Потім приходить радянська влада — все це продовжує діяти. І коли починає в Україні розвиватися радіомовлення, то перші передачі радіо – те, що ми тепер називаємо проводове мовлення, — були по телефонним лініям зв'язку".
"Відновлення Хрещатика з попелу"
За радянської влади у будівлі телефонної станції розміщують обласне управління зв'язку. Будинок називають Палацом зв'язку. Він продовжує працювати аж до німецько-радянської війни.
Коли стало зрозуміло, що втримати Київ не вдасться, радянські спецслужби за вказівкою з Москви почали закладати вибухівку в найкращі будівлі у центрі столиці – на Хрещатику, Прорізній, Пушкінській, Інститутській, Лютеранській та багатьох інших вулицях. Вони розраховували на те, що німецькі війська розквартирують саме там. Тож підвали будинків заповнювали вибухівкою, а на горищах розкидали пляшки, заповнені "коктейлем Молотова". Для того щоб відволікти увагу місцевих жителів, пускали чутки, що в ящиках, які НКВС ховає у підвалах, зберігаються їхні архіви.
Мінували і будівлі, де розміщувалися органи радянської влади. Така ж доля не оминула й храми, зокрема, Успенський собор Києво–Печерської лаври. Софійському собору пощастило – його дивом урятував директор Софійського заповідника Олекса Повстенко. Він запевнив мінерів, які приїхали з вибухівкою, що в храмі немає підвалів.
Коли німці зайшли до Києва, його центр був ущерть нашпигований вибухівкою. Передусім – Хрещатик. Німці знали про замінування міста, але вони не могли уявити, яких масштабів воно сягнуло.
Анатолій Збанацький – історик, завідувач науково-експозиційного відділу Музею історії Києва:
"Вони прийшли, зайняли — і відбулися вибухи. Декілька сотень німців загинули. Але вибухівка не вибирає: там же були і цивільні громадяни, які загинули. І було підірвано 16 багато будинків. Але була дуже щільна забудова, будинки один біля одного. Перекриття були виключно дерев'яні. Коли відбулися вибухи, пожежа була страшенна. Це перекинулося на сусідні будинки, і багато будинків просто вигоріло. Не працював водопровід, тому не було води, щоб гасити. Вони спеціально привезли пожежні рукави і качали воду з Дніпра. Підпільники, щоб цього не допустити, вночі намагалися їх перерізати. І вони (німці — ред.) виловлювали, розстрілювали на місці. Тобто значна частина, фактично, декілька кілометрів центральної частини Києва, в основному Хрещатик, було спалено".
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"У вересні 1941-го року висадили весь Хрещатих у повітря. До речі, теж за допомогою радіо. Тому що ця вибухівка, ця пекельна машина приводилася в дію по радіосигналу, який з Харкова чи звідки передавався. Це було дистанційне керування за допомогою радіо".
Пожежа тривала тиждень. Центральна частина Києва разом з Хрещатиком перетворилася на руїни. Після цього столиця України понад 2 роки перебувала в окупації. Зрештою 6 листопада 1943-го року місто звільнили від німців.
Коли радянська влада повернулася до Києва, провели експертизу і дійшли висновку, що з понад 300 будинків, які були зруйновані під час війни, можна відновити 200, тобто більшість. Так і вирішили зробити. І почали – з Хрещатика.
Втім, 1944-го року відбудовувати місто майже не було кому, брак робочих рук був критичним. Тож до Києва масово завозили німецьких військовополонених. Вони виконували значну частину будівельних робіт. У Києві залишили понад 7 тисяч німецьких військових. Для них облаштували сумнозвісний Сирецький табір, де під час окупації утримували євреїв, яких розстрілювали у Бабиному Яру. 4 з половиною тисячі німецьких військових брали участь у відбудові Хрещатика, 2 тисячі відновлювали урядові об’єкти, готелі та Київський університет імені Шевченка; і ще 500 — промислові об’єкти.
Роман Маленков – краєзнавець та головний редактор проєкту "Україна Інкогніта":
"Будівництво починали полонені німці. Чому у нас так часто кажуть про полонених німців? Справа в тому, що німці були найкращими будівельниками. І, можливо, навіть інженерні проєкти, конструкції розроблялися цими ж німцями. Тож насамперед використовувалися їхні вміння і знання".
Коли Хрещатик розгребли від завалів, помітили, що стіни однієї з будівель у центрі вулиці частково вцілили. Це були стіни колишньої телеграфно-телефонної станції на Хрещатику, 26. Тож на цьому місці вирішили будувати Київський телерадіоцентр, куди і переїде згодом Українське Радіо. Локацію обрав особисто голова УРСР Микита Хрущов. Він умовив Сталіна виділити гроші на будівництво ще восени 1945-го. Але Києву довелося чекати своєї черги ще три роки, поки не відновило роботу телебачення у Ленінграді.
Фасад набув нового вигляду, його оформили у стилі українського бароко. Але в остаточному варіанті реконструкції Хрещатика корпус телерадіоцентру закрили від поглядів перехожих будівлями міністерств.
Роман Маленков – краєзнавець та головний редактор проєкту "Україна Інкогніта":
"Я б сказав про синтез важливості, пам'яті, ностальгії і краси цієї будівлі. Тому що це фактично палац. У нас не так вже багато подібних будівель у Києві. А ще мені дуже сподобалося, що ця будівля містить два види каменю. Я обожнюю камінь. Там цоколь гранітний, а облицювання вапнякове, не характерне взагалі для України, але більше характерне для приморських країн, де багато вапняку. Нам же з Києва до вапняку досить далеко їхати. Він, звичайно, був привозний, але будівельники майстерно його використали, створивши абсолютно нетипове і досить гармонічно-видовищне творіння. Як на мене, це шедевр".
"Шедевр з венеціанськими мотивами"
Краєзнавець Роман Маленков каже, що стиль, у якому виконаний будинок Українського Радіо, нагадує венеціанські мотиви. Його відбудовою керував архітектор Віктор Єлізаров. Крім будинку на Хрещатику, 26, він також очолював роботи з реконструкції площі Богдана Хмельницького, бульвару Тараса Шевченка та інших об'єктів.
Роман Маленков – краєзнавець та головний редактор проєкту "Україна Інкогніта":
"Мати-Батьківщина, метро Хрещатик, аеропорт Жуляни – це великі радянські будівлі, які він будував. Це був період будівництва з залізобетону. Залізобетон в такому відкритому вигляді — не завжди красиво і мало цікаво. І загалом це була задумка архітекторів, які будували Хрещатик, щоб там було багато каменів. А будівля телерадіоцентру не повинна була вибитися із стилю. Можливо, йому сподобалося, він був за кордоном, в декорованій вапняком будівлі. А можливо, він хотів зробити щось імперіалістично-венеціанське. Бо Венеція теж була фактично імперією, хоча це начебто й була республіка. Вони набудували стільки всього красивого по всьому Середземномор’ю, що, можливо, Єлізаров хотів, не вдаючись в особливі фантазії, взяти все готове і красиве — і зробити щось подібне. Наше українське бароко — неймовірне. Український модерн. Якби нам подали його так, як потрібно, він би виглядав не гірше, ніж будівлі авторства Антоніо Гауді".
Телерадіоцентр будували із двома телевізійними павільйонами — студіями "А" та "Б", на 270 і 150 квадратних метрів. Позаду нього на вулиці Малопідвальній (нині Бориса Грінченка) тоді також збудували телевежу заввишки 192 метри.
Більшість господарських об'єктів у Києві відбудували за 5 років. Відновлення житлових будинків зайняло більше часу. Зрештою, у столиці з'явилися цілі квартали нових вулиць. Нове життя отримав і Хрещатик. Головна вулиця Києва суттєво відрізнялася від довоєнної версії.
Анатолій Збанацький – історик, завідувач науково-експозиційного відділу Музею історії Києва:
"Хрещатик був вузькою вулицею і його хотіли перебудувати, щоб це була центральна столична вулиця, розширити в два рази — з 32 до 70 метрів. І тому просто пішли на те, щоб зруйнувати частину будівель, які заважали це зробити. Я навіть жив в одному з будинків в 1949-му році, у цьому будинку біля Пасажу. Вони, як торти, красиві. Це сталінський ампір. Він приблизно такий, як вулиця Володимирська та Саксаганського. А зараз це простір, фрагмент бульвару, пішохідна доріжка, і ця величезна площа — Майдан Незалежності. Там же була Дума. Якби все залишилось, то не було б місця, де проводити Помаранчеву революцію".
"Саме працівники радіо допомагали створювати українське телебачення"
Київський телерадіоцентр на Хрещатику, 26 добудували і здали в експлуатацію 1951-го року. Відтоді Українське Радіо мовить саме звідти. На його базі почали створювати українське телебачення. Перша професійна телетрансляція з Київського телецентру відбулася 6 листопада 1951-го року. Тоді показали фільм "Велика заграва", де головними дійовими особами були Ленін та Сталін. Днем раніше, 5-го листопада, співробітники телестудії влаштували тестовий показ і продемонстрували фільм "Алітет іде в гори" про революційну боротьбу жителів Чукотки. А вже 7-го листопада телецентр вперше транслював у прямому ефірі військовий парад на Хрещатику.
Оскільки телебачення створювалося на основі радіо – до нього перейшли і деякі професії, що раніше були властиві лише радіомовленню. Крім того, саме працівники радіо допомагали створювати українське телебачення.
Анастасія Литвиненко – доцентка кафедри кіно і телемистецтва Київського національного університету імені Шевченка:
"Диктори – це більш те амплуа, яке властиве радіо. І ця модель перекочувала за рахунок того, що ця професія впізнавана. Вона не позакадрова в телебаченні. Є фрагменти перших телевізійних програм саме за участю Новели Серапіонової і Ольги Ніколаєвої, де вітаються таким чином, що "Добрий вечір, шановні радіослухачі! В ефірі Київський телевізійний центр. Починаємо наш концерт". Надалі представлення було артиста, наприклад, що виступає Єлизавета Чавдар, "Вальс Венери". Тобто в цьому була роль телеведучої. Власне, радійні ведучі перший час робили цю коротеньку об'яву, віталися і в кінці прощалися. Це виглядало таким чином".
Спочатку трансляції відбувалися двічі на тиждень. По телевізору передавали концерти, документальні та художні фільми. Тож до запуску телебачення були долучені не лише диктори і журналісти, а й співробітники технічних відділів Українського Радіо. До речі, деяких професій, які на той час були затребувані, вже давно не існує.
Анастасія Литвиненко – доцентка кафедри кіно і телемистецтва Київського національного університету імені Шевченка:
"Наприклад, була професія кабельмейстера. Це, як правило, технічний радійний персонал. Це людина, яка тримала товстенний та величезний кабель від телевізійної камери, аби він не занадто шумів, коли камера рухалася. Або піднощик плівки, аби швидко і безшумно під час ефіру замінити плівку. Як правило, це були фахівці з радіо, бо вони не боялися. Це були різноманітні інженери та техніки".
Телеаудиторія поступово зростала. На початку 1951-го року у Києві налічувалося близько 600 телевізорів, а вже за два роки їх було понад 7000. Почали з'являтися все нові й нові програми. Спочатку були дикторські оголошення та короткі студійні вставки, потім повноцінні інформаційні випуски із назвою "Телевізійний кіножурнал" та студійні передачі. До середини 60-х років телемовлення транслювалося лише у прямому ефірі.
Працювати диктором на телебаченні було надзвичайно престижно. Але відбір був жорсткий. Окрім навичок мовлення, особлива увага приділялася зовнішності кандидатів. Першими жінками-дикторками були Новела Серапіонова, Олена Ніколаєва та Ольга Даниленко. Тоді доводилося заучувати багато тексту, адже суфлерів ще не було. Фахівці, які перейшли на телебачення з радіо, мусили звикати до того, що їх знімає камера. І деякі з часом поверталися на радіо.
Анастасія Литвиненко – доцентка кафедри кіно і телемистецтва Київського національного університету імені Шевченка:
"Їм доводилося, окрім вербального інструментарію, ще опановувати аудіовізуальний. Можливо, у зв'язку з цим Новела Серапіонова і прийняла рішення повернутися на радіо, бо піддавалася оцінці і критиці твоя зовнішність. Тому що першим етапом для того, аби потрапити на телебачення і стати диктором, була оцінка за фотокарткою. Я спілкувалася з Тетяною Цимбал, яка працює на Суспільному. Вона прийшла наприкінці 60-х і бачила, як в гримерці висіли портрети Ольги Даниленко, Олени Ніколаєвої, які вважалися просто небесними божествами, тому що люди їх дуже любили. Туди приходили стоси листів, повні мішки, де люди зізнавалися у своїй прихильності. Тому ця професія була надзвичайно престижна. Але першим етапом була оцінка не того, як ти працюєш з мовою, що важливо для радійників, а оцінка твоїх зовнішніх характеристик".
Зв’язок радіо і телебачення на початку був дуже тісним. Це була колективна праця в одному будинку, — каже науковиця. Деякі виробничі процеси на телебаченні забезпечували на 100% саме працівники радіо. І не лише у Києві, а і в інших містах України.
Анастасія Литвиненко – доцентка кафедри кіно і телемистецтва Київського національного університету імені Шевченка:
"Зв'язок беззаперечний в тому сенсі, що телевізійні програми люди могли слухати перший час. І лише окремі радіолюбителі, залежно від того, якого рівня телевізійний апарат вони мали, могли бачити ці програми. Але на той момент в людей не було повноцінного розуміння, що таке взагалі телевізійне мовлення, чим воно відрізняється від радіо. Це стало можливим набагато пізніше. Але технічно люди об'єднували антени і робили можливим сигнал дії в більш дальній відстані від Києва. Наприклад, програми київського телецентру могли приймати в Житомирі, у Рівному, бо радіус дії був 300 кілометрів і більше. Відтак могли приймати саме завдяки тому, що люди, які перед цим технічно досконало оволоділи радійними інструментами, які змогли прийняти спочатку звукову складову, а потім змогли під'єднати картинку".
Телевізійне мовлення на Хрещатику, 26 велося аж до спорудження нового телецентру – так званого "Олівця" на Дорогожичах у Києві. У 90-х роках телевиробництво перемістилося саме туди. На початку повномасштабного вторгнення Росії, "Олівець" став одним із перших об'єктів, які постраждали від російських ракет. 1 березня 2022-го року будівля телецентру зазнала пошкоджень через удари по телевежі, розташованій неподалік. У листопаді того ж року "Олівець" вирішили законсервувати. Відтоді радійники і телевізійники Суспільного знову разом. В історичному центрі українського телерадіомовлення.
Фото: Лілія Лилик, Радіо Промінь
"Хочу розповісти вам про створення свого повноформатного альбому, який називається "Вояж". Назва вже може натякнути вам на сенси, закладені в альбомі — це подорож у мій внутрішній світ, у мої думки, в мої переживання. І оскільки це перша платівка, то мені важливо відкрити себе з усіх боків, показати свою темну, світлу сторону, сильну та слабку, розповісти про те, що мене надихає або змушує нервувати чи злитися. І насправді щоби передати ці стани, я дуже хотіла долучити якомога більше класних саундпродюсерів. Тому над альбомом працювали Rami Kallas, Daniel Okaro, Hippocampi, Zbaraski, Нейт Маєлз — всі вони стали учасниками мого вояжу. До речі, я збирала треки близько двох років, деякі пісні з'явились вже після ідеї запуску альбому, деякі були написані ще на початку перезапуску мого музичного проєкту. І чесно, я неймовірно рада, що "Вояж" має можливість звучати у ці непрості часи. Найбільше після релізу я хочу відчути, що ця музика, моя музика є частиною чийогось життя, що пісні мотивують, доповнюють радісні миті, супроводжують у хвилини суму. Я дуже вірю в те, що все в цьому світі не випадково і я відчуваю неймовірне тяжіння до людей, які обирають мою музику, ніби нас притягує. Тому мені хочеться, щоб ви послухали мою платівку "Вояж" і знайшли в цих піснях щось своє, рідне, близьке, те, що відгукується", — розповіла Yarima в ефірі шоу "Селекція" на Радіо Промінь.
Нагадаємо, у вересні Yarima та OTOY випустили спільний трек "Гірко".
Також читайте інтервʼю YARIMA: Для мене музика — це інструмент для спілкування зі світом.
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські прем’єри 4-11 жовтня: Sasha Boole, Yarima, Yaktak, Darie Lu, Схожа, U2U, SadSvit, Cheev
Фото надане артистом
В пісні немає якихось прихованих сенсів – просто теплі спогади. Я дуже надіюсь, що колись ми знову хоч трішечки відчуємо ту безтурботність, всі видихнемо скажемо: "Фух! Нарешті це скінчилось".
Привіт, Олександре! Дуже раді вкотре чути тебе в нашому ефірі – це свідчить, що ти невпинно розиваєшся як артист, тобі є що сказати людям і в тобі зацікавлені. Розкажи трохи більше про свого колаборатора 121, з яким записана пісня "Спогади минулого життя" – хто він і як відміняти його нікнейм, коли говоримо про нього в ефірах?
Я сам довгий час не знав, як називати цю людину. А потім ми дійшли до того, що "Сто двадцять перший" було би найлогічніше. Чесно, не знаю, що означає цей нік – можливо, це якийсь символізм.
Чому саме він? Чим він тебе зачепив, що ти запросив його до співпраці?
Він досить молодий і перспективний бітмейкер. Я почув його роботи, коли йому було 18 и 19 – і зрозумів, що в нього є смак. Він не біжить суто за сучасними трендами, він експериментує і щось пробує таке з нішевих позицій, так би мовити, що потребує обізнаності більше в музиці, ніж просто в моді. Тому він мене й зацікавив. Наша співпраця почалась з треку "Початок", потім був "Wow", а тепер от "Спогади минулого життя". І якось ми так спрацювались, що і ще пару треків підготували. Тому будуть виходити ще наші роботи.
Повертаючись до пісні "Спогади минулого життя". За чим з минулого життя – отого, до повномасштабного вторгнення, до початку війни в 2014-му – ти сумуєш найбільше?
Напевно, за тією безтурботністю. Та, якщо чесно зізнатись, я був значно молодший, і коли в 2014-му все почалось, я ще якось це все не так сприймав. Але з віком ти стаєш більш усвідомленим в речах, а тут ще й повномасштабне вторгнення почалось… Тому я описував швидше такі свої часи інституту – це були десь 2008-2012 роки, – і найбільше я сумую за тією свободою. За безтурботністю я сумую вже давно, тому що після інституту я почав займатись справами, які приносять гроші, а це вже повна занятість – і безтурботність забулась (сміється).
А як зараз справи у гурту "Ціна ритму"?
"Ціна ритму" зараз зробила декілька синглів і вже у нас там маринується EP, можна сказати. Там треків 5. І ми зараз чекаємо можливості видатись. Я думаю, що вже дуже скоро – можливо, ще навіть в цьому році "Ціна ритму" видасть, що вона зібрала.
І ще раз повертаючись до спогадів. Ось ти зараз слухаєш іноземних виконаців? Чи не здаються тобі проблеми, які порушуються в їхніх текстах, перебільшеними, надуманими в порівнянні з нашими?
Дійсно, я дійшов до того, що якщо країна живе класно і в суспільстві – умовно – лад і спокій, то тоді ти починаєш боротися з уявними проблемами. Чи не уявними, а такими, що "не кричать". І це тільки показник того, що у них в країні все ок. Я думаю, що коли в нас буде все ок, ми знову згадаємо про наші старі-нові проблеми і знову їх підніматимемо.
А так я слухаю різних виконавців. Останнім часом джаз-реп слухаю, тому що зараз осінь, а це якраз така спокійна музика. Її можна синхронізувати з тим, що відбувається за вікном, і дуже добре виходить. Звичайно, я слухаю і українських виконавців, стараюсь нічого нового не пропускати.
Що би ти порекомендував подивитися цікавого – кіно, серіали?
О, серіалів я подивився! Але завжди є підвох в цьому питанні – коли тебе питають і треба різко відповісти, то все вилітає з голови (всі сміються).
І це говорить людина, в якої завжди стільки текстів в голові, і більш того – римованих! Такі парадокси професії (сміються).
Фільм пригадаю. Я його дивився ще малим – ну як малим, мені років 20 було (зараз 35). І я його не так сприйняв як зараз. Це "Останнє дитя людське" (в офіційному перекладі – "Останній нащадок землі", – прим. ред.). Це класний фільм. Там непогана ідея про те, що людство не може розмножуватись і є лише одна дитина. Така антиутопія. І там дуже класна операторська робота. А по серіалах – я завжди передивляюсь "Офіс". Скільки б це не дивитись – все одно дуже смішно. З останнього сподобалась "Проблема трьох тіл" – це наукова фантастика. Зараз чекаю другий сезон "Last of Us" – мені дуже сподобався перший. Взагалі, якщо чесно, я нещодавно за обідом комусь радив купу серіалів, але зараз нічого не згадаю!
Наостанок, що ще ти хотів би розказати про "Спогади минулого життя", що ми не запитали?
Насправді, там немає якихось сенсів захованих. Там просто теплі спогади. Тому я дуже надіюсь, що колись ми хоч трішечки відчуємо ту безтурботність, всі видихнемо і зможемо розслабитись нарешті. Причому всі – не те, щоб вибірково: хтось розслабився, а решта вкалують. А так, щоб всі змогли видихнути і сказати: "Фух! Нарешті це скінчилось".
Слухати трек "Спогади минулого життя" від Довгий Пес і 121, як і багато інших прем’єр, можна в плейлисті "Промінь Рекомендує 2024" на Spotify.
Фото: Пресслужба Popil
"Трек "Останній день" про момент, коли приходить час прощатися. Усі ми переживали такі ситуації, коли розумієш, що щось важливе завершується: це можуть бути стосунки, період у житті або навіть звичайний день, який відчувається, як останній шанс щось змінити. Ми намагалися передати відчуття цієї крихкої миті, коли, з одного боку, є біль втрати, а з іншого прийняття того, що життя триває. Історія створення пісні розпочалася ще аж у 2022 році, коли ми з typeled вирішили записати спільний трек. Спочатку працювали над іншою піснею, але все змінилося, коли він надіслав мені демку під назвою "Останній день". Ми обидва відчули, що саме ця пісня повністю відображає наші емоції та переживання і вирішили перемкнутися на неї. Нарешті всі зорі зійшлися. Зараз багато людей переживають моменти прощання. Дехто змушений проживати ці почуття неодноразово. У пісні ми прагнули передати ту атмосферу, коли ти розумієш, що цей день — останній раз, коли ви разом, і відтепер ніщо не буде таким, як раніше. Пісня "Останній день" увійде до мого майбутнього альбому, з неї розпочнеться його історія. Зараз я продовжую працювати над новими ідеями, тож вже зовсім скоро почуємося на ще декількох цікавих колабораціях", — розповів Popil в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у квітні typeled презентував сингл "Автоперегони".
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські прем’єри 4-11 жовтня: Sasha Boole, Yarima, Yaktak, Darie Lu, Схожа, U2U, SadSvit, Cheev
"Треба було вдихати життя в напівмертвий Київ"
Українське радіо, ефір 1944-го року:
"Балкони головних вулиць Харкова, таких як Сумська та вулиця Свердлова, були обвішані страченими. На кожному балконі висіло по 6-8 осіб. У натовпі лунали істеричні крики жінок. Були випадки, коли вони впізнавали рідних, яких напередодні взяли в заручники. Тіла повішених висіли по 4 дні".
Українське Радіо повернулося з евакуації у січні 1944-го року. Київ на той час почав оговтуватися від німецької окупації. За два місяці до цього, у листопаді 1943-го, коли радянські війська входили в місто, воно було майже безлюдне. Навкруги були руїни. Київ пережив масові страти, репресії, розстріли євреїв у Бабиному Яру, а також насильницькі депортації на працю в Німеччину. На момент німецької окупації у столиці було приблизно 400 тисяч людей, а восени 1943-го залишилося майже 200 тисяч. Половина киян війну не пережила.
За весь час боїв за Київ та окупацію було знищено 800 промислових підприємств, майже тисяча будинків, понад 100 шкіл, а також низка памʼяток архітектури. Згоріли університет, міська публічна бібліотека, електростанції, водопровід, об’єкти залізничного транспорту, а також були зруйновані мости через Дніпро. Багато будівель нацисти замінували. Саме такою побачили столицю співробітники Українського Радіо, які повернулися з евакуації.
Поступово Київ почали приводити до ладу. Жителів міста залучали до розбору завалів. Особливо під час війни постраждала центральна частина столиці – вона була зруйнована вщент.
Анатолій Збанацький – історик, завідувач науково-експозиційного відділу Музею історії Києва:
"Моя мати була в той час в Києві, початок 1944-го року. Вона розповідала, що всі мали відпрацювати певну кількість годин на Хрещатику, як працювала і вона. У мене було таке враження, що це будівельне сміття, воно ні до чого не придатне, і його кудись вивозили. Дійсно, таке непридатне вивозили, і недалеко. Там оцей міст на Петрівській алеї — Патона. Ось там на схилах в основному лежить зруйнований Хрещатик. Але велику частину цегли, яку ще можна було застосувати, відтирали від розчину і складали. Це йшло на відбудову промислових підприємств, які почали в Києві відбудовувати в першу чергу. Всіх, хто міг, і навіть якщо і працювали десь на основній роботі, мали якийсь час відпрацювати. І є фотографії: люди стоять ланцюгом, передають один одному цеглу, щось розгрібають, і є плакати "Відбудуємо рідний Київ". Дійсно, на Хрещатику була тільки проїжджа частина звільнена, а по обидва боки цієї проїжджої частини була розбита цегла. І треба було вдихати життя в напівмертвий Київ".
Редакція Українського Радіо почала відновлювати свою роботу у Києві. Тоді ж із Харкова до столиці України переїхала радіостанція "Дніпро", яка працювала у потязі. У Києві колективи обох цих організацій об'єдналися і з лютого 1944-го року Українське Радіо починає вести мовлення на хвилі 800 метрів для усієї України, а також для військових Червоної Армії і партизанів. Власну кореспондентську мережу відновили не відразу. Тому випуски новин готували за матеріалами Радіотелеграфного агентства і газет.
У липні 1944-го року припинила мовлення радіостанція "Радянська Україна", яка працювала з Москви. Відтоді всі ефіри для українського населення велися вже з Києва. Кількість випусків новин поступово зростала — із трьох у 1944-му році до семи у 1945-му. Це перевищувало навіть довоєнний рівень. Також редакція щоденно готувала огляди газет, програми для українців, що живуть за кордоном, спортивні, музичні та інші випуски. Крім того, в ефірі лунали спогади очевидців про жахи німецької окупації.
Петро Андросюк – артист Харківського театру музичної комедії, який пережив окупацію Харкова. Ми знайшли стенограму його виступу на Українському радіо і озвучили її. Ось що розповідав артист:
"Відразу після вступу до Харкова німецької армії, через створену блокаду у місті почався сильний голод. З Харкова нікого не випускали і не впускали. Жалюгідні продукти в мізерних дозах, які іноді з'являлися на базарах, не продавалися, а обмінювалися. Місто повернулося до натурального обміну.
Були такі випадки. Якщо голодний хлопчик чи дівчинка, опухлі від голоду, стягнуть на базарі щось поїсти і якщо їх зловлять, їм відразу ж на прилавку відрубували пальці.
У місті брали дуже багато заручників — чоловіків та жінок. Заручниками були переповнені величезні будинки, що оточують площу Дзержинського, готель "Інтернаціонал". Методично щоночі з цього готелю виводилися групи людей і розстрілювалися біля спеціальної ями, викопаної на подвір'ї готелю та политої вапном. Люди, які жили навколо цього місця, спостерігали випадки, коли в ями потрапляли поранені, але ледве живі, й гинули у загальній купі. Їх засипали негашеним вапном.
Балкони головних вулиць Харкова, таких як Сумська та вулиця Свердлова, були обвішані страченими. На балконі висіло по 6-8 осіб. Причому так. Німці підвозили автомобіль до обкому партії. Почав працювати репродуктор – грати вальси, фокстроти. Зібралася публіка, думаючи, що буде якесь повідомлення від військового коменданта. В цей час з балкону пролунав крик. Голови всіх обернулися туди. З будівлі на балкон почали виносити пов'язаних по руках і ногах людей і на очах у всіх вішати на перилах балкона. У натовпі лунали істеричні крики жінок. Були випадки, коли вони впізнавали рідних, яких напередодні взяли в заручники. Тіла повішених висіли по 4 дні".
Кадровий голод на Українському Радіо
Україну повністю звільнили від німецьких окупантів 28 жовтня 1944-го року. Друга світова ще тривала. Тим часом українці долали наслідки війни. Гуманітарна ситуація була тяжкою. Нацисти пограбували і вивели з ладу тисячі промислових підприємств, сільське господарство також було розорене. У містах люди були змушені жити у землянках, підвалах і зруйнованих будинках. Населення не мало необхідної їжі, одягу і взуття. В Україні вирували різноманітні інфекційні хвороби, серед яких – висипний тиф. Про це також розповідали на Українському радіо.
З ефіру Українського Радіо, січень 1945 року:
"Висипний тиф може передаватися від хворого до здорового лише через воші, що вкусили хворого і насмокталися його крові. Захворювання починається не відразу. Лише за 8-14 днів після зараження, а іноді і пізніше, з'являються перші ознаки хвороби: головний біль, слабкість, жар. У більшості випадків на сьомий день хвороби на шкірі починається висип у вигляді дрібних рожево-червоних плям. Ось чому цю хворобу звуть висипним тифом".
Ось такі матеріали готували працівники Українського Радіо. Тим часом сам мовник також зіштовхнувся з проблемами післявоєнного відновлення. Українське Радіо гостро відчувало дефіцит співробітників.
Кадри після війни комплектувалися переважно працівниками, які раніше не були знайомі з радіомовленням, а працювали в газетах або навчалися в інститутах. Невелика частина повернулася з евакуації з Саратова і Москви. Майже весь керівний склад Українського Радіо – це люди, які раніше не працювали у цій сфері.
Набирати людей також було важче через те, що робота на радіо складніша, ніж у редакціях газет, а оплата на той час була нижчою. Тому доводилося наймати працівників, кваліфікація яких не завжди відповідала вимогам роботи.
Серед редакторського персоналу більшість була позапартійною і мала дипломи вищих навчальних закладів. Втім, були редактори з середньою і навіть неповною середньою освітою. Крім тих, хто повернулися з евакуації, на радіо працювали демобілізовані з Червоної армії військові, а також люди, які перебували на окупованих територіях.
Робота на Українському Радіо вимагала політичної обізнаності і вміння швидко орієнтуватися в подіях, щоб так само швидко на них реагувати.
Підготовка редакційних кадрів була настільки нерівномірною, що виконання планів мовлення досягалися переважно за рахунок перенапруження сил окремих працівників, а не колективу в цілому. Для підвищення кваліфікації радійникам проводили тематичні лекції. Крім того, на радіо організували гурток із вивчення правил редакторських правок та нового українського правопису. Також у той час для працівників створили гуртки з вивчення іноземних мов.
На обласних радіо ситуація була не кращою. Кваліфікованих працівників було недостатньо, тож процес набору персоналу значно затягнувся. Основну ланку працівників обласного радіомовлення складали заступник голови і головні редактори, а також редактори громадсько-політичного мовлення і редактори "Останніх вістей". Кількісно вони були укомплектовані, але працівники ще не мали достатньої підготовки. Цим пояснювали те, що якість мовлення в багатьох областях була не надто високою. На всіх обласних радіостанціях організовували курси вивчення української мови. У нашій фонотеці зберігся запис передачі Харківського радіо 1959-го року. Він дає уявлення про те, як звучало обласне радіо тих часів.
Відновлення зруйнованого радіомовлення
Відновлення зруйнованого радіомовлення стало одним з першочергових завдань уряду. В Україні почали виробляти відповідне обладнання і приймачі.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"У лютому 1945-го року Львівський електроламповий завод виготовив перший комплекс підсилюючих установок з новим приймачем. "Перемога" розрахована на колгоспи, радгоспи і МТС. Радіопристрої випускалися у комплекті із дуже зручними для транспортування вітряними двигунами. На вежах 10 чи 15 метрів колесо крутилося, давало електроенергію. І от були ці вітряні двигуни і динамо-машини для зарядки акумуляторів. Пізніше завод почав уже масове виробництво нових радіоприймачів із повним обладнанням для сільських радіовузлів. У грудні 1947-го року у Дніпропетровську на базі невеликих ремонтних майстерень вперше після війни поновлено випуск українських радіоприймачів".
Крім того, що Радянський Союз виготовляв свої радіоприймачі, в країні були поширені пристрої, завезені Червоною армією з Німеччини. Лише за офіційними даними, трофейних радіоприймачів в СРСР було понад пів мільйона.
Альона Якубець – кураторка виставки "На зв’язку" Національного музею історії України:
"Коли вже почалась Друга світова війна, і коли мільйонна Червона армія опинилася за кордоном, просто відкрився "клондайк". Трофейні радіоприймачі гарної якості, різних німецьких і голландських компаній. Наприклад, у нас в музеї є один такий трофейний радіоприймач "Philips U661". Він був виготовлений у Бельгії в місті Л’єш, але за ліцензією компанії Philips. І от хтось з наших бійців його привіз. Потрібно сказати, що це була важлива проблема для партійно-державної номенклатури в Радянському Союзі, тому що якщо людина володіла німецькою або англійською мовою, то вона могла слухати голоси з різних країн Європи, адже ці всі радіоприймачі ловили і довгі, і короткі хвилі".
Вже за рік після завершення Другої світової війни в Україні знову працювали 6 стаціонарних і 2 пересувні радіостанції, понад 600 тисяч радіоточок та майже 13 тисяч радіоприймачів. Особлива увага приділялася розвитку радіомережі в західних областях, де у цей час кількість радіоточок на тисячу жителів була у 5-6 разів меншою, ніж у східному регіоні.
1948-го року уряд зобов'язав будівельників і зв'язківців прокладати дротову радіомережу в усіх новозбудованих чи відремонтованих будинках. Потім це передбачалося будівельними нормами, згідно з якими кожна житлова чи громадська споруда мала бути обладнана дротовим радіо. Того ж року розпочався випуск вітчизняних студійних магнітофонів для радіомовлення.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"До того вітчизняне радіо здійснювало звукозапис на грамплатівках і тонфолях, на кшталт звукового кіно. А наприкінці 50-х років черга дійшла і до репортерських магнітофонів для радіожурналістів. Будівництво почалося в 1949-му році в нашому будинку на Хрещатику, 26. Цікаві фотографії є, де квартал ще в руїнах лежить, ще немає будинку Міністерства сільського господарства на Хрещатику, а наш будинок на Хрещатику, 26 уже стає на ноги".
1951-го року в Україні вже діяли майже 1,5 мільйона радіоточок і понад 300 тисяч радіоприймачів. А ще через 5 років — майже 4 млн. радіоточок та понад 1 млн. 200 тисяч приймачів. В ефірі активно транслювали новини про відновлення різних сфер економіки. Того ж року на Українському Радіо повідомляли про будівництво Каховської ГЕС на Херсонщині:
"На Дніпрі буде збудована Каховська гідроелектростанція і Північно-Кримський канал. Вони докорінно змінять економіку і природу південного степу на величезній території. Площа зрошення водами Дніпра становитиме 3 мільйони 200 тисяч гектарів. Подумати тільки: води Дніпра ринуть у степ, щоб допомогти людині перемогти суховії, щоб у зелених заслонах лісових смуг земля повністю розкрила свої багатющі скарби і давала високі врожаї".
Надзвичайна популярність радіомовлення на початку 50-х років
На початку 50-х років радіомовлення було надзвичайно популярним. Телебачення тільки з’являлося, театр і кіно були доступні далеко не всім. А радіо інформувало і розважало. На радіо можна було написати лист, поскаржитись чи запитати поради.
Віра Чазова – журналістка Полтавського обласного радіо з 1954-го до 2000-го року:
"Ви знаєте, радіо любили, зокрема в Полтаві. Це ми відчували добре по дзвінках, по листах. Пройде якась передача — і листи. Приходжу на роботу: "Віро, дивись скільки листів вже прийшло на літературно-мистецьку вітальню. Уже купа листів".
Радіо було популярним на всіх рівнях, зокрема й серед знаменитостей. Потрапити в ефір було за честь. Тодішні журналісти згадують: якщо когось запросили взяти участь в передачі, то можна і не сумніватись, гість прийде. Відмов практично не було.
Віра Чазова – журналістка Полтавського обласного радіо з 1954-го до 2000-го року:
"Я зробила передачу, коли в Полтаву приїхала Софі Лорен. Знімали фільм "Соняшники". Тоді я працювала і на Київ. Київ відразу подзвонив мені, і я записувала Софі Лорен в аеропорту, коли вони тільки прилетіли. А потім я поїхала до них у Диканьку, де знімали цей фільм. І теж з нею була велика передача".
Поява закордонних радіостанцій та "радіопротидія ворожим голосам"
Після Другої світової війни за кордоном почали з'являтися радіостанції, орієнтовані на населення Радянського Союзу. Вони надавали слухачам альтернативний погляд на події і розповідали те, що не могло звучати в СРСР. Контролювати радіослухання вже було неможливо. Занадто багато трофейних приймачів було завезено з Європи. Тоді радянська влада вдалася до іншого методу боротьби: запровадила систему глушіння радіосигналів.
Альона Якубець – кураторка виставки "На зв’язку" Національного музею історії України:
"Російською та українською мовами, орієнтовані саме на Радянський Союз — так з'являються BBC, Голос Америки, Голос Європи, Радіо Ватикану і багато-багато інших для того, щоб у населення Радянської України, Радянського Союзу в цілому була альтернативна інформація. Щоб вони розуміли, що таке радянська влада, що таке колгоспи, що таке індустріалізація тощо. Були передачі і про Голодомор — тобто те, чого люди більше ніде не могли почути і прочитати, окрім радіо. Аби погіршити якість звуку, щоб погано було чути цю інформацію, вкладали мільйони бюджетних коштів. Однак все одно це не допомагало".
1951-го року завершили будівництво Київського телерадіоцентру на Хрещатику, 26. Відтоді Українське Радіо мовить саме звідти. Там же містилася ще одна невелика апаратна. Але працювали у ній не радійники, а радисти. Що відбувалося за дверима не знала навіть більшість журналістів Українського Радіо. Об’єкт був настільки засекреченим, що мав не назву, а тільки номер. Звідти відстежувались і перехоплювалися несанкціоновані радіосигнали, а також керувались ті самі глушилки. При чому, що цікаво, місцевих, українців, на цю роботу не брали.
Лідія Марудова – радист, у 50-70-тих роках інженер зміни об’єкту №6 Київського радіоцентру:
"Спочатку я на радіо працювала азбукою Морзе, а потім уже перейшла на радіозв'язок, на радіомовлення. Потім я працювала на Хрещатику, 26, а потім на Поштамті, на сьомому поверсі, на "радіопротидії", як ми казали. Звичайною мовою — "на глушилці". Ми "забивали" всі радіостанції, які працювали: BBС, Америка, Албанія, Італія, Франція. Радіостанції цілодобово тримали зв'язок. Попри те, що після війни країна була у важкому стані, але будували радіостанції. Побудували передавальні засоби і почали робити "забивку", хоча країна потребувала житлових приміщень, була велика черга велика. Але пропаганда була така, що не повинні слухати ворожі радіостанції".
Що цікаво, самі працівники "радіопротидії" слухали, як тоді казали, "ворожі голоси". Навіть про перемогу Радянського Союзу у Другій світовій пані Лідія дізналася раніше за всіх, в ніч з 8-го на 9-те травня з ефіру ВВС:
"Нам же теж цікаво. Я слухаю в навушниках,радіостанція почала говорити, а я думаю: "Що вони говорять?". Я послухаю хвилини дві, потім на передавачі бах, і вже неможливо було слухати. Не тільки я слухала, а в зміні п'ятеро людей, і всі ми слухали, що робиться в тому світі. Без цього не можна було".
Незважаючи на всі складнощі, повоєнне мовлення розвивалося. І вже за 6 років після завершення Другої світової Українське Радіо переїхало до будівлі, звідки мовить і сьогодні. Знаменитий Хрещатик, 26 — адреса, яку знають покоління українців. Про історію цієї будівлі читайте у наступному матеріалі.
Фото: Пресслужба Артистки
"Часто люди кажуть мені, що вони багато плачуть під мої пісні. Так от саме тому вийшла пісня "Пил", в якій плакати не треба, а треба тільки кайфувати. Це інтимна пісня про близькість двох людей. Вона для мене дуже важлива і важливо було її випустити саме зараз, бо ми так багато уваги витрачаємо і концентруємо зараз на таких важливих речах, як зберегти взагалі життя і дивитися за telegram-каналами, які пишуть, куди буде летіти ракета чи шахед, що якісь тонші, інтимніші речі, які є всередині нас, вони просто потребують трошки більшої уваги від нас, вони тихіші зазвичай. І тому часто ми можемо їх загубити. Я думаю, що найгірше — це проґавити щось ніжне, що в нас є, щось красиве. І мені б дуже хотілося, щоб ця нова пісня допомагала повернути нам фокус на чомусь важливому, на тому, що є між нами та іншою людиною. От для цієї пісні ми ще зняли такий хороший напівдокументальний кліп, який ми їздили знімати в Кіровоградську область, були там на полі та знімали його саме в День Незалежності України 24 серпня — це було дуже приємно і дуже по-особливому. І разом з піснею вийшов кліп, який ви можете теж подивитись, я сподіваюсь, що покайфувати разом з нами. З Божою поміччю, скоро буде мініальбом і можна буде слухати трішки більше цих пісень", — розповіла Артистка Чуприненко в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у березні Артистка Чуприненко видала сингл "Степ".
Також читайте інтервʼю Артистка Чуприненко: У мене зі слухачами спільна вразливість.
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські прем’єри 4-11 жовтня: Sasha Boole, Yarima, Yaktak, Darie Lu, Схожа, U2U, SadSvit, Cheev
Фото: Пресслужба Black Balloon
"Разом із гітаристом Олексієм Бондаренком ми хочемо показати вам нашу нову пісню, що називається "Рано". Це пісня про ранок після обстрілів, коли виповзаєш з-під землі і бачиш таку красиву рожеву стрічку світанку на небі, якусь пташечку, яка сидить на дереві й щось собі співає, а всередині відчувається така злість, біль і втома, які одночасно сплітаються з ейфорією від думки — сьогодні їм не вдалося. Як би не хотілось, неможливо забрати в укриття за собою все своє життя. Тому під час таких ночей я сиділа в підвалі та перебирала, як намисто, спогади, події, все те цінне, що зробило мене мною, цей народний спів у селі, де я виросла та улюблена пісня Марії Бурмаки "Розлюби", яку вмикала мені мама, і стадіонні масштабні гітари виступів "Океану Ельзи" і багатоголосся всіх, хто рідний, хто близький, і хто, на жаль, зараз не поруч. Саме з цих думок народилась наша пісня "Рано". Ми в Black Balloon прагнемо передати цей колективний гнів та ідентичність українців, але без шароварщини чи зайвого драматизму, здебільшого з таким фокусом на реальність і на переживання, які може зрозуміти кожен і кожна. Сподіваємось, вона додаватиме сил всім, хто її слухатиме, і ми обов'язково доживемо до завтра — я і ти", — розповіла вокалістка гурту Black Balloon Аля Шандра в ефірі Радіо Промінь.
Нагадаємо, у травні гурт Black Baloon видав сингл "Кипариси".
Також читайте інтервʼю Black Balloon: "До музики повернула розмова з другом, який був у госпіталі".
Щоб не пропускати найкращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу українських премʼєр "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
Радіо Промінь · Українські прем’єри 4-11 жовтня: Sasha Boole, Yarima, Yaktak, Darie Lu, Схожа, U2U, SadSvit, Cheev