"Треба було вдихати життя в напівмертвий Київ"
Українське радіо, ефір 1944-го року:
"Балкони головних вулиць Харкова, таких як Сумська та вулиця Свердлова, були обвішані страченими. На кожному балконі висіло по 6-8 осіб. У натовпі лунали істеричні крики жінок. Були випадки, коли вони впізнавали рідних, яких напередодні взяли в заручники. Тіла повішених висіли по 4 дні".
Українське Радіо повернулося з евакуації у січні 1944-го року. Київ на той час почав оговтуватися від німецької окупації. За два місяці до цього, у листопаді 1943-го, коли радянські війська входили в місто, воно було майже безлюдне. Навкруги були руїни. Київ пережив масові страти, репресії, розстріли євреїв у Бабиному Яру, а також насильницькі депортації на працю в Німеччину. На момент німецької окупації у столиці було приблизно 400 тисяч людей, а восени 1943-го залишилося майже 200 тисяч. Половина киян війну не пережила.
За весь час боїв за Київ та окупацію було знищено 800 промислових підприємств, майже тисяча будинків, понад 100 шкіл, а також низка памʼяток архітектури. Згоріли університет, міська публічна бібліотека, електростанції, водопровід, об’єкти залізничного транспорту, а також були зруйновані мости через Дніпро. Багато будівель нацисти замінували. Саме такою побачили столицю співробітники Українського Радіо, які повернулися з евакуації.
Поступово Київ почали приводити до ладу. Жителів міста залучали до розбору завалів. Особливо під час війни постраждала центральна частина столиці – вона була зруйнована вщент.
Анатолій Збанацький – історик, завідувач науково-експозиційного відділу Музею історії Києва:
"Моя мати була в той час в Києві, початок 1944-го року. Вона розповідала, що всі мали відпрацювати певну кількість годин на Хрещатику, як працювала і вона. У мене було таке враження, що це будівельне сміття, воно ні до чого не придатне, і його кудись вивозили. Дійсно, таке непридатне вивозили, і недалеко. Там оцей міст на Петрівській алеї — Патона. Ось там на схилах в основному лежить зруйнований Хрещатик. Але велику частину цегли, яку ще можна було застосувати, відтирали від розчину і складали. Це йшло на відбудову промислових підприємств, які почали в Києві відбудовувати в першу чергу. Всіх, хто міг, і навіть якщо і працювали десь на основній роботі, мали якийсь час відпрацювати. І є фотографії: люди стоять ланцюгом, передають один одному цеглу, щось розгрібають, і є плакати "Відбудуємо рідний Київ". Дійсно, на Хрещатику була тільки проїжджа частина звільнена, а по обидва боки цієї проїжджої частини була розбита цегла. І треба було вдихати життя в напівмертвий Київ".
Редакція Українського Радіо почала відновлювати свою роботу у Києві. Тоді ж із Харкова до столиці України переїхала радіостанція "Дніпро", яка працювала у потязі. У Києві колективи обох цих організацій об'єдналися і з лютого 1944-го року Українське Радіо починає вести мовлення на хвилі 800 метрів для усієї України, а також для військових Червоної Армії і партизанів. Власну кореспондентську мережу відновили не відразу. Тому випуски новин готували за матеріалами Радіотелеграфного агентства і газет.
У липні 1944-го року припинила мовлення радіостанція "Радянська Україна", яка працювала з Москви. Відтоді всі ефіри для українського населення велися вже з Києва. Кількість випусків новин поступово зростала — із трьох у 1944-му році до семи у 1945-му. Це перевищувало навіть довоєнний рівень. Також редакція щоденно готувала огляди газет, програми для українців, що живуть за кордоном, спортивні, музичні та інші випуски. Крім того, в ефірі лунали спогади очевидців про жахи німецької окупації.
Петро Андросюк – артист Харківського театру музичної комедії, який пережив окупацію Харкова. Ми знайшли стенограму його виступу на Українському радіо і озвучили її. Ось що розповідав артист:
"Відразу після вступу до Харкова німецької армії, через створену блокаду у місті почався сильний голод. З Харкова нікого не випускали і не впускали. Жалюгідні продукти в мізерних дозах, які іноді з'являлися на базарах, не продавалися, а обмінювалися. Місто повернулося до натурального обміну.
Були такі випадки. Якщо голодний хлопчик чи дівчинка, опухлі від голоду, стягнуть на базарі щось поїсти і якщо їх зловлять, їм відразу ж на прилавку відрубували пальці.
У місті брали дуже багато заручників — чоловіків та жінок. Заручниками були переповнені величезні будинки, що оточують площу Дзержинського, готель "Інтернаціонал". Методично щоночі з цього готелю виводилися групи людей і розстрілювалися біля спеціальної ями, викопаної на подвір'ї готелю та политої вапном. Люди, які жили навколо цього місця, спостерігали випадки, коли в ями потрапляли поранені, але ледве живі, й гинули у загальній купі. Їх засипали негашеним вапном.
Балкони головних вулиць Харкова, таких як Сумська та вулиця Свердлова, були обвішані страченими. На балконі висіло по 6-8 осіб. Причому так. Німці підвозили автомобіль до обкому партії. Почав працювати репродуктор – грати вальси, фокстроти. Зібралася публіка, думаючи, що буде якесь повідомлення від військового коменданта. В цей час з балкону пролунав крик. Голови всіх обернулися туди. З будівлі на балкон почали виносити пов'язаних по руках і ногах людей і на очах у всіх вішати на перилах балкона. У натовпі лунали істеричні крики жінок. Були випадки, коли вони впізнавали рідних, яких напередодні взяли в заручники. Тіла повішених висіли по 4 дні".
Кадровий голод на Українському Радіо
Україну повністю звільнили від німецьких окупантів 28 жовтня 1944-го року. Друга світова ще тривала. Тим часом українці долали наслідки війни. Гуманітарна ситуація була тяжкою. Нацисти пограбували і вивели з ладу тисячі промислових підприємств, сільське господарство також було розорене. У містах люди були змушені жити у землянках, підвалах і зруйнованих будинках. Населення не мало необхідної їжі, одягу і взуття. В Україні вирували різноманітні інфекційні хвороби, серед яких – висипний тиф. Про це також розповідали на Українському радіо.
З ефіру Українського Радіо, січень 1945 року:
"Висипний тиф може передаватися від хворого до здорового лише через воші, що вкусили хворого і насмокталися його крові. Захворювання починається не відразу. Лише за 8-14 днів після зараження, а іноді і пізніше, з'являються перші ознаки хвороби: головний біль, слабкість, жар. У більшості випадків на сьомий день хвороби на шкірі починається висип у вигляді дрібних рожево-червоних плям. Ось чому цю хворобу звуть висипним тифом".
Ось такі матеріали готували працівники Українського Радіо. Тим часом сам мовник також зіштовхнувся з проблемами післявоєнного відновлення. Українське Радіо гостро відчувало дефіцит співробітників.
Кадри після війни комплектувалися переважно працівниками, які раніше не були знайомі з радіомовленням, а працювали в газетах або навчалися в інститутах. Невелика частина повернулася з евакуації з Саратова і Москви. Майже весь керівний склад Українського Радіо – це люди, які раніше не працювали у цій сфері.
Набирати людей також було важче через те, що робота на радіо складніша, ніж у редакціях газет, а оплата на той час була нижчою. Тому доводилося наймати працівників, кваліфікація яких не завжди відповідала вимогам роботи.
Серед редакторського персоналу більшість була позапартійною і мала дипломи вищих навчальних закладів. Втім, були редактори з середньою і навіть неповною середньою освітою. Крім тих, хто повернулися з евакуації, на радіо працювали демобілізовані з Червоної армії військові, а також люди, які перебували на окупованих територіях.
Робота на Українському Радіо вимагала політичної обізнаності і вміння швидко орієнтуватися в подіях, щоб так само швидко на них реагувати.
Підготовка редакційних кадрів була настільки нерівномірною, що виконання планів мовлення досягалися переважно за рахунок перенапруження сил окремих працівників, а не колективу в цілому. Для підвищення кваліфікації радійникам проводили тематичні лекції. Крім того, на радіо організували гурток із вивчення правил редакторських правок та нового українського правопису. Також у той час для працівників створили гуртки з вивчення іноземних мов.
На обласних радіо ситуація була не кращою. Кваліфікованих працівників було недостатньо, тож процес набору персоналу значно затягнувся. Основну ланку працівників обласного радіомовлення складали заступник голови і головні редактори, а також редактори громадсько-політичного мовлення і редактори "Останніх вістей". Кількісно вони були укомплектовані, але працівники ще не мали достатньої підготовки. Цим пояснювали те, що якість мовлення в багатьох областях була не надто високою. На всіх обласних радіостанціях організовували курси вивчення української мови. У нашій фонотеці зберігся запис передачі Харківського радіо 1959-го року. Він дає уявлення про те, як звучало обласне радіо тих часів.
Відновлення зруйнованого радіомовлення
Відновлення зруйнованого радіомовлення стало одним з першочергових завдань уряду. В Україні почали виробляти відповідне обладнання і приймачі.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"У лютому 1945-го року Львівський електроламповий завод виготовив перший комплекс підсилюючих установок з новим приймачем. "Перемога" розрахована на колгоспи, радгоспи і МТС. Радіопристрої випускалися у комплекті із дуже зручними для транспортування вітряними двигунами. На вежах 10 чи 15 метрів колесо крутилося, давало електроенергію. І от були ці вітряні двигуни і динамо-машини для зарядки акумуляторів. Пізніше завод почав уже масове виробництво нових радіоприймачів із повним обладнанням для сільських радіовузлів. У грудні 1947-го року у Дніпропетровську на базі невеликих ремонтних майстерень вперше після війни поновлено випуск українських радіоприймачів".
Крім того, що Радянський Союз виготовляв свої радіоприймачі, в країні були поширені пристрої, завезені Червоною армією з Німеччини. Лише за офіційними даними, трофейних радіоприймачів в СРСР було понад пів мільйона.
Альона Якубець – кураторка виставки "На зв’язку" Національного музею історії України:
"Коли вже почалась Друга світова війна, і коли мільйонна Червона армія опинилася за кордоном, просто відкрився "клондайк". Трофейні радіоприймачі гарної якості, різних німецьких і голландських компаній. Наприклад, у нас в музеї є один такий трофейний радіоприймач "Philips U661". Він був виготовлений у Бельгії в місті Л’єш, але за ліцензією компанії Philips. І от хтось з наших бійців його привіз. Потрібно сказати, що це була важлива проблема для партійно-державної номенклатури в Радянському Союзі, тому що якщо людина володіла німецькою або англійською мовою, то вона могла слухати голоси з різних країн Європи, адже ці всі радіоприймачі ловили і довгі, і короткі хвилі".
Вже за рік після завершення Другої світової війни в Україні знову працювали 6 стаціонарних і 2 пересувні радіостанції, понад 600 тисяч радіоточок та майже 13 тисяч радіоприймачів. Особлива увага приділялася розвитку радіомережі в західних областях, де у цей час кількість радіоточок на тисячу жителів була у 5-6 разів меншою, ніж у східному регіоні.
1948-го року уряд зобов'язав будівельників і зв'язківців прокладати дротову радіомережу в усіх новозбудованих чи відремонтованих будинках. Потім це передбачалося будівельними нормами, згідно з якими кожна житлова чи громадська споруда мала бути обладнана дротовим радіо. Того ж року розпочався випуск вітчизняних студійних магнітофонів для радіомовлення.
Анатолій Табаченко – дослідник історії Українського Радіо:
"До того вітчизняне радіо здійснювало звукозапис на грамплатівках і тонфолях, на кшталт звукового кіно. А наприкінці 50-х років черга дійшла і до репортерських магнітофонів для радіожурналістів. Будівництво почалося в 1949-му році в нашому будинку на Хрещатику, 26. Цікаві фотографії є, де квартал ще в руїнах лежить, ще немає будинку Міністерства сільського господарства на Хрещатику, а наш будинок на Хрещатику, 26 уже стає на ноги".
1951-го року в Україні вже діяли майже 1,5 мільйона радіоточок і понад 300 тисяч радіоприймачів. А ще через 5 років — майже 4 млн. радіоточок та понад 1 млн. 200 тисяч приймачів. В ефірі активно транслювали новини про відновлення різних сфер економіки. Того ж року на Українському Радіо повідомляли про будівництво Каховської ГЕС на Херсонщині:
"На Дніпрі буде збудована Каховська гідроелектростанція і Північно-Кримський канал. Вони докорінно змінять економіку і природу південного степу на величезній території. Площа зрошення водами Дніпра становитиме 3 мільйони 200 тисяч гектарів. Подумати тільки: води Дніпра ринуть у степ, щоб допомогти людині перемогти суховії, щоб у зелених заслонах лісових смуг земля повністю розкрила свої багатющі скарби і давала високі врожаї".
Надзвичайна популярність радіомовлення на початку 50-х років
На початку 50-х років радіомовлення було надзвичайно популярним. Телебачення тільки з’являлося, театр і кіно були доступні далеко не всім. А радіо інформувало і розважало. На радіо можна було написати лист, поскаржитись чи запитати поради.
Віра Чазова – журналістка Полтавського обласного радіо з 1954-го до 2000-го року:
"Ви знаєте, радіо любили, зокрема в Полтаві. Це ми відчували добре по дзвінках, по листах. Пройде якась передача — і листи. Приходжу на роботу: "Віро, дивись скільки листів вже прийшло на літературно-мистецьку вітальню. Уже купа листів".
Радіо було популярним на всіх рівнях, зокрема й серед знаменитостей. Потрапити в ефір було за честь. Тодішні журналісти згадують: якщо когось запросили взяти участь в передачі, то можна і не сумніватись, гість прийде. Відмов практично не було.
Віра Чазова – журналістка Полтавського обласного радіо з 1954-го до 2000-го року:
"Я зробила передачу, коли в Полтаву приїхала Софі Лорен. Знімали фільм "Соняшники". Тоді я працювала і на Київ. Київ відразу подзвонив мені, і я записувала Софі Лорен в аеропорту, коли вони тільки прилетіли. А потім я поїхала до них у Диканьку, де знімали цей фільм. І теж з нею була велика передача".
Поява закордонних радіостанцій та "радіопротидія ворожим голосам"
Після Другої світової війни за кордоном почали з'являтися радіостанції, орієнтовані на населення Радянського Союзу. Вони надавали слухачам альтернативний погляд на події і розповідали те, що не могло звучати в СРСР. Контролювати радіослухання вже було неможливо. Занадто багато трофейних приймачів було завезено з Європи. Тоді радянська влада вдалася до іншого методу боротьби: запровадила систему глушіння радіосигналів.
Альона Якубець – кураторка виставки "На зв’язку" Національного музею історії України:
"Російською та українською мовами, орієнтовані саме на Радянський Союз — так з'являються BBC, Голос Америки, Голос Європи, Радіо Ватикану і багато-багато інших для того, щоб у населення Радянської України, Радянського Союзу в цілому була альтернативна інформація. Щоб вони розуміли, що таке радянська влада, що таке колгоспи, що таке індустріалізація тощо. Були передачі і про Голодомор — тобто те, чого люди більше ніде не могли почути і прочитати, окрім радіо. Аби погіршити якість звуку, щоб погано було чути цю інформацію, вкладали мільйони бюджетних коштів. Однак все одно це не допомагало".
1951-го року завершили будівництво Київського телерадіоцентру на Хрещатику, 26. Відтоді Українське Радіо мовить саме звідти. Там же містилася ще одна невелика апаратна. Але працювали у ній не радійники, а радисти. Що відбувалося за дверима не знала навіть більшість журналістів Українського Радіо. Об’єкт був настільки засекреченим, що мав не назву, а тільки номер. Звідти відстежувались і перехоплювалися несанкціоновані радіосигнали, а також керувались ті самі глушилки. При чому, що цікаво, місцевих, українців, на цю роботу не брали.
Лідія Марудова – радист, у 50-70-тих роках інженер зміни об’єкту №6 Київського радіоцентру:
"Спочатку я на радіо працювала азбукою Морзе, а потім уже перейшла на радіозв'язок, на радіомовлення. Потім я працювала на Хрещатику, 26, а потім на Поштамті, на сьомому поверсі, на "радіопротидії", як ми казали. Звичайною мовою — "на глушилці". Ми "забивали" всі радіостанції, які працювали: BBС, Америка, Албанія, Італія, Франція. Радіостанції цілодобово тримали зв'язок. Попри те, що після війни країна була у важкому стані, але будували радіостанції. Побудували передавальні засоби і почали робити "забивку", хоча країна потребувала житлових приміщень, була велика черга велика. Але пропаганда була така, що не повинні слухати ворожі радіостанції".
Що цікаво, самі працівники "радіопротидії" слухали, як тоді казали, "ворожі голоси". Навіть про перемогу Радянського Союзу у Другій світовій пані Лідія дізналася раніше за всіх, в ніч з 8-го на 9-те травня з ефіру ВВС:
"Нам же теж цікаво. Я слухаю в навушниках,радіостанція почала говорити, а я думаю: "Що вони говорять?". Я послухаю хвилини дві, потім на передавачі бах, і вже неможливо було слухати. Не тільки я слухала, а в зміні п'ятеро людей, і всі ми слухали, що робиться в тому світі. Без цього не можна було".
Незважаючи на всі складнощі, повоєнне мовлення розвивалося. І вже за 6 років після завершення Другої світової Українське Радіо переїхало до будівлі, звідки мовить і сьогодні. Знаменитий Хрещатик, 26 — адреса, яку знають покоління українців. Про історію цієї будівлі читайте у наступному матеріалі.
