Першою ціллю в будь-якій війні для армії є знищення ППО, або Як Азербайджан повертав втрачені у 90-х території

Першою ціллю в будь-якій війні для армії є знищення ППО, або Як Азербайджан повертав втрачені у 90-х території

Осінь – це той час, коли відбувається зміна погодних та кліматичних умов. Однак попри дощі, похолодання, відтак ускладнення логістики та пересування військ і техніки, воєнні дії не припиняються. Про особливості війни в осінній період на прикладі боїв за Шушу під час Другої Карабаської війни в сюжеті Романа Кота.

0:00 0:00
10
1x

Фото: Associated Press, Нагірний Карабах

"Проходили повз вірменські підрозділи непомітно. Билися і відстрілювалися схилом знизу вгору" 

Ніч із 5-го на 6-те листопада 2020 року. Під покривом туману азербайджанські десантники піднімаються на круті скелі й непомітно проникають у місто Шуша. Ця древня азербайджанська столиця розташована на узгір’ї. У долині поряд Степанакерт – столиця невизнаної Нагірно-Карабаської республіки.

"До Шуші ми рухалися ночами і без техніки, йшли лісами. Проходили повз вірменські підрозділи непомітно, вступили в рукопашну. Хлопці на собі тягали своїх убитих і поранених товаришів, причому тягали схилом гори вгору, і билися, відстрілювалися в такому ж положенні. Ворог, коли отямився, побачив нас між собою і перед собою тільки з пістолетом і ножем. Ось так і було звільнено місто-фортецю Шуша!" – писав пізніше в соцмережах учасник операції із захоплення міста Анар Асланов.

Взяття Шуші – це фінальний епізод осінньої війни тривалістю 44 дні, під час якої Азербайджан повернув втрачені ще на початку 1990-х років території. Такі підсумки Другої Карабаської війни.

Перша ж відбувалася на початку 1990-х, на шлейфі розпаду Радянського Союзу. Нагірний Карабах був населений переважно вірменами, але відділений від Вірменії горами і більше пов’язаний із територією, яка понад сто років тому стала Азербайджаном: спочатку незалежним, потім республікою у складі СРСР, а з 1991 року знову незалежним. Радянське керівництво створило і формально включило Нагірно-Карабаську автономну область до складу Азербайджану. Однак напругу між двома народами знято так і не було. Ще існував СРСР, а в Нагірному Карабаху вже почався конфлікт: місцеві вірмени вимагали приєднання до Вірменії. Із розпадом СРСР, під час кількарічної війни, Вірменія захопила Карабах, де була утворена ніким не визнана у світі, навіть самою Вірменією, Нагірно-Карабаська республіка. Такий статус-кво протримався майже 30 років, аж до 2020-го.

Приблизно о шостій ранку 27 вересня 2020 року пролунали перші постріли Другої Карабаської війни. За офіційною версією азербайджанської сторони, у ніч проти неділі, вірменські війська нібито відкрили вогонь по всій лінії зіткнення, внаслідок чого було поранено 14 мирних жителів. Азербайджанська армія негайно розпочала антитерористичну операцію для припинення обстрілів.

Щоправда згодом докази того, що конфлікт почала саме вірменська сторона чи сили невизнаної Нагірно-Карабаської Республіки, так і не були надані. Цікаво, що офіційно Вірменія як держава не брала участі у цій війні. Бойові дії, з точки зору міжнародної спільноти, відбувалися між Азербайджаном та вірменськими військами невизнаної Нагірно-Карабаської республіки. Хоча з Вірменії активно надходила і техніка, і боєприпаси, прибували так звані добровольці.

"Першою ціллю в будь-якій війні для збройних сил є знищення ППО" 

У перші ж години Збройним силам Азербайджану вдалося знищити майже 40% вірменських засобів протиповітряної оборони. Розповідає військовий історик Михайло Жирохов: "У будь-якій війні, починаючи з 1945 року і закінчуючи останніми війнами, першою ціллю для збройних сил є знищення ППО. Так само працювали і росіяни у 2022 році. Так само працювали і азербайджанці, коли вони змогли знайти місця, де розташовувалася ППО вірмен. Їх таким чином повністю деморалізували і знищили можливість для спротиву." 

Це одразу показало перевагу Азербайджану над вірменськими силами та дозволило використовувати авіацію, зокрема, безпілотну. Пояснює полковник Володимир Рєзнік, кандидат історичних наук, професор Національного університету оборони України: "Як ви себе почуваєте під час дощу, коли у вас немає парасольки? Тут, вибачте, не дощ. Тут бомби сипляться на голову. І вони набагато шкідливіші для здоров'я. ППО противника Азербайджану вдалося придушити. Противники азербайджанців не були готові до застосування азербайджанською стороною нових засобів ведення збройної боротьби та нових способів, які доволі адекватно відповідали, що ситуації склалася. А ще велику роль відіграла застарілість засобів військової ППО, які не завжди адекватно відповідали тим засобам, які були проти них застосовані. А це запорука переваги панування у повітрі, це можливість вести ефективну повітряну розвідку, здійснювати коригування вогню, авіаційну підтримку, завдавати удари  в глибину. Вирішувати більшу частину тих завдань, для яких і існує авіація, що виконує в їх інтересах завдання спільно із сухопутними військами".

Операція, що отримала назву "Залізний кулак", проводилася одночасно на кількох територіально розведених напрямках: два головні та два допоміжні. Лобового удару на центральні, найбільш укріплені райони Нагірного Карабаху та його центр – Степанакерт – не було. Однак миттєвого успіху досягти не вдалося. Лише у районі села Мадагіс Азербайджан втратив приблизно 15 одиниць бронетехніки. Загальні втрати по всьому фронту були ще більшими.

Ситуація почала змінюватися на п'ятий-шостий день боїв. Із цим, серед іншого, були пов’язані фактори скорочення світлового дня. Розповідає Володимир Рєзнік: "Згідно бойових статутів нічний бій належить до категорії ведення бою в особливих умовах. Там є свої нюанси та умови: ускладнюється процес управління військами, їхня маневреність і ведення вогню. Там є свої специфічні моменти. Зменшення світлої частини доби примушує війська за світловий день вести посилену розвідку, виявляти цілі для їх майбутнього вогневого ураження, визначати координати. І вдень дає підготовленим підрозділам займати більш вигідні рубежі, здійснювати маневри, організовувати постачання, просочуватися у бойові порядки противника, є сприятливі умови для ДРГ в разі, якщо вони є в достатній кількості." 

Так невдовзі з’явилися перші результати азербайджанських ударів по ППО та артилерії так званої НКР, та головне – миттєво й повсюдно зріс якісний рівень управління піхотними підрозділами.

З’явилися перші успіхи на південній ділянці фронту, поблизу кордону з Іраном, де в умовах передгір’я було більше можливостей використовувати бронетехніку. Говорить військовий історик Михайло Жирохов: "Рівнина була достатньо проста з військової точки зору. Там можливо було використовувати і Bayraktar, і БПЛА, і пілотовану авіацію, і танки". 

Полковник Володимир Рєзнік, кандидат історичних наук, професор Національного університету оборони України: "Що було у південній частині? Невеликі групи взаємодіяли з танками, бронетехніка з піхотою. Там, де це було поставлено краще (а там воювали саме підрозділи, бо місцевість дуже обмежена горами і нерівностями), там і здобувався результат".   

Використання Bayraktar  

Осіння погода не завжди дозволяла використовувати авіацію. Загалом, за 44 дні конфлікту азербайджанська пілотована авіація виконала всього приблизно 600 вильотів, що вважається досить невисоким показником для боїв такого розмаху. Так само не надто активно використовували авіацію й вірменські сили.

На відміну від пілотованої авіації справжніми зірками другої карабаської війни стали ізраїльські баражуючі боєприпаси Harop і турецькі розвідувально-ударні безпілотники Bayraktar TB2. Детальніше про них Олександр Мусієнко та Володимир Рєзнік:

"Щодо погодних умов, то тут цікаво звернути увагу на дії безпілотників Bayraktar. Бо були зауваження, що коли дуже затягує імлою і хмарами, то з розпізнаванням цілей у цього безпілотника виникали проблеми. Азербайджан їх дуже успішно застосував. Потім виробники ці проблеми усували".

"Якщо погіршуються умови для спостереження, відповідно складніше цілі виявити. Але якщо ціль виявлена, то вона буде уражена. Проблемою було виявити її. Над цим працюють оператори. Якщо координати і цілі відомі, тоді такі обмеження не так і впливають."

3-4 жовтня Азербайджану все таки вдалося прорвати оборону вірмен на півдні та зайняти кілька сіл.

Так звана Армія оборони Нагірного Карабаху спробувала зібрати велику бронегрупу з танків та БМП і контратакувати силами двох бригад на південному напрямку. Їм варто було відрізати наступне угруповання Азербайджану в долині Араксу від тилів. Однак, в умовах панування противника у повітрі та його набагато кращої ситуаційної обізнаності, остання серйозна контратака вірменської сторони виявилася зірваною, навіть не розпочавшись. Удень, 8 жовтня, міноборони Азербайджану продемонструвало відео влучної поразки колони бронетехніки вірменських військ за допомогою реактивних установок залпового вогню. Туди почали перекидати підрозділи як спеціального призначення внутрішніх військ МВС, Держприкордонслужби, так і загальновійськові частини з інших, менш перспективних напрямів.

Бій в горах

Дванадцять азербайджанських загонів спеціального призначення звідти розпочали наступ на північ у бік Шуші. Ще стільки ж вирушили дорогою у напрямку іншого гірського райцентру Фізулі. Війна перейшла у гори, що визначило її подальшу специфіку.

Михайло Жирохов: "Особливістю стали перш за все гірські умови. Вони накладають обмеження на використання будь-якої авіації. В горах азербайджанці використовували більш потужні засоби ураження: реактивні системи залпового вогню великого калібру, артилерію великого калібру. В горах можлива фортифікація більш стійка до ураження, ніж та, що можна побудувати на рівнині."

Володимир Рєзнік: "Там не завжди є дороги, якими може пройти техніка. Але може пройти та ж сама спеціально підготовлена гірська піхота. Важка техніка забезпечує вогневу перевагу. Якщо сторона, яка атакує, має хоча б БМП, або танк, або САУ, яка працює із нормальним коригуванням вогню і керованими снарядами, то блокпост утримати в горах доволі важко. Хоча ведення оборони в горах теж дає і свої переваги". 

У цих умовах вкрай ефективною виявилася турецьке нововведення з позмінним введенням підрозділів у бій: після доби бойових дій підрозділ відводився у безпосередній тил на дводобовий відпочинок. Це було набагато ефективніше, ніж застарілий дво-триденний відпочинок після двох тижнів боїв вірменських сил, які не встигали повноцінно відновлювати боєздатність. Розповідає Олександр Мусієнко: "Десантники могли кілька днів обходити певну територію, підніматися непомітно і обирали найскладніший маршрут, звідки противник не чекав нападу, або очікував найменше. Ви ж очікуєте ворога з дороги, аніж зі сторони скелі? Почали ці малі десантні групи виходити, перекривати шляхи із логістикою, зривати забезпечення і брати населені пункти, які контролювалися Карабахом і Вірменією, в облогу. Це було дуже важливо, бо таким чином вони забезпечили собі успіх. Тримали їх в облозі, доки чекали своїх основних груп, які мають йти дорогою. І важку техніку. Стандартна схема була такою: артилерійський вогонь, бронетехніка розчищає маршрути від ворожої техніки, тоді виходить піхота, яка йде далі. Тут було по-іншому: десант, який висаджувався і тримав територію, утримував певні межі населених пунктів, поки підходять основні групи". 

Уже 29 жовтня вірменська сторона була змушена визнати, що важкі бої йдуть безпосередньо на підступах до стратегічно важливої Шуші. Із 5 листопада розгорнулися запеклі бої безпосередньо за місто. Азербайджан задіяв практично усі сили спецназу, силових структур та легку піхоту.

Спроби контрударів зведених вірменських загонів провалилися. А фінальним акордом битви став розгром однієї з таких колон на підступах до міста. Зібрані поспіхом групи піхоти та поліції намагалися прорватися до міста й деблокувати залишки його гарнізону, задіявши як транспорт навіть кілька бронеавтомобілів інкасації. Група потрапила на гірській дорозі у засідку азербайджанського спецназу і була розстріляна впритул. Відеокадри з тілами багатьох десятків військових у вірменській формі стали потужним психологічним ударом та символом військової поразки. Загалом у районі Шуші загинуло кілька сотень вірменських військових. Володимир Рєзнік: "Переваги у них було достатньо. Азербайджанці після невдач 90-х років зробили правильні висновки: розбудували армію, воєнно-технічну політику, оснастили свої збройні сили. Вони воювали на нових сучасних російських танках, які закупили у РФ. Вони серйозно готувалися. І результат війни був закономірним."

Взяття Шуші, зі свого боку, унеможливлювало оборону розташованого в низині поряд із Шушею Степанакерта – центру невизнаної Нагірно-Карабаської республіки. Тож не дивно, що вже за кілька днів, у ніч з 9 на 10 листопада 2020 року президент Азербайджану Ільхам Алієв, прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян і президент РФ Путін підписали тристоронню заяву про припинення вогню в Нагірному Карабасі. Згідно з нею, Азербайджан повернув контроль на більшістю своїх окупованих територій. Під контролем невизнаної Нагірно-Карабаської республіки залишився лише невеличкий шматок території, по суті, відрізаний від Вірменії: єдина дорога, що сполучає їх, проходить азербайджанською територією та під наглядом російських так званих миротворців.

44 дні війни у Нагірному Карабаху показали, що осінні умови, звісно, накладають певні обмеження на застосування окремих видів озброєнь. Однак, за попередньої підготовки, і в таких умовах можна досягати успіху. Навіть більше – використовувати ці умови на свою користь.