Фото ілюстративне. Укрінформ
Почнімо з дослідження, яке провів Інститут масової інформації. Це дослідження стосується психологічного стану журналістів і журналісток в Україні. Розкажіть про результати цього дослідження.
Ірина Земляна: Насамперед, я хотіла б сказати, що ми проводимо ті чи інші опитування серед медійників давно. І саме для того, щоб розуміти, як їм живеться, як їм працюється. Адже вони багато пишуть про суспільство, але у них про них ніхто ніколи не питає і не пише. Ті чи інші питання про психологічний стан ми ставимо давно, але це опитування – перше про психологічний стан медійників. І ми отримали досить невтішні результати. Наприклад, 58% опитаних медійників сказали, що їхній психологічний стан погіршився порівняно з 2023 роком. Так само, у нас є шкала, яку використовує американська і британська Асоціація психіатрів, яка може свідчити про депресію. Вони використовують цю шкалу для діагностики депресії. У нас, звісно, не діагностичне дослідження. Але ми бачимо, що порівняно з 2023 роком, коли ми ставили такі ж питання журналістам, нині 75% журналістів відчувають постійну втому; 67% – депресію і безнадію, яку у 2023 році відчували тільки 35%; 62% відчувають проблеми зі сном і дратівливість; 55% – проблеми з концентрацією. Ці показники є у понад 50% журналістів.
Напевно, ці цифри відповідають загальному стану українського суспільства. Валю, ти працювала в луганському медіа ще до початку війни, ти пережила процес переїзду і нині весь час працюєш з цією темою. Розкажи про свій психоемоційний стан.
Валентина Троян: Я не можу ні на що скаржитися. Як мені здається, зі мною все гаразд. Можливо, іншої думки буде фахівець, до якого я звернуся по допомогу. Він краще може оцінити, в якому я стані зараз. Рік тому мені саме фахівець під час ретриту говорив, що я на межі вигоряння. Чи сталося воно, я не знаю. Бо було багато подій, які запалювали і не давали вигоріти. Але загалом я не можу говорити, що я в якомусь пригніченому стані. Так, бувають події, які можуть вибивати з ритму не тільки робочого, а й життєвого. Минулого тижня ми втратили двох колег, і, звісно, це вплинуло не тільки на мій стан, а й на наших колег в редакції. І в інших організаціях, інших медіа, де ці дівчата були задіяні. Такі моменти бувають, і вони, на жаль, будуть і надалі, адже війна триває. Війна надовго. Я шукаю якісь ресурси всередині себе, знаходжу-не знаходжу, але шукаю все одно.
Ти згадала про ретрит. На скільки такий спосіб відволікатися, відпочивати для тебе ефективний? Ретрит – це як відпустка раз на рік. Але ж ми щодня маємо давати собі раду. Можливо, ти маєш свій рецепт, як відволікатися від стрічки новин?
Валентина Троян: Я нещодавно переїхала під Київ, і мені там дуже добре. Попри те, що я маю прокидатися дуже рано, о 4, я прокидаюся вже зарядженою на позитив. Тому що там інакше повітря, і це також впливає. Повертаюся я пізно, і єдина розвага, яка мені залишається – прийти до річки. І мені цього вистачає.
Ірино, чи запитували ви у респондентів, що їм нині допомагає? Про покращення свого психічного стану сказали 12% опитаних. І якби запитали мене, то я б теж потрапила до цих 12%. Але у мене це відбувається завдяки позитивним змінам в особистому житті: відвідування терапії, прийом антидепресантів. В опитуванні йшлося тільки про професійну діяльність чи й про особисте життя?
Ірина Земляна: Ні, ми не розмежовували професійну діяльність і особисте життя. У нас є друга частина опитування, яку ми ще не опублікували. І ми запитували, чи є досвід психотерапії чи іншої допомоги спеціалістів. На жаль, такого досвіду не багато, але все одно він росте, порівняно з іншими питаннями. Наприклад, тільки 14% зараз перебувають в терапії. Але порівняно з попередніми роками, це вже багато. Що нас не може не радувати. Там само ми вирішили з'ясувати, чи готові журналісти і журналістки до якоїсь допомоги. Ми запитували, чи готові вони піти до психотерапевта. Ствердно відповіли 82%, але брати участь, приміром, в професійній терапевтичній групі готові тільки 44%.
Ми вивчаємо досвід, як надається психологічна допомога в іноземних редакціях. Там, якщо людина повертається з гарячої точки, вона має мінімум два тижні бути у спокої, бути в безпечному середовищі і не працювати, щоб відновитися. І тільки через два тижні з нею починає працювати психотерапевт. Але ми чудово розуміємо, що в українських реаліях це не можливо. Тому що, по-перше, в Україні немає безпечного місця, по-друге, ніхто з редакції не може собі дозволити таку розкіш, як не працювати два тижні.
Хочу поговорити про роль і вплив нині регіональних медіа. Зараз різні організації намагаються їх підтримувати, щоб вони не припиняли своєї діяльності. І у тебе в цій царині величезний досвід. Адже орієнтуватися, приміром, в подіях окупованого Луганська з 2014 року вкрай важко. І ми постійно шукаємо ці першоджерела, щоб отримувати інформацію. І зараз чітко розуміємо, що ці невеличкі регіональні медіа на вагу золота. Раніше такого усвідомлення в такому масштабі не було.
Валентина Троян: Не було. І було певне упередження до локальних видань.
...що вони не професійні і пишуть тільки про "продам корову".
Валентина Троян: Є й такі. І в певних населених пунктах вони залишаються такими. Але там, де були бойові дії і ті території, які були під окупацією або які знаходяться у прифронтових населених пунктах, там не залишилося неякісних медіа. Там залишилися незалежні видання, яким дають гроші міжнародні партнери, які мають відповідати стандартам журналістики, бо грошей вони не отримають. Інститут репутації працює, тому що часто донори можуть звернутися до колег, думки яких вважають авторитетними і запитати, а що ви думаєте про те чи інше медіа, про того чи іншого журналіста. І відповідно, зробити певні висновки.
По Луганській області можу сказати, що, на жаль, припинили роботу друковані видання з об'єктивних причин. Я буквально вчора мала розмову з колишнім головним редактором такого районного видання в Новоайдарі. Це зараз окуповане місто. Він говорив, що дуже хотів би відновити цю газету, але він не виграв грант, і можна зрозуміти, чому грошей не дали. Це вимагає набагато більше ресурсів і ризиків. Чи воно буде потрібно чи ні? Зараз він сам живе за кордоном. Це літня людина. Людина, яка була в полоні. Зараз він живе в Косово, намагається займатися фрілансом попри все, писати, розповідати про Луганщину.
Зрештою, були і перебої у фінансуванні видань. Я спілкуюся з керівниками луганських релокованих видань. І буквально днями я зрозуміла, що одне з видань вже з осені минулого року не працює. Його робота призупинена. Я зараз веду розмов про те, як би вдихнути в нього нове життя. Це видання "Інформатор-медіа". Вони дуже активно працювали у 2014 році. У них дуже цінний відео- і фотоархів. І початок війни в Луганській області вони дуже якісно фіксували і дуже якісно писали новини про те, що відбувається в окупованому місті. Я думаю, що це історично важливо для нас – зберігати ці медіа, надавати їм змогу працювати далі. Адже, якщо просто залишиться сайт – його забудуть. І з часом ніхто не згадає, що було таке видання, і воно фактично вело хроніку початку війни.
Ми зараз постаємо перед проблемою браку кваліфікованих кадрів, які можуть фахово пояснювати, що коїться на окупованих територіях. Адже вони особисто знають цих персоналій, знають весь процес зсередини. Так, як приміром, робив свою роботу Денис Казанський. Але ж скільки у нас таких спеціалістів?
Валентина Троян: Хочу принагідно згадати людину, яку я дуже поважаю. Це Сергій Нікітенко, представник Інституту масової інформації в Херсонській області і очільник видання "Мост". Вони працювали в окупації, і я знаю людей, які для них працювали в окупації. "Мост" був заснований Катериною Гандзюк. І, можливо, він не був таким активним, тому що не було такої прицільної уваги до Херсону. А працювали вони якісно і тоді, і зараз. Але зараз до цього регіону більше уваги, тому зараз це медіа стає видимішим.
Так само і Денис. В нашому регіональному середовищі він і раніше був популярним. Він приїздив колись в Луганськ на ефір до мого керівника, який згодом став колаборантом. Денис цікавився не тільки своєю Донеччиною, йому цікава була і Луганщина. Ці дві області він дуже добре припрацьовував, він висвітлював і підрив Каховської ГЕС.
А щодо браку інформації, то хочу принагідно згадати тренінг, на якому я колись була. Це був тренінг для журналістів-розслідувачів. Тривалий час журналісти-розслідувачі приїжджали до Києва і розслідували тут корупційні схеми та хабарі серед представників центральної влади. Насправді ж, коли вони копнули глибше в регіонах, там все виявилося значно цікавіше. Зараз з’явилося багато регіональних проєктів журналістських розслідувань саме тому, що люди зрозуміли: у них там просто не пахане поле. Тож зараз багато гіпер-локальних проєктів, і вони досить активно розвиваються.
