Ексклюзивна відреставрована версія стрічки Сергія Параджанова "Колір граната" підготовлена до прокату

Ексклюзивна відреставрована версія стрічки Сергія Параджанова "Колір граната" підготовлена до прокату

Культова стрічка українського, вірменського та грузинського режисера Сергія Параджанова "Колір граната" (1969) повернеться на великі екрани у відреставрованій версії. Її покажуть в кінотеатрах з нагоди 100-річчя режисера. Цього року ЮНЕСКО вдруге в історії проголосило рік Сергія Параджанова, підкреслюючи значущість його творчості для світової культури. Реставрація "Кольору граната" була виконана Кінофондом Мартіна Скорсезе, за що Скорсезе отримав премію Інституту Параджанова-Вартанова у 2014 році. Того ж року відбулася і світова прем'єра відреставрованої версії на 67-му Каннському кінофестивалі. "Це дуже особливий фільм, він дуже відрізняється від жанрового кіно і зовсім не вписується в соцреалістичні канони. Недаремно один з фільмів про Параджанова називається "Небезпечно вільна людина", – розповіла в ефірі радіо Культура голова “Довженко-Центр” Олена Гончарук.

Стрічка "Колір граната" вийде в кінопрокат у межах осіннього сезону ретроспективної серії від "Артхаус Трафік". "Існувало дві версії цього фільму: версія Параджанова 1968 року, і версія, яку перемонтував режисер Сергій Юткевич у 1973 році. Але Параджанов цієї версії вже не побачив, тому що в 1973 році його відправили у в'язницю. Фонд Мартіна Скорсезе працював з авторською версією. Тому показана буде саме вона, а не те що зробив Госфільмфонд", – додала Олена Гончарук.

0:00 0:00
10
1x

Фото: Артхаус Трафік, vogue.ua

Ми знаємо режисера за кількома знаковими картинами – "Тіні забутих предків" та "Колір граната". Ексклюзивну відреставровану версію фільму "Колір граната" в жовтні цього року випустить в прокат кінодистрибʼютор Arthouse Traffic. Реставрацією кінокопії займався фонд Мартіна Скорсезе. У проєкті Arthouse Traffic виступає і організатором, і ініціатором показів. Що ми знаємо і чого не знаємо про Сергія Параджанова?

Це український, вірменський і грузинський режисер. Він завжди ставив ці три свої ідентичності поряд. Він відносив себе до трьох великих, важливих і харизматичних народів. Він ніколи не позиціонував себе, як радянський режисер. Він, по суті, ним і не був. Про це може свідчити навіть його висловлювання, що його не цікавить політика, і він хоче робити мистецтво. "Але мене зробили політичним", – говорив Сергій Параджанов. Про це він писав в одному з листів до владних органів, коли він вже не міг займатися мистецтвом. І насправді політичним Параджанов став після "Тіней забутих предків". Але він завжди наголошував на тому, що він художник.

Ми його знаємо не лише, як художника і режисера, а й як композитора. Чи є якісь твори, які зберігаються в "Довженко-Центрі"?

У нас його музичних творів немає. Взагалі, в Україні є дуже мало оригінальних артефактів, які були б пов'язані з його роботою. По-перше, сам характер Параджанова був такий, що він багато створеного ним дарував. А він творив багато і повсюди, в будь-якому просторі, в будь-якому моменті, навіть знаходячись у в'язниці. Одним із його відомих творів періоду ув'язнення стали кришечки від пляшок молока або кефіру, на яких він карбував портрети. Один з цих портретів став згодом нагородою, яку просував Федеріко Фелліні, і яку вручали на фестивалі. Він постійно жив в атмосфері творення. Він міг навіть серед ночі розбудити дружину і почати з нею якусь театральну постановку.

Отже, багато предметів, які були ним створені, аплікації, ляльки, він просто роздаровував. А по-друге, причина відсутності артефактів – в нашій недбалості у ставленні до матеріальних свідчень. Тільки зараз в галузі кінематографії я почала спостерігати, що дієвці кінематографу почали звертати увагу на те, що може стати свідченням зйомок. Це костюми, реквізити, документація знімального процесу. В радянські часи це все було жорстко регламентовано, тому, наприклад, документи кіностудії потрапляли в архів. Не в музей кіно чи в кіноархів, який би досліджував кіномистецтво, як це робиться в світі.

В Україні свого кіноархіву до 1994 року, коли з'явився "Довженко-Центр", не існувало. Тому всі виробничі матеріали, кошториси, штатні розписи, сценарії, обговорення фільму, висновки комісії, які цензурували кіно, все було передано в архів. Архівна система створена для того, щоб зберігати інформацію, але не надавати їй популяризацію. Лише в останні роки наші архіви змінюються. Інформація стає відкритою. Завдяки цьому ми можемо отримати доступ до матеріалів обговорення творчих рад, як колеги по цеху говорили про фільми Параджанова, як їм боляче було їх обговорювати, як вони ретельно підбирали слова. З одного боку, це була повага, з іншого боку, це були ревнощі і заздрість. Також через владний тиск не можна було допустити чогось сміливого. Тому в Україні мало що збереглося про творчість Параджанова. Окремі мистецькі твори є в приватних колекціях. Але найбільша колекція зберігається у Вірменії. В Грузії теж, на жаль, збереглося дуже мало.

Якщо говорити про фільми українського періоду, то навіть у нас в "Довженко-Центрі" на плівці є лише шість його фільмів українського періоду: "Тіні забутих предків", "Київські фрески", "Квітка на камені". Це повнометражні фільми. Ще є три короткометражних. Фільмів "Андрієш", "Українська рапсодія", "Перший парубок" у нас взагалі не було. Але оригінали всіх цих фільмів, тобто негативи, зберігаються в Госфільмофонді Росії. Та ж проблема є і у вірменського кіноархіву. Тому що оригінали, тобто негативна плівка, знаходяться в Росії. І у них, і у нас є або дубль негативи, виготовлені з оригіналу в Москві, або позитивні копії, або прокатні.  Завдяки тому, що в світі свого часу фільми поширювалися для показу за кордоном, є можливість віднайти копії і в зарубіжних архівах або прокатних компаніях.

Чи відрізняються чимось дублі від оригіналів?

Негатив фільму знятий на плівку. Ми зараз не говоримо про цифровий носій, хоча з цифрою теж є своя специфічна історія. Є режисерський монтаж, або візія режисера. Будь-які втручання у фільм можуть стосуватися зміни кольору, переозвучення. Але оригінал фільму, чи то негатив, чи то оригінальна цифрова версія, змонтована режисером, вони все ж дають можливість відтворити фільм в первозданному стані, відтворюючи задум автора. Тому ми боремося за оригінали плівки.

Бо носії також змінюються, і колір фільму або його настрій може залежати навіть від якості плівки. Фільм, знятий на шосткінську "Свему" і Кодак буде відрізнятися. І насправді, режисери і оператори, якщо у них була можливість вибору, вони відбирали ту плівку і замовляли певні партії плівки, щоб отримати необхідну картинку. І це право автора обирати матеріал. Якщо в живописному творі ми можемо бачити мазки художника, то для фільму це також важливо. І коли зараз починають робити реставрацію, а насправді це ремастеринг, коли ми можемо, наприклад, прогнати фільм через штучний інтелект, ми робимо фільм більш адаптованим для ока сучасного глядача, який звик до блокбастерних стрічок, яскравих, великих, дуже гучних.

Але це може бути не властиво фільму, який був знятий в 1960-х роках. Саме заради цієї можливості відтворити фільм в його первозданному стані, ми шукаємо негатив, або хоча б дубль негатив, зроблений з оригінального негативу. Загалом, для якісної роботи з пам'яттю дуже важливо мати доступ до оригінальних джерел. Адже немає впевненості в тому, що документ, з яким ми працюємо, не зазнав втручання. Робота Юдкевича над монтажем фільму показує, що долучення того чи іншого фахівця може фільм змінити.

В робочій кар'єрі Параджанова в Україні була історія зйомок фільму "Квітка на камені", де Параджанову довелося підхопити матеріал за іншим режисером, який зняв частину фільму, але через трагічну загибель акторки на майданчику проєкт передали іншому режисеру. І те, що Параджанов дозняв матеріал, який зняли до нього, звісно, змінило фільм: і те, як він виглядав на екрані, і те, про що він розповідав. У виконанні іншого режисера Анатолія Слісарчука це був би зовсім інший фільм.

В листах до дружини Параджанов говорить про те, як сильно він любить Україну і навіть хоче померти в Україні.

Зі спогадів Параджанова дійсно можна зробити висновок, що він був українозалежний. Але якоюсь мірою, Україна його символічно вбила. І свій життєвий шлях він закінчив в Грузії. В 1973 році йому винесли несправедливе обвинувачення. І він був ув'язнений за українські націоналізм та гомосексуалізм. Дійсно, Україна була перед ним в боргу, але частково цей борг було відплачено. Тому що нарешті цього року Параджанова реабілітували. Це був якийсь безкінечно довгий процес. Він то відбувався, то не відбувався. Багато кому не вистачало сміливості. Але нарешті цього року було ухвалене рішення за ініціативи Інституту національної пам'яті. Параджанов справедливо реабілітований.

Чому так довго тривав процес?

Я думаю, що це стосується і родини, яка, можливо, не мала енергії цим займатися. І якщо почати розбиратися в тому, чому Параджанов потрапив за грати, то можна зробити висновок, що до цього причетні люди з його кола, які приходили в його дім, ділили з ним їжу і дах, які писали на нього кляузи. І, можливо, ці люди працювали на кіностудії Довженка довго після того, як Параджанов уже не працював.

А чи відомо щось про ці кляузи і доноси?

Ці документи є в архівах, і деякі з них були оприлюднені. Можливо, ці прізвища щось мало кому говорять. Можливо, не всі документи були відкриті. І те рішення, яке було ухвалене зараз, і це теж важливо, це політичне рішення. І це правильно. Бо бувають ситуації, коли замало голосів розумних людей, і має бути просто ухвалене доросле рішення. І нарешті це було зроблено.

Що найважливіше зробив для нас Параджанов? Це фільм "Тіні забутих предків", який повернув Україну в міжнародний контекст. Цей розрив тривав з початку 1930-х років до моменту, коли "Тіні забутих предків" були показані за кордоном на фестивалях в 1965-66 роках. Бо в 1920-х роках Україна була повноцінним гравцем міжнародного кіноринку. В Україні була розвинена дистрибуція, почало розвиватися кіновиробництво, розвивалася сценарна школа акторська. Це був період розквіту українського кіно, історію успіху якого ми зараз намагаємося зрозуміти. Але ці 8 років Україна була доволі суб'єктна і відносно незалежна, українське кіно шукало способи себе самостійно фінансувати, і завдяки дистрибуції того періоду українські фільми опинилися в закордонних кінозалах і в закордонних кіноархівах. І це дало можливість "Довженко-Центру" в 2000-х роках деяку кіноспадщину повернути із зарубіжних архівів США, Франції, Німеччини, Японії.

Частину повернули з Росії, але це трапилося ще до 2014 року. Але те, що не збереглося у нас, не зберігалося умисно. Всі фільми українського виробництва віддавалися в Росію. Нам вдалося частину цієї пам'яті 1920-х років відновити. Але в 1930-х роках почалося дуже агресивне підпорядкування України повністю Москві, по суті, культурна і ментальна окупація. І Україна фактично зійшла з міжнародних майданчиків і розчинилася в Радянському контексті. А Параджанов здійснив справжній прорив.

Які фільми вдалося повернути?

"Людина і мавпа", науково-популярний фільм. В 1930-ті роки в Радянському Союзі активно працювали над експериментом зі створення суперлюдини. Ця нова людина мала бути невибаглива, дуже працьовита, не ставити багато питань. І тому відбувалося багато різних лабораторних експериментів зі створення такої істоти. Цей фільм був знятий українськими кінематографістами в Грузії на території Сухумського заповідника. Цей фільм порівнює людину і мавпу. Буквально 5 років тому цей фільм повернувся, бо його колеги знайшли в японському Національному архіві. Він потрапив до нас з японськими інтертитрами. А це свідчить про те, що там досить серйозно готували фільм до прокату. Ще один фільм "Тарас Трясило", український німий фільм 1926 року. Це один з найдорожчих у виробництві фільмів. Це, мабуть, одні з найяскравіших прикладів.

Повертаємося до українського періоду Сергія Параджанова.

Український період Сергія Параджанова досліджений, але якийсь не дуже популярний. Відлік починається від фільму "Тіні забутих предків". Перші фільми були зняті в Україні. Це "Андрієш", молдовська казка, знята на кіностудії Довженка. Далі був "Перший парубок". Це така лірична і соцреалістична картина про українське село. Там вже відчувається, наскільки Параджанов чутливий до етнічних мотивів, як він намагається зберегти оригінальність і автентичність в своїх роботах. Коли ми дивимося на титри в цих фільмах, бачимо, як важливо для нього було включати в роботу людей, які живуть в конкретному селі або займаються конкретною справою. Так в його фільмах з'являються справжні шахтарі або справжні селяни, а потім – гуцули.

Параджанов з великою турботою ставився до автентики. У фільмі "Тіні забутих предків" є дуже хвилюючий епізод, коли старі жінки розмовляють про Іванка, який занепав. Сенс навіть не в їхніх словах, а в мелосі їхнього мовлення. І Параджанов, як всебічно обдарований митець і людина з музичною освітою, був дуже чутливий до того саундтреку, який звучить у фільмі, і до того, як переплітаються слова. Я вважаю, що це одна із трагедій і втрат нашого кінематографа, що дві його стрічки українського періоду "Перший парубок" і "Квітка на камені", очевидно, в основі були україномовними, бо Параджанов був чутливий до рідної мови будь-якого регіону, але повністю дубльовані російською. Україномовну доріжку нам поки що не вдалося знайти. Але було дуже б цікаво відтворити її. Очевидно, що від цієї російськомовності фільм багато втрачає, оскільки актори говорять дуже правильно, дуже академічно, і це зовсім не схоже на ту живу мову, якою вони розмовляють в реальному житті.

"Колір граната" – це теж один зі знакових доленосних фільмів Сергія Параджанова. Подейкують, що саме цей твір зробив режисера всесвітньо відомим. Чому фільм так довго лежав на полиці?

Це особливий фільм. Він відрізняється від жанрового кіно. Він дуже сильно не вписувався в канон всього, що мало відбуватися. Параджанов був надзвичайно харизматичним і сильним митцем. Він працював в жанрі колажу, він працював з театром, він був художником-постановником. Він народився в родині торговця антикваріатом. Він жив серед антикваріату, серед предметів, які були дуже гарними або дуже дивними. Він з ними бавився, він їх переставляв.

У Параджанова був дуже розвинений внутрішній світ. Він був людиною, яка готова творити власний світ. Не спотворювати і прикрашати реальність, як це робив соцреалізм. Він творив свою альтернативну реальність. І напевно, "Колір гранату" є верхівкою цієї майстерності. Тому що мало хто з режисерів спромігся на такий художній жест.

Нагадайте, про що цей фільм.

В основі лежить історія вірменського поета Саят-Нови. Ініціатива фільму виходила від керівництва вірменської кіностудії "Вірменфільм". Це була 230 річниця з дня його народження. А радянська влада, певною мірою, намагалася привласнити митців, які були в народі популярними. І Саят-Нова був обраний героєм для екранізації. Параджанову це дало можливість вибудувати і розповісти цілу легенду. Фільм розповідає епізод вірменської історії, вірменського державотворення. І це показано через життєвий шлях поета Саят-Нови.

Чому цей фільм не залишав у спокої радянську владу? Що вони знаходили там? Що шукали?

Влада могла боятися всього, що не відповідало соцреалістичному канону або не доносило ідеологічний посил, який керівництво студії мало реалізувати. Кіностудії, на жаль, були дуже залежні від загальнополітичної ситуації. Один з документальних фільмів про Сергія Параджанова називається "Небезпечно вільна людина". Схоже, Параджанов дійсно був малокерованою людиною. Навіть у фільмі "Квітка на камені" він мав зробити пропагандистське кіно про шахтарів. Шахтарський міф – це один зі стовпів радянської, зокрема сталінської, влади. Кінематограф мав формувати цей образ, і ми могли відчувати, на скільки потужною у нас є професійна спільнота шахтарів. Вона міфологізована, як найбільш звитяжна категорія працівників. У фільмі "Квітка на камені" відчувається, що він десь іронізує, що він не створив героїчну сагу насправді. Параджанов завжди робив щось дуже дивне і те, що від нього не очікували.

Він деспотично наполягав на тому, ще має бути так, як він бачить. І показовим був приклад "Київських фресок". Щоб врятувати Параджанова і сценарій, його переписував Павло Загребельний. Він зробив зовсім іншу історію, зовсім не те, що хотів зробити Параджанов. Йому вдалося зняти тільки кінопроби до фільму "Київські фрески", але вони виглядають як самостійний фільм. Але така стрічка потребує дуже багато внутрішньої роботи глядача, для того, щоб його розшифрувати і розпакувати. І коли ми зараз дивимося цей фільм, він нам більш зрозумілий, ніж в ті часи. Тому що Параджанов знімав його, як рефлексію на повоєнний Київ. Одна з головних локацій – це музей Ханенків. Історія розвивається навколо жінки яка там працює.

Влада відчувала, що Параджанов все зробив занадто націоналістично, що можливо там є певні антипартійні натяки. Для цього варто почитати документи про обговорення творчих рад, проте, що говорили про фільм. І це дуже добре, що Arthouse Traffic вирішили дуже нестандартно відзначити рік Параджанова і показати саме фільм "Колір граната". Тому що я не пам'ятаю, коли на наших екранах виходив "Колір граната".

Яку версію реставрували?

Справді, було дві версії. Версія Параджанова, яку він зробив 1968 році, потім в 1973 році її перемонтував режисер Сергій Юткевич. Але Параджанов цієї версії вже не побачив, тому що в 1973 році його відправили у в'язницю. Інший режисер зробив те, від чого Параджанов відмовився. Але фонд Мартіна Скорсезе працював з авторською версією. Тому показана буде саме вона, а не те що зробив Госфільмфонд.

Тобто авторська версія вийде вперше на екранах?

Я думаю, так. Авторська версія була в дуже обмеженому прокаті в 1968 році, але він не був популярним. А на екрани якраз виходив монтаж, над яким працював Юткевич.

У "Кольорі граната" не так багато слів. Якою мовою вони звучатимуть зараз?

Нехай це буде для нас відкриттям. Я думаю, що він прозвучить мовою оригіналу з українськими субтитрами. А мова оригіналу – вірменська.