Оксана Забужко у студії Українського Радіо
Прекрасно, що кожного року лави тих, хто вирішує підсісти на диктант, зростають
Як воно одразу стати авторкою диктанту?
Я вперше дотична до диктанту. Я ніколи не писала диктант. От, власне, це була задача із зірочкою. І в цьому був той виклик, який мене страшенно спокусив. По-перше, звичайно мені було трохи соромно, що я роками уникала ось в такий спосіб долучитися до тих, хто в дорослому вже віці — в дорослому, не дорослому, піддорослому — все одно вирішує спробувати свої сили в знанні рідного правопису і просто елементарної грамотності, письменності. Рідна мова є такою штукою, яку людина вчить все життя. Не можна її опанувати раз та назавжди, і, відповідно, це прекрасно, що кожного року лави тих, хто вирішує підсісти на диктант, зростають. І воно справді стало вже якоюсь дійсно дуже гарною традицією, дуже якось це все мило і приємно, що десятки тисяч людей це пишуть, десятки тисяч людей надсилають на перевірку свої тексти. Я думаю, що їх дедалі більшатиме, бо з'являться ще і ті, хто почали вчити українську мову вже в дорослому віці та для кого це не просто прикольно, а для кого це технічна необхідність і спроба, так би мовити, перевірити себе і перевірити свій рівень знання української мови.
Коли мені запропонували написати текст для цьогорічного диктанту, то я вирішила, що я таким разом махом сплачу ніби данину за всі ті роки, коли я прогулювала диктант.
Як створювався текст, наскільки складно було, в чому найбільша складність, а можливо, що дуже легко далось?
Складно — ні.
Одна сторінка…
Це тому що форма коротка, чи тому що вимоги?
По-перше, треба вкластися в певний обсяг, тобто це має бути цільний текст, це має бути осмислений, зв'язний текст. Він має бути живим текстом, повноцінним і одночасно він має відповідати певному стандарту. Це те, між іншим, що мене завжди убиває. Коли мене запитують, чому я не пишу колонок, принаймні нерегулярно пишу колонки — обмеженість в обсязі. Оця обмеженість формою, коли в тебе там до 2000 знаків і при тому воно ще має читатися відповідним чином, тобто воно має бути достатньо розмаїте, це не може бути одноманітний текст, там мають бути якісь переливи інтонаційні, смислові, семантичні і так далі. Вся ця робота… Здавалось би — менше сторінки тексту… В день середня моя норма — це більше-менше три якісних сторінки тексту, до трьох якісних сторінок тексту. Здавалось би, що таке одна сторінка? Я цю одну сторінку, перепрошую, три тижні писала і викреслювала, писала і викреслювала, писала, редагувала, писала, переписувала. Насправді, це виклик – писати ось такі, ну, ніби дидактичні тексти і плюс мимоволі це ще якась трошки самоцензура. Бо це не має бути дуже індивідуальний текст. Це не має бути авторський голос, це не має бути забужківський синтаксис, який, скажімо там, впізнаваний на всіх широтах і мені його прощають навіть американські перекладачі — довгі речення з цими вставними дужками, тире і так далі, і так далі.
Спокуса була?
Що значить спокуса — це мій спосіб писання, говорення і думання.
Десь буде відчуватися оця інтерпретація?
А це вже подивимось… А це вже подивимось, чи знайдуться серед тих, хто писатиме диктант, настільки уважні читачі, що розпізнають все-таки і в такому нейтрально-дидактичному, максимально випраному, сказати б, тексті деіндивідуалізованому забужківський стиль. Це навіть цікаво.
Це як бігти стометрівку з гирями на ногах
Найскладніше перше чи останнє речення?
Останнє.
Якщо говорити про народження тексту.
Цей текст — це складна робота. Вона, безумовно, теж творча, вона теж літературна, але це як бігти стометрівку з гирями на ногах.
Оксана Забужко, яка таку стометрівку своєрідну на Радіодиктанті національної єдності бігтиме 25 жовтня.
Я можу сказати одне, що це буде моє привітання Українському Радіо зі славним ювілеєм — до сторіччя Українського Радіо.
Оксана Забужко та Олена Зелінченко у студії Українського Радіо
Як казав класик: не бійтесь заглядати у словник
Якщо говорити про мову, з одного боку вона жива, вона розвивається, вона не може бути сталою, але з іншого є академічні словники, які періодично оновлюються, поповнюються. І часто в нашій мові з'являються ті слова, які, можливо, можуть когось збентежити, хтось активно просто пручається їх вводити в свій ужиток. Як ви ставитеся до використання саме, скажімо так, правил, чи ви пишете так, як лягає на душу і так, як іде з душі, чи все-таки ви часто звертаєтеся до словників, послуговуєтеся ними?
Розуміється, я послуговуюся словниками, аякже. У мене, даруйте, ціла шафа словників в усіх тих мовах, якими я читаю і пишу. Із них мінімум там три чи чотири полиці — це словники українські, моєю рідною мовою, в якій я і працюю. Тобто це нормально, як казав класик: не бійтесь заглядати у словник. Словники — це робоча штука, попідручна абсолютно. І більше того мені бракує багатьох словників в українській мові. Скільки в нас, пам'ятаєте, було галасу, коли вийшов словник українського сленгу, при тому що покійна Леся Ставицька його укладала взагалі, по-моєму, не стільки за матеріалами якихось польових досліджень, тобто опитування на вулиці, підслуховувань, як говорить вулиця, скільки за текстами українських письменників 90 років, котрі відтяглися, коли зникла цензура не тільки ідеологічна, а й словесна, і відтяглися і дозволили собі наповну писати тою мовою, якою говориться. І насправді це, даруйте, ну порівняно, скажімо, із тією словниковою роботою, яку провадять британці, де новий Cambridge dictionary виходить кожні 10 років. І це оновлення канонічне — кожні 10 років він оновлюється за складом: це нові слова, це нова термінологія, це абсолютно все те, так би мовити, що таке жива мова і що таке з повітря. А в міжчасі, адаптація там, приплив нових слів і весь той сленг, скажімо, який наші підлітки сьогодні вживають, що там рофлити, як там… rolling, rolling out — оці абревіатури англомовні, оця імба, котра насправді походить від imbalance — вони самі того не знають, вживають це, як щось компліментарне. Потім ці геймерські штуки — я там апнув кента і послухати, як вони розмовляють між собою — це взагалі якась мова інопланетян може здатися. Так от всі ці речі, між іншим, чому от вони в нас запозичені з англійської часто густо через російську, скажімо. А мало би йти в нормальному, скажімо, процесі інституційного розвитку мови. Це все вже мало бути в словниках і ще можливо половина з того забезпечена українськими відповідниками. Так як замість лайка вже пішла вподобайка — ставимо вподобайку. Як увійшло на наших очах слово застосунок з цієї самої комп'ютерної термінології. Справді була ціла низка вдалих новотворів, які прищепилися і які нормально працюють. Але я не бачу, скажімо, тут належного рівня роботи Інституту української мови, перепрошую, чи їм треба розширятися і якось взагалі трошки апдейтитися — так зовсім по-українському сказавши, якось освіжити свою діяльність чи взагалі якось активізуватися. Ми дуже гальмуємо, тим більше що у нас насправді розвиток мови — зараз ви мене зачепили, знаєте, за цю саму болючу струну — у нас розвиток мови впродовж останнього десятиліття летить стрімголов таким нерозчленованим, живим, брудним, нефільтрованим потоком, що є нормально абсолютно. Але тут поруч мають стояти, знаєте, фахівці з жердинами і з неводами, які це все фільтрують. Які це обробляють, які раз у раз проводять і соціологічні дослідження, і польові роботи. І все це має відбуватися, даруйте, не за методичками і схемами 1950 року. У нас з'явилося дуже багато соціолектів, у нас з'явилися різні різновиди, різні варіанти української мови саме соціолекти від різних соціологічних груп. І все це шалене розмаїття у нас в побуті навіть освіченими людьми не раз личкується просто словом "суржик". У нас дорослі люди не розрізняють, де суржик, а де діалект. А про те, що таке соціолект взагалі тільки філологи знають. Тобто роботи в нас насправді непочатий край. І в усьому цьому безумно цікаво бути письменником, практиком мови. І котрий в усьому цьому живому і нерозчленованому плаває і відбирає собі те, що йому найбільше смакує.
На письменниках воно великою мірою тримається, бо письменники є піонерами мови — вони з нею працюють. Вони не тексти для читанок пишуть чи для диктантів, щоби вони були випрасувані, гладенькі і всім зрозумілі, а вони пишуть для того, щоби донести свій образ, отой, який у них в уяві, щоби його найбільш адекватно описати, тобто знайти для нього найвідповідніші слова. Ми маємо карт-бланш, ми можемо вживати якої завгодно лексики, шукати її в яких завгодно семантичних шарах, можемо поєднувати слова, експериментувати, поєднувати між собою в яких завгодно, розумієте, комбінаціях. Щось з того прищепиться, щось із того не прищепиться.
.jpg)
Оксана Забужко у студії Українського Радіо
Коли мені недавно хтось написав на Фейсбуку, от чому ви, мовляв, наслідуєте молодь і хочете собі бути теж модною, чому ви вживаєте оце калічне словечко "ніт", придумане українськими журналістами. Та ні, сказала я, жінко добра, це українські журналісти вичитали його у Забужко в "Польових дослідженнях з українського сексу", початок розділу. Ніт не була мазохісткою, була, йолки-палки, нормальною жінкою і так далі. При тому що воно було, звичайно ж, в українській розмовній мові і в 19 ще столітті — класики його вживали. Потім якось от відійшло — так, я його реабілітнула, розуміє, в 1996 році?! А потім вже з моєї подачі його запустили журналісти — все, і воно пішло таким напівсленговим слівцем абсолютно нормально в ужиток. Тобто це от функція письменника повертати слова, відроджувати слова, новотвори якісь, які теж можуть прищепитися, можуть не прищепитися. Ми свою роботу робимо, але це не замінить роботи лінгвістів фахових, фахових філологів, робота яких далеко не тільки підручники писати для середніх шкіл, м'яко кажучи. І насправді нам дуже і дуже потрібен фаховий — я просто знаю, як покійний Юрій Володимирович Шевельов копався в цій темі на початку 90-х і як тоді нічого з того не вийшло — притомний правопис. Ось цього, наприклад, мені професійно бракує.
Ніби шоста чи сьома чуйка, інстинкт історії
Крім мови є ще внутрішнє відчуття реалій, в яких ми перебуваємо. Тут не тільки мова, тут іще ось це відчуття часу, відчуття тих всіх емоцій, які накладає війна. Як це впливає на творчість в цілому і, зокрема, на текст до Радіодиктанту?
Ви такі складні питання ставите, що тут одним есеєм не обійдеться відповідати. Але насправді є така важлива штука — мусять бути письменники, взагалі поети, як казав Томас Стернз Еліот — мають бути озброєні тим, що він називав історичним відчуттям чи навіть історичним змислом — ще одне, до речі, забуте слово "змисл". Змисл — це зір, нюх, оці от зовнішні ніби, ми кажемо, органи чуття. Це не органи чуття, це змисли — хороше старе українське слово, яке нам відрубали під час всієї цієї сталінської чистки української мови, яке треба би повернути було. Отут саме змисл історичний, історичне відчуття. Як ніби шоста чи сьома чуйка, знаєте, інстинкт історії. Це важлива штука, це відчуття ніби цих довготермінових сюжетів, розтягнених на більш ніж одне людське життя, часами на століття, які вибудувані насправді за законами композиції. І коли ти лягаєш на цю хвилю, то ти більше-менше можеш зрозуміти, особливо там ще трошки підчитавши розумних історичних книжок по фактажу, куди ця хвиля лине. І тому, в принципі, з добрих письменників, як правило, непогані бувають прогнозисти. А в такі часи, як наші, коли проблема тотальної кризи уяви — маємо тут від 24 лютого весь світовий політикум, який кричить без сорому казка, що та хто ж міг подумати…. А тебе, холєра, чорти беруть, бо як же ви не могли подумати, якщо у вас немає уяви на те, щоб подумати, що Росія може так повестися, то наймали би, перепрошую, когось з уявою. Власне, великою мірою нинішня глобальна криза, коли цілий світ сидить, за перепрошенням, на дупі і дивиться з відпалою щелепою на Путіна і не знає, що робити — от це є криза уяви. Це є криза нішування, зокрема художньої літератури. Бо це є прекрасний ресурс на розвиток уяви. І занепад уяви от і маємо тепер. А хто ж би міг подумати?! Але в дійсності, до чого я це все веду — це довге забужківське речення, перепрошую — до того, що насправді, крім мови, нам, письменникам, людям взагалі не дано емпірично нічого, ніякої історичної реальності. Мова — це дім буття, казав Гайдеґґер. Ось він, цей дім буття, і наш світогляд, наша здатність бачити події, розуміти події, прогнозувати, встановлювати якісь причинно наслідкові зв'язки і ухвалювати рішення, зокрема в інтересах власної безпеки — це все окреслено нашим мовним тезаурусом, тим, що ми вміємо назвати і тим, що ми, відповідно, можемо впізнати, що ми можемо тицьнути пальцем і сказати: о, оце біле, а оце чорне. А те, для чого я не маю слова, я його і не бачу, воно мені не в фокусі, воно мені не потрапляє. Звідси, скажімо, політичний пафос письменницької професії — ми називаємо речі своїми іменами. Чим більше ми їх називаємо своїми іменами, тим більше нас прагне контролювати будь-яка влада. Орвелл почав роботу над "1984" і взагалі все це своє грандіозне попередження людству про те, що таке тоталітаризм, із кількох статей про деградацію англійської мови в програмах BBC воєнного часу. З тим, що відбувалося з англійською мовою, коли вона переходила на пропагандистські рейки. А вона неминуче переходила під час війни на пропагандистські рейки. І от як цей перехід на пропагандистські рейки деформує мову, тобто як викривлення реальності відбувається через мову — отут викликайте санітарів, тобто письменників. Ось ці речі, розумієте, ми чуємо за 10, за 20 років до того, як починають не те що падати перші бомби, а як з'являється там агресія у засобах масової інформації.
Читайте також: Радіодиктант національної єдності – 2024: Суспільне оголосило авторку та читця
