Фото: АМА та facebook-сторінка Ольги Сагайдак
Як ви оцінюєте цю ситуацію?
Я переконана, що культурна спадщина і предмети культурної спадщини не є тими предметами, які можуть підпорядковуватися загальному положенню про те, що конфісковане в законний спосіб майно, йде на розпродаж. Наразі колекція, яку планують виставити на продаж, містить цілу низку картин, які можуть достойно поповнити музейні зібрання. На мій погляд, перш, ніж ухвалювати такі рішення, варто було залучити фахову спільноту для того, щоб зважити, які з цих предметів можуть поповнити музейні колекції, а які можуть бути розпродані, не маючи культурної та історичної цінності. Я вважаю, що поспіхом ухвалювати такі рішення не можна. Більше того, прецедент з колекцією Медведчука, очевидно, не буде єдиним, тому що попереду ще є судові справи. А цей випадок потрібно розглядати, як прецедент для розробки політики щодо предметів культурної спадщини, які за рішенням суду, мають бути конфісковані.
Такі рішення можуть ухвалюватися поза думкою фахівців?
Однозначно ні! Ще раз наголошую, йдеться потенційно про предмети культурної спадщини. Рік тому Слідство.Інфо робили репортаж, в якому показували конфісковані предмети, які знаходилися в Науково-дослідному інституті проблем досудових розслідувань. І вже тоді, щиро кажучи, мене здивувало те, що, наприклад, картину Айвазовського фахівці інституту оцінювали в 100 000 грн. Це вкрай низька ціна, зважаючи навіть на форс-мажорній обставини, коли під час війни предмети антикваріату знецінюються. Історично так склалося, що це не є предмети першої необхідності, відповідно, ціни падають. Але навіть за таких умов 100 000 грн за Айвазовського – це ганебно!
А якою може бути ринкова вартість такої картини за сприятливих обставин?
До 2022 року така робота Айвазовського, спираючись на те, що я візуально бачу, могла б коштувати понад 200 000 тисяч доларів. А з аукціону ціна могла б, очевидно, зрости. Так само, як і картини художників – засновників закарпатської школи живопису, таких як Бокшай, Ерделі, роботи яких коштували і 50, і 60 000 доларів з аукціонів, навіть українських. Відповідно, після війни ми за ці гроші, за які планується реалізувати ці роботи, не зможемо їх придбати для музейних зібрань. Тому, на мій погляд, ця оцінка є надзвичайно поверхневою. І питання не тільки в ціні, а й в цінності. Здобути ці роботи навіть з ринку буде вкрай складно, якщо вони зараз потраплять в приватні колекції. Не забуваймо, що по такій ціні ці роботи можуть бути придбані тими ж друзями пана Медведчука. І вони потенційно будуть очікувати свого попереднього власника.
Такі процеси повинні відбуватися надзвичайно зважено. І, безумовно, потрібно, щоб була залучена фахова спільнота: музейники, мистецтвознавці, люди, які розуміються на антикварному ринку. Адже вони знають ціни і відслідковують ціни, принаймні, в Європі. У нас ринок впав, але це не означає, що він впав в світі. Я вважаю, що зараз варто зупинитися і поміркувати. Очевидно, що постає проблема, хто має відповідати за ці предмети, де вони мають зберігатися. Тому що нині Національний художній музей має шалене навантаження. Фахівці музею тільки-но закінчили роботу з колекцією Межигір'я, яка була конфіскована ще в 2014 році. І навантаження часто лягає повністю на них. З публічних джерел ми можемо побачити, що частина картин зберігається в Національному художньому музеї, очікуючи аукціону.
Напередодні екс-заступниця очільника Міністерства культури, колишня народна депутатка Ірина Подоляк на своїй сторінці у Фейсбуці звернула увагу на те, що частина робіт зберігається в Національному художньому музеї, а частина в Київському науково-дослідницькому інституті судових експертиз. Отже, колекція розділена: найцінніша частина колекції знаходиться в Інституті судмедекспертиз, а інша – на перетримці в Національному художньому музеї. І викликає запитання те, що не оприлюднюють перелік картин, які конфіскували. Чи не здається вам це дивним?
Мені здається, що це надзвичайно не прозоро. Коли мова йде про потенційну національну культурну спадщину, вже в самому слові "національна" лежить принцип того, як ми повинні до цього ставитися. Всі предмети мають пройти експертизу. Має бути визначено, наскільки вони цінні для національного культурного надбання. І всі вони повинні бути публічно оприлюднені для того, щоб і фахівці, і люди дотичні до мистецтва, могли зважено ухвалювати рішення: що має бути музеєфіковано, а що має бути розпродано. Абсолютно справедливою є вимога, що мають складатися і оприлюднюватися каталоги та реєстри таких предметів.
Чи володієте ви інформацією, які ще цінні роботи є в цій колекції? Які мають не лише фінансову цінність, а й культурну?
Колекція Медведчука збиралася тривалий час. Зібравши по крихтах інформацію з публічних джерел, я можу дійти висновку, що там представлені практично всі українські класики живопису. Це і Васильківський, і Беркос, і Пимоненко, і Орловський, і Крижицький. Всі ці імена вже є в колекції Національного художнього музею, Харківського художнього музею, Одеського художнього музею. Закарпатська школа живопису в цих роботах представлена унікально. Медведчук сам, як людина, родом з Закарпаття, любив закарпатську школу живопису. Він багато її збирав. У нього є ранні твори художників цієї школи, які однозначно прикрасили б колекцію Закарпатського художнього музею, або, можливо, і Національного художнього музею. Тому я б дуже хотіла, як фахівець, як людина, яка опікується зараз культурною спадщиною, бачити цей список.
Продовжуючи питання вартості цих робіт, ми згадали розслідування Слідство.Інфо, де був опублікований документ з переліком вилучених тоді робіт. А вартість ідентифікованих картин з колекції Медведчука може сягати 700 000 доларів – йшлося в розслідуванні. Але якщо, з ваших слів, тільки одна картина Айвазовського може коштувати понад 200 000 доларів, то йдеться, очевидно, про суму значно більшу, ніж 700 000 доларів. А наскільки культурна цінність даної колекції може перевищувати економічну?
В рази! Тому що цінові показники дуже коливаються на ринку, залежно від політичної та економічної ситуації загалом. Ми можемо розглядати український ринок, як закритий ринок, коли практично нічого не вартують культурні цінності. Адже у нас зараз справді ситуація катаклізму, і навіть людське життя нині вартує мало. Але ми не можемо бути такими короткозорими. Адже нині Україна втрачає культурні цінності, музеї і музейні колекції. Тож, ми мусимо розуміти цінність артефактів, які є ознакою нашої національної ідентичності. І ми втрачаємо їх безповоротно. Відповідно, коли до нас в руки потрапляє бодай щось, що може поповнити наші музейні фонди, це вже стає питанням національної безпеки. Взагалі, збереження нині культурної спадщини – це питання національної безпеки. Бо це і є носій нашої національної ідентичності.
Наскільки цінними і вартісними є ці роботи в світі? За яку вартість можна об'єктивно реалізувати ці картини?
Я не маю жодного сумніву в тому, що ці роботи будуть реалізовані. В Україні все одно залишаються колекціонери. І якщо так трапиться, що не буде ухвалено оперативного рішення, я можу тільки сподіватися, що свідомі українські колекціонери, які справді розуміють цінність цих робіт, придбають їх і згодом будуть надавати для публічного дослідження і огляду. Я б навіть хотіла звернутися до них, щоб вони придбали ці роботи. Але менше з тим, при всій повазі до приватних колекцій, я вважаю, що пріоритет має бути перед державою, тому що закарпатська школа є унікальним явищем, ще не до кінця нами оціненим і дослідженим.
Закарпатська школа живопису – це дуже самобутнє явище, яке несе в собі риси, зокрема, і європейських шкіл – німецької, французької. Ми мусимо зберегти це, як цілісне явище і поповнювати ці фонди. Натомість, я б теж не нівелювала знання про наше мистецтво в світі. І можливо справді, Айвазовський на ринку найбільше би коштував, але Васильківський, Пимоненко, Орловський – це теж видатні імена. Харківська школа також є унікальною. І я б дуже хотіла, щоб ці твори опинилися згодом в Харківському художньому музеї. Сьогодні ми втрачаємо ці роботи з поля зору.
