0:00 / 0:00

"Життя як покута": Василь Овсієнко про юність, підпільний рух і результат роботи шістдесятників

"Життя як покута": Василь Овсієнко про юність, підпільний рух і результат роботи шістдесятників

У Києві в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка фотографій і книжок політв'язня радянських таборів, громадського діяча, члена Української Гельсінської групи, публіциста Василя Овсієнка.  Про виставку, дисидентів, підпільний рух і мережу стукачів в університеті говорили  в ефірі Радіо Культури у програмі "Імператив".
 
Ведучий:
 
Василь Шандро
 
Це власний ваш архів?
 
– Так.
 
Які фотографії? Це ж не лише ваші фотографії, вочевидь.
 
– Фотографії, які збереглися, починаються з дитинства, потім з юності, потім з Мордовії, де я відбував своє перше ув’язнення, там буквально 2-3 знімки. Сучасні, там  же фотографуватися не можна було. Потім, з другого, третього ув’язнення, цих знімків теж майже немає. Є багато знімків з музею, котрий на Уралі, в селищі Кучино, з кінця 90-х і 2000-х років.
 
Тобто це фотобіографія Василя Овсієнка?
 
– Так.
 
І книжки.
 
– Книжок багато. Головна моя книжка – "Світло людей". Ця книжка про себе, але ще більше про інших людей. Я вважав за свій обов’язок засвідчити про тих людей, котрих я знав. Мені довелося бути в неволі з видатними особистостями: Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Василь Стус, Олекса Тихий, Михайло Горинь.
 
Книжка "Світло людей"  вийшла в одному томі минулого року за сприяння Українського інституту національної пам’яті. Ці люди, це велика частина Української національної пам’яті, про яких ви пишете...
 
– Так, то справді особистості, котрими могла похвалитися кожна цивілізована нація. Я це кажу особливо тоді, коли згадую Петра Григоренка, Миколу Руденка, його дружину Раїсу, це і Левко Лук’яненко. Особливо Василь Стус, мені з ним довелося бути в Мордовії, це в 75-76 роках, а потім і на Уралі в 80-і роки.
 
"Життя як покута" так назвали вечір до 70-ліття Василя Овсієнка, який відбувся 8 квітня у день відкриття виставки фотографій і книжок...
 
– Слово "покута", питають деякі люди, що це таке? Це відоме слово, не тільки з церкви, а й з побуту. Але, конкретно то, у нас на Уралі був ув’язнений, такий Семен, котрий називав себе "покутником". Це релігійна течія – покутництво. Його прізвище Скалич. Це справді святий чоловік, Василь Стус казав про нього, що його мук, його страждань вистачило б на декілька великомучеників. Бо в сталінські часи сидів, і після сталінських, в брежнівські, то я певне не належу до тої течії "покутництва". Але дуже поважаю того діда Семена, як ми його називали. Він прізвища не називав свого, а тільки ім’я. Дід Семен – покутник. Як тепер бачу: заходить начальник табору в дідову камеру. Дід його перехрестив, "Что ты меня крестишь!?", "Бо ти ж, Сатана".
 
Ви часто говорили в інтерв’ю про те, що табори були вашими університетами. Здається, так називається один із розділів...
 
– Так, "Мої університети". Один університет – це Київський, філологічний факультет я закінчив в 1972 році, а другий університет  Мордовський і Уральський. 
 
 
Фото - facebook.com/lonckoho 
 
Ви зустріли там велику кількість людей, професуру в тому числі, я маю на увазі, яких університетами можна було називати. 
 
– Так, то люди енциклопедичного складу розуму, бо записувати не можна було, відбирали все записане. Треба було тримати все в голові. Михайло Горинь, Левко Лук’яненко з цієї енциклопедії.
 
У новій книжці "Світло людей" є кілька світлин, які починаються з каплички на краю села Ставки. Капличка, яка була спалена у 1929 році. Ви з цього починаєте фотографічну історію.
 
– Так, бо найвизначніші місця  це церкви. Там ще школа 1903 року, її побудувала Ольга Петрівна Вангенгейм, вона голландського походження, донька голландського посла в Росії. Мала тут маєток і тут побудувала школу. Її дуже шанували наші селяни, але в радянські часи старались ту пам'ять стерти, але вона таки збереглась. Меморіальна дошка там є, на школі.
 
Школа збереглась до цього часу?
 
– Школа є, але мені дуже прикро. Коли я навчався, це були 50-60 роки, то в школі було понад 500 учнів. Навіть було таке, що в дві зміни навчалися, а тепер буквально декілька десятків школяриків. І я боюсь, як би її не закрили. Село було знамените тим, що там була агрошкола, культурне господарство велося, і набирали туди хлопців на навчання. Там і скотарство, і хліборобство, свиноробство всіляке було, це був такий культурний центр. На жаль, тепер село собі рядове.
 
До речі, у 1924 році, коли помер Ленін, знайшлося півтора більшовика в селі і перейменували село на Леніно. Я скільки живу, то я всюди поширював ідею, що треба селу повернути історичну назву. Особливо вже в часи незалежності багато публікацій було і зборів. І нарешті, здається в 2008 році, селу одночасно із п’ятьма сотнями інших населених пунктів повернуто історичну назву Ставки. До речі, згадуються ті Ставки вперше у джерелах 1415 року. І я дуже втішений, що я зробив цю добру справу, що вдалося повернути селу його історичну назву.
 
Ваш рід походить із цього села?
 
– Так, саме із цього села. 
 
Є тут світлина, мати Василя Овсієнка – Фросина Федорівна, уроджена Підсуха, і батько – Василь Трохимович у рік одруження 1930.
 
– До речі, мама із тої хати, яку будував її батько, він був великий майстер, столяр. Будував він цю хату для пана Севрука. Севрук жив у Житомирі. І коли ця хата будувалася, то він казав: "Будуй, будуй, Федір, хату, вона тобі і дістанеться". Так воно і сталося, що той пан Севрук перед самою революцією помер, і хата дісталася моєму дідові, материному батькові.
 
Та хата до сих пір стоїть. Але в ній вже ніхто не живе, на жаль. Село все менше й  менше. Коли я вчився, то було 2000 населення, а тепер і 1000 не має. 
 
Ви дідусів, бабусь своїх пам’ятаєте? Чи досліджували дерево генеалогічне Овсієнків і Підсух?
 
– Найдавніше, що я знаю, це від матері, про материного діда, котрий був якоюсь особистістю нерядовою. У всякому разі, мати пам’ятали, що він був заарештований за те, що провозив через кордон католицькі ікони. І одна з тих ікон, це Матка Божська Ченстоховська, вона дісталася моїй матері у спадщину, і вона до сих пір у нашій хаті та ікона висить.
 
Мати були неписьменні, батько мав 2 класи освіти. Але знаєте, ця родина матері, вирізнялася у селі якоюсь такою вродженою інтелігентністю, професіоналізмом. Один був, скажімо, дуже кваліфікований пасічник, а той столяр, а тітки мали верстати. До речі, дядько Лука робив все це начиння, щоб можна було ткати полотна, рядна. Все це робилося у хаті, у цій же такі хаті, про яку я кажу. І тітка Антоська, все це робила. Я і тепер пам’ятаю всі ті верстати, все те начиння. Бо весь цей процес, переробки конопель, це ж він робився за участю дітей. Як ті коноплі сіяли, як потім вибирали, як потім їх вимочувували, тіпали.
 
Чи пам’ятаєте Ви свої перші враження від великого міста, Києва? 
 
– Знаєте, зі своїм життєвим шляхом я визначився доволі рано. Коли я був у 5, 6, чи 7 класі, вчителька напоумила, закликала школяриків: "А спробуйте, писати вірші". От я спробував, і щось там вдавалося, непогано, дещо там друкувалося в районній газеті. І кілька зошитів було написано.
 
Сусід в мене був Василь Сніцаренко, такий вроджений філолог, він вчився заочно на філологічному факультеті Київського університету, нашого червоного. Мабуть, це він мене напоумив, що я теж мушу йти до того червоного університету. 1966 року, коли була шкільна реформа, Хрущов зробив одинадцятирічку, а потім повертали знов десятирічку. І в нашій школі було два класи десятих, а один – одинадцятий. Всього – 91 випускник. Це був повоєнний бум народжуваності. З 91 випускника жоден не зумів вступити до вузу 1966 року. Деякий час я працював в районній газеті в Народичах.
 
Наступного року мені вступити до університету. Тут я зустрів тих людей, про котрих чув. Чув про працю Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", це мені Василь Скуратівський сказав. Хто пам’ятає, це етнограф, на жаль, його вже не має. Він працював в районній газеті і він мені дещо казав, уже про Івана Дзюбу, про його працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Коли я прийшов до Києва, то тут уже були такі люди, котрі це все знали, і мені давали літературу "самвидаву".
 
 
Фото - facebook.com/lonckoho
 
Це все було підпільно?
 
– Певно що так. Це було у фотокопіях, дещо було в машинописі. В 1968 році я вже мав працю Івана Дзюби.
 
З ким Ви першим тут познайомилися в Києві із цього руху підпільного?
 
– Нам на першому курсі викладав логіку Василь Семенович Лісовий – філософ. То справді кабінетний вчений, котрий мусив би працювати в кабінеті, але ситуація була така, що комусь треба було ставати на захист заарештованих. Зокрема, в 1972 році, на початку року була заарештована ціла когорта, тих людей, котрих називаємо тепер "шістдесятниками".
 
То Василь Лісовий, написав тоді статтю "На захист заарештованих", за що був і сам ув’язнений на 10 років. 7 років  ув’язнення, 3 роки – заслання. Але фактично йому вийшло 12 років. Я від Василя Лісового найбільше читав літературу "самвидаву", книжка Осадчого "Більмо", статті Євгена Сверстюка, Караванського, Чорновола.
 
"Український вісник"  Чорновіл почав видавати в кінці 1960 років, п’ять випусків вийшло. Я всі ті випуски мав, читав сам, і давав читати своїм колегам. Між іншим, коли мене заарештували в 1973 році, теж пам’ятна дата 5 березня. Це було 20-річчя смерті Сталіна. Коли мене заарештували, то на мене прийшов подивитися Люшенко. Він був координатор, всієї цієї кагебітської сітки стукачів в університеті. І він сказав мені: "Як це так, що я вас не знав?", а я йому кажу: "А я вас знав".
 
Чи багато було цих стукачів? Це була ціла мережа в університеті?
 
– Вважалося, що в кожній студентській групі, а група це 20-30 чоловік. Що в кожній студентській групі, обов’язково є стукач, і є також його дубль, він міг доносити на того стукача теж. Як правило, їх знали, з ними просто старалися менше спілкуватися.
 
Я тут знайшов ще одну світлину, дуже цікаву. Фантастична світлина, взагалі не схожа на радянські групові світлини. Василь Овсієнко з однокурсниками Богданом Жолдаком і Станіславом Чернилевським.
 
– Так, то мої однокурсники. Ми там повстромляли голови у рамку.
 
Ця світлина, теж буде на виставці?
 
– Так, вона там є. На жаль, Богдан Жолдак помер. Славко, Слава Богу, вижив. Славко Чернилевський, він був поранений на Майдані, і лікувався потім у Празі, в Чехії. В мене з ним особливо близькі стосунки, коли він задумав зробити фільм про Василя Стуса, то ми їздили з ним на Урал. Це було в 1990 роках. Я вмістив цю фотографію, у цю добірку знімків.
 
Повертаючись до життя як "покути", Ви з цього самі почали. Що це за слово "покута"?
 
– Слово "покута" – спокутувати гріхи. Покутники вважали, що український народ постраждав зокрема тому, що він відступився якоюсь мірою від Бога. Треба спокутувати цей гріх, і повертатися до християнської віри.  
 
Наскільки Ви вважаєте, що робота шістдесятників, відчувається її продуктивність? 
 
– Результат так. Але ми сподівалися на більший результат. І все згадую Василя Стуса:  "Бо мало нас. Дрібнесенька шопта, лише для молитов і все чекання. Застерігає доля нас зарання, що калинова кров, така крута, така терпка, як кров у наших жилах". Мало нас. Ну то вже було, сотня, дві, три політв’язнів, котрі вийшли. І на всю Україну все-таки це було мало. Цієї розчини або солі. Мало було. Проте ми як ніяк зорганізували , відновили Українську Гельсінську групу вже у вигляді Спілки. Там було до тисячі людей, це були найбільш активні люди. Не зуміли ми тоді, скажімо, перебрати владу в колишніх комуністів на виборах. 1991 року переміг Кравчук, він значною мірою, був уже наш.
 
Українська мова була маркером в час, коли ви навчалися в університеті Шевченка? Упізнавана якась риса, якщо ти умовно говориш українською мовою, то ти вже підозрілий, чи ні?
 
– Так воно і було. З обивателями київськими, часом, якщо щось скажеш: "Да гавари ты на человеческом языке". 
 
Чи варто було Василеві Овсієнко, це можна було більше розказати і залишитись в університеті, інакше збудувати життя. Чи не можна було?
 
– То, як-то кажуть, мабуть, доля. Ну, окрім того, треба було зважати, що якщо ти, як казав той Котляревський в "опрічнеє попав число", то вже мусиш шануватися. Бо ти не сам по собі, а за тобою стоїть уже щось значно більше. Не тільки конкретні люди, а доля цілої нації. Мене дуже вражає те, що діється тепер. Здавалося б, вже ми перемогли, вже національно-демократичні сили беруть гору, а тут раптом, виявляється, половина виборців готова здати все те, чого ми домоглися за багато років.
 
Прослухати ефір повністю
 
Фото - facebook.com/lonckoho
Останні новини
Фіаско ядерної тріади РФ — Храпчинський про атаку українських безпілотників на аеродроми Росії
Фіаско ядерної тріади РФ — Храпчинський про атаку українських безпілотників на аеродроми Росії
Усі ми прагнемо любові: Крихітка у колаборації з Іреною Карпою та Ulia Lord презентувала рімейк естрадного хіта 90-х
Усі ми прагнемо любові: Крихітка у колаборації з Іреною Карпою та Ulia Lord презентувала рімейк естрадного хіта 90-х
З оркестром і хором: Probass ∆ Hardi створили рімейк пісні японської співачки Sena Kana
З оркестром і хором: Probass ∆ Hardi створили рімейк пісні японської співачки Sena Kana
"Це історії страждань, сподівань, спротиву". Презентація на "Книжковому Арсеналі" книги про Українське Радіо
"Це історії страждань, сподівань, спротиву". Презентація на "Книжковому Арсеналі" книги про Українське Радіо
Унікальна операція СБУ: вражено 34% стратегічних ракетоносіїв на російських аеродромах
Унікальна операція СБУ: вражено 34% стратегічних ракетоносіїв на російських аеродромах
Новини по темі
"Ердоган хоче сидіти на двох стільцях". Семенюк про роль Туреччини у спробах припинити війну
Це питання не захисту працівників, а боротьби з тіньовою економікою — Вишлінський про підвищення мінімальної зарплати
"Перезавантаження дипвідносин". Нардеп Нагорняк про співпрацю України та Казахстану
Пташиний грип не передається між людьми, вбивати птахів ― безглуздо, попереджає експерт
Люди йдуть до "Хартії". Сергій Жадан про службу, прифронтовий Харків і час на творчість