Премія Георгія Ґонґадзе – це маркер того, що робота помітна. Які виклики в професійному середовищі стоять перед тобою нині, як перед журналісткою?
Серед очевидних викликів – і тиск на журналістів, і складнощі та дилеми працювати в умовах, коли твоє слово, з одного боку, може поставити під загрозу національну безпеку, з іншого – емоційно розхитувати нашу аудиторію. Є ще один момент. Ми маємо професійно виконувати свою роботу і повідомляти всю інформацію і всі контексти, які мають значення для суспільства. Тому оці дилеми є очевидними. Але є ще неочевидна річ, з якою я доволі часто зустрічаюся на публічних зустрічах, в ефірах, в соцмережах тощо. Досі люди, коли з’являється якась тема пов’язана з журналістикою, абсолютно серйозно пишуть чи говорять: "А що, в Україні є журналістика? Де ви бачили в Україні журналістів? В Україні всі продажні". Це абсолютно дурний стереотип, і для нас це абсолютно очевидно.
Але якщо ми вийдемо з нашої експертно-журналістської бульбашки і запитаємо людей, дуже далеких від цієї професії, вони так і скажуть, що журналістів в Україні немає. І це, на жаль, суспільне сприйняття нашої професії. Це все одно, що сказати – вчителів в Україні немає. Або в Україні немає лікарів. Або касирів супермаркетів. А що, хіба є в Україні касири супермаркетів? І це звучить смішно. Тому що в кожній професії є люди професійні. І в кожному професійному цеху є люди, котрі працюють згідно зі стандартами. А є ті, які так не працюють. В будь-якому середовищі завжди можна знайти людей порядних і людей підлих. Але оскільки журналісти – це люди публічної професії, оце маркування досі присутнє. І воно є дуже неочевидним викликом, але важливим в роботі з аудиторією. Адже сьогодні всі, хто має рот і доступ до соцмереж та Ютубу, можуть назвати себе журналістами. Дуже важливо суспільству пояснювати, що блогерство – це одна історія, яка абсолютно має право на існування. І ми, журналісти, не чужі блогерству, коли розповідаємо якісь речі більш особистого характеру. Не в сенсі особистого життя, а в сенсі особистого сприйняття. Але журналістика, репортерство, робота з інформацією, її аналіз, розмови з експертами, розмови з представниками влади – це та професійна частина, яку виконують люди, навчені це робити. Ми не говорити вміємо. Ми вміємо перевіряти інформацію, повідомляти її і ставити правильні запитання.
На Львівському медіа форумі Валерія "Нава" Суботіна, авторка книги "Полон", журналістка, яка була в складі перс-служби полку "Азов" і пробула в полоні понад 11 місяців, досить різко і категорично відгукувалася про роботу журналістів в контексті висвітлення історій військових, ветеранів і всього, що пов’язано з полоном. Я поважаю думку пані Валерії. Але багато того, чим дорікала пані Валерія професійній спільноті, насправді існує, воно є, воно робиться. Є спеціалізовані програми, є грамотні хороші розмови, попри те, що справді – не всі запитання можуть бути коректними. В чому ж полягає проблема? Справді в непрофесійності журналістів? Адже не можна говорити про відсутність справжнього фахового контенту. При наявності ганебних кричущих помилок.
У нас гігабайти контенту. У нас дуже багато медіа абсолютно різного характеру, жанру, стилю, фінансової спроможності. І тут треба розділяти кілька речей. Є медіа, які мають можливість навчати своїх журналістів, я й сама досі вчуся. У мене на листопад заплановане чергове навчання, і це абсолютно нормально. Адже завжди виникатимуть проблеми, з якими ми ніколи раніше не мали справу. Але не всі медіа цим переймаються, і не всі медіа можуть собі це дозволити. Деякі журналісти вважають, що їм це потрібно. А інші збирають перегляди, просто копіюючи чийсь пост у Фейсбуці, і навіть не питаючи у автора дозволу. Ти можеш зібрати перегляди і кліки точнісінько так само, як ніби ти проробив величезну репортерську роботу. Тому ця профанація присутня.
Тема розмови з людьми, які проживають або пережили травматичний досвід, справді дуже складна. Вона не піддається легкому розумінню. І для цього потрібні окремі навчання. У нас зараз, до речі, є дуже багато таких навчань, з якими допомагають і донори, і ті колеги, які більше розуміються на цих темах. Є і тренінги, і семінари, і обговорення. Все це є, і воно доступне. Тут ще важливе питання внутрішнього сприйняття. Як ця історія живе для тебе, як для журналістки. Якщо це рівно 2 години, допоки ти знімала сюжет, поставила два запитання людині, яка повернулася з полону, потім склепала за півтори години цей сюжет, а згодом поїхала робити щось зовсім інше – це виключно твоє сприйняття. І ти маєш на нього право. Але для людини, яка має травматичний досвід – цей досвід величезний. Він важливий. Він важкий. Він не живе рівно одну хвилину цього сюжету. Люди практикують дуже банальні підходи, і саме про них говорила Валерія. Бо у неї тільки й запитують, чим годували в полоні, і чи її там били.
Дуже раджу почитати її книжку "Полон". Валерія "Нава" Суботіна – журналістка, викладачка Маріупольського університету до знищення Маріуполя, кандидатка наук. Книжка написана легко, літературно. Це не просто щоденник людини, яка викладає свої спогади. Це літературний твір,написаний легко для читання, хоча важко сказати, наскільки доречне тут слово "легко". Тому що досвід дуже важкий. Тож журналісти, які працюють з такими темами, можуть для початку цю книжку прочитати. І частина запитань відпадуть самі собою. Проте народяться значно цікавіші запитання. Там дуже цікаво описаний побут. Як, перебуваючи в неволі, не знаючи, чи тебе звільнять, чи пам’ятає про тебе Україна, ти взимку просто на вікні малюєш пальчиком тюльпани. Вони зникають, але ти придумала собі мрію, що ти в квітні опинишся в Україні і побачиш ці тюльпани. Відтак, розмова буде зовсім інакшою. Про Свободу, про сприйняття Батьківщини, про втрату дому. А не тільки про те, яку баланду тобі давали, поки ти була в полоні. Всі ці речі випливають з того, на скільки ми готові ширше подивитися на світ. Наскільки ми готові ширше подивитися на досвіди і побачити в людях, які пройшли полон, людей, які роблять такий вчинок і виживають в таких умовах, які не кожному з нас дано пережити. Тому й буде менше банальних запитань.
