Результат пошуку: Життя в ефірі
Про події Революції Гідності в сучасній академічній музиці говорили в програмі "Ліра" на радіо "Культура". У день Гідності та Свободи, який відзначають 21 листопада, згадували, як музиканти разом з усією країною переживали Революцію Гідності.
Ведучі:
Олександр Пірієв, Світлана Галась
Слухачі радіо Культура мали можливість слухати твір Валентина Сильвестрова "Майдан 2014". Сильвестров хотів, щоб слухачі згадували ті трагічні події Майдану. Музикознавиця Любов Морозова по телефонному зв’язку долучилася до згадок про ті події та про Валентина Сильвестрова.
"Особисто для мене все, що відбувалося на Майдані, нагадувало церковну літургію за структурою, адже щогодини лунали молитви, гімн, люди відчували піднесеність від того, що беруть участь в таких історичних подіях. Сильвестров у творі показав себе та події, які стали поворотними в історії. Після них існує до і після. Особисто в мене після цього з’явилася віра в себе і власні сили. Ще важко говорити про ті події, адже пройшло лише 5 років й не було логічного завершення. Митець завжди в цих подіях: він або рефлексує, або намагається цього не робити, проте всеодно живе в них. Сильвестров став таким собі феноменом, адже він був майже відлюдником і не реагував ні на політичні, ні на культурно-мистецькі події. А ось під час Майдану він проявив дуже чітку позицію. Можливо, такого поворотного моменту він чекав все життя", — говорила Морозова.
Також, в ефірі радіо Культура звучав твір Євгена Станковича Страсті за Тарасом. На телефонному зв’язку був головний диригент Симфонічного оркестру Українського радіо Володимир Шейко, який теж поділився власними переживаннями, які були під час Революції Гідності.
"Ці події стали сильним потрясінням для всього суспільства і мене особисто. Така складна доба в історії часто має відгук у творчості. Музика є базою, яка правильно направляє людей, торкається підсвідомості. В трагічні моменти й з’являються високохудожні твори, адже народ розуміє цінність життя і можливий раптовий прихід смерті", — говорив Шейко
Крім того, у програмі обговорили проект сестер Тельнюк "Наш Шевченко". На зв’язку була Леся Тельнюк, вона говорила про події Майдану та як їх сприймають в Європі.
"Ми хотіли передати на чуттєвому рівні події, які відбувалися на Майдані та донести їх до європейського та світового слухача. Мистецький проект "На шляху до свободи", в якому використана музика, яку ми написали під час Майдану та найкращі пости з інтернету людей, які були під час цих подій та особисто стали свідками трагічних моментів. Цей проект йде кількома мовами. 16 числа ми показували його в Стразбурзі, в Раді Європи і відкрили для європейців. Про Україну в Європі почали знати більше, але люди вже не довіряють ЗМІ, тому культурно-мистецькі проекти є голосами народу, яким вірять і черпають з них інформацію про події", — розповіла Тельнюк.
Тема Майдану застала ведучу радіо "Культура" Катрю Гончарук під час студентських років. Вона згадувала про рідну консерваторію та її участь в Революції Гідності.
"Я була студенткою 4 курсу, коли все почалося. Мала писати дипломну роботу, але важко було на ній зосередитися. Я з самого початку ходила на Майдан, на пари до консерваторії в деякі дні нам забороняли ходити. Консерваторці тоді багато писали про ці події, щоб заявити, що теж за євроінтеграцію. Митці з народу яскраво реагували на все постановками, перформансами, флешмобами, поезією, музиканти також реагували й грали просто неба на Майдані. Ми допомагали в лазареті, збирали необхідні речі та їжу. Саме в день розстрілу були на парах і бачили як все починалося, бачили вогонь та барикади", — говорила Гончарук.
Прослухати детальніше можете за посиланням
Євроінтеграція України — це не одразу зміна стандартів життя, це зміна правил, переконана секретар комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції Олена Сотник. Про це вона розповіла в ефірі Українського радіо в програмі "Коло доброчесності".
"Євроінтеграція була, безперечно, політичним пріоритетом для багатьох політичних сил. Але українці мають розуміти, що євроінтеграція — це не одразу зміна стандартів життя, це зміна правил. В Україні за останній час відбулось багато реформ, змінилось багато правил, але вони не відразу вплинуть на якість життя. Цей процес відбувається поступово", — зазначила Олена Сотник.
Крім того, вона додала, що "Європейський Союз теж мав подбати про виконання реформ, адже Угода про асоціацію є двосторонньою".
Читайте також — Качка: в інтеграції з ЄС Україна не гальмує, а набрала високу швидкість
Нагадаємо, політичну частину Угоди про асоціацію України з ЄС було підписано 21 березня 2014 року, економічну частину — 27 червня 2014 року.
Прослухати повну версію розмови.
Україна 27 листопада 2018 року вперше долучиться до міжнародної акції #GivingTuesday або #ЩедрийВівторок. Про цей всеукраїнський день добрих справ в ефірі ДеньПРО розповіла організаторка акції Марія Артеменко.
Організаторка зауважила, що хоча Україна вперше приєдналася до цієї всесвітньої благодійної акції, Щедрий вівторок став насправді всеукраїнським.
"До #GivingTuesday, Щедрого вівторка, в Україні долучаються міністерства, міські адміністрації, благодійні фонди, громадські організації, а також бізнес та журналісти", – поділилась активістка.
Марія Артеменко розповіла, що долучитися до акції може практично будь-хто, і можливостей для цього є безліч.
"У нас на сайті є окрема карта добра, де можна обрати регіон, і обрати, що ти хочеш інвестувати: гроші, час або талант. Там вже є понад тисячу різних акцій, до яких можна долучитися. Є акції з допомоги притулкам тварин, є пропозиція взяти котика з притулку і таким чином врятувати його життя. Пропонують також відмовитися від денної зарплатні і перерахувати її на користь дітей з інвалідністю, якими опікується центр "Джерело"", – розповіла організаторка.
Активістка закликала всіх українців долучитися до акції і зробити добру справу 27 листопада, у Щедрий вівторок.
До речі, #ЩедрийВівторок було започатковано у 2012 році у Сполучених Штатах, і за шість років до нього приєдналися понад півтораста держав.
Україна стала 154-ою країною, що долучилася до #GivingTuesday.
Він відзняв кліп у Карпатах, зіграв у кіно та вже готується до участі у відборі на Євробачення. Він – це Андрій Кіше, або просто KISHE, співак, телеведучий та шоумен. Про свої останні досягнення та найближчі плани він розповів Марії Сизон та Роману Рудському в ефірі ДеньПРО.
Марія Сизон: – Наприкінці жовтня ви випустили кліп на пісню "Бачу промені". Розкажіть, як з’явилася ця пісня?
– Сама пісня вже деякий час живе у просторі ФМ та Інтернеті, але кліп вийшло презентувати тільки восени. Наприкінці літа ми виступали в Карпатах, нас запросили виступити на День Незалежності в Буковелі. І я вирішив скористатися такою можливістю, і відтворити, відобразити усю красу наших Карпат. І вирішив інтегрувати туди ідею пісні "Бачу промені". Тому вона у нас вийшла такою, як є.
Ми презентували нашу роботу в кінотеатрі на великому екрані, зробили це якомога більш схожим на допрем’єрний кінопоказ. Ми навіть звук переробляли в 5.1 (формат об’ємного звуку, який досягається використанням 6 різних звукових каналів: 5 каналів з повним діапазоном частот і 1 канал низькочастотних ефектів – ред.), робили "кінотюнінг". Це все було, щоб у гостей, які прийдуть на прем’єру, була можливість не тільки почути нас вживу в акустичному форматі і підняти келих за презентацію, але й поринути в атмосферу кліпу, як це зазвичай відбувається під час кінопрем’єр.
Найбільш несподіваним для мене було те, що гості, які прийшли на прем’єру, попросили увімкнути кліп ще раз, на біс.
МС: – Коли чекати твоїх виступів з акустичною програмою?
– Цей проект живе і потроху набирає обертів. Ми вже зібрали творчий склад, у нас є три музиканти, які постійно їздять з нами на концерти. Тому ми вирішили зробити акустичну програму для тих форматів, де не потрібно робити "гопа-дрица-дрицаца", або де немає можливості "рвати" зал. Ми просто зробили легкі, лайтові версії пісень, і цей формат потроху набуває свою аудиторію.
6 грудня у нас в одному з київських закладів буде виступ саме в акустичному форматі, без супроводу плейбеків та агресивних танцювальних бітів. Будуть звучати тільки фортепіано, акустична гітара і перкусія, і все.
Роман Рудський: – Цього року ви випустили дві пісні: "Бачу промені" і "В літо". Коли плануєте вихід альбому?
– Ми пересунули дату презентації альбому на лютий, тому що були певні технічні нюанси, пов’язані з продакшном. Я можу писати пісні, брати участь у їх записі, вчуся знімати кліпи, але я не навчився себе записувати, зводити і робити аранжування. Коли мова йде про візуалізацію пісні, я розумію, що і як треба робити, але коли мова йде про аранжування і зведення, практично все залежить від мого партнера, Тимофія Решетько, з яким ми працюємо вже 11 років. І іноді наші графіки не збігаються.
Тож поки щодля презентації альбомуми обрали день у лютому . Він буде називатися "До весни", і складатиметься з 9 пісень і 3 реміксів.
РР: – Ми чули, що твоя творча діяльність обмежується не тільки музикою. Ти також пробував себе в акторському амплуа.
– Моя покійна мама була драматичною актрисою лялькового театру, і кров все-таки грає роль, іноді хочеться у якомусь акторському проекті взяти участь. Були у мене якісь невеличкі спроби.
А в цьому році вже була більш серйозна, як на мене, роль. Це роль хоча і першого, але епізодичного плану. Я зіграв хана у казці про козаків. Тексту небагато, але мені довелося дуже багато чого навчитися і згадати. Фехтування, їзда верхи… Я цього ніколи не робив, і цих занять не забуду ніколи. Навіть спробував галопом їздити. Режисер потім сказав: "Чувак, у тебе крутий типаж, тебе треба запрошувати в кіно!"
Зйомки проходили в Україні, і, наскільки я знаю, у січні або в лютому ми побачимо цю стрічку. Це фільм для сімейного перегляду, 6+. Я граю поганого хана, який б’ється на мечах, їздить на коні, стріляє з лука і намагається вбити головного героя.
Це дуже цікавий досвід, я хотів би у цьому напрямку працювати. Але в мене є ще одна мрія – озвучувати мультики.
МС: – Свій останній кліп ви знімали самостійно. Як ти відчули цей свій режисерський потенціал?
– А мова була не в потенціалі. Я свій довгий ніс постійно всовував в роботу інших режисерів, коли працював з іншими командами. Потім перетягнув на себе важелі лінійного продюсера, тобто людини, яка не тільки гроші виділяє, але й вирішує усі технічні аспекти. Якимось чином це почало лягати на мої плечі один, три, п’ять, десять разів. Потім я почав втручатися в якісь сюжетні моменти.
І в якийсь момент я зрозумів, що таким чином я можу банально економити фінансові витрати. Адже мій проект фінансово не залежить ні від кого, окрім слухачів, які натискають кнопку "Придбати" в iTunesабо купують квитки на концерти. Це мій єдиний дохід, який я можу витрачати на подальший розвиток проекту. Тому я поставив собі завдання: якщо я не можу перемогти кількістю вкладених фінансів, я маю оптимізувати свої можливості, навчитися віддавати щось інше. І певні бартерні відносини у моєму житті присутні у відносинах із багатьма людьми.
Тобто знімати я почав саме для того, щоб мати можливість, у першу чергу, фінансово зменшити навантаження на гаманець, а по-друге, для того, щоб мати можливість висловити свої думки.
РР: – Ти працюєш самостійно?
– Ні. Декілька років тому ми познайомилися з Сашею Шевцем, це талановитий оператор і мій співрежисер. Я ділюся з ним своїми ідеями, а він, як людина, що має більший досвід у знімальному процесі, конкретизує це, робить сторі-борд… І коли ми вже починаємо знімати, ми працюємо разом. Я бачу кадр, я прошу його зняти так, так і так, він мені показує, і ми працюємо.
Для мене це не є поклик душі, і я не видатний режисер. Мене просто життя змусило (сміється – ред.).
РР: – Щодо Євробачення – хотіли б спробувати свої сили?
– Ви знаєте, я цього року буду подавати заявку, мене запросив телеканал СТБ. Але ми не писали пісню спеціально під формат Євробачення. Ми будемо показувати те, що є. А є декілька якісних українських пісень, і ми просто презентуємо журі ці пісні. Якщо журі сподобається стиль, образ і направлення номера, яке я бачу, тоді ми будемо пробувати.
Слухай більше в ефірі UA:Радіо Промінь!
Матеріал підготувала Анастасія Руссу
Художній фільм "Король Данило" виходить у прокат 22 листопада. Продюсер фільму Олеся Галканова-Лань та виконавець головної ролі, актор-каскадер Сергій Ярмошенко в ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні. Вдень" розповіли про особливості зйомок та чого варто очікувати від стрічки.
"У нас дуже красивий сюжет, а також 27 героїв, які зав’язані на головному персонажі. Там буде все: і бої, і кохання, і інтрига, і трилер, і детектив, і трошки містики. Ми хотіли створити не просто фільм про короля Данила. Ми хотіли створити світ ХІІІ століття, в якому він жив. Крім того, у нашому фільмі Орда — це інша цивілізація, проти якої Данило об’єднав і Схід, і Захід", — пояснила Галканова-Лань.
Продюсер наголосила, що тема короля Данила була обрана, тому що це є проекцією на сучасність, на сьогодення.
У ході зйомок, як розповіла Галканова-Лань, довелося змінити головного героя.
"Ми змінили головного актора і обрали Сергій Ярмошенка після того, як відзняли вже 50% готового матеріалу. Попередній актор — талановитий хлопець, але на певному етапі розвитку ролі ми побачили, що нам потрібен інший король", — зазначила продюсер стрічки.
Читайте також: Українські фільми можуть заробляти — Сергій Неретін
"Я почав дублювати головного актора, виконував трюки у кадрі, а потім мені запропонували власне роль. До цього я працював у кінному театрі, у нас були курси акторської майстерності, але невеликі. Потім я працював закордоном і розширив свої навички", — розповів актор Сергій Ярмошенко.
Олеся Галканова-Лань додала, що фільм, режисером якого є Тарас Химич, знімався без державного фінансування.
"Ми вклали гроші з прокату попереднього фільму "Жива", а також отримали фінансування від меценатів", — сказала вона.
Фільм "Король Данило" базується на історії життя короля Русі Данила Романовича, який вперше був визнаний Східною та західною церквами як одностайний правитель найбільшої в Середньовіччі території з найбагатшими природними ресурсами та досконалою системою правління.
Прослухати повну версію розмови.
На фото: Олеся Галканова-Ланьта Сергій Ярмошенко
Що корисніше для мозку — міське життя чи ідилічне сільське? Сьогодні в ефірі радіо "Культура" поговорили про те, як місто впливає на мозок і як вижити у мегаполісі?
Наш мозок є органом пластичним, здатним до навчання і перебудови. Нейрони все життя встановлюють нові робочі зв’язки. Це називається нейропластичністю. Понад півстоліття вважають, що так зване збагачене середовище, наприклад, вольєр для лабораторних щурів, де можна бавитися, лазити і досліджувати нові маршрути, сприяє нейропластичності мозку. Місто, безумовно, є таким самим збагаченим середовищем. У місті треба орієнтуватися і тримати в голові складні схеми вулиць чи пересадок громадського транспорту. Так, наприклад, у лондонських таксистів, що мусять запам’ятати 25 тисяч вулиць, збільшений гіпокамп — ділянка мозку, яка відповідає за пам’ять.
З іншого боку, міське життя може викликати хронічний стрес. Так, дослідницькі дані показують, що проблеми із психічним здоров’ям у всьому світі більшою мірою пов’язані з життям у мегаполісі. Однією з причин цього є постійні втручання незнайомих людей в особистий простір. Це виснажує ділянку мозку, яка відповідає за безпеку.
Дослідження показали, що люди, які жили біля зелених зон мегаполісу мали менший рівень стресу. Плюсами зелених насаджень у місті є біорізноманіття, те, що зелені міста можуть протидіяти змінам клімату, дерева допомагають витримати спеку і є фільтрами повітря. Для того, щоб вижити в мегаполісі й зберегти його комфортним для людей і тварин, зберегти мозок і серце, потрібні дерева.
Прослухати детальніше можете за посиланням
У трьох містах України – Києві, Одесі та Львові – з 16 по 19 листопада пройшов "Форум усвідомленості". Про те, що таке "усвідомленість" і чому так важливо її розвивати, в ефірі День Про розповів засновник Інституту самореалізації, бізнес- та соціальний підприємець Олег Дерев‘янко.
Підприємець переконаний, що технологізація сучасного світу ставить перед людиною нові виклики.
"З цифровізацією, кіберізацією, діджиталізацією, з цим впливом технологій та їх входженням до нашого життя практично від народження, все більше й більше постає питання, чим є людина і як у такому технологізованому світі людині залишатися людиною", – зауважує Дерев’янко.
Він переконаний, що спеціальні практики можуть допомогти людині заспокоїтися, побороти стрес, усвідомити себе і навіть покращити своє здоров’я. При цьому, стверджує організатор форуму, не варто ставити собі довгострокових цілей, адже це може тільки нашкодити.
"Є багато людей, схильних до страху перед помилками та накручування себе, що ти постійно у чомусь винен, щось не зробив або чогось не досягнув. Якщо вони поставлять собі завдання стати усвідомленим або "просвітленим"за місяць, а потім не відчують якогось шаленого зрушення, вони починають себе за це звинувачувати", – поділився підприємець.
Як розповів Дерев’янко, однієї з найпростіших технік усвідомлення є глибоке дихання.
"Просто почати повільніше дихати, зробити десять повільних вдихів-видихів, думаючи в цей час тільки про те, як повітря заходить у ваш організм і виходить з нього. Або просто вдихаєте і рахуєте до десяти. Потім затримали це повітря, також на рахунок до десяти, або до п’яти. І потім так само повільно видихнули. І в цей момент ви просто думаєте і відчуваєте, як ви видихаєте, і більше ні про що не думаєте", – радить Дерев’янко.
Підприємець додає: різні техніки усвідомленості і практики медитації працюють незалежно від того, чи вірить в них людина. Їх ефективність доведена науково.
Нагадаємо, з 16 по 19 листопада у Львові, Одесі та Києві пройшов "Форум усвідомленості", в рамках якого проходили заняття з практик усвідомленості, боротьби зі стресом, лекції щодо залежності від гаджетів та тренінги з побудови цілей.
Росія докладає зусиль, щоб об'єднати проросійський табір в Україні навколо Віктора Медведчука. Таку думку в ефірі Українського радіо в програмі Україна.Сьогодення висловив політичний експерт, редактор відділу політики газети "День" Іван Капсамун.
“Об'єднавчі процеси в проросійському таборі відбуваються навколо фігури Віктора Медведчука — відверто проросійської креатури, під яку протягом багатьох років в Україні намагаються зліпити певні об'єднання та хочуть, щоб українці полюбили Медведчука. Це у Москви не виходить, тому вони йдуть різними шляхами. Наприклад заздалегідь був задуманий такий проект як Рабинович, який потім обєднався з Медведчуком, або інші фігури як то Мірошниченко”, — вважає Іван Капсамун.
Тим не менш, на думку експерта, повністю об'єднати проросійський табір навряд чи вдасться.
“Я б не сказав, що проросійський табір є консолідованим. На цьому напрямку є екілька груп впливу, зокрема група Ахметова. Ми знаємо, що вони одразу заявили, не давали зелене світло Бойку, щоб він проводив об'єднавчі процеси. Ми не можемо виключати, що на (президентські — ред.) вибори вони не висунуть свого кандидата”, — зазначив Іван Капсамун.
Нагадаємо, 9 листопада Співголова фракції «Опозиційного блоку» в парламенті Юрій Бойко та лідер партії «За життя» Вадим Рабинович підписали угоду про співпрацю, а 15 листопада Рабинович відмовився іти в президенти та оголосив, що підтримуватиме на виборах Бойка.
Слухати повну версію.
У Києві сьогодні стартує виставка проекту "Теура", який присвячений Софії Яблонській, одній із перших фотографів-документалістів. Також у Національному музеї українського народно-декоративного мистецтва уже розпочалася культурно-мистецька програма "Білокурівський листопад". Про це в ефірі радіо "Культура" розповіла засновниця й директорка видавництва "Родовід" Лідія Лихач.
Про Софію Яблонську відомо не так багато. Ваш проект розкриває цю українку для цілого суспільства
— Вона народилася у 1907 році, 20-річною дівчиною показувала фільми в Тернополі, адже в її брата було 2 кінотеатри. Але цього їй стало замало, вона прагнула знімати своє кіно. Саме тому, відклавши кошти, Софія вирушила до Парижу, вчитися знімати кіно та фотографувати. Згодом вона поїхала в навколосвітню подорож, співпрацювала з паризькими агенціями та продавала їм свої фото, які робила в подорожах.
Наскільки відомою Софія Яблонська була за життя?
— Вона була дуже відомою на Галичині, майже іконою. Саме там Софія мала контакти, друкувалася в жіночих журналах. В 30-х роках в неї було надруковано 3 романи, такі собі тревелоги. Хочеться зазначити, що більш відомою вона все-таки була закордоном. Під час однієї з поїздок до Азії, Яблонська вийшла заміж за французького дипломата, жила в Китаї та В'єтнамі, але останок життя доживала в Парижі. Після 1935 року воне не поверталася до України.
Скільки буде тривати ваш проект?
— Виставка буде тривати тиждень. Цей проект є тільки початком, і ми хотіли підкреслити, що в майбутньому будемо розвивати цю постать, необхідно лише знайти тут більше коло прихильників. Ще на виставку прилетить онука Софії Наталі, яка привезе з собою макет фотоальбому, яка створила сама Яблонська.
Катерина Білокур є більш відомою серед українців. У вашому видавництві вже вийшло кілька книжок про неї. В них поставала та Білокур, яка не досить відома суспільству?
— Насправді, вона не дуже відома загалу. Люди знають лише якісь обривки інформації про те, ким же була Катерина Білокур. Та саме її творчість залишалася невідомою для багатьох.
На відміну від Софії Яблонської, Білокур не змогла отримати освіту. Їй заважала система?
— Так як Катерина народилася у 1900 році, тоді жінкам взагалі не давали можливості отримати освіту. Вона навіть не ходила до школи. Хоча їй з дитинства подобалося малювати, але за свідченням односельчан, її родина забороняла це робити.
Катерина Білокур та Софія Яблонська жили в зовсім різних умовах та обставинах. Що ж їх об'єднує?
— У цих двох відомих українок є стержень. Вони були дуже амбітними, мали мистецький запал. Їх інтенсивне мистецтво та прагнення самовдосконалюватися також об'єднує цих жінок. Крім того, Оксана Забужко написала статтю, яка стала передмовою до нашого фотоальбому про Софію Яблонську. Забужко також створювала передмову до біографії Білокур.
Нагадаємо, що презентація виставки "Теура" відбудеться сьогодні о 19.00 в студії "Vozianov".
Прослухати детальніше можете за посиланням
Сьогодні ввечері в арт-клубі "Теплий ламповий" Місько Барбара, в минулому вокаліст культового андерграундного гурту "Мертвий півень", а тепер автор культового і майже андерграундного театру "Арабески" презентуватиме нову програму "Радіо Афродита 3.0". Він розповів Ользі Бабчук та Ярині Скуратівській в ефірі Ранок Про про програму, з якою виступить у Києві, та нові проекти, до яких він долучився.
Ольга Бабчук: – Одразу після слів про "культовий гурт" та "культовий театр" ви захотіли піти. Чому така реакція на культовість?
– Для мене це трохи пафос.
ОБ: – Чому пафос? Це ж правда, і це, напевно, треба навчитися приймати.
– Мабуть, так. Але все ще самому з того смішно.
Ярина Скуратівська: – А от історія з "Мертвим півнем" зовсім не видається смішною. У соцмережах користувачі пишуть, що їм "шкода, що "Мертвий півень" – мертвий".
– Не зовсім мертвий. Зрештою, це 25 років мого життя, і це все збереглося, воно існує досі. Музика і мистецтво належить народу, як писав Ленін.
І це все триває, а для мене триває "Радіо Афродита". Це останній з альбомів, який ми з "Мертвим Півнем" зробили. Власне, ця історія "Радіо Афродити" – це очевидно щось, що буде зі мною вже до того моменту, допоки я хіба що не зможу співати. Тому що "Радіо Афродита" – це позивні радіостанцій УПА, які насправді були в ефірі, як самостійне радіо, радіо "Самостійна Україна". Але між собою вони називалися "Радіо Афродита".
*Примітка редакції: альбом гурту "Мертвий півень" "Радіо Афродита" переріс у проекти Міська Барбари "Радіо Афродита 2.0" та "Радіо Афродита 3.0" у форматі концертних програм.
Місько Барбара презентує проект "Радіо Афродита 3.0" у свій день народження, 14 листопада, в арт-клубі "Теплий ламповий" у Києві.
ЯС: – Цікаво: там війна, а вони говорять про "Радіо Афродита".
– Війна, смерть, кров, трагедії, усе на світі, а їм усе любов у голові. В 2011 році я намагався уявити, що це радіо не перестало працювати і що воно працює до сьогодні.
Радіо тепер без музики не можна уявити. Відповідно, це мала бути музика від 40-х, і навіть раніше, до сьогоднішнього дня. Наприклад, на "Радіо Афродита" звучить "Гуцулка Ксеня". А "Гуцулка Ксеня", за спогадами сучасників, під час війни була найпопулярнішою піснею. Вона всюди звучала. Грала в українських кав’ярнях, польських кав’ярнях, навіть в кав’ярнях NurfürDeutsche(з нім. "тільки для німців" – ред.) теж грали "Гуцулку Ксеню". Це був мегахіт.
ЯС: – Але на першій версії "Радіо Афродити" були пісні й радянського минулого.
– Для мене важливо, щоб наша історія не переривалася. Насправді поп український існував і в 50-х, і в 60-х, і в 70-х.
ЯС: – А чому не діаспорний, чому саме радянський?
– Ну це так історично було. Хтось казав, що "Минає день, минає ніч" – це радянська пісня. Неправда. Це прекрасна пісня про любов, поза часом і ідеологією.
ОБ: – Якщо згадати 2011 рік і першу "Афродиту", це був такий "альбом з криївки".
ЯС: – Навіть не можна було уявити, що таке радіо може транслювати таку музику
– Це була одна з частин задуму. Фактично, це була "партизанка". І ми навіть не робили тоді обкладинки, нічого. Звичайний диск, вкладений в конверт і передаваний з рук в руки, як якесь шифроване послання.
ОБ: – І "Афродита" продовжує жити, і вже виходить її третя версія, "Радіо Афродита 3.0".
– Радіо має працювати. Радіо працює 24/7. І зараз ця нова версія буде трошки інакшою, а може, і зовсім іншою.
Це трошки інший музичний матеріал, різноманітніший. Хоча я нікуди не можу подітися від Андруховича чи від Жадана, тому знову є нові пісні на їх вірші. І є багато народних пісень, в абсолютно несподіваних, навіть для мене самого, версіях.
ОБ: – Перший альбом "Афродита" – він вибухнув. Чому ж другий варіант пройшов так тихо й й непомітно?
– Я б сказав, він пройшов у такому тестовому режимі. Це була проба. Це наш спільний проект з Юрком Єфремовим, харківською людиною-оркестром. Ми довго шукали, як підступитися до нього. Минулого року зробили кілька тестових "ефірів", робочих записів. І от нарешті ми дозріли до того, що є повних дві години матеріалу. І от 14 листопада у Києві, а 18 листопада у Львові ми будемо "виходити в ефір".
ЯС: – Виступ у Києві припадає на твій День народження. Це ти вирішив собі такий подаруночок зробити?
– Так, собі і всім, хто прийде. Запрошую всіх у "Теплий ламповий".
ЯС: – А що там буде?
– Я думаю, що там буде багато музики, багато співів, багато всього. Буде багато пісень, які я співаю вже довго, і речей, які я й не думав, що я заспіваю. Буде, наприклад, трансова версія довгої і прекрасної народної пісні про Довбуша. Якщо хтось дочекається фіналу пісні, я буду в захопленні, вона дуже довга.
ОБ: – Якщо судити по обговоренням в соцмережах, народ чекає якихось несподіванок.
– Я це гарантую. Для мене самого несподівані дуже багато речей, які ми з Юрком Єфремовим зробили. І мені страшно цікаво, як ми поспілкуємося з людьми.
ОБ: – А від кого йде імпульс в роботі, від тебе чи від Юрка?
– Це таке рівне партнерство, дуже рівне і доросле, в найкращому значенні цього слова. Він щось приносить, щось я приношу, і все це вариться. Часом я приношу якусь пісню, а він робить таке аранжування, що я не розумію, як він це зробив.
ЯС: – І все одно, твоя музика і твої пісні залишаються неформатними в українському музичному просторі.
– Я якось не сильно цим переймався. Я взагалі вважаю, що є два види музики: є добра музика, і є погана музика. Мені хочеться думати, що я роблю добру музику. Але це моя думка.
Мені завжди було важливо робити і співати те, що я люблю. Тобто робити те, що ти любиш, і любити те, що ти робиш. Пафосно? Пафосно.
ЯС: – Чи згоден ти, що музика для тебе залишається якимось елементом творчості, самовираження, але це не спосіб заробляння грошей?
– Особисто для мене, музика – це невід’ємна частина того, чим я займаюся вже багато років. В театрі "Арабески", який затягнув мене до Харкова, це теж складова частина процесу: і музика, і рух, і спів, і слово – все поєднується і все вариться в одній посудині.
ОБ: – Коли про тебе говорять, важко якось відокремити, провести якийсь кордон між Львовом і Харковом, між театром і музикою. Важко навіть зрозуміти, де ти є і чим ти зайнятий. Виходить, ти людина країни, людина мистецтва загалом. Ти сам для себе цей розподіл провів?
– Я все й одразу. Є приказка: "Ти можеш забрати хлопця з Едінбурга, але Едінбург ти з хлопця не забереш". Те саме у мене зі Львовом. Мене не можна забрати, я – корінний львів’янин. Я буду завжди львів’янином, який живе у Харкові. Але мені добре і в Харкові, і у Києві, і у Львові.
ЯС: – Ти згадував, що долучився до нового проекту, де став учасником оркестру. Можеш розповісти детальніше?
– Повна назва – Польсько-український розважальний оркестр. Це власна ініціатива двох польських композиторів і музикантів, які обрали собі за партнерів близько десяти українських музикантів і запропонували покласти на музику українську поезію.
ЯС: – Тобто поляки захотіли співати українською?
– Так, і це профінансувала Польська держава. В контексті загального охолодження стосунків між Польщею та Україною це дуже дивно і зворушливо. Буде багато української поезії, але також є польська.
У понеділок ми розпочали ці репетиції. За вечір ми завершили дві композиції, будемо продовжувати. А в суботу відбудеться прем’єра цього Польсько-українського оркестру у Києві в клубі "32" на Воздвиженській. Це невеликий за розміром клуб, але буде стрім. Тобто якщо всі охочі не зможуть вміститися у клуб, то в інтернеті можна буде подивитися трансляцію.
ОБ: – Це одноразовий проект, чи для тебе він матиме продовження?
– Власне, вони декларують, що це не буде одноразовий захід. Цей оркестр має концертувати і Україною, і Польщею, і далі по Європі.
У понеділок я запропонував заспівати вірш Назара Гончара, який я вже колись пробував робити. І вдалося. Музична ідея цього польського композитора поєдналася із текстом Назара, і воно заграло.
Це цікаво, коли українські музиканти співпрацюють з неукраїнськими. Трошки інші підходи, трошки інші погляди, і все це міксується. Весь кайф у тому, що все це поєднується, але кожен залишається при своєму.
ЯС: – Це робота в дуже шаленому темпі. В середу виступ у «Теплому Ламповому», в суботу виступ з оркестром…
– А в неділю "Радіо Афродита 3.0" у Львові, а 25 листопада передпрем’єрний показ нової вистави "Арабесок" у Харкові. Це буде "Ромео і Джульєтта. Класична комедія". Робоча назва цієї вистави була " (Як не) треба ходити в театр". Це поєднання уривків Шекспіра у перекладі Андруховича і текстів, які пише харківська авторка Юлія Таран. Там, наприклад, є дійовий персонаж, який називається Людина-Смартфон. Або Глядачка, яка запізнилася, або Глядач, якому все заважає, включно з акторами і іншими глядачами.
ЯС: – Чи оживе колись "Мертвий півень"?
– Ніколи не кажи «ніколи». Треба витримати паузу.
Матеріал підготувала Анастасія Руссу
Про концептуальні засади освіти для дорослих та проблеми освіти дорослого населення в ефірі радіо "Культура" розповів віце-президент товариства "Знання" Василь Кушерець.
"Освіта для дорослих прийшла від потреб суспільства. Тих дипломів, які люди отримали 10-20 років тому, вже не вистачає, аби почувати себе успішним. Така освіта має бути системною, зі спеціальними викладачами, які спеціалізуються на освіті дорослих. Це дасть змогу їм оволодіти сучасними технологіями та самим стати сучаснішими… потрібно розвивати людські ресурси, щоб бути успішними в будь-якому віці", — говорив Кушерець.
Освіта для дорослих має на меті залучати людей впродовж всього життя до професійного розвитку.
У Національній академії педагогічних наук 15 листопада відбудеться методологічний семінар на тему "Концептуальність засади розвитку освіти для дорослих. Світовий досвід".
Прослухати детальніше можете за посиланням
Що робити, якщо у вас є ідея, проте немає коштів для її реалізації? Все, що ви хотіли дізнатися про фандрайзинг, в ефірі радіо "Культура" розповіла менеджерка соціальних проектів Аліна Бочарнікова.
В чому сенс фандрайзингу, що означає термін?
— Це такий процес, коли ви шукаєте кошти або інші ресурси для досягнення власної цілі та реалізації проекту. Часто необхідно шукати не самі гроші, а більш конкретний ресурс: приміщення, людей.
Що потрібно вміти, щоб займатися фандрайзингом професійно?
— Такої освітньої програми в нашій країні немає, тому маємо можливіть опановувати це в процесі проектної діяльності. Однак є великий запит на фандрайзерів, адже існує достатня кількість проектів, які потребують стартових ресурсів. Фандрайзер має знаходити канали для того, аби втілювати їх у життя.
Комерційний проект може зайти на територію фандрайзингу?
— Не є першочерговою сама тематика проекту, є потреба в ресурсі. IT стартапи, наприклад, також потребують фандрайзингу. Звичайно, всі звикли, що фандрайзингу в першу чергу потребують культурні та соціальні проекти.
Де можна шукати кошти?
— Для початку треба розуміти суть проблеми, яку вирішує проект, на який ви знаходите ресурси. Потім треба розуміти, кому ця проблема близька та кому теж цікаво її вирішити. Спектр каналів в такому випадку стає значно ширшим за гранти та благодійні пожертви.
Чи є обмеження в грошах?
— Фандрайзингові платформи на своїх сайтах прописують умови участі, зазвичай ставлять обмеження в коштах. Такі ж обмеження ставлять грантодавці. Відкриті благодійні кампанії, наприклад, таких обмежень не мають.
Прослухати детальніше можете за посиланням
Замість того, щоб зобов'язати працівників СБУ подавати декларації, Верховний Суд України 5 листопада відправив справу щодо засекречення декларацій керівництва СБУ на новий розгляд. В ефірі Українського радіо у програмі Плюс-мінус генерал-майор запасу Служби безпеки України, колишній заступник голови СБУ, український військовий і громадський діяч Віктор Ягун розповів, чи доцільно розкривати інформацію про статки керівництва СБУ, та яких наслідків це призведе.
Що означає це рішення Верховного суду? Система опирається?
— Там чітко показано, що рішення керівництва СБУ щодо електронних декларацій суперечить закону. У зв'язку з цим суд не міг прийняти однозначне рішення і потрібне додаткове розслідування. Разом з тим, система справді протидіє розкриттю цієї інформації і я думаю, що вона взяла паузу і відступила на крок назад.
Чи загрожує національній безпеці України відкриття декларацій керівництва СБУ?
— Я думаю, що нічого там загрозливого немає. В першу чергу, це загрожує керівникам, які намагаються приховати свої статки. Для того, щоб приховати ту інформацію, яка може бути справді небезпечною для їхньої безпеки, їх родин та безпечного існування структури, можна було б визначити людей, яким би довіряло суспільство, які б мали відповідні допуски. Вони б не розголошували цю інформацію, але разом з тим могли б мати доступ до декларацій, перевірити їх і сказати суспільству: там все нормально, ніяких проблем немає. В загальних рисах про витрати і статки можна було б сказати і це ніяк не зашкодило б безпеці цих осіб.
Чи знайомі ви з закордонним доступом стосовно декларування своїх статків представниками спецслужб?
— Там зовсім інша ситуація. Там людина починаючи заробляти гроші, або набуваючи якогось віку, не має значення, чи вона на державній посаді чи ні, ці звіти заповнює. Вони накопичуються в податкових адміністраціях. При цьому зрозуміло, що там не треба декларувати, на якій посаді ти знаходився. Якщо ця робота пов'язана з небезпекою для тебе та держави, то зрозуміло, о вона засекречується. Разом з тим, до неї мають доступ особи, які відповідно до своїх посадових обов'язків, повинні контролювати витрати доходи. Ці речі накопичуються із року в рік і коли в суспільства, або в судових органів виникає якесь питання, можна спокійно перевірити все твоє життя.
Як в середовищі працівників служби безпеки сприймають інформацію стосовно наявності статків нез'ясованого походження? Наскільки це дискредитує службу?
Це не стільки дискредитує службу, скільки деморалізує особовий склад. В службі безпеки завжди були декілька підрозділів, до яких люди з самого початку йшли не захищати державу, а заробляти гроші, не всі, але основна маса. Навіть коли кадровики спілкувалися з молодим співробітником, який тільки починав роботу, вони вже собі планували. Але були підрозділи, які не тільки не мали таких заробітків, а й існували апріорі для того, щоб захищати державу. Коли зараз, під час війни, випливає така інформація, то вона явно не допомагає співробітникам відчувати себе захищеними. Коли вони рахують копійки, намагаються піти на фронт, де можна заробити якісь фронтові — додаткові гроші, за рахунок служби в небезпечних умовах, а тут люди міняють машини щороку.
Цього ж ніхто не приховує. Завжди було видно, які машини паркувалися під тими чи іншими підрозділами і всім зрозуміло, що так не може бути. Це дуже велика проблема. Її ніхто не приховував, але вона застаріла і всі просто сором'язливо ховали очі в землю.
Слухати повну версію.
Військовий журналіст, фоторепортер Олександр Клименко в ефірі Українського радіо в програмі Форпост розповів про специфіку роботи фото-журналіста в в умовах збройних конфліктів.
Мирне населення значною мірою бачить військових очима журналістів, зокрема очима фоторепортера. Ви над цим замислювались?
— Є тележурналістка, радіо-журналістика, газетна журналістика і фото-журналістика. Якщо ти газетний, ти можеш написати, взяти інтерв'ю, почути розповідь. Телебачення теж — ти станеш біля камери і військовик розкаже, що ось вчора тут був бій, прилетіло, покаже міну. Але фотограф повинен показати, як це було насправді, тому що солдат з міною і розповідь — це вже не дуже цікаво. Наше завдання — бути там, в самій гущі. Картинка — це твої слова і розповідь. Інколи це складно, але інколи приємно, тому що картинка говорить набагато більше, ніж слова.
Як опинитися саме в тому місці і в той момент, коли все має бути зафіксовано, адже навколо так багато всього відбувається?
— Це залежить від везіння. Ти можеш їздити тиждень-два і нічого не побачити, або бути два дні і потрапити в найгарячіші місця чи моменти, коли творяться події. Зараз війна позиційна і, скажімо так, нудна. Це мені не дуже подобається. На самому початку війни, я читав, що коли війна не виграється швидко, коли вона навіть не закінчується швидко, то вона затягується надовго. В нас така ситуація і мені дуже сумно.
Як військові ставляться до присутності журналіста поряд із ними в такий момент?
— Це така технологія, може кухня журналіста: якщо ти знайомий з чоловіком, якщо він тобі довіряє, то звісно це легше. Якщо ж ти вперше приїхав — то це не так легко. Найкраще, коли ти поживеш там добу, дві, три. Ттоді ти взагалі стаєш своїм. Ще є така проблема, дуже часто командири бояться за твоє життя і кажуть: ні, я тебе туди не пущу. Ти йому кажеш: та ні, я сам відповідаю за себе, але він звісно правий. Вирішує командир, звісно я не можу піти куди захочу. Це все таки фронт і якщо ти будеш кудись брести, то можуть подумати, що ти прихований сепар.
Тобто все залежить від того, наскільки довірливо до тебе ставляться військові. Де ж береться ця довіра? Яким чином вона вибудовується, адже не у всіх це виходить?
— Ті журналісти, мої друзі, які їздять на фронт, у них всіх це виходить. По-перше треба бути людиною. Також є маса всяких ситуацій, коли щось можна казати, а щось ні. Для ворога це може щось значити, тому інколи потрібно недоговорювати, не показувати. Це відома історія, коли фотографи і оператори не показують позиції. Але тут такий дисонанс, умовно, фотографія: яблуко лежить на землі, без горизонту — це ж не цікаво, з горизонтом цікавіше. З іншого боку літають безпілотники і знімають всі ці позиції, але для чого ми маємо їм полегшувати роботу?
Слухати повну версію програми.
У Києві 15 листопада відбудеться акція на підтримку українських ув’язнених під назвою "Порожні стільці". Про це в ефірі радіо "Культура" в програмі "Права людини понад усе" розповіли виконавча директорка ПЕНу Тетяна Терен і правозахисниця Олексайндра Матвійчук.
"Ініціатива відзначати день порожніх стільців у всьому світі виникла завдяки міжнародному ПЕНу наприкінці 80-х. Відтак, всі країни, де є представництва ПЕНу в цей день влаштовують акції на підтримку письменників та авторів, які не можуть бути з нами в цей день через ув’язнення, переслідування, зникнення. Порожній стілець символізує ту людину, яка не може бути поруч. В Україні за останні роки акція трансформувалася, адже ми згадуємо взагалі всіх ув’язнених та полонених, які знаходяться в Росії, Криму та на Сході. Ми вважаємо, що важливо говорити про всіх, чиї права та свободи сьогодні обмежують. На жаль, порожніх стільців буде більше 100. Також ми прагнемо об’єднати активістів, політиків та дипломатів, щоб показати спільні зусилля для звільнення всіх", — зазначила Тетяна Терен.
Також сьогодні у французькому виданні LeMonde був опублікований відкритий лист від інтелектуалів з конкретною вимогою звільнення політичних в’язнів.
"Ця вимога адресована Емануелю Макрону та іншим очільникам держав, які приїдуть 11 листопада в Париж на відзначення 100 річниці з дня закінчення Першої світової війни. Лист ініційований французькими режисерами та підписаний десятком акторів, режисерів та письменників з усього світу. Вони ставлять вимогу випустити політичних в’язнів та наголошують на тому, що держава має боротися за людські життя, життя Олега Сенцова та інших, які ув’язнені в Росії та окупованому Криму. Також прозвучала фраза про те, що ми не маємо забувати людей, які знаходяться за гратами на Донбасі. 10 листопада на центральній площі Парижа відбудеться акція протесту на підтримку відкритого листа. Це все допомагає включити тему українських в’язнів у порядок денний світової спільноти", — розповіла Олександра Матвійчук.
Усі бажаючі можуть слідкувати за ФБ сторінкою українського ПЕНу, де скоро з’явиться більш детальніша інформація, де та о котрій годині буде проходити акція "Порожні стільці". PEN-клуб є міжнародною неурядовою організацією, що об'єднує перекладачів, редакторів та письменників й бореться за права людини та свободу слова.
Нагадаємо, що, як заявив правозахисник Борис Захаров, точних даних по кількості українських політичних в'язнів немає, можна говорити про приблизно 600 заручників.
Ведуча: Ірина Славінська
Прослухати повну верісію ефіру можете за посиланням