Фото з відкритих джерел
Що означають з точки зору законів України такі документи, як, наприклад, свідоцтво про народження та свідоцтво про смерть, видані в окупації?
Це непросте питання. Хоча на перший погляд, ми не визнаємо жодні документи, видані в окупації. Це відповідно до закону. Але, відповідно до того ж закону, є винятки: документи про народження, шлюб, розірвання шлюбу та смерть, які мають подаватися до державного реєстратора під час отримання українського документу і бути підставою для отримання українських документів. Така норма закону діє вже тривалий час, але вона ніколи прямо не працювала. І завжди для того, щоб отримати українські документи про акти цивільного стану, які відбулися в окупації, необхідно йти до суду із заявою про встановлення цього факту. Ця процедура є спрощеною. Але на практиці вона не настільки спрощена, щоб люди зручно нею користувалися. Тому що все одно багатьох дуже лякає суд. Тож зараз, щоб отримати документ, що підтверджує народження дитини в окупації, необхідно звернути до суду із заявою. Далі суд встановить факт народження, а потім з цим рішенням необхідно йти до РАГСУ і отримувати український документ. Щодо актів цивільного стану у нас нині саме така судова процедура, і вона більш-менш зрозуміла. Держава знає, як з нею працювати тривалий час. Принаймні, з 2016 року діє така спрощена судова процедура. Щодо інших документів у нас майже немає жодних процедур. Ми просто не визнаємо їхню дійсність, що фактично означає, що ми перекладаємо тягар недійсності документів на людей, які живуть в окупації, які з різних причин, що від них не залежать, там залишаються. Хоча держава знає, що жодних інших документів, окрім окупантських, окупанти не видають.
Звернутися до суду – це для багатьох людей психологічний бар'єр. Але є ще й такий нюанс, як судовий збір. Наскільки велика ця сума? Чи ставлять питання правозахисники про звільнення від судового збору громадян, які невинуваті в цій ситуації і пережили багато горя?
І це знову непросте питання. Технічно, відповідно до закону, вони звільнені від сплати судового збору. Якщо ці акти стосуються наслідків війни. Але останнім часом ми отримуємо багато ухвал суду про відмову у відкритті провадження про встановлення факту смерті особи на окупованій території. Тому що заявник має довести, що людина померла внаслідок окупації. Що довести, м'яко кажучи, непросто, або навіть і неможливо.
Важко уявити, які це мають бути докази? В який спосіб їх має людина збирати? Багато людей, втративши близьких, не мають моральних сил цим займатися, не кажучи вже про збір доказів про те, що людина померла не просто в окупації, а внаслідок окупації. Що має на увазі законодавець?
Коли прописувалися ці законодавчі норми, мали на увазі документи, що підтверджують факт смерті або народження на окупованих територіях. Але судова практика може жити дещо окремо від законодавства. Тому ми бачимо, що судова практика пішла таким дивним шляхом. Тут також варто сказати, що чим довше триває окупація, тим складніше йти до суду і доводити народження дітей. Тому що в окупації теж відбувається укладання шлюбу, люди одружуються, змінюють прізвища. І іноді в документах про народження дитини прізвище матері не збігається з її прізвищем в українських документах. Тому з простої процедури піти до суду і встановити факт, деяким батькам доводиться встановлювати факт батьківства, деяким матерям доводиться доводити, що вона – це вона. І це дуже складна історія, особливо для територій, які перебувають під тривалою окупацією – Крим, Донеччина, Луганщина. Це дуже-дуже складна історія, яка ускладнюється тим, що окупація триває, і ми не надаємо спрощеної позасудової процедури. І тому ми зараз можемо сказати, що Україна знає тільки про кожну десяту дитину, народжену в Криму. А може й менше. Тобто ми, по суті, про дітей, які живуть на території окупованого Криму, не знаємо нічого.
Яке рішення пропонують правозахисники?
Ми тривалий час говоримо про те, що має бути позасудовий порядок. Тому що, в першу чергу, суди не виконують свою судову функцію. Вони не опитують свідків, не порівнюють докази. Вони фактично закріплюють те, що написано в документах, які приносить людина. Єдино можливі документи, які приносить людина – це документи, видані на окупованій території. Це або медичні документи, які зафіксували факт народження дитини або смерті особи, або це документи органів реєстрації цивільного стану РФ. І суд, дивлячись на ці два документи, встановлює факт. І на цьому все. В принципі, це може робити і РАГС. Бо, по-перше, так прямо передбачено в законі, а, по-друге, це природньо для РАГСУ. Звичайно, треба говорити про певні речі убезпечення.
Наприклад, щодо документів про смерть треба говорити, і є відповідний законопроєкт у ВР, про адмінпроцедури і про те, щоб ті кримінальні провадження, де людина обвинувачується у вчиненні злочину, а потім був встановлений факт смерті на окупованій території, щоб ці провадження не закривалися. Тому що це – ключове занепокоєння від органів безпеки. Адже люди можуть таким чином зникати. Але важливо говорити про те, що є великий запит на те, щоб отримувати українські документи. І цей запит має бути і від української сторони.
Тому що таким чином ми можемо збирати багато різних доказів. Йдеться не лише про факти народження та смерті, але й також про людей, які ці документи підписують. Це стосується не лише актів цивільного стану, а й інших документів. Потім, коли йтиметься про відповідальність за наслідками окупації, ми зможемо принаймні встановлювати осіб, які виконували ті чи інші владні функції. Ми – за адміністративну процедуру, але з певними нюансами. Можливо, це може бути пілотний, експериментальний проєкт, певним чином апробований. Тому що, коли ми думаємо про факт деокупації, розуміємо що судова система буде абсолютно не спроможна, коли йтиметься, наприклад, про цілий півострів людей з документами, виданими в окупації. Не вийде просто так йти в суди. Тому що суди будуть не спроможні опрацювати мільйони документів.
Правозахисники наголошують на тому, що без вирішення питання спрощеного порядку верифікації документів, які штампують на окупованих територіях, а їх вже мільйони, люди, які продовжують жити в окупації можуть, ймовірно, боятися деокупації. Чи поділяєте ви таку точку зору?
Я абсолютно згодна. Тому що це страх невідомого. Йдеться не лише про документи про народження. Є ще безліч питань, які турбують наше населення на окупованих територіях. Це, зокрема, питання права власності, адже не все право власності там "віджато". І таких правочинів теж мільйони. І тут також потрібно мати певну визначеність або механізм. Не питання, щоб ми прямо визнавали окупантські документи. Так не може бути. Але у людей повинно бути розуміння, що коли відновиться територіальна цілісність України, вони не будуть позбавлені квартири, яку вони, наприклад, успадкували від своєї прямої родички. Повинно бути розуміння, що питання цього майна не буде поставлене таким чином, що людина буде позбавлена права власності.
Друга історія, яку нам треба довести до кінця – це питання освітніх документів. Був ухвалений закон про запровадження механізму підтвердження освітніх компетенцій, добутих на окупованих територіях: в межах профтехосвіти та в межах бакалаврату зараховується певний відсоток предметів, щоб людина могла продовжити навчання. Бо зараз людина, яка отримала в окупації, наприклад, медичну освіту, не може продовжити навчання тут, а має вчитися з першого курсу. Ідея в тому, що за підтвердження професійного вміння, певна кількість років навчання зараховується. Очевидно, що буде донавчання, але хоча б не з нуля. Цей законопроєкт був ухвалений минулого року. І Міністерство науки та освіти мало б розробити порядок реалізації цього закону.
Очевидно, що такого порядку нині не існує. Закон є, а порядок, який би дозволив ці освітні компетенції підтверджувати, не впроваджений. І це також питання. Адже багато людей з різних причин не виїжджали з окупації. І професійно-технічні навички можна було б зарахувати для того, щоб людина могла працювати. І ми не можемо довести це питання зараз до кінця.
А чи цікавилися ви, чому така позиція у Міністерства науки та освіти? Вони порушують закон тим, що не реалізують ухвалений закон?
Я думаю, що вони не дуже хочуть загалом це робити і не поділяють саму філософію цього питання. Але якщо хочуть, то реалізація буде дуже жорстка: буде зараховано вкрай мало предметів, або процедура буде доволі складна. Мені здається, що ключова проблема, яка об'єднує всі наші рішення та документи, видані в окупації, це ставлення до них, як до документів, що по природі своїй недійсні. І це однозначно так. Але ми маємо розуміти, що інших документів у наших громадян немає. І держава не має перекладати всю відповідальність на людей, які залишилися в окупації.
Ми, мовляв, тільки скажемо, що вони недійсні і їх відмінимо. Відмінимо фактично все твоє життя за останні 10 років. Мені здається, що це не дуже правильний підхід, особливо, якщо ми дійсно хочемо відновлювати територіальну цілісність. І хочемо, щоб люди, які там живуть, не тікали масово з тих територій. Навіть якщо вони мають паспорт громадян України. Але Україна їм нічого не пояснює про майбутнє. Тому ці механізми щодо документів мають існувати. Вони можуть бути більш складні, або бути менш складні, але вони мають давати ясність, що за умови проходження певних процедур, ці правочини чи документи будуть підтверджені. Або – ніколи не підтверджені, як у випадках націоналізації майна. Це те, що зараз відбувається на окупованих територіях. Це має бути чітко артикульовано державою, що це ніколи не буле визнано. Щоб люди, які користуються цим майном, розуміли, що це ніколи не буде визнано. Така ясність допомогла б всім.
Ви зауважили, що закон звільняє громадян, які хочуть верифікуватидокументи, видані в окупації, від судових зборів. Однак, на практиці все не так. Чи зверталися ви за роз'ясненнями до представників судової влади?
Має бути роз'яснення Верховного суду. І я сподіваюся, що таке роз'яснення може бути. Адже такі роз'яснення ефективні. Але для того, щоб вони дали роз'яснення, ця справа має до них дійти. А це час. Ми озвучували цю проблематику, бо це не єдине питання, яке виникає по судовій практиці. Є неоднорідність судової практики. І це не точкові історії, а масові випадки.
