Результат пошуку: Життя в ефірі
Щонайменше 230 тисяч українців постраждали від торгівлі людьми. Таку цифру називають міжнародні організації з міграції. Наразі Україна – серед головних постачальників рабів у Європі, кажуть експерти. Як уберегтися і захистити себе від трудового рабства, в ефірі "РанокПРО"розповіла Катерина Яковенко, координаторка з превентивної діяльності міжнародної громадської організації А21.
Ведучі:
Ольга Бабчук, Павло Туптинський
Катерина Яковенко розповіла, що насправді обсяги торгівлі людьми визначити дуже складно, адже на кордоні ніхто не веде статистику щодо того, хто їде працювати офіційно, а хто – потрапляє у трудове рабство. Тому 230 тисяч людей – це оціночна, приблизна кількість людей, які потрапили до цієї ситуації, зазначає вона.
Активістка додала, що від потрапляння до трудового рабства, в принципі, не застрахований ніхто.
"Але, звичайно, ми розуміємо, що є більш "цільова" аудиторія, група ризику. У даному випадку ми говоримо про тих людей, які соціально незахищені, які не знають своїх прав як на території своєї країни, так і законодавства тієї країни, куди вони вирушають у пошуках кращої долі, про малозабезпечених людей, яким конче потрібні кошти і які не мають можливості працевлаштуватися на досить якісному, хорошому рівні на території України і через це шукають кращого життя за кордоном", – розповіла Катерина Яковенко.
Експертка додала, що в цей же час в Україні набирає обертів внутрішнє рабство.
"Ми бачимо критичну ситуацію з тим, що українці експлуатують українців саме на території України. Для того, щоб потрапити у небезпечну ситуацію, не потрібно виїжджати за кордон, це може статися навіть у сусідній області, якщо ми необачно прийняли якусь пропозицію з працевлаштування", – пояснила вона.
Катерина Яковенко дала кілька порад стосовно того, як захистити себе від трудової експлуатації.
1. Перевіряйте посередника.
Коли ви їдете працювати, вам потрібно знати свого роботодавця. Звичайно, майже завжди є посередник, який допомагатиме вам оформлювати документи, але і цього посередника потрібно перевірити. Потрібно розуміти, чи є у нього ліцензія. Ліцензію можна знайти на сайті Міністерства соціальної політики і звірити інформацію, яку надає сам посередник, з тією, що вказана в ліцензії. Часто посередники, які мають право відправляти на виробництво чи на будівництво до Польщі, можуть відправляти стюардес на Мальту. Це абсолютно різні речі.
2. Контактуйте з роботодавцем.
Навіть якщо ми розібралися з посередником, ми йому довіряємо, у нього є репутація і гарні відгуки в інтернеті, звичайно, ми шукаємо інформацію про самого роботодавця. Ми радимо зв'язуватися з самим роботодавцем і запитувати, чи чекають вони на громадянина України, який має приїхати на таку-то вакансію.
3. Працевлаштуйтесь офіційно.
Звичайно, ми говоримо про офіційне працевлаштування. Це має бути саме робоча віза. Це має бути підписаний, зрозумілий контракт, перекладений вашою мовою. Не має бути жодних розмитих формулювань по типу "та інші види послуг", "на вимогу роботодавця", "інші послуги". Це має бути абсолютно чітке формулювання, зі зрозумілою заробітною платою, зрозумілими обов’язками як працівника, так і роботодавця.
4. Станьте на консульський облік.
Коли людина виїжджає на тривалий термін часу, більше трьох місяців, вона має стати на консульський облік у тій країні, куди вона приїхала. Вона має прийти до Консульства України, сказати: "Я тут буду працювати більше 3 місяців, слідкуйте за мною".
5. Зробіть копії усіх документів.
Мають бути копії всіх документів: копія паспорта, копія контракту, квитків. Причому копій має бути декілька: одну ми беремо з собою, а другу залишаємо рідним і близьким.
6. Тримайте контакт з близькими.
Постійно тримаємо зв'язок зі своїми друзями, рідними, близькими. Навіть призначаємо час, що це має бути о такій-то годині кожного тижня.
7. Придумайте кодову фразу.
Дуже добре допомагає така штука як кодова фраза. Це має бути щось, що не вибивається з контексту. Зазвичай рободавці-трафікери, нечесні люди, дають можливість зробити останній дзвінок, сказати "зі мною усе добре, не хвилюйтеся, роумінг, виходитиму на зв'язок по можливості". Але ніхто не забороняє сказати увесь цей текст і завершити його фразою "передавай вітання бабусі Валі" чи "привітайте з днем народження тьотю Аню", а у вас, наприклад, не було ні тої Валі, ні Ані. Але заздалегідь треба домовитися з рідними, що це буде саме ця кодова фраза. І якщо вони її чують, вони кажуть: "Добре, все передам", беруть пакет документів, ідуть у поліцію і кажуть, що там з близькою людиною сталася небезпека.
8. Ознайомтеся зі своїми правами.
Обов’язково потрібно вивчати, хоча б трішки, законодавство тієї країни, куди ви їдете. Можна зайти на сайт Міністерства закордонних справ і ознайомитися з тими законами, яким ви маєте слідувати, і з тим, які права у вас будуть на території тієї країни, куди ви їдете працювати чи навчатися. Це все для того, щоб на місці трафікер не зміг зманіпулювати незнанням ваших прав, особливо, коли мова про штрафні санкції, про втягнення у боргову кабалу. Частіше за все, саме незнанням своїх прав трафікери і маніпулюють, кажучи, що притягнуть вас до відповідальності, що ви винні їм купу грошей. Людині потрібно розуміти, що в цій ситуації вона може бігти до поліції, а не боятися в’язниці.
Фото tripway.com
Значний вплив на розвиток благодійності в Україні мало хороше ставлення до неї та її результативність, переконаний голова благодійного фонду "100% життя" Дмитро Шерембей. Про це він повідомив в ефірі Українського радіо в програмі "Ранковий формат", прокоментувавши результати опитування, проведеного компанією Research & Branding Group.
Ведучі:
Тетяна Дем’яненко, Владислав Красніцький
"Важливим та переломним моментом у сприйнятті українцями благодійності став Майдан, коли елементарна форма допомоги почала ставати традицією, коли людина може встати, вийти і допомогти", — зазначив Дмитро Шерембей.
Шерембей зауважив, що "війна стала другою хвилею, яка охопила всю Україну, коли навіть у магазинах збирали продукти харчування. Це масштабне явище, яке ми всі спостерігали".
Голова благодійного фонду наголосив, що значний вплив на розвиток благодійності мало хороше ставлення до неї та її результативність.
"Наразі ми візуально можемо не бачити аншлагу щодо благодійності. Але значний вплив на розвиток благодійності мало хороше ставлення до неї і те, що вона може приносити результат", — сказав він.
Шерембей наголосив, що дослідження компанії Research & Branding Group свідчить, що у культурному та ціннісному сенсах ставлення до благодійності має позитивний характер.
"Дослідження свідчить, що у культурному та ціннісному сенсах саме ставлення до благодійності має позитивний характер. Це вже є великим внеском. Але я думаю, що ми входимо у ту епоху, коли благодійність матиме натуральний та формальний вигляд, як у великому цивілізованому світі. Залишилось, аби благодійні системи стали більш прозорими та правовими. Крім того, важливо, аби була інформація про те, хто володіє благодійними організаціями та куди йдуть кошти", — сказав він.
Як свідчать дані опитування компанії Research & Branding Group, переважна більшість українців (84%) позитивно ставляться до благодійності. Кожен десятий 9% до неї байдужий, а негативне ставлення до благодійності склалося тільки у 4% жителів України.
Прослухати повну версію.
Фото — rubryka.com
Мабуть, всі чули про важливість сну, проте далеко не всі насправді знають, як потрібно правильно спати. Сомнолог, президент Всеукраїнської Громадської асоціації "Українське асоціація медицини сну", головний лікар лабораторії сну "Укртелемед" Юрій Погорецький в ефірі Українського радіо в програмі "Жити краще" пояснив, скільки годин потрібно спати і дорослим, і малим, аби бути здоровими, мудрими та красивими.
Ведучі:
Марина Куликова, Оксана Маловічко
Українці мають навчитися відпочивати й спати. Сон, насамперед, потрібен для здоров’я. Через сон починаються кардіологічні, ендокринологічні, психологічні, сексуальні проблеми, неврологія тощо. Всі ваші таланти, всі ваші сподівання, ваша мудрість, краса та народжуються уві сні.
У якихось екстремальних умовах двофазний сон по 4 години допускається. Проте сон має бути 8 годин. Я жайворонок, а я сова, а я працюю до 2 години ночі, а я не сплю вночі, а сплю вдень — це все безкультур’я. Жайворонки та сови закінчуються о 22:00. Все, що після цього, є просто безкультур’ям по сну.
З 22:00 по 00:00 виробляється головна доза гормону мелатоніну, який і є гормоном щастя, мудрості, спокою, здоров’я, імунітету. Протягом цих двох годин вже варто спати. Потім цього гормону виробляється у 6 разів менше. Дітям потрібно лягати спати о 21:00.
До елементів культури сну входять, такі аспекти: як ви прокинулися, як ви почали свій день, чи провели ви свій день без стресів, чи нікого ви не образили. Злі люди погано сплять.
Важлива порада — заведіть собі щоденник сну. Відзначайте позитивні моменти свого життя, що позитивно вплинуло на ваш сон, а також фіксуйте негативні моменти свого дня. Більше того, зробіть реєстр токсичних людей, які вас дратують, які вас збуджують. Зробіть так, щоб після 19:00 вони не змогли до вас додзвонитися. Також аналізуйте, яким був ваш сон.
Після 13:00 не вживайте каву, чорний чай та зелений. У другій половині дня нам не потрібні стимулятори.
О 19:00 закінчуємо заняття спортом, фізичну активність, тобто за 3 годин до сну. А у нас на 19:00-20:00 всі тільки йдуть у спортзал. Люди засинають пізно, і спортзал користі не приносить.
Крім того, до 20:00 ми виносимо всі гаджети зі спальні, закінчуємо всі розмови і не заходимо в Інтернет.
І пам’ятайте, пересип гірше, ніж недосип.
Прослухати повну версію.
Фото — pexels.com
Український гурт "Антитіла" сьогодні, 12 квітня, презентував свій новий альбом, шостий за рахунком. Про це – в ефірі "РанокПРО".
Ведучі:
Ярина Скуратівська, Євген Павлюковський
Гурт "Антитіла" презентував свій новий альбом "HELLO". До релізу увійшло 10 треків, частина з яких вже встигли стати хітами і отримати престижні відзнаки.
Для титульної пісні альбому – "HELLO" – було створено більше 30 варіантів зведення та мастерингу, а лідер гурту Тарас Тополя 4 рази переписував для неї текст. Як висловилися учасники гурту, вони "маринували" цю пісню, і все для того, щоб ця пісня заслужила звання титульної композиції.
"Так, вона драматична, так, вона доволі тривожна. Але це наше життя, і це ті речі, про які ми не маємо права мовчати", – написав у релізі Тарас Тополя.
Раніше Тарас Тополя анонсував вихід цього альбому в ефірі Радіо Культура і розповів про підготовку майбутнього туру.
Чи повернеться Володимир Кличко у великий бокс, в ефірі "РанокПРО" розповів спортивний коментатор Костянтин Дульцев.
Ведучий:
Костянтин Дульцев
Віталій Кличко прокоментував можливість повернення у великий бокс, на ринг свого брата. За словами Віталія, йому нема чого доводити як боксеру, він увійшов до історії. Його повернення не буде виграшним сценарієм, а головне у житті – не гроші, а здоров’я.
Але його брат хоч і не ставить собі за мету стати найбагатшим спортсменом у світі, але у разі можливості добре заробити він може повернутися в ринг.
Повернутися у великий спорт Володимира Кличка запрошує стрімінгова платформа DAZN. Вона сформувала привабливу у фінансовому плані пропозицію: DAZNпропонує українському екс-чемпіону контракт на три поєдинки, за умовами якого гарантований гонорар українця складе 80 млн доларів.
Перший бій – проти боксера, який входить до топ-10 світових рейтингів, він має відбутися в Німеччині. Далі – два поєдинки на стадіоні Уемблі проти Ентоні Джошуа та Тайсона Ф’юрі. Згідно з умовами контракту, додатково Володимир матиме відсоток з продажу телеправ і квитків.
"Ніколи не говори ніколи", – заявив Володимир одному німецькому порталу на питання про можливе повернення, і три тижні тому відновив тренування.
У разі вдалого повернення на ринг, DAZNпланує запропонує Володимиру статиамбасадором компанії.
Нагадаємо, останній поєдинок на профі-рингу Володимир провів 29 квітня 2017 року, достроково програвши Ентоні Джошуа. Після тієї поразки боксерський світ жадав побачити матч-реванш. Українець приймав рішення щодо реваншу рівно 100 днів, і навіть записав два звернення. Одне з них він виклав 2 серпня 2017 року, коли офіційно оголосив про завершення кар’єри. У другому, так і не опублікованому варіанті, повідомлялося, що Кличко приймає виклик і готується до реваншу.
Зазвичай, заслужені боксери повертаються у ринг з двох причин. Перша – у них закінчуються гроші, що буває найчастіше, а друга – вони не можуть адаптуватися до життя після боксу, відчувають себе непотрібними і хочуть повернути час назад.
Найчастіше такі повернення завершуються фіаско, хоча є й приємні винятки. Наприклад, старший брат Володимира Віталій через травму залишив бокс у 34 роки, за фактом пауза між поєдинками склала 46 місяців, але це не стало перепоною на його чемпіонському шляху. Кличко-старший у 37 років тріумфально повернувся, забрав чемпіонський пояс у Сема Пітера і за 4 роки провів 10 переможних чемпіонських поєдинків.
Боксер Джордж Форман ішов з боксу на 10 років, і повертався в ринг. Але тоді йому було 37 років.
Володимиру 25 березня виповнилося 43 роки, і фактор віку тут не можна недооцінювати. З іншого боку, фахівці впевнені, що 43-річний Кличко переможе усіх боксерів з топ-рейтингу, за винятком трьох. Складно спрогнозувати результати його поєдинків з Ентоні Джошуа, Тайсоном Ф’юрі та, напевно, з Деонтеєм Вайлдером.
80 млн доларів Володимир Кличко може отримати навіть якщо не переможе у жодному з поєдинків, це гарантована контрактом сума. А от чи потрібно йому повертатися заради таких грошей? Зараз у Володимира, в принципі, все добре у житті. Він 4-ий рік викладає свій курс управління викликами у швейцарському університеті, координує роботу усіх підприємств бренду "Кличко", та виступає у ролі спікера на найбільших світових ІТ-конференціях.
Фото Mind.ua
Вистава у повній темряві. Саме така вистава – про сліпих і для сліпих – буде презентована 19 травня Українським малим драматичним театром. В ефірі програми "Соціум.com"режисер театру Анна Турло розповіла про свою дипломну роботу – виставу "Точка зору".
Ведучі:
Ольга Бродська, Тетяна Кононенко
Ольга Бродська: – Ви розповідали, що усе ваше життя змінив напис на стіні. Що це за історія?
– Насправді штука з написом на стіні – вона дуже дивна, і кому я її не розказую, усі кажуть: "Це знак, це 100% знак". Я їхала на роботу. Мій робочий день починався о 8-ій ранку, я викладала авіаційну безпеку. І коли ти їдеш кудись о 8-ій ранку, то там уже не те що жити не хочеться…
Я їхала повз Індустріальний міст. Раніше там були дуже пописані стіни. І от, серед усіх цих муралів я побачила напис "Іди в театр". А я у 8 класі хотіла вступати в театральне, думаю: стіна діло говорить, треба вступати.
Спочатку я пішла у театральну студію, потім викладач театральної студії допоміг мені підготуватися до вступу в театральний. Я боялася відкрити двері Карпенка-Карого… А закінчилося все тим, що я зараз на 4-ому курсі і роблю свою дипломну виставу.
Я дуже рада, що я тоді не заплющила очі, коли їхала у маршрутці, і побачила цю стіну. Мені здається, що зараз я здійснюю свою мрію дитинства.
ОБ: – Кажуть, що у маленьких театрах народжуються великі ідеї.
– У нас в Українському малому драматичному театрі є мотто "Усе починається з Малого".
Вже два роки у нас проходить пітчинг ідей, і, власне, ідея цієї вистави народилася саме на пітчингу ідей. Ідея була вистави у повній темряві, ідея була соціальної вистави, і соціальної вистави для сліпих людей і про сліпих людей.
"Точка зору" – це для всіх, кому 16+. Тут немає якогось обмеження, ми не використовуємо ненормативної лексики і так далі. Це через специфіку вистави. Вона проходить у повній темряві, і це не перша така вистава, це не якесь новаторство. В Україні – так, це відносне новаторство. Я знаю дві вистави в Україні, які проходять у повній темряві. Вони на різні теми і мають різну мету.
Ми позиціонуємо свою виставу як соціальний проект, ми говоримо про життя незрячих людей.
Вийшло так, що людина, яка подала цю ідею чи не змогла її реалізувати, чи не захотіла. І художній керівник нашого театру запропонував реалізувати ідею цієї вистави мені. І перш ніж я обдумала усі складнощі, які можуть трапитися в процесі реалізації цієї вистави, я погодилась, тому що це так круто – вистава в темряві, і стільки всього можна придумати!..
І з цього розпочалася історія, тому що на початку у нас була тільки концепція: це має бути вистава у темряві, і це має бути про сліпих.
Тетяна Кононенко: – Мистецтво, в принципі, має віддзеркалювати те, що відбувається у суспільстві. Якби у вас зараз була можливість поставити якусь маленьку замальовку про те найактуальніше, що відбувається в Україні, про що б вам хотілося розповісти?
– Це дуже складне питання. Про те, що зараз відбувається – не хотілося б. Не хотілося б, тому що потрібне певне переосмислення, потрібен якийсь час, щоб подивитися назад і зрозуміти: ага, про це можна говорити от з такого ракурсу! А поки ти ще в цьому живеш, відкриваєш своє стрічку на Фейсбук – а там аналізи і все-все-все на світі, про це поки не хочеться говорити. Цього забагато.
ОБ: – Тоді повертаємося до важливого – до спектаклю.
– У виставі, насправді, багато фішок. Ми з акторами працюємо і відкриваємо дуже цікаві речі.
Коли ти вперше опиняєшся у повній темряві… Тут я мушу висловити величезну подяку музею "Третя після опівночі", у них є півторагодинна екскурсія у повній темряві, яку проводить сліпий гід. Для нас це стало потужним досвідом. Ми могли б читати мільйон книжок, мільйон статей, але коли ми провели ці півтори години у темряві, це дало нам дуже потужний поштовх для подальшої роботи над виставою.
Ми спершу зосередилися тільки на звуках, а потім подумали, що у такому разі це буде вистава-аудіокнига. І що заважає людині вдома послухати аудіокнигу? І тоді ми додали запахи і тактильні відчуття. Це не означає, що на виставі вас хтось буде чіпати – це про такі відчуття, як вітер, дощ…
Вистава поставлена за двома нарисами Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Але ці нариси є однією, третьою частиною вистави. Все інше – це той матеріал, який було зібрано нами під час спілкування з незрячими людьми, це той матеріал, який ми збирали з абсолютно різних джерел – про відчуття, про те, як соціалізуються люди з вадами зору. Також ми збирали багато статистичних даних, щоб більш-менш зрозуміти загальну картину.
ТК: – Ось це мені якраз зрозуміло. Але чому Леся Українка та Ольга Кобилянська? Що вони там такого написали?
– Є у них два таких нариси, вони обидва називаються "Сліпець", причому написані вони були майже в один і той самий час. Для нас це були два протилежні нариси за своїм настроєм, тому що один був про те, як соціум не сприймає іншу людину, людину незрячу, як би вона не хотіла стати частиною цього соціуму. А другий нарис абсолютно відрізняється від першого. Там якраз про те, що соціум приймає, і як він це робить.
Слухайте більше в ефірі Радіо Промінь!
.jpg)
У столичних кінотеатрах "Ліра" та "Дніпро" сьогодні о 19:00 відбудеться урочисте відкриття фестивалю Дні литовського кіно, який триватиме з 11 по 14 квітня. Олена Бабій, координатор національних та міжнародних проектів КП "Київкінофільм", експерт Українського Культурного Фонду, в ефірі "ДеньПРО" розповіла про цей захід.
Ведучі:
Ганна Матвійчук, В’ячеслав Ільїн
З 11 по 14 квітня в столичних кінотеатрах "Ліра" та "Дніпро" відбудуться Дні литовського кіно. До Києва завітають литовські кінознавці та режисери, тож глядачі матимуть нагоду поспілкуватись із сучасними кінематографістами Литви. Фільми демонструватимуться мовою оригіналу з українськими субтитрами. Вхід на усі перегляди буде вільним.
Координаторка проекту Олена Бабій сподівається, що кіномани надовго запам’ятають ці чотири дні, адже литовське кіно – досить рідкий гість на українських екранах.
"Натомість, як на мене, литовські фільми дуже любить глядач, і не лише український. Глядачі старшого покоління, зрозуміло, пам’ятають литовську кінокласику, сучасним глядачам, я думаю, знайоме ім’я Шарунаса Бартса, усі ми пам’ятаємо минулорічний фільм "Іній" – це теж копродукція України і Литви, – розповіла Олена Бабій. – Литовське кіно – це дуже потужне кіно. І хотілося б, щоби його знали більше, тому що молодий глядач дуже мало знає про литовське кіно".
Дні литовського кіно відкриє документальний фільм "Маріуполіс" про життя звичайних людей під час війни – копродукція Литви, Франції, України та Німеччини. Зйомки фільму відбувалися в Україні, а його світова прем'єра відбулась 14 лютого 2016 року на Берлінському міжнародному кінофестивалі.
"Я б хотіла сказати, що "Маріуполіс" – це не фільм про війну. Це фільм про життя, фільм про людей, які щодня долають виклики, які попри складну ситуацію, в якій вони живуть, кохають, грають на музичних інструментах та живуть повноцінним життям, – поділилась Олена Бабій. – Фільм саме про те, що життя продовжується попри все, і ніщо не може вплинути: ні війна, ані будь-які біди".
Цікаво, що режисер Мантас Кведаравічюс починав знімати фільм просто про греків, що живуть в Маріуполі, але одночасно з ним туди приїхала війна. І Маріуполь з міста грецької культури перетворився на прифронтове місто, а під час зйомок – на лінію фронту c обстрілами і жертвами серед мирних мешканців.
Також під час фестивалю глядачі зможуть побачити й фільми литовської кінокласики: "Почуття" Альмантаса Грікявічюса та культовий мюзикл "Чортова наречена" Арунаса Жебрюнаса, у якому також знімався славетний український актор Василь Симчич.
На маленьких глядачів чекає програма дитячої анімації, яку демонструватимуть в рамках фестивалю "Крила" в кінотеатрі "Дніпро".
Слухайте більше в ефірі Радіо Промінь!
Перекладачка, психологиня, співзасновниця Creative Women Space Ірина Малішевська та сексологиня, співзасновниця Creative Women Space Даша Непочатова в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Вдень" розповіли, як зняти жіноче табу з розмов про секс та які теми будуть обговорюватись на форумі "Жінки та S*X".
Ведучий:
Роман Коляда
"На форумі "Жінки та S*X" ми будемо порушувати питання сексуальності, а питання сексуальності та сексу — це айсберг. Є багато психологічних питань, питань духовності, питань тілесності, сприйняття своєї тілесності тощо. Ми будемо обговорювати, як усвідомлення нашої сексуальності впливає на якість нашого сексуального життя. Також ми запросили футуролога, який буде розповідати про майбутнє сексу", — зазначила Даша Непочатова.
Сексологиня зауважила, що з питанням сексу та сексуальності пов’язані різні психологічні процеси, які відбуваються всередині кожної людини.
"З питанням сексу та сексуальності пов’язані різні психологічні процеси, які відбуваються всередині кожної людини: це і збудження, яке не завжди сексуальне, це і напруга, це і сором. Коли ти це озвучуєш, коли ти розумієш, що відбувається і чому, то змінюється якість вже в процесі", — сказала вона.
Ірина Малішевська додала, що "у нашому суспільстві є дуже великий бар’єр, аби піти до психолога, і саме тому половина з наших експертів є медичними та психологічними фахівцями. Таке середовища є безпечним, і це може стати кроком до того, аби вирішувати свої питання в індивідуальному форматі".
Непочатова також пояснила, що кожній жінці потрібно розібратися у своїй сексуальності.
"Створюючи такий майданчик, ми хочемо створити умови, де жінка може розібратися з тим, чого вона хоче. Золота середина полягає в унікальності кожної жінки. Кожній жінці потрібно розібратися у своїй сексуальності: яка я, чого я хочу, що мені подобається. Крім того, жінці варто взяти відповідальність за свою сексуальність на себе, а не перекладати її на чоловіка або на суспільство", — сказала вона.
У свою чергу, психологиня Малішевська зауважила, що золота середина полягає у свідомому виборі.
Прослухати повну версію.
На фото — Даша Непочатова та Ірина Малішевська
"Шерентінг" – це новий термін, утворений від англійських слів "parenting" (батьківство) та "to share" (ділитися, зокрема в соцмережах). Це поняття описує явище, коли батьки викладають у соцмережі фотографії своїх дітей і публічно розповідають про ситуації з їхнього життя. В ефірі програми "Соціум.com" психолог Віра Романова пояснила, чому без погодження з дитиною цього робити не варто.
Ведучі:
Ольга Бродська, Тетяна Кононенко
Психологиня Віра Романова зізналася, що сама часто викладає фотографії своїх дітей у соцмережі.
"Усі ми, батьки, хочемо пишатися своїми дітьми. І оцей момент, коли ми ними пишаємося, дає сенс нашому життю. Саме тому нам хочеться туди їх викладати, – пояснила вона. – Але, зрештою, якщо говорити про вік дітей і про те, домовлятися з ними чи ні – то ми тільки кажемо так, що це "наші діти". Насправді дитина – вона є своя власна, і з 4-ьох років, за конвенцією ООН, вона має право особистого голосу".
Таким чином, до 3-річного віку дитини те, що батьки роблять з фотографіями своїх дітей у соцмережах, можна з юридичної точки зору вважати справою батьків. Але вже з 4-річною дитиною потрібно домовлятися про публікацію фотографій і пояснювати їй, для чого це, розповідає психолог.
"Бо є діти, які не розуміють, задля чого батьки викладають це у соцмережі. Є й інша категорія дітей – які не знають, що вони (фотографії – ред.) там є", – говорить Віра Романова.
Є кілька важливих моментів, на яких в майбутньому може позначитися публікація фотографій дитини в соцмережах, про які часто не задумуються батьки.
1. Безпека дитини
Розміщення фотографій дитини в інтернеті може зробити її мішенню для зловмисників і наразити її на небезпеку ще у дитячому віці. Сама Віра Романова розповіла, що й сама до певного моменту викладала фотографії своєї дитини.
"Мені хотілося розказати про те, що я мама, про те, що в мене виходить і не виходить. А потім я усвідомила, що я роблю, і що моя дитина потенційно стає мішенню для тих, хто може її викрасти, продати на органи, віддати іншим батькам і її не знайдуть, і що я наражаю свою дитину на небезпеку", – пояснила психологиня.
2. Особисте життя дитини
Фотографії, розміщені в інтернеті, можуть трапити на очі важливим для нашої дитини людям, з якими вона будує дружні або й більш близькі стосунки.
"Такі фотокартки з голими піс*нчиками на кольорових килимах є і в нас, і ми боїмося, що їх побачить людина, яка нам подобається, з якою ми хочемо створити сім’ю. Ми їх боїмося, а наші батьки ними пишаються", – пояснила Віра Романова.
3. Майбутня кар’єра дитини
"Якщо говорити, наприклад, про роботодавців – враховується той факт, що усі ми стали мережевими, і ми можемо зіпсувати своїй дитині кар’єру десь років через 20. Це потрібно розуміти", – пояснює психологиня.
Сама вона в певний момент перестала публікувати фотографії в інтернеті.
"Я просто задумалася над тим, що я скажу своїй дитині щодо тих фоточок, які я виклала в інтернет, якщо моя дитина захоче стати президентом і буде балотуватися", – розповіла Віра Романова.
Раніше психолог розповів, хто такі чоловіки-плейбої, та чи можливі з ними серйозні стосунки.
Фото Parent24.com
Цього дня, 9 квітня 1926 року народився американський видавець Г’ю Гефнер, засновник журналу PlayBoy. Хто такі "плейбої", в ефірі "ДеньПРО" розповів Олександр Сагайдак, аналітичний психолог та психотерапевт.
Ведучі:
В’ячеслав Ільїн, Ганна Матвійчук
Олександр Сагайдак зауважив, що насправді далеко не всі чоловіки прагнуть стати плейбоями.
"Звісно ж, є стереотип, що плейбоєм бути престижно, це маса задоволення, і це дійсно так. Але далеко не кожний чоловік у контексті своєї індивідуальності може і прагне бути плейбоєм", – стверджує психолог.
Він зазначив, що плейбой – це особистість, для якої на першому місці стоїть прагнення до задоволення.
"Задоволення не тільки сексуального, але усіх насолод, які дає людині життя. Любовні насолоди, звісно, на першому місці, але і естетика, і мистецтво – загалом усе це пояснюється терміном "лібідо". І саме лібідо стоїть на першому місці у таких чоловіків, – пояснив психотерапевт. – З чоловічою психологією загалом це не дуже корелює, тому що традиційно на першому місці у чоловіків – прагнення до успіху, до авторитету, те, що ми називаємо прагненням до влади".
Олександр Сагайдак також зазначив, що плейбой – це герой-коханець, для якого відносини з жінкою або жінками є особливо важливою сферою життя. Окрім цього, однією з характерних рис такого чоловіка є артистизм.
"І перш за все, його артистизм виявляється у сфері любовних відносин. Він артист на сцені кохання. Він грає роль героя-коханця перед жінкою для того, щоб спокусити її. Але це не якась роль, яку він грає механічно, це роль, яка йде у нього від серця. Плейбой – це артист любовних відносин, – стверджує психолог. – Це і є однією з головних причин того, чому багато чоловіків, які прагнуть бути плейбоями, насправді не можуть ними бути. Артистизм властивий не всім, і особливо такий артистизм героя-коханця".
Сімейні стосунки з чоловіком-плейбоєм, розповідає Олександр Сагайдак, – дуже складна проблема і для жінки, і для самого плейбоя.
"Непостійність, мінливість, прагнення до нового, емоційна творчість у відносинах з іншими жінками – це те, що чоловіка-плейбоя збуджує і веде по життю. Для того, щоб він стабілізувався і обрав одну жінку на все життя, потрібні дуже серйозні зусилля і для нього, і для жінки. Відверто кажучи, жінка має бути неординарною, щоб утримати біля себе чоловіка-плейбоя", – стверджує психолог.
Раніше психолог розповів, як правильно провести святкові вихідні.
– Людино в залізному костюмі, хто ти без нього?
– Геній, мільярдер, плейбой, філантроп… (х/ф "Месники", діалог Капітана Америки та Залізної людини)
Фото MARVEL
У Києві в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка фотографій і книжок політв'язня радянських таборів, громадського діяча, члена Української Гельсінської групи, публіциста Василя Овсієнка. Про виставку, дисидентів, підпільний рух і мережу стукачів в університеті говорили в ефірі Радіо Культури у програмі "Імператив".
Ведучий:
Василь Шандро
Це власний ваш архів?
– Так.
Які фотографії? Це ж не лише ваші фотографії, вочевидь.
– Фотографії, які збереглися, починаються з дитинства, потім з юності, потім з Мордовії, де я відбував своє перше ув’язнення, там буквально 2-3 знімки. Сучасні, там же фотографуватися не можна було. Потім, з другого, третього ув’язнення, цих знімків теж майже немає. Є багато знімків з музею, котрий на Уралі, в селищі Кучино, з кінця 90-х і 2000-х років.
Тобто це фотобіографія Василя Овсієнка?
– Так.
І книжки.
– Книжок багато. Головна моя книжка – "Світло людей". Ця книжка про себе, але ще більше про інших людей. Я вважав за свій обов’язок засвідчити про тих людей, котрих я знав. Мені довелося бути в неволі з видатними особистостями: Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Василь Стус, Олекса Тихий, Михайло Горинь.
Книжка "Світло людей" вийшла в одному томі минулого року за сприяння Українського інституту національної пам’яті. Ці люди, це велика частина Української національної пам’яті, про яких ви пишете...
– Так, то справді особистості, котрими могла похвалитися кожна цивілізована нація. Я це кажу особливо тоді, коли згадую Петра Григоренка, Миколу Руденка, його дружину Раїсу, це і Левко Лук’яненко. Особливо Василь Стус, мені з ним довелося бути в Мордовії, це в 75-76 роках, а потім і на Уралі в 80-і роки.
"Життя як покута" так назвали вечір до 70-ліття Василя Овсієнка, який відбувся 8 квітня у день відкриття виставки фотографій і книжок...
– Слово "покута", питають деякі люди, що це таке? Це відоме слово, не тільки з церкви, а й з побуту. Але, конкретно то, у нас на Уралі був ув’язнений, такий Семен, котрий називав себе "покутником". Це релігійна течія – покутництво. Його прізвище Скалич. Це справді святий чоловік, Василь Стус казав про нього, що його мук, його страждань вистачило б на декілька великомучеників. Бо в сталінські часи сидів, і після сталінських, в брежнівські, то я певне не належу до тої течії "покутництва". Але дуже поважаю того діда Семена, як ми його називали. Він прізвища не називав свого, а тільки ім’я. Дід Семен – покутник. Як тепер бачу: заходить начальник табору в дідову камеру. Дід його перехрестив, "Что ты меня крестишь!?", "Бо ти ж, Сатана".
Ви часто говорили в інтерв’ю про те, що табори були вашими університетами. Здається, так називається один із розділів...
– Так, "Мої університети". Один університет – це Київський, філологічний факультет я закінчив в 1972 році, а другий університет – Мордовський і Уральський.
Фото - facebook.com/lonckoho
Ви зустріли там велику кількість людей, професуру в тому числі, я маю на увазі, яких університетами можна було називати.
– Так, то люди енциклопедичного складу розуму, бо записувати не можна було, відбирали все записане. Треба було тримати все в голові. Михайло Горинь, Левко Лук’яненко з цієї енциклопедії.
У новій книжці "Світло людей" є кілька світлин, які починаються з каплички на краю села Ставки. Капличка, яка була спалена у 1929 році. Ви з цього починаєте фотографічну історію.
– Так, бо найвизначніші місця – це церкви. Там ще школа 1903 року, її побудувала Ольга Петрівна Вангенгейм, вона голландського походження, донька голландського посла в Росії. Мала тут маєток і тут побудувала школу. Її дуже шанували наші селяни, але в радянські часи старались ту пам'ять стерти, але вона таки збереглась. Меморіальна дошка там є, на школі.
Школа збереглась до цього часу?
– Школа є, але мені дуже прикро. Коли я навчався, це були 50-60 роки, то в школі було понад 500 учнів. Навіть було таке, що в дві зміни навчалися, а тепер буквально декілька десятків школяриків. І я боюсь, як би її не закрили. Село було знамените тим, що там була агрошкола, культурне господарство велося, і набирали туди хлопців на навчання. Там і скотарство, і хліборобство, свиноробство всіляке було, це був такий культурний центр. На жаль, тепер село собі рядове.
До речі, у 1924 році, коли помер Ленін, знайшлося півтора більшовика в селі і перейменували село на Леніно. Я скільки живу, то я всюди поширював ідею, що треба селу повернути історичну назву. Особливо вже в часи незалежності багато публікацій було і зборів. І нарешті, здається в 2008 році, селу одночасно із п’ятьма сотнями інших населених пунктів повернуто історичну назву Ставки. До речі, згадуються ті Ставки вперше у джерелах 1415 року. І я дуже втішений, що я зробив цю добру справу, що вдалося повернути селу його історичну назву.
Ваш рід походить із цього села?
– Так, саме із цього села.
Є тут світлина, мати Василя Овсієнка – Фросина Федорівна, уроджена Підсуха, і батько – Василь Трохимович у рік одруження 1930.
– До речі, мама із тої хати, яку будував її батько, він був великий майстер, столяр. Будував він цю хату для пана Севрука. Севрук жив у Житомирі. І коли ця хата будувалася, то він казав: "Будуй, будуй, Федір, хату, вона тобі і дістанеться". Так воно і сталося, що той пан Севрук перед самою революцією помер, і хата дісталася моєму дідові, материному батькові.
Та хата до сих пір стоїть. Але в ній вже ніхто не живе, на жаль. Село все менше й менше. Коли я вчився, то було 2000 населення, а тепер і 1000 не має.
Ви дідусів, бабусь своїх пам’ятаєте? Чи досліджували дерево генеалогічне Овсієнків і Підсух?
– Найдавніше, що я знаю, це від матері, про материного діда, котрий був якоюсь особистістю нерядовою. У всякому разі, мати пам’ятали, що він був заарештований за те, що провозив через кордон католицькі ікони. І одна з тих ікон, це Матка Божська Ченстоховська, вона дісталася моїй матері у спадщину, і вона до сих пір у нашій хаті та ікона висить.
Мати були неписьменні, батько мав 2 класи освіти. Але знаєте, ця родина матері, вирізнялася у селі якоюсь такою вродженою інтелігентністю, професіоналізмом. Один був, скажімо, дуже кваліфікований пасічник, а той столяр, а тітки мали верстати. До речі, дядько Лука робив все це начиння, щоб можна було ткати полотна, рядна. Все це робилося у хаті, у цій же такі хаті, про яку я кажу. І тітка Антоська, все це робила. Я і тепер пам’ятаю всі ті верстати, все те начиння. Бо весь цей процес, переробки конопель, це ж він робився за участю дітей. Як ті коноплі сіяли, як потім вибирали, як потім їх вимочувували, тіпали.
Чи пам’ятаєте Ви свої перші враження від великого міста, Києва?
– Знаєте, зі своїм життєвим шляхом я визначився доволі рано. Коли я був у 5, 6, чи 7 класі, вчителька напоумила, закликала школяриків: "А спробуйте, писати вірші". От я спробував, і щось там вдавалося, непогано, дещо там друкувалося в районній газеті. І кілька зошитів було написано.
Сусід в мене був Василь Сніцаренко, такий вроджений філолог, він вчився заочно на філологічному факультеті Київського університету, нашого червоного. Мабуть, це він мене напоумив, що я теж мушу йти до того червоного університету. 1966 року, коли була шкільна реформа, Хрущов зробив одинадцятирічку, а потім повертали знов десятирічку. І в нашій школі було два класи десятих, а один – одинадцятий. Всього – 91 випускник. Це був повоєнний бум народжуваності. З 91 випускника жоден не зумів вступити до вузу 1966 року. Деякий час я працював в районній газеті в Народичах.
Наступного року мені вступити до університету. Тут я зустрів тих людей, про котрих чув. Чув про працю Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", це мені Василь Скуратівський сказав. Хто пам’ятає, це етнограф, на жаль, його вже не має. Він працював в районній газеті і він мені дещо казав, уже про Івана Дзюбу, про його працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Коли я прийшов до Києва, то тут уже були такі люди, котрі це все знали, і мені давали літературу "самвидаву".
Фото - facebook.com/lonckoho
Це все було підпільно?
– Певно що так. Це було у фотокопіях, дещо було в машинописі. В 1968 році я вже мав працю Івана Дзюби.
З ким Ви першим тут познайомилися в Києві із цього руху підпільного?
– Нам на першому курсі викладав логіку Василь Семенович Лісовий – філософ. То справді кабінетний вчений, котрий мусив би працювати в кабінеті, але ситуація була така, що комусь треба було ставати на захист заарештованих. Зокрема, в 1972 році, на початку року була заарештована ціла когорта, тих людей, котрих називаємо тепер "шістдесятниками".
То Василь Лісовий, написав тоді статтю "На захист заарештованих", за що був і сам ув’язнений на 10 років. 7 років – ув’язнення, 3 роки – заслання. Але фактично йому вийшло 12 років. Я від Василя Лісового найбільше читав літературу "самвидаву", книжка Осадчого "Більмо", статті Євгена Сверстюка, Караванського, Чорновола.
"Український вісник" – Чорновіл почав видавати в кінці 1960 років, п’ять випусків вийшло. Я всі ті випуски мав, читав сам, і давав читати своїм колегам. Між іншим, коли мене заарештували в 1973 році, теж пам’ятна дата 5 березня. Це було 20-річчя смерті Сталіна. Коли мене заарештували, то на мене прийшов подивитися Люшенко. Він був координатор, всієї цієї кагебітської сітки стукачів в університеті. І він сказав мені: "Як це так, що я вас не знав?", а я йому кажу: "А я вас знав".
Чи багато було цих стукачів? Це була ціла мережа в університеті?
– Вважалося, що в кожній студентській групі, а група це 20-30 чоловік. Що в кожній студентській групі, обов’язково є стукач, і є також його дубль, він міг доносити на того стукача теж. Як правило, їх знали, з ними просто старалися менше спілкуватися.
Я тут знайшов ще одну світлину, дуже цікаву. Фантастична світлина, взагалі не схожа на радянські групові світлини. Василь Овсієнко з однокурсниками Богданом Жолдаком і Станіславом Чернилевським.
– Так, то мої однокурсники. Ми там повстромляли голови у рамку.
Ця світлина, теж буде на виставці?
– Так, вона там є. На жаль, Богдан Жолдак помер. Славко, Слава Богу, вижив. Славко Чернилевський, він був поранений на Майдані, і лікувався потім у Празі, в Чехії. В мене з ним особливо близькі стосунки, коли він задумав зробити фільм про Василя Стуса, то ми їздили з ним на Урал. Це було в 1990 роках. Я вмістив цю фотографію, у цю добірку знімків.
Повертаючись до життя як "покути", Ви з цього самі почали. Що це за слово "покута"?
– Слово "покута" – спокутувати гріхи. Покутники вважали, що український народ постраждав зокрема тому, що він відступився якоюсь мірою від Бога. Треба спокутувати цей гріх, і повертатися до християнської віри.
Наскільки Ви вважаєте, що робота шістдесятників, відчувається її продуктивність?
– Результат так. Але ми сподівалися на більший результат. І все згадую Василя Стуса: "Бо мало нас. Дрібнесенька шопта, лише для молитов і все чекання. Застерігає доля нас зарання, що калинова кров, така крута, така терпка, як кров у наших жилах". Мало нас. Ну то вже було, сотня, дві, три політв’язнів, котрі вийшли. І на всю Україну все-таки це було мало. Цієї розчини або солі. Мало було. Проте ми як ніяк зорганізували , відновили Українську Гельсінську групу вже у вигляді Спілки. Там було до тисячі людей, це були найбільш активні люди. Не зуміли ми тоді, скажімо, перебрати владу в колишніх комуністів на виборах. 1991 року переміг Кравчук, він значною мірою, був уже наш.
Українська мова була маркером в час, коли ви навчалися в університеті Шевченка? Упізнавана якась риса, якщо ти умовно говориш українською мовою, то ти вже підозрілий, чи ні?
– Так воно і було. З обивателями київськими, часом, якщо щось скажеш: "Да гавари ты на человеческом языке".
Чи варто було Василеві Овсієнко, це можна було більше розказати і залишитись в університеті, інакше збудувати життя. Чи не можна було?
– То, як-то кажуть, мабуть, доля. Ну, окрім того, треба було зважати, що якщо ти, як казав той Котляревський в "опрічнеє попав число", то вже мусиш шануватися. Бо ти не сам по собі, а за тобою стоїть уже щось значно більше. Не тільки конкретні люди, а доля цілої нації. Мене дуже вражає те, що діється тепер. Здавалося б, вже ми перемогли, вже національно-демократичні сили беруть гору, а тут раптом, виявляється, половина виборців готова здати все те, чого ми домоглися за багато років.
Прослухати ефір повністю
Фото - facebook.com/lonckoho
За статистикою, відвідувачі музеїв дивляться на один експонат не більше 8 секунд. Українські музеї долучилися до формату День неспішного мистецтва. Чому люди так мало часу приділяють мистецтву, розповіла в ефірі "Ранкового формату" на Українському радіо менеджерка Мистецького Арсеналу Ніна Івановська.
Ведуча:
Вікторія Єрмолаєва
День неспішного мистецтва сьогодні проводять 40 музеїв по Україні. Акцію придумав американець Філ Террі з ідеєю зупинити "музейний марафон", коли глядачі просто пробігають у музеях повз експонати. Так за статистикою відвідувачі проводять біля експонату в середньому не більше 8 секунд, якщо витвір мистецтва більш відомий — то до 17 секунд.
Сьогодні музеї встановлюють експозиції з кількох експонатів, які потрібно буде розглядати упродовж години. У Києві майже кожен музей має таку програму сьогодні, перелік їх можна знайти в пошуковику.
Буде така експозиція і у Мистецькому Арсеналі. Як розповіла менеджер мистецького Арсеналу Ніна Івановська, заклад представить 4 експонати на виставці "Дивовижні історії Криму".
"Подія спрямована на неквапливе вдумливе споглядання художніх творів. Напевно це не лише музейна історія, це той ритм життя, який є сучасним, типовим для кожного з нас. Ми постійно кудись поспішаємо, біжимо, а потрібен час подивитися, помислити, проявити критичне мислення, зацікавлення", — говорить Ніна Івановська.
Біля кожної роботи будуть медіатори — люди з якими про побачене можна поговорити і поспілкуватися на мистецькі теми.
Слухайте ефір повністю за посиланням.
Вона пише колонки, веде блоги і навіть видає власні п’єси. Учора в одному з київських театрів відбулася прем’єра спектаклю "Бери од жизні всьо" за творами Татусі Бо та Руслана Горового. В ефірі "РанокПРО" філологиня, режисерка, письменниця і блогерка Татуся Бо розповіла, чому іноді потребує "інформаційної тиші" і чому її не завжди впізнають на вулиці.
Ведучі:
Ольга Бабчук, Павло Туптинський
Павло Туптинський: – Як кваліфікована режисерка та філологиня врешті-решт стала сценаристкою?
– Насправді п’єсу ми з Русланом не писали. Її написала Таня Губрій. Вона взяла наших персонажів, помістила в єдиний простір і змусила їх взаємодіяти між собою, творити якусь нову реальність. Для нас з Русланом це теж свого роду сюрприз. Ми через це дуже хвилюємося.
Ольга Бабчук: – Ким ви себе вважаєте у першу чергу: блогеркою, журналісткою, режисеркою, письменницею чи, може, кимось ще?
– Я не знаю. Усі ці іпостасі – це все я, і вони якось у гармонії взаємодіють між собою. Мабуть, у першу чергу я – мама для своєї Надєжди, бо якщо я потрібна Надії, усе інше відходить на другий, третій, десятий план, і для мене головне – ось ця моя людиночка, яка мене надихає і яка мені постійно відкриває очі на щось нове.
Далі – мабуть, блогерка. Тому що усе, що я бачу постійно, усе, що я чую, мені одразу хочеться записати. Але це ще можна списати на віковий розлад пам’яті, коли людині уже все потрібно записувати, занотовувати. Мабуть, тому я й стала блогеркою, щоб нічого не забути. Скоро мої підписники будуть читати списки для походу в АТБ, справи на день…
ОБ: – Ти можеш уявити своє життя поза соцмережами і зосередитися тільки на журналістиці, письменництві чи якійсь іншій роботі?
– Я час від часу таке практикую, беру тайм-аути. Особливо влітку, коли ми їдемо на Полтавщину до мами, я можу кілька тижнів взагалі не заходити в соцмережі. Хочеться вловити цей момент спілкування, насолодитися інформаційною тишею. Я не читаю новин, коли туди приїжджаю, не дивлюся телевізор. Це такий момент "перезавантаження", коли я можу отримати багато інформації, яка в подальшому стане новими історіями.
ОБ: – У нас в Україні дуже мало гумористичної, сатиричної літератури. Як тобі вдалося пробитися в цю галузь?
– Розумієте, у нас роками створювався образ стражденного українського літератора і стражденної української літератури. Оля Дубчак писала, що вивчаючи українську мову, обов’язково страждай, іначє нє зачтьотся.
Разом з тим, якщо подивитися більшість творів української літератури, спрямованих на страждання, якусь екзистенціальщину, самозаглиблення, вивчення себе, вони піднімають серйозну історичну проблематику. А з іншого боку – повернемося, глянемо на цей народ, народ, який вміє ржати з усього на світі, народ, який вміє обіржати найстрашніші проблеми, які трапляються в його житті. Не існує таких речей, з яких не може і не вміє сміятися наш народ. Тому я думаю, що з часом буде з’являтися все більше й більше гумористичних письменників.
Я не письменниця у цьому жанрі, я усе-таки дитяча письменниця. А блогерство – це така моя віддушина, і не треба його перехрещувати на письменництво.
Можливо, колись я й виросту до того, щоб написати роман про "Мать моя…", але поки що це тільки такі короткі заміточки про те, як вона мені дзвонить, що вона мені каже, чим вона живе і що її турбує.
ОБ: – А що вам кажуть герої ваших дописів?
– Повертаючись до моїх проблем з пам’яттю: через те, що в мене погана пам'ять, я брехати не вмію. Я записую ці історії досить правдиво, щоправда, дещо змінюю обставини, імена. Часто герої впізнають себе. Дехто підходить і каже: "А от чого ти там не написала, там же ще таке було!" Або підходять і кажуть: "А ти ще напиши про те, те, те і те!"
Що стосується негативних реакцій героїв – не зустрічалося. Хоча імена змінюю, бо іноді думаю: от приїду на свою малу батьківщину, виходжу з машини, а тут уже мітинг з плакатами, хтось виривається вперед – і на мені з лівої!
ПТ: – Вас впізнають на вулиці?
– У мене є хвилююча історія про це. Я почну здалеку.
Мій товариш, Вася Кучернюк, колись з Америки мені привіз бейсболку з написом CIA (Central Intelligence Agency – Центральне розвідувальне управління, ЦРУ – ред.). Це був 2014 чи 2015 рік, нас тоді звинувачували у тому, що ми пишемо за рошенки чи за печеньки Госдепу. А я для гумору вирішила ще й носити кепку CIA. Спереду було написано "СІА", а ззаду – "Татуся Бо".
І я стою в черзі в АТБ – куди ж ближче до народу? – а за мною стоїть чоловік і питає: "А це ви Татуся Бо?" Я думаю: "О боже, нарешті, нарешті настала ця хвилина слави!", повертаюся і кажу: "Так". А він: "У вас на кепці ззаду написано".
Насправді іноді підходять, впізнають. Але частіше впізнають уже після того, як до мене хтось звернеться на ім’я. Чомусь за образом на Фейсбуці вони уявляють височезну дебелу тітку, і я зі своїми 152 см в їхню парадигму не вписуюся.
В ефірі програми "Соціум.com" експертка у сфері бізнес-навчання, засновниця і генеральний директор KA Group Олена Жупікова розповіла про принципи свого життя та роботи.
Ведуча:
Тетяна Кононенко
– Звідки у вас такий голод до навчання та нових ідей?
– Є така історія, яку я замовчувала до своїх зрілих 35 років. Я народилася у непростих умовах. Усі ми – вихідці з Радянського Союзу, і коли я народилася, моїй мамі було всього 15 років, вона була на 6-ому місяці вагітності. Я народилася з дуже маленькою вагою, 1 600 г, мій зріст був всього 32 см, і власне коли я народилася, ознак життя не було ні в мене, ні у моєї мами.
І все закрутилося – барокамери, штучна вентиляція легень, 3 місяці годування через зонд… Я борець за життя від народження. Я зрозуміла одну просту істину: поки ти дихаєш, ти можеш багато.
Мабуть, саме тому у мене такий активний спосіб життя, я невгамовна, невпинна, я прагну вдосконалювати свої особисті якості, прагну бачити якісь нові горизонти, нові можливості. Я допомагаю іншим людям побачити свій потенціал, розкрити його, знайти свою внутрішню енергію і слідувати за своєю пристрастю. Тому що, мабуть, я народилася для того, щоб перемагати.
– Зараз у вас є своя компанія. Де ви здобули ці лідерські якості?
– Мені здається, це вроджена історія, тому що в школі з того моменту, як я могла самостійно приймати якісь рішення, я виявляла себе у різних КВК, інтерактивних шкільних програмах. Я підтримувала будь-який двіж, була його ініціаторкою та очолювала усі соціальні рухи в школі.
– Як давно існує ваша компанія KA Group і чим ця компанія займається?
– Компанія KA Group, заснована 6 років тому, була створена для того, щоб підвищувати культуру ведення бізнесу та управлінські соцнавички топ-менеджерів та управлінців бізнесу.
Ідея виникла з запиту на це, у першу чергу. До цього у мене був управлінський досвід, я працювала комерційним директором в івент-агентстві, яке займалося організацією галузевих подій. Тобто ми об’єднували представників різних галузей – фарма, агро, телеком, ІТ – і обговорювали прогнози, тенденції, загрози, розвиток галузей. Спілкуючись з учасниками на майданчиках, я завжди запитувала клієнтів: "А що б ви хотіли? Кого б ви хотіли почути?" Я постійно чула одні й ті ж коментарі: "Хочемо нових обличь, хочемо почути нові погляди, хочемо інакше поглянути на те, що відбувається у наших компаніях".
Водночас мій досвід показав мені, що продавати та управляти – це різні речі, і для того, щоб керувати, треба володіти певним багажем знань. Лідерство починається зі здатності діяти, лідерство починається зі здатності ризикувати, лідерство починається зі здатності взяти на себе відповідальність за команду та її результат. Лідерство – це коли ти можеш довіряти людям та делегувати. А це все треба в собі розвивати.
В якийсь момент склався пазл. Я розумію, що мені не вистачає управлінських навичок, я розумію, що ринку не вистачає нових облич. Тому у 2013 році ми створили компанію KA Group, яка займається організацією бізнес-заходів преміум-класу і привозить зарубіжних спікерів, які володіють глибиною експертизи, які володіють якісним контентом.
Серед тих, кого ми привозили, був і Джон Шоул – гуру культури сервісу, засновник QualityServiceInstitute, де навчалися понад 2 млн студентів. Ми привозили К'єлла Нордстрема, шведського економіста, автора книги "Бізнес у стилі фанк", за якою ще 10 років тому навчалися лідери ринку. Коли ти зараз перечитуєш цю книгу, ти розумієш, що усе, що тоді передбачив К'єлл Нордстрем у своїй книзі, стало реальністю, в якій ми живемо. Звісно, почути такого екстраординарного футуролога, який тобі вже зараз розповідає, що ми живемо на початку швидкої урбанізації людства – це дуже цікаво.
– Ви розповідали, що ви постійно зайняті, у вас не буває вільного часу. А як розпочинається ваш день?
– Мій ранок, мабуть, не надто зразковий. Він розпочинається з будильника о 07:21. Я його не переводжу, тому що в 07:47 мені вже треба посадити дитину у шкільний автобус. У мене є рівно цей час, щоб розбудити сина, нагодувати його сніданком, зібратися самій, зібрати сина, доїхати машиною до автобусної зупинки і "вручити" сина. Тому кожен ранок у нас починається в режимі "петарда-стайл".
Всі завжди дивуються, як нам це вдається. Але це наш ритм, наш стиль, нам у ньому комфортно.
– У вас тільки ранки такі, чи весь день?
– Ну от, наприклад, мій розклад дня. Ранковий автобус. Після ранкового автобуса у мене було спортивне тренування з плавання – я готуюся до запливу на Босфор(один з найвідоміших у світі запливів, де учасники перепливають Босфорську протоку; певною мірою вважається аналогом марафону для бігунів – ред.). Зовсім випадково стала отримала слот на те, щоб стати трансконтинентальним плавцем і переплисти з Азії в Європу в Стамбулі. Це 6,5 км, тому в якийсь момент я зрозуміла, що вміла купатися, але не вміла плавати. Зараз у мене двічі на день тренування.
Це такий спосіб життя. Я взагалі живу за принципом "А що ти востаннє робила вперше?", і мені цей принцип дуже допомагає по-різному бачити цей світ. Два роки тому я вперше пробігла півмарафон (21,075 км – ред.) і підготувалася до нього за 3 місяці, а до цього я взагалі не бігала від 8 класу. В якийсь момент Андрій Оністрат, банкір, що бігає, взяв мене на слабо. Він це зробив наприкінці листопада, а вже 6 квітня я пробігла 21 км. Коли всі нормальні люди на Новий рік готують олів’є, мандарини й шампанське, я навколо дому пробігала 12 км. Коли 1 січня всі дивляться "Іронію долі", я навколо будинку бігала ще 14 км.
– В одному з ваших інтерв’ю ви розповідаєте про 4 принципи, які допомагають підтримувати енергетичний баланс у команді. Перший з них: "Дякуйте колегам за малі досягнення, навіть за мікроперемоги". Поясните?
– Саме так, тому що часто ми не надаємо значення тому, що у маленьких змінах є шлях розвитку. І коли твій співробітник, наприклад, дістав якийсь контакт, якого не було у твоїй базі, треба прийти і сказати: "Ти молодець, що ти вийшов на цю людину". Адже він це зробив. Коли твій маркетинг-менеджер зробив якийсь дуже крутий макет, і ми бачимо, що цей макет за охопленням соцмереж набирає найбільше залучень, коментарів, лайків… Це все –складові успіху.
Ми бачимо результат і часто не розуміємо, що стоїть за ним. А коли ти в процесі бачиш такі моменти і дякуєш своїм співробітникам, у них з’являється від цього більший азарт, і ти також відчуваєш причетність людей.
У мене є два ключові принципи, за якими я набираю людей в команду. Перший: людині має бути не все одно. А другий: у неї має бути віра в себе, в продукт і в компанію. Усього іншого я можу навчити. Але якщо людина не вірить в те, що саморозвиток, навчання управлінським навичкам може допомогти людині досягнути успіху, він ніколи у житті не зможе це продати і транслювати як цінність.
– Ваш другий принцип: "Ніколи не закінчуйте збори на сумній ноті, навіть якщо вам здається, що щось пішло не так". Ваша розшифровка?
– Це не означає, що якщо щось іде не так, ти маєш закрити очі на якісь нюанси, тільки радіти і бути великим оптимістом. Ні. Ти можеш чесно визнати, що ти ось цим результатом не задоволений, і хотів би, щоб тут був кращий показник. "Але, хлопці й дівчата, ми ж з вами молодці! І ми вже стільки зробили! І ми вже заслуговуємо на оплески, але давайте ще трошки отут підстрибнемо і перевершимо самі себе".
– "Проявляйте цікавість до колег, менше говоріть, більше запитуйте".
– Це гріх дуже багатьох керівників. Я просто закликаю абсолютно всіх змінити посаду CEOна посаду Chief Energy Officer, тому що тільки там, де є енергія офісу, там є результат.
– І останнє – "Вмикайте здоровий оптимізм".
– Без нього взагалі ніяк! Наша компанія за 6 років на ринку пережила 3 валютних зростання, а у нас 90% затрат – це валютні затрати. Наша компанія пережила усі ці моменти і встояла на ринку. Якби ми оптимістично не дивилися у майбутнє і не бачили мети, заради якої ми усе це робимо, то, мабуть, бізнес не пропрацював би й року.
Слухайте повний ефір за посиланням.
Представники ініціативи "Хто замовив Катю Гандзюк?" вимагають, аби президент України Петро Порошенко на час розслідування справи щодо вбивства Катерини Гандзюк відсторонив від займаних посад Андрія Гордєєва та Євгена Рищука, а також виключив їх зі складу своєї партії. Про це в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Зранку" повідомив представник ініціативи "Друзі Каті Гандзюк" Родіон Шовкошитний.
Ведуча:
Христина Стець
"До Петра Порошенка одна єдина вимога — хоча б відсторонити на час розслідування від займаних посад Андрія Гордєєва та Євгена Рищука, а також виключити їх зі своєї партії. Наразі судять лише Мангера. Ми вимагаємо, щоб до Владислава Мангера приєдналось ще дві людини", — зауважив Родіон Шовкошитний.
Представник ініціативи зазначив, що вони не прагнуть впливати на глоси людей на виборах, а хочуть, щоб підозрювані не могли впливати на слідство щодо "справи Гандзюк".
"Найменше, що ми хотіли, це бути суб’єктом цього політичного життя. Ми хочемо покарати вбивць. Ми не хочемо впливати на голоси людей. Ми шукаємо справедливості у правоохоронних органів, і ми її там не знаходимо. Ми йдемо до президента, щоб він зробив так, щоб підозрювані не могли впливати на слідство", — сказав він.
Слід зазначити, що 2 квітня представники ініціативи "Хто замовив Катю Гандзюк?" звернулись до президента України Петра Порошенка з визначеними вимогами.
Як повідомляється, напередодні Шевченківський суд міста Києва ухвалив рішення вдягти електронний браслет на підозрюваного в організації вбивства Катерини Гандзюк Владислава Мангера і забрати у нього закордонні паспорти. Строк дії запобіжного заходу 60 днів, тобто до 1 червня. А адвокатку Євгенію Закревську усунув з процесу через конфлікт інтересів, оскільки вона є потерпілою у справі стеження за нею.
Нагадаємо, 6 березня Шевченківський суд міста Києва частково задовольнив клопотання прокуратури про відсторонення Владислава Мангера з посади голови Херсонської обласної ради. Тоді ж правоохоронці зняли електронний браслет з підозрюваного в організації вбивства активістки Катерини Гандзюк Владислава Мангера і повернули йому закордонний паспорт.
11 лютого генеральна прокуратура оголосила Владиславу Мангеру про підозру в організації вбивства активістки та радниці мера Херсона Катерини Гандзюк. За версією слідства, підозрюваний вирішив організувати умисне вбивство "керуючись особистою неприязню до жінки".
12 лютого Шевченківський районний суд міста Києва почав обрання запобіжного заходу для Мангера. В ніч з 14 на 15 лютого суд заарештував його до 3 березня. Його взяли під варту із правом внесення застави.
Радниця мера Херсона, в.о. керуючої справами виконавчого комітету міської ради Херсона Катерина Гандзюк померла в одній з лікарень Києва 4 листопада 2018 року. Це сталося через три місці після того, як активістку у Херсоні облили концентрованою сірчаною кислотою.
Прослухати повну версію.